Оперативні стратегії:

- контроль за стресорами й симптомами стресу;

- організація раціонального використання ресурсів;

- наступ на стресори – рішення виникаючої проблеми, відстоювання своїх прав, десенсибілізація (наприклад, медитація);

- підвищення стійкості до стресу – перебудова когнітивної структури, заперечення, фокусування відчуття;

- зниження збуджуваності – релаксація, саморозкриття, катарсис.

Застосування цих методів викликає стійкі позитивні зрушення в психічному стані, сприяє зростанню здатностей до саморегуляції, підвищує психічну резистентність. Вибір і ефективність застосування методів і засобів подолання стресу визначається низкою факторів: індивідуальними особливостями людини (психічним статусом, станом здоров’я, віком) і емоційними реакціями, пов’язаними із ситуацією, у якій опиняється індивід. При цьому ефективність розглянутих заходів багато в чому залежить від особистої переконаності людини в необхідності застосовувати ці прийоми поведінки в інтересах збереження свого психічного здоров’я.

Література:

1. Бачериков Н.Е., Воронцов М.П., Петрюк П.Т., Цыганенко А.Я. Эмоциональный стресс в этиологии и патогенезе психических и психосоматических заболеваний. – Харьков: «Основа», 1995. – 276 с.

2. Косицкий Г.И. Оптимальные условия деятельности нервной системы// Превентивная кардиология. – М.: Медицина, 1987. – С. 378-401.

3. Горбунов Г.Д. Учитесь управлять собой. – Л.: Знание, 1976. – 32 с.

4. http://sd.net.ua/2012/03/07/psixofiziologichni-metodi-podolannya-emocijnoyi.html

2. Оцінка небезпечних факторів середовища за допомогою зорового, слухового, нюхового, смакового аналізаторів, тактильної, больової і температурної чутливості.

Незважаючи на наявність різноманітних гіпотез про виникнення життя, всі вважають, що вищою стадією розвитку всього живого на Землі є людина.

Вчені встановили, що за всю історію еволюції людина в анатомо-фізіологічному відношенні мало змінилась. Організм людини – це сукупність тілесних (соматичних) і фізіологічних систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання, сенсорної, опорно-рухової та ін. Однією з найважливіших систем людини є нервова система, яка пов'язує між собою всі системи і частини тіла в єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі, опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, яка надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує захисно-адаптаційні реакції. Антропологи і фізіологи відзначають надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського організму, його великі потенційні і часто незадіяні життєві можливості.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його різноманітні сторони за допомогою сенсорної системи чи органів чуття.

Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов'язаний з іменами таких учених, як І. М. Сєченов (1829-1905рр.) Та І. П. Павлов (1849-1936гг.). І. П. Павлов розвинув роботу І. М. Сеченова про рефлекси головного мозку, створив вчення про аналізатори як сукупності нервово-рецепторних структур, які забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення його в центральну нервову систему. За твердженням І. П. Павлова, будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси оцінки біологічної значимості подразника.

Аналізатори - це сукупність взаємодіючих утворень периферичної та центральної нервової системи, які здійснюють сприйняття і аналіз інформації про явища, які відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Структура аналізатора: рецептор, чутливі нейрони, ділянка кори головного мозку.

У сучасній фізіології розрізняють вісім аналізаторів - руховий, зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний, вестибулярний і вісцеральний. Тим не менш, в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища головними при виявленні небезпеки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу функцію. Разом з тим необхідно враховувати також ту обставину, що сьогодні є цілий ряд небезпечних факторів (іонізуюче випромінювання, електромагнітні поля, ультразвук, інфрачервоне випромінювання), які надзвичайно негативно фізично впливають на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів.

Всі аналізатори в структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники - рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразнення у процес збудження. Від рецепторів по сенсорних (чуттєвим) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) імпульси надходять у центральну нервову систему.

Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецептори, які сприймають механічну енергію, до них відносяться: рецептори слухової, вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості; хеморецептори - нюховий, смаковий; терморецептори - рецептори шкірного аналізатора; фоторецептори - зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подразник. Цим пояснюється висока чутливість рецепторів.

Всі аналізатори завдяки своєму однотипного будовою мають загальні психофізіологічні властивості - надзвичайно висока чутливість до адекватних подразників, наявність абсолютної диференційної та оперативної межі чутливості до подразника, здатність до адаптації, тренування, здатність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника, перебувати в наступній взаємодії один за іншим.

Абсолютна межа чутливості має верхній і нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості - це мінімальна величина подразника, який викликає чутливість. Верхня абсолютна межа - максимально допустима величина подразника, який не викликає в людини біль. Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його зміну. Це положення було вперше введено німецьким фізіологом А. Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнера.

Основний психофізичний закон фізіології Вебера - Фехнера звучить таким чином: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника.

У математичній формі закон Вебера-Фехнера виражається так:

S= C • lgІ ,

де S — інтенсивність (сила) відчуттів;

І — розмір діючого подразника;

С — коефіцієнт пропорційності.

Здатність до адаптації - це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників.