1.Розвиток теорії фінансового посередництва.

У більшості економічно розвинутих країн сформована система фінансових посередників, що є досить розгалуженою за характером діяльності та формами мобілізації грошових коштів. Відомо, що призначення фінансових посередників виявляється через головні завдання, які вони виконують: — забезпечення ефективного зведення заощадників і позичальників; — надання їм на вигідних умовах основних видів послуг, спрямованих на зменшення ризику, збільшення ліквідності, забезпечення інформації. На розвиток теорії фінансового посередництва безпосередньо вплинули зміни, що відбувалися у фінансових системах багатьох країн. У хронологічному порядку їх можна виокремити так: 1970-ті роки: — зміни в системі міжнародного кредитування, зумовлені розширенням діяльності ТНК: різке збільшення міжнародного кредитного ринку, розвиток комплексу супроводжувальних кредитно-фінансових послуг; — використання міжнародного приватного кредиту для фінансування прямого або опосередкованого фінансування дефіцитів поточних платіжних балансів; — зниження дохідності операцій з фінансовими інструментами внаслідок високої інфляції; збільшення обсягів інвестицій у товарні активи; — запровадження Ямайської валютної системи. 1980-ті роки: — лібералізація банківської сфери: усунення обмежень на відкриття банками окремих видів рахунків, кількість банківських відділень, здійснення окремих видів діяльності; — скасування прямого державного контролю над умовами емісії корпоративних боргових інструментів; — зростання ролі центральних банків, отримання ними статусу незалежних від уряду інститутів; — збільшення ринку державних цінних паперів; — диверсифікація ринку корпоративних цінних паперів у зв'язку з початком масштабних структурних перетворень, активізацією процесів, пов'язаних зі злиттям, поглинанням, появою нових компаній; — модернізація біржової та позабіржової торгівлі; — усунення обмежень доступу національних емітентів до здійснення операцій на національних фондових ринках; — запровадження нових технологій та інструментів; різке збільшення кількості нових фінансових інструментів (деривативів). 1990 ті роки — теперішній час: — подальша концентрація фінансово-промислового капіталу, глобалізація фінансових потоків; — розширення сфери діяльності фінансових корпорацій; стрімке зростання обсягів фінансових ринків та їх подальша інтернаціоналізація; формування нових сегментів світових фінансових ринків; — універсалізація діяльності фінансових установ (як банківських, так і небанківських), посилення ролі фінансових конгломератів, які пропонують фінансові продукти та послуги водночас на різних ринках та в різних країнах; — зростання ролі інституційних інвесторів (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів" страхових компаній тощо) у здійсненні фінансових інвестицій; — зміни у системі регуляторних органів та посилення їх впливу на процеси у фінансово-банківській сфері; — дерегулювання фінансових ринків, у тому числі: усунення контролю над відсотковими ставками; скасування обмежень на переміщення капіталів; скасування заборони на суміщення окремих видів професійної діяльності на фінансових ринках; — подальший розвиток міжнародної фінансової системи на основі інфраструктурних перетворень і фінансових інновацій; створення глобальних торговельних та розрахунково-клірингових систем; — організаційне та технічне переозброєння фондових ринків; забезпечення технічної сумісності інфраструктури платежів; — запровадження сучасних електронних технологій, засобів комунікацій та інформатизації; стрімкий розвиток ринку електронних торгів, що набуває ознак провідного ринку; — підвищення рівня використання новітніх інформаційних і фінансових технологій, впровадження фінансового інжинірингу; — інтеграція фінансового сектору, консолідація фінансової інфраструктури та регуляторних систем; — перехід до економічного і валютного союзу, введення євро; формування керівних органів економічного і валютного союзу, утворення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) та Європейського центрального банку (ЄЦБ); — перехід до створення ЄЄПП (Єдиного європейського платіжного простору — Single European Payment Area (SEPA)), у тому числі запровадження спільних стандартів ЄС у сфері платежів, зіставність їх зі світовими нормами; гармонізація національних нормативних та регуляторних систем країн ЄС; — забезпечення прозорості ціноутворення на відповідні банківські та фінансові послуги. Теоретично зростання впливу та активізації діяльності банківських та небанківських фінансових інституцій відобразилося у формуванні теорії фінансового посередництва (theory of financial intermediation ). Суттєвий внесок у розвиток теорії фінансового посередництва в середині XX ст. зробили такі вчені, як Д. Герлі, Е. Шоу, О. Гершевкрон, Д. Тобін. Важливі наукові положення, що містяться в роботах цих учених, стали основою для подальшого розвитку теорії фінансового посередництва. Вони звернули увагу на функціональну єдність фінансових посередників, в основу якої покладено принцип випуску ними власних зобов'язань для запозичення коштів у заощадників (вкладників) та передачу їх інвесторам в обмін на їх прямі зобов'язання. Отже, особливий характер фінансового посередництва, на відміну від торгового посередництва, полягає в тому, що фінансові посередники здійснюють купівлю та наступний продаж не однакових, а різнорідних фінансових активів (інструментів). У процесі діяльності фінансових посередників відбувається перетворення фінансових інструментів одного виду, якими є зобов'язання позичальників, на фінансові інструменти іншого виду, які заощадники отримують від посередників в обмін на кошти. Таким чином, заощадники опосередковано беруть участь у зовнішньому фінансуванні шляхом придбання фінансових інструментів посередників. Такий процес перетворення отримав назву трансформації активів (asset transformation), а фінансові посередники стали "перетворювачами" активів (asset transformers). Певною заслугою фінансових посередників є те, що вони створюють для своїх кредиторів більш привабливі форми зобов'язань за рівнем ліквідності, забезпеченості та ризиковості. На думку Д. Тобі на, фінансові посередники здійснюють видову трансформацію (transformation between the natures) зобов'язань позичальників та активів кінцевих кредиторів. Це стало можливим унаслідок: — наявності у посередників досвіду кредитування та економії витрат, пов'язаних з його організацією; — можливості зниження ризику в результаті об'єднання активів і зобов'язань у пули; — здійснення державного нагляду та регулювання діяльності фінансових посередників. Розвиток теорії фінансового посередництва, що простежувався у 70-ті роки XX ст., в основному обмежувався дослідженнями діяльності банків на ринку фінансових послуг. Ці проблеми відобразилися в публікаціях Ш. Дерея, Г. Брайана, X. Дугласа, Д. Ревелла та ін. Еволюція фінансових ринків, яка відбувалася у 70—80-ті роки XX ст., супроводжувалася інституціоналізацією заощаджень та інвестицій (institutionalization of saving and investment), що сприяло появі численних фінансових інституцій, використанню нових фінансових інструментів, диверсифікації каналів переміщення коштів між заощадниками та позичальниками на основі непрямого фінансування. У зв'язку з цим економісти почали пов'язувати економічний розвиток безпосередньо з розвитком фінансової системи та зростанням активності фінансових посередників. Дослідження специфіки діяльності фінансових посередників у 70-х роках XX ст. здійснювалися в межах двох теоретичних підходів: трансакційного та інформаційного. Представники трансакційного підходу (Д. Бенстон, К. Сміт) стверджували, що основне завдання фінансових посередників полягало у задоволенні фінансових потреб клієнтів (заощадників і позичальників) на більш прийнятних умовах і з меншими споживчими трансакційними витратами (consumer borne transaction costs), порівняно з прямим фінансуванням. Це забезпечувалося в процесі реалізації фінансових продуктів і послуг із відповідними характеристиками на певний строк із забезпеченням прийнятного рівня дохідності та підтриманням необхідного рівня ліквідності вкладень. Інформаційний підхід у теорії фінансового посередництва знайшов відображення в роботах Д. Акерлофа, М. Спенса и Д. Стигліца, потім він розвинувся у працях X. Ліленда, Д. Пайла, Т. Кемпбелла, В. Крекоу, Д. Бойда та Б. Прескотта. Особливістю інформаційного підходу є визнання існування феномену асиметричності інформації в умовах ринку, внаслідок чого окремі його учасники є більш інформованими порівняно з іншими. Під час розробки та реалізації фінансових продуктів і послуг фінансові посередники одночасно виконують функції інформаційних посередників у процесі збору та продажу надійної інформації потенційним кредиторам про визначені класи активів, що суттєво розширює межі фінансування та сприяє розвитку фінансового ринку. За таких умов фінансові посередники отримують додаткові переваги порівняно з іншими конкурентами та кредиторами на ринках капіталу, що дає їм змогу не обмежуватися інформаційною діяльністю, а спеціалізовану інформацію використовувати з метою самостійного придбання активів. Отже, необхідними умовами для здійснення нормальної посередницької діяльності є формування власного капіталу посередника та висока якість придбаних ним активів (активів з низьким ризиком). Суттєвий внесок у розвиток теорії фінансового посередництва в межах інформаційного підходу зробив Д. Даймонд на початку 1980-х років, який є автором концепції "фінансового посередництва як делегованого моніторингу". Ця концепція ґрунтується на положенні про потребу мінімізації інформаційних витрат для стимулювання поведінки позичальника. Фінансові посередники постають як агенти багатьох інвесторів, які передають посередникам свої кошти та делегують повноваження щодо здійснення моніторингу контрактів. З метою скорочення витрат делегування посередники здійснюють випуск власних боргових контрактів з фіксованою ставкою та диверсифікують свої портфелі. Отже, у 70—80-х роках XX ст. на основі узагальнення трансакційного та інформаційного підходів виникла так звана традиційна теорія фінансового посередництва, розробники якої спробували з'ясувати роль фінансових посередників і причини існування фінансового посередництва. На основі зниження трансакційних витрат і здійснення моніторингу контрактів посередники трансформують неліквідні активи в ліквідні зобов'язання. З часом такий підхід отримав назву троїстої трансформації — трансформація капіталу, термінів та ризику (capital, maturty and risk transformation). Розробники сучасних концепцій фінансового посередництва головну увагу приділяють проблемам забезпечення ліквідності та управління ризиками. Ці проблеми відображені в роботах іноземних науковців Р. Бернса, Д. Бойда, Н. Валла, Г. Габбарда, Г. Гольдсміта, Д. Даймонда, Р. Дорнбуша, М. Зорге, Р. Левіна, Ж. Лопеза, Ф. Мишкіна, К. Каломіріса, К. Кана, Д. Пайна, Р. Раджана, Б. Роспарса, П. Роуза, П. Тораваля, Ф. Труссарда, М. Тьєссе, І. Фішера, М. Флан-нері, М. Хана, Г. Хоггарта, Е. Хюпкеса, М. Чіхака, С. Шарпа, Г. Шиназі та ін., а також вітчизняних учених, серед яких В. Базилевич, О. Дзюблюк, Г. Задорожний, Б. Івасів, М. Звєряков, В. Корнєєв, І. Лютий, В. Міщенко, А. Мороз, М. Савлук, С. Циганов, І. Чугунов, А. Чухно та ін. Потреба забезпечення ліквідності призводить до того, що більшість фінансових посередників, у тому числі банківські установи, головні зусилля протягом найближчого часу змушені спрямовувати на модернізацію, розширення та ресурсне забезпечення традиційного бізнесу. Нові можливості з'являються на основі використання нових фінансових інструментів для страхових, інвестиційних компаній, іпотечних установ, пенсійних фондів. 90-ті роки XX ст. характеризувалися тим, що почали досліджувати особливості фінансово-кредитних систем окремих країн і наслідки впливу глобалізації на ринок фінансових послуг. До наукових розробок цього періоду належать праці Ф. Дерека, В. Малпаса, О. Доннела, Б. Балларіна та ін. Посилення впливу фінансового сектору на економіку зумовило необхідність детальнішого дослідження ролі фінансових посередників у сучасних умовах. Аналізуючи різні підходи науковців до визначення місця та ролі фінансового сектору в економічній системі, можна виділити два протилежні погляди: 1) відповідно до концепції сучасного монетаризму фінансовий сектор — детермінанта економічного розвитку, а відтак, збільшення масштабів фінансових ринків сприяє підвищенню ефективності економіки. Диспропорції у розвитку фінансового сектору, порівняно з реальним, — тимчасове явище, якого можна (і слід) уникнути; 2) функціонування фінансового сектору в сучасних умовах характеризується певними суперечностями, що перетворюють його на відносно самостійну сферу та вказують на поглиблення розриву ("the great divide") між фінансовим і реальним секторами економіки (так звана гіпотеза "відриву" фінансового секторі/ від реальної економіки — "decoupling hipothesis"). Зазначимо, що до основних диспропорцій у розвитку сучасного фінансового сектору належать; — непропорційне щодо реального сектору зростання активів фінансових установ; — домінування короткострокових форм інвестування; — відрив потоків капіталу від потоків товарів та послуг; — ускладнення контролю та регулювання за функціонуванням установ фінансового сектору; — суттєве ослаблення ліквідності провідних фінансових ринків; — кількісне та якісне домінування спекулятивних складових у структурі фінансових потоків; — відплив ресурсів, у тому числі кваліфікованих фахівців, з реального сектору до фінансового. Посилення диспропорцій у розвитку фінансового та реального секторів економіки впливає на поглиблення трансформації фінансового сектору у відносно самостійну сферу. Деякі вчені навіть висловлюють думку про появу відносно самостійної системи світового господарства — фінансоміки (поряд з існуванням традиційної економіки), основу якої становить світовий фінансовий капітал з домінуванням у ньому спекулятивних, "віртуальних" складових. В умовах подальшого розвитку національних фінансових систем, посилення конкуренції на фінансових ринках, впровадження фінансових інновацій на основі застосування похідних фінансових інструментів відбулися кардинальні зміни в діяльності фінансових посередників, насамперед, — банківських установ. Діяльність банків із кредитно-депозитного обслуговування клієнтів суттєво ускладнилася . Фінансові ринки надавали можливість отримання більш високих доходів, що вплинуло на активізацію діяльності інвесторів на фінансових ринках і супроводжувалося вилученням грошей із банківських установ. Активізувалися процеси злиття та поглинання у фінансовому секторі. Розпочато перегляд концепції комплексного фінансового обслуговування клієнтів. Актуальності набула ідея "фінансового супермаркету", розширився спектр послуг на ринку позикового капіталу, стрімкого розвитку набули послуги на основі фінансових технологій та інновацій, у тому числі фінансові послуги в системі електронної комерції. Ці проблеми відображені в працях П. Роуза, Д. Джентле, Д. Синки, Ф. Мишкіна, Г. Габбарда та ін. У таких умовах банки намагалися бути активнішими гравцями на ринках фінансових послуг, здійснюючи не маржинальні види діяльності (fee-producing activities) та надаючи своїм клієнтам послуги з андеррайтингу, управління активами, страхування тощо. Використання інвесторами складних фінансових інструментів змусило банки та небанківських посередників перейти до розробки та впровадження нових фінансових продуктів на основі фінансових інновацій, спрямованих на перерозподіл ризиків та розміщення їх між іншими учасниками ринку. З метою управління ризиками фінансові посередники почали активно використовувати похідні інструменти (свопи, опціони, ф'ючерси), перетворюючись на активних учасників фінансових ринків. Враховуючи ці зміни, представники Вартоновської бізнес-школи (Wharton School) при Пенсильванському університеті запропонували власну концепцію мотивації діяльності фінансових посередників на основі управління ризиками. На їх думку, делегування фінансовому посереднику процедури прийняття рішень спричинено суттєвим зростанням витрат з управління ризиком. Витрати, пов'язані з участю у процесі прийняття рішень (participation costs), потребують від клієнтів не лише певного часу, але й необхідних професійних знань, навичок, досвіду виконання складних операцій з використанням сучасних фінансових технологій та інновацій. Діяльність фінансових посередників почали порівнювати з передавальним механізмом між інвесторами та фінансовими ринками. Без участі фінансових посередників доступ інвесторів до операцій на фінансових ринках є обмеженим. Тому банки та інші фінансові установи перебувають у постійному пошуку нових шляхів зниження витрат з управління ризиками. З іншого боку, присутність посередників на фінансових ринках відкриває для них додаткові можливості щодо застосування складніших інструментів і технологій управління ризиками. Такі відносини між фінансовими посередниками та фінансовими ринками отримали назву симбіотичних відносин (symbiotic relationship), в яких жодна зі сторін не може існувати без іншої. Фінансові посередники, постійно шукаючи можливості зниження витрат з управління ризиками, все активніше застосовують сучасні інноваційні технології та використовують створені на їх основі нові фінансові інструменти. Такий симбіотичний рух, за висловом американських учених Р. Мертона та Б. Боді, одержав назву фінансової інноваційної спіралі (financial innovation spiral). В сучасних умовах фінансові інновації стають центральною ланкою фінансового посередництва. Функціонування глобальних торговельних систем, застосування нових фінансових інструментів та продуктів на основі використання фінансового інжинірингу визначають особливості конкурентної боротьби між фінансовими посередниками на різних сегментах фінансових ринків, зумовлюють появу нових і вдосконалення наявних систем збирання, обробки, передачі та захисту інформації.

2. Сутність та класифікація фінансових послуг.

Є певні розбіжності у визначенні термінів "фінансова операція" та "фінансова послуга" у вітчизняному та зарубіжному законодавствах.

Наприклад, у законодавстві США та британському Акті про фінансові послуги чіткого визначення фінансових операцій та фінансових послуг не наведено, однак зазначено, що це сфера діяльності банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, клірингових будинків та інших фінансових посередників. У законодавстві Німеччини розмежування між банківськими операціями та фінансовими послугами ґрунтується лише на поділі фінансових посередників на банківські та небанківські.

У законодавстві інших країн Європейського Союзу щодо системи національних рахунків вживається термін "фінансова операція", а стосовно фінансового ринку, на якому діють банки та небанківські фінансові установи, — "фінансова послуга".

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ІИ, фінансові послуги — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Отже, визначають три головні ознаки будь-якої фінансової послуги, а саме:

1) операції здійснюються на користь третіх осіб, тобто мають посередницький характер;

2) предметом операції є фінансові активи;

3) мета операції — одержання прибутку або збереження реальної вартості фінансового активу.

Отже, послуга — результат виконання відповідних операцій з фінансовими активами, спрямованих на задоволення індивідуальних фінансових потреб клієнтів. Періодичність операцій у процесі надання послуг мав суттєве значення, оскільки діяльність із надання фінансових послуг є підприємницькою діяльністю і має здійснюватися систематично, на постійній основі та з метою отримання прибутку.

Переважна більшість операцій, що здійснюються в процесі надання послуг, належить до фінансових операцій.

Фінансова операція — це будь-яка операція, пов'язана зі здійсненням або забезпеченням здійснення платежу суб'єктом фінансового моніторингу^*1.

*1: {Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" від 28 листопада 2002 р. № 249-ІУ. — Ст. 1.}

Фінансові активи — кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів^*2.

*2: {Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-Ш. — Ст. 1.}

У ст. 4 П(С)БО 13 "Фінансові інструменти" міститься таке визначення цього поняття: "Фінансовий актив — це:

а) грошові кошти та їх еквіваленти;

б) контракт, що надає право одержати грошові кошти або інший фінансовий актив від іншого підприємства;

в) контракт, що надає право обмінятися фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно вигідних умовах;

г) інструмент власного капіталу іншого підприємства".

Фінансові послуги є результатом діяльності фінансових посередників з фінансовими активами. Фінансові послуги платні, а мета їх надання полягає в одержанні фінансовою установою прибутку.

Фінансові послуги, як будь-які види послуг, мають певні особливості, а саме:

— фінансова послуга сприймається як діяльність особи (юридичної чи фізичної), яка надає послугу;

— фінансова послуга не має матеріально-речової форми вираження;

— абстрактна форма фінансової послуги набуває конкретного вираження на основі договірних відносин або в процесі купівлі-продажу цінних паперів;

— корисний ефект фінансової послуги виявляється в процесі її надання;

— час надання та споживання фінансової послуги здебільшого збігається.

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до фінансових послуг належать:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо їх наступного повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11) факторинг;

12) інші операції, що відповідають критеріям, визначеним у Законі України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Портфель фінансових послуг — сукупність фінансових послуг, що надаються клієнтам у сфері фінансового обслуговування.

Фінансові послуги можна певним чином класифікувати з огляду на особливості їх надання клієнтам (рис. 1.1). Так, за спрямованістю на задоволення потреб клієнтів виокремлюють:

— прямі послуги, що безпосередньо спрямовані на задоволення відповідних інтересів клієнта (платіжні, комерційні, інвестиційні, страхові);

— непрямі, або супутні, послуги без отримання клієнтом додаткового доходу (як правило, полегшують надання прямих послуг: клірингові послуги, телефонне управління рахунком, видача плас-тикових карток на основі депозитного рахунку та ін.);

— непрямі послуги, що дають клієнту додатковий дохід або знижують витрати при отриманні прямих послуг (інвестування залишків на поточних рахунках в одноденні депозити тощо).

Фінансові послуги, що надаються клієнтам, можна класифікувати за рівнем складності (рис. 1.1).

До І рівня складності віднесено послуги, які орієнтовані на задоволення потреб великої кількості клієнтів і не потребують від них спеціальних навичок або професійних знань певного спрямування (відкриття рахунків, переказ грошей, обслуговування дорожніх чеків, обмін валюти, страхові послуги та ін.).

До II рівня складності належать послуги, в процесі одержання яких клієнти повинні мати спеціальний рівень підготовки. Це стосується послуг у системі електронної комерції, насамперед, Інтернет-страхування та Інтернет-банкінгу, а також отримання послуг з управління майном, довірчого управління фінансовими активами, торгівлі цінними паперами та ін. Зауважимо, що крім спеціальних знань, клієнти для споживання переважної більшості фінансових послуг II—IV рівнів складності повинні мати необхідне технічне обладнання (комп'ютери, програмне забезпечення).

Рис. 1.1. Види фінансових послуг залежно від особливостей їх надання клієнтам

До Ш рівня складності відносять послуги, орієнтовані на задоволення спеціальних фінансових потреб клієнтів, які мають відповідний рівень професійної підготовки в галузі фінансів, що дає їм змогу бути споживачами цих послуг для задоволення конкретних фінансових потреб, які не є поширеними. До цієї групи послуг за рівнем складності належать послуги в системі Інтернет-трейдингу, фінансові послуги з формування портфеля цінних паперів певного рівня дохідності та ризиковості та ін.

Споживачами фінансових послуг IV рівня складності є обмежене коло клієнтів, які розраховують на отримання специфічних фінансових послуг у вузькоспеціалізованих сферах, таких як форекс-трейдинг, послуги в системі біржової торгівлі та ін. Споживачі таких послуг повинні мати спеціальні знання в галузі фінансового планування, фінансового інжинірингу та розвинені професійні навички фінансового та технічного спрямування в процесі одержання та споживання таких послуг.

Протягом останнього часу все частіше фінансові посередники виходять на ринок фінансових послуг із пропозиціями надання певних фінансових продуктів.

Фінансовий продукт — це форма представлення фінансової послуги на ринку.

Фінансовий продукт та фінансова послуга виступають як форма і зміст у взаємозв'язку. Фінансовий продукт може мати комплексний характер і бути формою вираження кількох послуг. Наприклад, користувач пластикової картки поряд з розрахунковими послугами може отримувати в процесі її застосування й інші види послуг — кредитні, депозитні.

Продуктовий ряд — сукупність фінансових продуктів, пропонованих фінансовим посередником на ринку.

Процес впровадження фінансової послуги (фінансового продукту) на ринок охоплює такі основні етапи:

— пошукові дослідження;

— розробка концепції нової або вдосконалення існуючої фінансової послуги (фінансового продукту);

— маркетингові дослідження;

— безпосередня розробка нової або вдосконалення існуючої фінансової послуги;

— випробування та оцінювання фінансової послуги з огляду на її прийнятність;

— упровадження фінансової послуги на ринку.

Успішний розвиток ринку фінансових послуг ґрунтується на регулюванні та контролі правильності надання фінансовими установами своїм клієнтам роздрібних фінансових послуг і продажу фінансових продуктів. Це, насамперед, стосується розкриття інформації для невеликих інвесторів та вимог до фінансових установ щодо визначення прийнятності рекомендованих ними фінансових продуктів.

Для сучасної фінансової науки поняття прийнятності (Suitability or appropriateness) є відносно новим і має досить широке тлумачення. У Доповіді спільного форуму Базельського комітету з банківського нагляду, Міжнародної організації комісії регулювання цінних паперів і Міжнародної організації органів страхового нагляду на тему "Прийнятність для клієнтів у роздрібних продажах фінансових продуктів та послуг" міститься тлумачення цього терміна.

Прийнятність визначається як ступінь того, наскільки продукт або послуга, запропоновані посередником, відповідають фінансовому стану роздрібного клієнта, інвестиційним завданням, рівню толерантності до ризику, фінансовій потребі, знанням та досвіду.

Отже, фінансова послуга з позиції прийнятності для конкретного клієнта оцінюється з огляду на такі її характеристики, як зручність, доцільність, прозорість, а також рівень відповідності фінансовим потребам клієнтів (вартість послуги, толерантність до ризику, ефективність споживання).

На сьогодні поняття прийнятності визнається в регулятивних вимогах наглядових органів практично всіх країн світу. Розбіжності у його визначенні та застосуванні різняться як за країнами, так і за секторами, і стосуються обсягів наданої інформації, характеру фінансових послуг і продуктів, повноважень суб'єктів ринку й органів регулювання та нагляду тощо.

У більшості країн вимоги до прийнятності фінансових послуг виникають тоді, коли установа дає пораду клієнтові або рекомендує фінансовий продукт для купівлі. Наприклад, у секторі інвестицій США, Канади, Японії та країн ЄС визначення прийнятності може бути зроблено у момент оформлення рекомендації чи надання послуги, а стандарти прийнятності застосовуються після надання таких рекомендацій.

Певні складнощі можуть бути в ситуації порушення правил продажу (некоректний продаж — "mis-selling"), коли установа продає клієнту продукт, неприйнятний для нього. У більшості країн зобов'язання відповідальності за некоректний продаж продуктів покладено на агента з продажу, а не на розробника продукту. Дотримання стандартів прийнятності органи регулювання і нагляду забезпечують шляхом інспектування та застосування наглядових підходів і заходів впливу. Особливо це характерно для банківського та страхового секторів.

Таким чином, підхід фінансових установ до продажу фінансових продуктів і послуг на основі максимально повної реалізації принципів прийнятності є основою довіри клієнтів до фінансових ринків та спрямоване на забезпечення захисту їх прав.

Винятково важливе значення для характеристики фінансового продукту чи послуги має практика розкриття інформації фінансовими установами, оскільки це допомагає клієнтам прийняти більш виважені рішення та зменшити ризик некоректного продажу. За змістом розкриття інформації покликане допомоги клієнтові обґрунтувати своє рішення щодо придбання продукту чи послуги.

3. Ринок фінансових послуг та його структура.

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ІИ ринок фінансових послуг постає як сфера діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг.

За економічною сутністю ринок фінансових послуг — сукупність економічних відносин, які виникають між його учасниками при формуванні попиту і пропозиції на послуги, пов'язані зі здійсненням операцій із фінансовими активами. Сутнісні ознаки ринку фінансових послуг відображають його спорідненість із фінансовим ринком.

На ринку фінансових послуг фінансові посередники здійснюють професійну діяльність з фінансовими активами, яка визначається потребою спрямовувати рух грошових коштів від заощадників до позичальників, забезпечуючи при цьому прийнятний рівень дохідності, ризику та ліквідності.

Ринок фінансових послуг об'єднує різноманітні форми мобілізації, акумулювання та переміщення грошових коштів із вільного обігу в сферу інвестиційного використання за участю фінансових посередників.

Отже, основними ознаками ринку фінансових послуг є такі:

1) ринок фінансових послуг постає як сфера взаємодії фінансових посередників із клієнтами;

2) обслуговування клієнтів відбувається в процесі здійснення операцій із фінансовими активами;

3) ринок фінансових послуг має характер організованого ринку на основі укладання відповідних угод або продажу цінних паперів.

У вітчизняній літературі банки розглядаються як провідні інституції фінансового посередництва. У свою чергу, небанківські фінансові інституції поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на основі договору з кредитором (інвестором), та інвестиційних фінансових посередників, котрі залучають кошти шляхом продажу кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Орієнтація на максимальне урахування індивідуальних потреб клієнтів призводить до сприйняття ринку фінансових послуг насамперед як клієнтоорієнтованого фінансового ринку.

Сегментація ринку фінансових послуг, на якому діють фінансові посередники, котрі суттєво відрізняються за характером діяльності, може здійснюватися за різними ознаками.

Залежно від спрямованості діяльності фінансових посередників ринок фінансових послуг може бути представлений як ринок фінансових послуг банків і небанківських установ (рис. 1.2).

До небанківських кредитних установ належать кредитні спілки, факторингові та лізингові компанії, ломбарди. До небанківських фінансових установ належать страхові компанії; інститути спільного інвестування; установи накопичувального пенсійного забезпечення; компанії з довірчого управління, компанії з управління майном при фінансуванні будівництва житла, торгівці цінними паперами та ін.

Рис. 1.2. Сегментація ринку фінансових послуг за видами діяльності фінансових посередників

Відповідно до класифікації інституційних секторів економіки України, розробленої на базі принципів міжнародного стандарту Системи національних рахунків (System of National Accounts — SNA), прийнятих Комісією Європейських співтовариств, Міжнародним валютним фондом, Організацією економічного співробітництва і розвитку, ООН та Світовим банком, кожна інституційна одиниця належить до одного з п'яти секторів економіки:

1) загального державного управління;

2) нефінансових корпорацій;

3) фінансових корпорацій;

4) приватних господарств;

5) некомерційних організацій.

Зауважимо, що інституційна одиниця — це юридична особа, яка правочинна контролювати власні фінансові ресурси: володіти активами та пасивами, брати на себе зобов'язання, займатися господарською діяльністю і укладати угоди з іншими юридичними особами. Поняття "інституційна одиниця" дає змогу простежити відмінність між фінансовими організаціями, які слід вважати самостійними інституційними одиницями, і організаціями, що фактично не є самостійними, а лише сприяють у межах власної специфіки інституційним одиницям у виконанні останніми своїх традиційних функцій.

Рис. 1.3. Сегментація ринку фінансових послуг відповідно до стандартів Системи національних рахунків (SNA)

Слід зауважити, що сектор фінансових корпорацій згідно з останніми корективами Системи національних рахунків (2008 SNA), поділяється на такі субсектори (рис. 1.3):

— центральний банк;

— інші депозитні корпорації;

— фонди грошового ринку;

— інвестиційні фонди (крім фондів грошового ринку);

— страхові корпорації та пенсійні фонди;

— інші фінансові посередники (крім страхових корпорацій та пенсійних фондів);

— допоміжні фінансові організації;

— кептивні фінансові інститути.

До фінансових корпорацій в Україні згідно з міжнародним стандартом Системи національних рахунків (SNA) належать інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансових послугах та мають два рівні поділу.

На першому рівні вони групуються так:

— Національний банк України;

— інші депозитні корпорації: банки, філії іноземних банків, клірингові установи, фонди підтримки житлового будівництва;

— страхові корпорації та недержавні пенсійні фонди:

— інші фінансові посередники (крім страхових корпорацій та недержавних пенсійних фондів): іпотечні (земельні) банки, кредитні спілки, довірчі товариства, лізингові компанії, пайові інвестиційні фонди та ломбарди;

— допоміжні фінансові організації (валютні, товарні та фондові біржі).

Перелік фінансових послуг, які надають інституційні одиниці сектору фінансових корпорацій України, наведено в додатку А.

На другому рівні фінансові корпорації (крім Національного банку України) поділяються відповідно до того" чи є вони об'єктом державного, приватного або іноземного контролю, на:

— державні фінансові корпорації;

— приватні фінансові корпорації;

— фінансові корпорації під іноземним контролем.

Система фінансових посередників у світі різноманітна і за формою, і за напрямами діяльності. Так, банківська статистика ЄЦБ використовує термін Monetary Financial Institute (MFI — грошово-кредитна фінансова установа). У країнах Єврозони, за даними ЄЦБ, у 2006 р. нараховувалося майже 10 тис. MFI, а саме банків і депозитно-кредитних установ. У більшості випадків, відповідно до законодавства, в таких країнах, як Італія, Іспанія, Бельгія до банківської діяльності належить професійна діяльність із залучення депозитів та видачі кредитів. У Німеччині та Франції термін "банк" визначається ширше, охоплюючи фінансові установи, ділові банки та ощадні каси. У Великій Британії до банківського сектору відносять комерційні, у тому числі клірингові, роздрібні банки (retail banks і high street banks), облікові будинки, торгові, консорціальні банки, будівельні товариства, ощадні інститути, інвестиційні та довірчі компанії, пенсійні фонди, кредитні товариства та ін. Банківська система США охоплює систему федеральних резервних банків, комерційних, інвестиційних, ощадних установ тощо — усього майже 7,5 тис. MFI — банків та інших фінансових установ. Зауважимо, що серед комерційних банків — членів Федерального фонду страхування депозитів (FDIC — Federal Deposit Insurance Corporation) досить багато установ з обсягами залучених депозитів близько 50 млн. дол. США. Це пов'язано з особливостями федерального устрою країни та активною протидією місцевої влади появі на своїй території банків з інших штатів.

Таким чином, у більшості країн на ринку фінансових послуг діють різноманітні фінансові посередники як за типом, так і за розміром. У середньому в країнах Єврозони, а також у США одна депозитно-кредитна установа (MFI) припадає на 30-40 тис. жителів, а власне банків — одна установа на 175—180 тис. жителів. У Російській Федерації один комерційний банк припадає на 114 тис. жителів, в Україні — приблизно на 270 тис.

Сегментація ринку фінансових послуг може здійснюватися за видами фінансових активів, які є об'єктом купівлі-продажу і використання котрих визначає характер договірних відносин. З огляду на це можна виокремити послуги, які надають фінансові посередники на кредитному, страховому, валютному ринках, на ринку грошей, цінних паперів (рис. 1.4).

На ринку грошей здійснюються операції з купівлі-продажу фінансових активів зі строком обертання до одного року, платіжні послуги, послуги з обслуговування руху обігових коштів підприємств та організацій, короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій, держави та населення. Об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб. Суб'єктами грошового ринку є Національний банк, банківські установи, підприємства та населення.

На кредитному ринку здійснюються послуги з кредитування, у тому числі під заставу майна або майнових прав, фінансово-кредитної підтримки суб'єктів господарювання та населення; обслуговування кредитних ліній та кредитних програм, послуги з іпотечного кредитування, ломбардні послуги, факторингові та лізингові послуги. Основними фінансовими посередниками на ринку кредитних послуг є банки, кредитні спілки, ломбарди, факторингові та лізингові компанії.

Рис. 1.4. Сегментація ринку фінансових послуг за видами фінансових активів

Фінансові послуги на валютному ринку насамперед пов'язані з купівлею-продажем іноземної валюти, здійсненням міжнародних розрахунків і платежів та наданням інших фінансових послуг, які потребують використання різних іноземних валют. Суб'єктами валютного ринку є Національний банк, банківські установи, підприємства та населення. Основні види валют, що використовуються в таких розрахунках, — це долар США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська єна та швейцарський франк. їх ще називають резервними або вільно конвертованими валютами. До головних інструментів валютного ринку належать строкові контракти (спот, форвард, опціон, ф'ючерс, своп) і форми міжнародних розрахунків (акредитив, інкасо, відкритий рахунок та ін.).

Фінансові послуги на ринку цінних паперів спрямовані на надання фінансових послуг з емісії та купівлі-продажу цінних паперів, їх зберігання, обіг, котирування, зміни прав власності тощо.

Основними позичальниками на ринку цінних паперів є держава та корпоративний сектор, а кредиторами — домашні господарства та окремі підприємства, які мають вільні кошти. Ринок цінних паперів поділяють на первинний і вторинний. На первинному розміщуються вперше випущені цінні папери та відбувається мобілізація капіталів і запозичення коштів; на вторинному здійснюється обіг раніше випущених цінних паперів, зміна їх власників, визначення ціни та дохідності, обмін, надання в заставу тощо. Суб'єктами ринку цінних паперів є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, емітенти, депозитарії, реєстратори власників іменних цінних паперів, зберігачі цінних паперів, банки, організатори торгівлі цінними паперами та торгівці цінними паперами.

На страховому ринку об'єктом купівлі-продажу є страхові послуги, що забезпечують страховий захист юридичних або фізичних осіб за окремими напрямами їх діяльності та бізнесу. Суб'єктами страхового ринку є страхувальники та страховики.

Відповідно до українського законодавства страхувальниками можуть бути юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування. Основними напрямами страхування є особисте страхування, майнове страхування та страхування відповідальності.

Страховиками можуть бути фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю та у встановленому порядку одержали ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) на здійснення страхової діяльності.

Фінансові активи, що обертаються на ринках капіталу, менш ліквідні порівняно з інструментами грошового ринку, тому для них характерний вищий рівень ризику та, відповідно, більш високий рівень дохідності.

Важливою характеристикою ринку фінансових послуг є доступність економічних агентів до фінансових послуг.

Потреба забезпечення максимально широкого охоплення населення фінансовими послугами отримала назву фінансової інклюзивності (financial inclusion).

Поняття "доступу до фінансових послуг" ширше порівняно з поняттями "надання та отримання фінансових послуг", оскільки охоплює і ту частину населення, яка, маючи можливості, не скористалася цими послугами. Слід зазначити, що навіть у країнах з високим рівнем розвитку фінансового ринку не всі домогосподарства та фірми мають бажання скористатися окремими доступними для них фінансовими послугами. Відмова може бути зумовлена причинами етнічного або релігійного характеру.

Тому важливим завданням подальшого розвитку ринку фінансових послуг є розширення доступу суб'єктів господарювання та населення до фінансових послуг, а також залучення нових клієнтів, які раніше відмовлялися від їх використання внаслідок невиправдано високої вартості, будь-яких дискримінаційних обмежень або невідповідності вимогам.

4. Учасники ринку фінансових послуг.

Ринок фінансових послуг постає як сфера діяльності учасників ринку фінансових послуг. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" учасниками ринку фінансових послуг є суб'єкти підприємницької діяльності, які мають право здійснювати діяльність із надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг.

Основними учасниками ринку фінансових послуг є фінансові посередники, які мають різний правовий статус. Фінансові послуги, як правило, надають фінансові установи.

Фінансова установа — це юридична особа, яка надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, визначеному законодавством України.

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких с надання фінансових послуг.

Фінансова установа може бути створена у будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій законодавством України.

Кредитна установа — фінансова установа, яка має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик.

Надання фінансових кредитів здійснюють кредитні установи, до яких відносять банки, кредитні спілки, факторингові та лізингові компанії, ломбарди.

Банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Діяльність на ринку фінансових послуг ґрунтується на основі дотримання таких принципів, як:

— добровільність при виборі спеціалізації фінансових та банківських установ на окремих видах діяльності, продуктах або операціях; неприпустимим є застосування адміністративних методів запровадження конкретних форм спеціалізації, а також добровільності реорганізації стійких кредитних установ;

— відповідальність при виборі сфери діяльності, яка покладається на засновників (учасників) фінансово-кредитних установ;

— відповідність нормам права в процесі здійснення діяльності, за умов, якщо параметри прийнятих організацією ризиків знаходитимуться у межах загальновстановлених пруденційних норм.

Можливість і порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за правовим статусом не належать до фінансових установ, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що регулюють діяльність фінансових установ і ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Наприклад, такі послуги надають Укрпошта (переказ коштів фізичних осіб, обмін валюти), агентські обмінні пункти валюти тощо.

Так, відповідно до Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами — суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21, юридичні особи — суб'єкти господарювання, котрі за правовим статусом не є фінансовими установами, можуть надавати фінансові послуги в разі, якщо вони:

— надають фінансові послуги з фінансового лізингу, поруки, позик фінансовими активами, здійснюють інші операції, віднесені Держфінпослуг до певного виду фінансових послуг;

— надають фінансові послуги систематично — укладають з клієнтами не менше трьох договорів про надання фінансових послуг протягом календарного року;

— уклали хоча б один договір про надання фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80 тис. грн.

До основних передумов початку діяльності фінансової установи належать:

1) розробка та затвердження в установленому порядку внутрішніх правил фінансової установи, які відповідають вимогам законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;

2) відповідність облікової та реєструючої систем вимогам нормативно-правових актів;

3) відповідність професійних якостей та ділової репутації персоналу встановленим законом вимогам.

Однією з головних умов створення фінансових установ є визначення мінімального розміру капіталу, необхідного для початку роботи установи, та мінімального обсягу регулятивного капіталу. При створенні фінансової установи або в разі збільшення зареєстрованого статутного (пайового) капіталу цей капітал має бути сплачений виключно в грошовій формі та розміщений на банківських рахунках банківських установ.

Перелік фінансових послуг, що надають фінансові посередники — фінансові установи України, наведено в додатку А.

Згідно з чинним законодавством фінансові послуги зазвичай надаються на підставі укладених договорів між фінансовими установами та споживачами послуг. Такий договір має містити:

1) назву документа;

2) назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності;

3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансову послугу, та її адресу;

4) найменування, місцезнаходження юридичної особи;

5) найменування фінансової операції;

6) обсяг фінансового активу, зазначений у грошовому вираженні, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;

7) строк дії договору, порядку його зміни або припинення;

8) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

9) інші умови за згодою сторін.

Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.

При укладанні договору про надання фінансових послуг юридична або фізична особа мають право вимагати у суб'єкта підприємницької діяльності надання балансу або довідки про фінансове становище, підтверджене аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, якщо інше не передбачено законодавством України.

Якщо надання певного виду фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідної ліцензії.

Фінансові установи здійснюють свою діяльність з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист прав споживачів. Окрім того, їм заборонено поширювати у будь-якій формі рекламу та іншу інформацію, що містить неправдиві відомості про їх діяльність у сфері фінансових послуг.

Усі клієнти — споживачі фінансових послуг мають право доступу до інформації щодо діяльності фінансових установ. На їх вимогу ці установи зобов'язані надавати таку інформацію:

— відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов'язковому оприлюдненню;

— перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;

— перелік послуг, що надаються фінансовою установою;

— ціну чи тарифи на фінансові послуги;

— кількість акцій фінансових установ, які перебувають у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки котрих у статутному капіталі фінансової установи перевищують 5 %;

— іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.

Слід зазначити, що у ст. 24 "Реклама послуг, пов'язаних із залученням коштів населення" Закону України "Про рекламу" визначається, що реклама банківських, страхових, інвестиційних та інших послуг, пов'язаних із залученням коштів населення, або осіб, які їх надають, дозволяється лише за наявності спеціального дозволу, ліцензії, що підтверджує право на здійснення такого виду діяльності. Така реклама має містити номер дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав цей дозвіл, ліцензію. У рекламі таких послуг або осіб, які їх здійснюють, забороняється повідомляти розміри очікуваних дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплачених за підсумками не менш як одного року.

Фінансові установи зобов'язані вести облік своїх операцій та надавати звітність відповідно до вимог законів і нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ і ринків фінансових послуг.

З метою запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом фінансовим установам під час надання фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами чи з особами, стосовно яких виникає сумнів, що вони виступають не від власного імені, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки. При наданні фінансової послуги установа зобов'язана здійснити ідентифікацію:

— клієнтів, які відкривають рахунки у фінансовій установі та/ або укладають договори про надання фінансових послуг;

— клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу;

— осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.

У разі виникнення при здійсненні ідентифікації в особи мотивованої підозри, що клієнт подає недостовірну інформацію, фінансова установа має надати інформацію про фінансові операції клієнта спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу — Держфінмоніторингу України.

Реорганізація та ліквідація фінансових установ здійснюється з додержанням вимог чинного законодавства та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ і ринків фінансових послуг.

5.Органи державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні.

Основною метою регулювання ринку фінансових послуг є забезпечення стабільного та динамічного розвитку вітчизняного фінансового сектору та його ефективного впливу на розвиток усієї економічної системи.

До головних напрямів реалізації цієї мети належать:

— проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

— захист інтересів споживачів фінансових послуг;

— створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

— забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

— додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

— запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

— сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності на ринку фінансових послуг в Україні здійснюють:

1) щодо ринку банківських послуг — Національний банк України;

2) щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

3) щодо інших ринків фінансових послуг — Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг, і зобов'язані своєчасно повідомляти один одному про будь-які спостереження та висновки, необхідні для виконання покладених на них обов'язків.

Державне регулювання ринку банківських послуг здійснює Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. № 679-ХІУ та іншими законами України.

Основною функцією Національного банку України відповідно до Конституції України є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

З метою виконання своєї головної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень — цінової стабільності.

Іншими функціями Національного банку України згідно зі ст. 7 Закону України "Про Національний банк України" є такі:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним - законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом;

24) за спрощеною процедурою здійснює довгострокове рефінансування комерційних банків під заставу іпотечних кредитів, наданих цими банками населенню на інвестування будівництва житла в розмірі не менше ніж 80 % номінальної вартості пулу іпотечних кредитів, наданого у забезпечення відповідним банкам.

Керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

У зв'язку з тим, що діяльність банків з кожним роком усе більше виходить за межі окремо взятої країни і набуває глобального характеру, виникає потреба у конвергенції (впорядкуванні) національних норм, положень і нормативних актів відповідно до вимог міжнародного права.

Державне регулювання ринку цінних паперів та похідних цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Державне регулювання ринку цінних паперів — здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:

— реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;

— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

— одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

— забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;

— гарантування прав власності на цінні папери;

— захисту прав учасників фондового ринку;

— інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;

— дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

— запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;

— забезпечення контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

— захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвитку ринку цінних паперів;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг).

Держфінпослуг є уповноваженим органом — спеціальним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання ринків фінансових послуг, і може встановлювати додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законодавством. Держфінпослуг працює за колегіальним принципом на основі Положення, затвердженого Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

До головних завдань діяльності Держфінпослуг належать:

— розробка стратегії розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні;

— здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері;

— захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування в межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання та припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх вдосконалення;

— розроблення та затвердження обов'язкових до виконання нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;

— координація діяльності з іншими державними органами;

— запровадження міжнародно-визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг і фінансових установ.

У межах своєї компетенції Держфінпослуг:

1) розробляє та запроваджує нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об'єднаннями, контролює їх виконання;

2) здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ;

3) видає фінансовим установам відповідні дозволи та ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та визначає порядок контролю за їх додержанням;

4) встановлює обов'язкові нормативи достатності капіталу та інші показники та вимоги, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами;

5) встановлює плату за реєстрацію документів і видачу ліцензій, надає інформацію за запитами юридичних осіб;

6) надає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;

7) встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;

8) здійснює контроль за достовірністю інформації, наданої учасниками ринку фінансових послуг;

9) самостійно або з уповноваженими органами нагляду проводить виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;

10) застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення у разі порушення законодавства про фінансові послуги;

11) звертається до суду та господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;

12) надсилає фінансовим установам і саморегулівним організаціям обов'язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;

13) надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, що стали відомі під час проведення перевірок;

14) надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;

15) вимагає скликання зборів учасників (акціонерів) фінансової установи;

16) здійснює моніторинг руху капіталу в Україні та за її межі через ринки фінансових послуг;

17) встановлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов'язаного із наданням фінансових послуг;

18) встановлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;

19) визначає професійні вимоги до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ і може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам для зайняття відповідних посад;

20) погоджує відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг документи фінансових установ, що визначають вимоги щодо надання фінансових послуг.

6.Основні форми державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється у таких формах (рис. 2.1).

Ведення державних реєстрів фінансових установ

Юридична особа, яка планує здійснювати свою діяльність на ринку фінансових послуг, набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ.

Державний реєстр фінансових установ — це система одержання, накопичення, зберігання, захисту, використання та поширення адміністративної інформації (даних) про фінансову установу.

Рис. 2.1. Основні форми державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг

Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг здійснює реєстрацію та веде:

— Державний реєстр фінансових установ;

— Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);

— Державний реєстр страхових та перестрахових брокерів;

— реєстр саморегулівних організацій;

— реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ;

— перелік страхових та/або перестрахових брокерів-нерезиден-тів; перелік актуаріїв;

— перелік фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю;

— перелік лізингодавців (юридичних осіб), взятих на облік у Держфінпослуг.

Національний банк України, у свою чергу, веде:

— Державний реєстр банків — реєстр, який містить відомості про державну реєстрацію усіх банків;

— офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку веде:

— реєстр професійних учасників ринку цінних паперів;

— реєстр інститутів спільного інвестування та саморегулівних організацій;

— реєстр аудиторів і аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів та їх похідних;

— Державний реєстр уповноважених рейтингових агентств.

Ліцензування діяльності з надання фінансових послуг

Діяльність фінансових установ на ринку фінансових послуг відбувається на підставі ліцензії, що видається Уповноваженим органом.

Ліцензія — документ, який видається Уповноваженим органом в порядку і на умовах відповідно до законодавства України, на підставі якого фінансові установи мають право здійснювати діяльність на ринку фінансових послуг.

Уповноважений орган — спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг ).

Ліцензування професійної діяльності на ринку банківських послуг здійснює Національний банк України. НБУ видає банкам ліцензію на здійснення таких банківських операцій:

— приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

— відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Якщо є банківська ліцензія, банки мають право здійснювати окремі операції та угоди без отримання та з отриманням письмового дозволу Національного банку України, а саме:

без отримання письмового дозволу:

— надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

— лізинг;

— послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

— випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

— випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

— надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій;

за умови отримання письмового дозволу.

— операції з валютними цінностями;

— емісія власних цінних паперів;

— організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

— здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

— здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

— перевезення валютних цінностей та інкасація коштів;

— операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

— з інструментами грошового ринку;

— з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

— з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

— довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

— депозитарна діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка у встановленому порядку видає ліцензії на такі види діяльності на ринку цінних паперів:

— брокерської діяльності;

— дилерської діяльності;

— андеррайтингу;

— діяльності з управління цінними паперами;

— діяльності з управління активами;

— діяльності з управління іпотечним покриттям;

— депозитарної діяльності депозитарію цінних паперів;

— депозитарної діяльності зберігана цінних паперів;

— діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

— діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку;

— розрахунково-клірингової діяльності.

Ліцензування професійної діяльності на ринку фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, яка у встановленому порядку видає ліцензії на здійснення:

— страхової діяльності;

— діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;

— надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;

— діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Одержана конкретною фінансовою установою ліцензія на здійснення певного виду фінансових послуг не може бути передана іншій установі.

Порядок видачі ліцензій передбачає, що особа, яка має намір провадити певний вид господарської діяльності з надання фінансових послуг, особисто або через уповноважений нею орган чи особу звертається до Уповноваженого органу із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві мають міститися відомості про особу заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). Якщо заявник має філії, інші відокремлені підрозділи, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії заявник додає копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи чи копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчену нотаріально або органом, який видав оригінал документа, а також інші документи залежно від виду ліцензійної діяльності та встановлених вимог.

Рішення про видачу ліцензії чи відмову у її видачі приймається протягом 30 днів з дати надходження заяви.

Підставами про відмову у видачі ліцензії можуть бути:

— недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії;

— невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

Ліцензія видається на бланках єдиного зразка, затвердженого Кабінетом Міністрів України, які є документами суворої звітності, мають облікову серію та номер.

У ліцензії зазначаються:

— найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

— вид господарської діяльності з надання фінансових послуг, на право провадження якого видається ліцензія;

— найменування юридичної особи;

— ідентифікаційний код юридичної особи;

— місцезнаходження юридичної особи;

— дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

— посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

— дата видачі ліцензії та строк її дії.

Діяльність із надання фінансових послуг на підставі ліцензії здійснюється на всій території України.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

Якщо відмова у видачі ліцензії зумовлена невідповідністю заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Нагляд за діяльністю фінансових установ

Нагляд за діяльністю фінансових установ — система контролю та активних упорядкованих дій Уповноваженого органу, спрямованих на забезпечення дотримання фінансовими установами, стосовно яких Уповноважений орган здійснює наглядову діяльність, законодавства України та встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності фінансової системи та захисту інтересів клієнтів.

Основними напрямами нагляду за діяльністю фінансових установ на ринку фінансових послуг згідно із законодавством України е додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо:

— ліквідності;

— капіталу та платоспроможності;

— прибутковості;

— якості активів та ризикованості операцій;

— якості систем управління та управлінського персоналу;

— додержання правил надання фінансових послуг.

Економічні нормативи — показники, що встановлює Уповноважений орган і дотримання яких є обов'язковим для фінансових установ.

З метою повної та ефективної реалізації функцій Уповноважений орган має право в межах своєї компетенції здійснювати періодичне інспектування фінансових установ та їх споріднених і афілійованих осіб. Періодичність інспектування залежить від типу фінансової установи і визначається Уповноваженим органом.

Аудиторські перевірки фінансових установ можуть проводити аудитори, які:

— мають відповідний сертифікат;

— не мають взаємовідносин щодо права власності з фінансовою установою, діяльність якої перевіряється, не мають заборгованості перед цією установою або іншого конфлікту інтересів;

— внесені до відповідних реєстрів, що ведуть державні органи, які здійснюють регулювання діяльності фінансових установ і ринків фінансових послуг. Порядок ведення реєстру визначає відповідний державний орган, який регулює діяльність фінансових установ і ринків фінансових послуг.

Застосування Уповноваженим державним органом заходів впливу

У разі порушень фінансовими установами законів або інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність із надання фінансових послуг, Уповноважений орган може застосовувати певні заходи впливу, а саме:

— зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення;

— вимагати скликання позачергових зборів учасників (акціонерів) фінансової установи;

— накладати штрафи на фінансові установи;

— тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг;

— відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати тимчасову адміністрацію;

— затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

— порушувати питання про ліквідацію установи.

Розмір штрафних санкцій до фінансових установ за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринках фінансових послуг, представлено в табл. 2.1. Відповідно до законодавства за всіма видами порушень загальна сума штрафу не може перевищувати 1 % від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, що вчинила правопорушення.

У разі систематичних порушень фінансовою установою нормативних вимог, невиконання прострочених зобов'язань, виникнення нестабільності в роботі установи, яка може становити небезпеку конфлікту інтересів або банкрутства, Уповноважений орган може призначати тимчасову адміністрацію фінансової установи.

Тимчасова адміністрація — процедура, що застосовує Уповноважений орган при здійсненні нагляду за діяльністю фінансової установи за обставин, передбачених законодавством України.

Тимчасовий адміністратор — фізична або юридична особа, яку призначає Уповноважений орган для здійснення тимчасової адміністрації.

Таблиця 2.1. Розмір штрафних санкцій до фінансових установ за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринках фінансових послуг

№ з/г	Причина застосування санкції	Розмір штрафної санкції (неоподатковуваних мінімумів доходів громадян)
Штрафні санкції до фінансових установ — юридичних осіб
1	За діяльність на ринках фінансових послуг без ліцензії, одержання якої передбачено законом	500
2	За ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації	До 1000
3	За ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень Уповноваженого органу про усунення порушень щодо надання фінансових послуг	500

Продовження табл. 2.1

Штрафні санкції до суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб
1	За здійснення операцій без відповідної ліцензії	Від 20 до 50
2	За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірних відомостей Уповноваженому органу	Від 50 до 100
3	За ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень та розпоряджень Уповноваженого органу	Від 20 до 50

Тимчасовим адміністратором може бути:

— юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації фінансових установ, надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг з питань функціонування ринків фінансових послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом Уповноваженого органу на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи;

— незалежний експерт (за договором);

— службовець Уповноваженого органу.

До участі в тимчасовій адміністрації допускаються лише особи, які мають сертифікат Держфінпослуг на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи, високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, економічну чи юридичну освіту і досвід, необхідний для виконання функцій тимчасового адміністратора, їх основне завдання полягає у відновленні стабільної та ефективної роботи фінансової установи.

7.Надання послуги фінансового лізингу.

Взаємодія основних учасників під час укладання і реалізації договору фінансового лізингу здійснюється у певній послідовності (рис. 8.1):

1) потенційний лізингоодержувач, зацікавлений в отриманні конкретних видів майна, самостійно, на підставі наявної інформації та досвіду обирає зацікавленого у продажі постачальника (продав ця) потрібного йому майна;

2) лізингоодержувач звертається до потенційного лізингодавця, який має необхідні кошти або доступ до кредитних ліній, із проханням взяти участь у лізинговій угоді;

3) лізингодавець (лізингова компанія) перевіряє відповідність ціни на майно, що погодив лізингоодержувач, ринковому рівню та укладає з постачальником (виробником) договір купівлі-продажу;

4) лізингодавець вирішує питання фінансування та купує необхідне лізингоодержувачу майно у постачальника у власність;

5) лізингодавець передає куплене майно лізингоодержувачу в тимчасове користування на умовах, погоджених у договорі лізингу, З правом можливого викупу такого майна після закінчення терміну дії договору;

6) лізингодавець здійснює контроль за використанням переданого лізингоодержувачу майна, своєчасністю сплати лізингових платежів, урегульовує претензії тощо;

7) після закінчення дії договору фінансового лізингу відповідно до його умов предмет лізингу за залишковою вартістю переходить у власність лізингоодержувача.

Рис. 3.1. Схема взаємодії основних учасників фінансового лізингу

Таким чином, можна вважати, що послуга фінансового лізингу надається в три етапи.

І етап характеризується обґрунтуванням лізингової угоди, аналізом фінансових, технічних і організаційних можливостей усіх потенційних учасників та підготовкою документів для укладання юридичних угод, зокрема:

1) заявки лізингоодержувача про надання в лізинг предмета лізингу;

2) висновку про платоспроможність лізингоодержувача та ефективність його проекту;

3) замовлення-наряду на постачання предмета лізингу;

4) заяви та договору на отримання банківської позики.

Роль цього етапу зумовлена складним характером багатосторонніх відносин при лізингу, який потребує детального вивчення всіх умов та особливостей кожної угоди.

II етап — юридичне оформлення лізингової послуги та підписання необхідних договірних документів:

1) договору купівлі — продажу предмета лізингу;

2) акта прийому предмета лізингу в експлуатацію;

3) лізингового договору;

4) договору технічного обслуговування предмета лізингу;

5) договору надання банківського кредиту;

6) договору страхування предмета лізингу.

III етап — використання предмета лізингу, пов'язане з реалізацією проекту лізингоодержувача. На цьому етапі сплачуються лізингові платежі, операції відображаються в бухгалтерському обліку, повертається банківська позика та виплачуються проценти за користування нею, а після закінчення строку лізингу встановлюються відносини щодо подальшого використання предмета лізингу.

Крім основних учасників (лізингодавця, лізингоодержувача, постачальника, банку) у забезпеченні договору фінансового лізингу можуть брати участь інші учасники (страхові компанії, сервісні центри з обслуговування машин та устаткування, брокерсько-дилерські та консалтингові фірми та ін.).

Такий складний механізм надання послуги з фінансового лізингу свідчить про те, що лізинг — складна синтетична форма господарських зв'язків, яка поєднує елементи купівлі-продажу, кредиту, оренди та продажу в розстрочку.

Особливості надання лізингових послуг банківськими установами

Банк у лізингових операціях може брати як безпосередню, так і опосередковану участь (рис. 3.2). Отже, банк може виступати як інвестором (посередником між суб'єктами лізингу), так і безпосередньо лізингодавцем, що передає об'єкт лізингу в користування лізингоодержувачу. Між банком і лізингодавцем укладається кредитний договір із графіком погашення кредиту і відсотків відповідно до умов виплат лізингових платежів за договором фінансового лізингу.

Опосередкована участь банківських установ у наданні лізингових послуг забезпечує більш високу ефективність порівняно з безпосередньою участю у лізинговому бізнесі. Це пояснюється перевагами спеціалізації лізингових компаній, які виявляються у додаткових можливостях щодо вирішення технічних та комерційних питань, дослідженнях ринку та ін.

Рис. 3.2. Форми участі банків у лізингу

Умови надання послуги фінансового лізингу в ПАТ КБ "Приват-банк"

Право на одержання послуг фінансового лізингу в банку "Приватбанк" (далі — Банк) мають юридичні та фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності:

а) лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності (резидент України), що одержує в платне користування об'єкт лізингу за договором лізингу;

б) лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності (резидент України, у тому числі Приватбанк), що уклав із продавцем (резидентом чи нерезидентом України) договір на покупку об'єкта лізингу з метою наступної його передачі в користування лізингоодержувачу за договором лізингу.

Банк робить операції при дотриманні таких умов:

1) лізингоодержувачем наданий і Банком схвалений бізнес-проект розвитку підприємства;

2) лізингоодержувач має всі необхідні умови (ліцензії) для експлуатації устаткування;

3) термін виробничої діяльності лізингоодержувача (термін діяльності в сфері надання послуг) не менше шести місяців (Приватбанк не фінансує "пілотні" проекти і підприємства, що мали "простій" протягом минулого року);

4) основні фонди лізингоодержувача не є предметом застави в інших банках (крім випадку, коли основні фонди лізингоодержувача прийняті в заставу під забезпечення зобов'язань перед Приватбанком);

5) продавцем надана гарантія якості на устаткування, що поставляється;

6) жодна зі сторін — учасниць угоди не знаходиться в процесі банкрутства.

На ухвалення рішення про можливість фінансування істотно впливають такі фактори:

1) наявність поточного рахунку в Приватбанку протягом не менше шести місяців (для лізингодавця і/чи лізингоодержувача);

2) продавцем (дилером) надається пост гарантійне обслуговування об'єкта лізингу;

3) наявність позитивної кредитної історії в лізингодавця і/чи лізингоодержувача;

4) брак податкової заборгованості: у лізингоодержувача (у разі, коли Приватбанк є лізингодавцем), у лізингоодержувача і лізингодавця (у випадку, коли Приватбанк є тільки інвестором).

Валюта для розрахунків за лізинговими операціями.

Валюта договору фінансового лізингу — гривня (у випадку, коли Банк — лізингодавець).

Валюта кредитного договору на покупку майна лізингодавцем для наступного надання його в лізинг:

— гривня — при покупці майна в резидента;

— іноземна валюта, однойменна з валютою договору на покупку майна в нерезидента.

Термін договору фінансового лізингу.

"Банк" надає фінансування під договори фінансового лізингу на термін не більше трьох років^*3.

*3: {www.privatbank.ua.}

Станом на 31 грудня 2009 р. до Переліку фінансових установ вне сено інформацію про 209 юридичних осіб — лізингодавців та про 43 фінансові компанії, що надають послуги фінансового лізингу. Вартість чинних договорів фінансового лізингу на кінець 2009 р. становила 27,2 млрд. грн. Переважна більшість договорів, майже 99%, укладена не лізинговими компаніями, а юридичними особами — лізингодавцями. Основними споживачами лізингових послуг є підприємства транспорту, будівництва, сільського господарства та сфери послуг. Вартість об'єктів лізингу, що є предметом договорів, укладених протягом 2009 р., становить 6,2 млрд грн. За підсумками 2009 р. найбільшими споживачами лізингових послуг залишаються транспортна галузь (вартість договорів — 16,095 млрд. грн..), будівництво (2,959 млрд. грн..), сільське господарство (3,153 млрд. грн.) і сфера послуг (1,644 млрд. грн.). У 2009 р. спостерігалася тенденція до збільшення частки лізингових операцій з терміном дії договору 5—10 років. На кінець 2009 р. частка таких договорів зросла на 19,4 %.

Згідно з рейтингом Асоціації "Українське об'єднання лізингодавців", перша "десятка" лізингових компаній за обсягом лізингового портфеля виглядає таким чином (табл. 3.5).

Таблиця 3.5. ТОП-10 з рейтингу лізингових компаній відповідно до обсягу портфеля лізингових угод станом на 31 грудня 2009 р.

№ з/п	Назва лізингової компанії	Портфель лізингових угод, млн грн.
1	ПП "ВТБ Лізинг Україна"	5670,3
2	ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль"	1666,1
3	ТОВ "УніКредит Лізинг"	1634,6
4	ТОВ "ІНГ Лізинг Україна"	1147,6
5	ТОВ "Хьюпо Альпе Адріа Груп"	882,7
6	ТОВ "Євро Лізинг"	457,6
7	ТОВ "СГ Еквіпмент Лізинг Україна"	362,7
8	ТОВ "ВіЕйБі Лізинг"	359,0
9	ТОВ "Перша лізингова компанія-ALD Automotive"	355,8
10	ТОВ "Ласка Лізинг"	352,2

Розглянемо головні проблеми, котрі стримують розвиток фінансового лізингу в Україні.

1. Недостатня чисельність платоспроможних лізингоодержувачів, що визначається сучасним станом економіки та спадом виробництва у багатьох галузях. Очікується скорочення обсягів лізингового кредитування також унаслідок призупинення багатьох інвестиційних проектів. Проте в структурі капітальних інвестицій частка лізингу може збільшитися за рахунок обмеження обсягів банківського кредитування.

2. Розбіжність у підходах до визначення понять фінансового лізингу у законах України "Про фінансовий лізинг", "Про оподаткування прибутку підприємств" та ін., неузгодженість положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України і Закону України "Про фінансовий лізинг", а також неузгодженість підзаконних нормативно-правових актів із вимогами законів. Усе це негативно впливає на договірні відносини між суб'єктами лізингу при розв'язанні конкретних правових спорів, а також на оподаткування лізингових операцій. Адже встановлення конкретного типу та механізму оподаткування багато в чому визначає зміст, доцільність і прибутковість лізингової операції.

3. Переважання короткострокового кредитування та висока вартість кредитних ресурсів також негативно відображаються на ефективності лізингової діяльності. За цих умов альтернативним джерелом формування ресурсів для здійснення лізингової діяльності можуть стати амортизаційні відрахування.

Запровадження прискореного порядку нарахування амортизації, з одного боку, підвищує зацікавленість у придбанні техніки на умовах лізингу, а з іншого — стимулюватиме надходження фінансових ресурсів на виробництво техніки. Проте надання такої потужної податкової пільги як прискорена амортизація лише лізингодавцям створює потужні стимули для не завжди прозорих схем податкової оптимізації, коли задля зменшення податкових зобов'язань придбання основних фондів оформлюється як фінансовий лізинг — або через власного "кишенькового" лізингодавця, або через іншу компанію, яка пропонуватиме аналогічні послуги "псевдолізингу".

4. Істотні ризики несвоєчасної плати за користування майном. Остання проблема зумовлена насамперед недостатнім нормативно-правовим захистом прав кредиторів.

До галузей, що є пріоритетними у використанні лізингу в Україні, належать високотехнологічні наукомісткі галузі, агропромисловий комплекс, виробництво товарів народного споживання, незавершене виробництво, малий бізнес та ін.

8.Розрахунок лізингових платежів.

Здебільшого сукупність усіх платежів за договором лізингу в основному складається з: 1) авансового платежу; 2) періодичних лізингових платежів; 3) викупної (залишкової) вартості предмета лізингу. Лізинговий платіж — платіжна операція лізингоодержувача на адресу лізингодавця, що включає вартість амортизації предмета лізингу, плату за залучені для реалізації лізингової угоди кредитні ресурси, лізингову маржу, премію за ризик та інші платежі відповідно до договору лізингу. Лізинговий платіж, на відміну від орендного, має особливу структуру, з огляду на витрати, що відшкодовуються лізингоодержувачем. Згідно з п. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" до складу лізингового платежу входять: — сума, яка при кожному платежі відшкодовує частину вартості предмета лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; — сума, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; — винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно, а також відшкодування страхових платежів за договором страхування предмета лізингу, якщо він застрахований лізингодавцем; — інші витрати лізингодавця, безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Це можуть бути митні платежі, витрати на транспортування предмета лізингу до місця його експлуатації, монтажні, пусконалагоджувальні роботи, навчання робітників тощо. Винагорода лізингодавця за одержане у лізинг майно (лізингова маржа) може встановлюватися за домовленістю сторін у відсотках від балансової вартості об'єкта лізингу або від середньорічної залишкової вартості. Величина ставки лізингової маржі залежить від таких чинників: — строку дії договору лізингу; — форми й умов платежу; — величини банківського процента за кредит; — типу і стану об'єкта лізингу; — системи оподаткування; — амортизаційної політики; — платоспроможності клієнта; — стану кон'юнктури й тенденцій ринку тощо. Лізингодавець зацікавлений у повному відшкодуванні витрат за договором лізингу, тому він повинен мати можливість коригувати ставку лізингової маржі залежно від поточного рівня інфляції, розміру банківських кредитних ставок та ін. При міжнародних лізингових операціях ставки лізингової маржі досить стабільні, коригування їх здійснюється залежно від строковості і фінансових можливостей лізингоодержувача. Так, за експортними лізинговими угодами ставки коливаються в межах 8—10 % вартості об'єкта лізингу. Загальну суму лізингових платежів вказують у договорі лізингу та використовують під час економічного обґрунтування та оцінювання доцільності лізингової операції. Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому лізинговим договором. Розміри, форма, строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лізингу за домовленістю сторін. Якщо порівнювати фінансовий лізинг та банківський кредит, платежі за лізингом, крім амортизації боргу та процентів, як правило, втілюють у собі компенсацію інших додаткових витрат лізингової компанії, в той час як за договором банківського кредиту найчастіше сплачується тільки процент і погашення тіла кредиту. При порівнянні ціни лізингу з ціною кредиту потрібно зважати на таке: — при лізингу вартість прямих витрат лізингової компанії рівномірно включена в лізингові платежі, в той час як при кредиті ці витрати можуть бути сплачені всією сумою наперед (наприклад, страхування майна); — у зв'язку з тим, що лізингова компанія є своєрідним "оптовим покупцем", вартість та умови послуг для неї практично завжди дешевші (наприклад, страхування майна — за однакових умов страхування ставка для лізингової компанії завжди буде меншою, ніж для стандартного клієнта). Методи розрахунку лізингових платежів У практичній діяльності лізингові платежі відповідного періоду згідно з особливостями оподаткування лізингових операцій, про що йтиметься далі, доцільно поділити на такі складові: — відшкодування вартості об'єкта лізингу; — виплати за лізинговою ставкою, яка відшкодовує витрати лізингодавця та спрямовується на формування його доходу. Сума лізингових платежів, які лізингоодержувач виплачує лізингодавцю за весь період дії договору, безпосередньо залежить від вибору методу розрахунку лізингових платежів. Обраний метод має задовольняти лізингоодержувача та лізингодавця з огляду на дотримання таких умов: — для лізингодавця: — розмір лізингових платежів має забезпечити лізинговій компанії покриття всіх витрат, пов'язаних із виконанням та обслуговуванням лізингового договору, та отримання прибутку, не нижчого за середню норму прибутку на вкладений капітал; — для лізингоодержувача: — вартість лізингу не повинна бути вищою ніж вартість банківського кредиту на придбання відповідного майна. Методи розрахунку лізингових платежів ґрунтуються на теорії зміни вартості грошей у часі. Це зумовлено тим, що лізингова компанія має враховувати розрив у часі між сплатою грошових коштів постачальнику та отриманням грошей від лізингоодержувача. У методі розрахунку лізингових платежів потрібно враховувати особливості залучення компанією ресурсів для фінансування лізингових договорів. Основною вимогою є рівність сукупної теперішньої вартості платежів та вартості майна, яке пропонується у лізинг. Періодичні лізингові платежі за методами їх розрахунку поділяють на такі види: регулярні платежі, тобто платежі, що здійснюються через рівні проміжки часу, у тому числі: — постійні платежі (ануїтет ); — платежі зі змінним відшкодуванням вартості предмета лізингу; — платежі з відшкодуванням вартості предмета лізингу рівними частинами; нерегулярні платежі — лізингові платежі погоджуються сторонами відповідно до графіка, в якому вказані певні строки та суми платежів. На прийняття рішення лізингоодержувачем щодо методу нарахування лізингових платежів впливають: — сезонність виробництва; — можливість відволікання значної суми коштів на розвиток матеріально-технічної бази виробництва; — особливості амортизаційної політики; — спрямованість інвестиційної політики тощо. Розглянемо застосування різних методів розрахунку лізингових платежів та з'ясуємо доцільність їх практичного використання. 1. Постійні лізингові платежі (ануїтет) Постійні платежі передбачають виплату однакової суми лізингового платежу через рівні проміжки часу. Такий механізм припливу (відпливу) грошей називається ануїтет. Основною вимогою є рівність сукупної теперішньої вартості платежів та вартості майна, яке пропонується у лізинг. Якщо договором передбачено авансовий платіж, то до уваги береться вартість за вирахуванням суми авансового платежу. Отже: де Р — первісна вартість предмета лізингу; n — кількість періодів; і — процентна ставка для вказаного періоду; S — залишкова (викупна) вартість предмета лізингу; L — лізинговий платіж. Сума лізингового платежу розраховується за формулою Загальна сума лізингових платежів обраховується як добуток отриманого лізингового платежу та кількості лізингових платежів. Розподіл лізингового платежу на амортизацію боргу (відшкодування вартості предмета лізингу) та проценти проводиться послідовно. Сума, що спрямовується на відшкодування вартості предмета лізингу, визначається як різниця між лізинговим платежем і процентами, нарахованими на залишок заборгованості: де dt — сума, спрямована на відшкодування вартості майна в періоді t = 1, … , n; Dt-1 — залишок заборгованості за предмет лізингу на кінець періоду t-1. Приклад 1 Вартість предмета лізингу становить 100 000 грн., ставка — 15 % річних, або 1,25 % на місяць, строк лізингу приймемо за 5 місяців, залишкова (викупна) вартість — 20 000 грн. Розрахуйте регулярні лізингові платежі, застосовуючи різні методи. Побудуйте графіки лізингових платежів. Який із методів найпривабливіший для лізингодавця та лізингоодержувача? Розв'язок Скориставшись формулою (3.2), визначимо розмір лізингового платежу: Побудуємо графік постійних лізингових платежів (табл. 3.6). Таблиця 3.6. Графік постійних лізингових платежів Лізинговий період Вартість предмети лізингу Відшкодування вартості предмета лізингу (гр. 5 - гр. 4) Проценти (гр. 2 - ставку лізингу) Лізинговий платіж 1 100000 15 605 1250 16855 2 84 395 15 800 1055 16855 3 68 595 15 998 857 16855 4 52 597 16198 657 16855 5 36 400 16400 455 16855 Всього 20 000 80000 4 275 84 275 Дані табл. 3.6 свідчать про те, що сума процентів з часом зменшується, тоді як сума амортизації боргу, навпаки, — збільшується. При застосуванні такого методу протягом перших періодів лізингу баланс компанії-лізингоодержувача буде менш ліквідним, фінансова стійкість компанії зменшиться. Якщо компанія-лізингоодержувач належить до новостворених компаній і вартість лізингового контракту для неї є досить суттєвою, слід погодити з лізингодавцем іншу схему лізингових платежів. Такий метод обчислення лізингових платежів (ануїтет) здебільшого застосовується під час лізингу основних засобів загальногосподарського призначення та обладнання, віддача від якого практично не залежить від строку використання та пов'язаного з ним фізичного зношування. 2. Лізингові платежі зі змінним відшкодуванням вартості предмета лізингу Умови відшкодування вартості предмета лізингу передбачають можливість зміни (збільшення чи зменшення) лізингових платежів з постійним темпом приросту (зменшення) в кожному періоді. Отже, реалізується схема прискореного (зменшеного) відшкодування вартості предмета лізингу. Розміри лізингових платежів розраховуються так: де Lt — лізинговий платіж у періоді t; L1 — розмір першого лізингового платежу; t — період лізингу = 1, п; k — темп приросту. Якщо k > 0 — відбувається прискорена амортизація боргу, якщо k < 0 — навпаки, уповільнюються темпи відшкодування вартості предмета лізингу. Розмір першого лізингового платежу визначається за такою формулою: Розподіл лізингового платежу на амортизацію боргу (відшкодування вартості предмета лізингу) та проценти проводиться так само, як і в попередньому прикладі: сума, що спрямовується на погашення вартості майна, обчислюється як різниця між лізинговим платежем та процентами, нарахованими на залишок заборгованості. Приклад 2 Використовуючи дані прикладу 1, розрахуйте розмір першого лізингового платежу та побудуйте графік лізингових платежів за умов З % -го щомісячного темпу їх приросту та умов послідовного зменшення розміру лізингових платежів з темпом 3 % на місяць. Розв'язок Розрахуємо розмір першого лізингового платежу, скориставшись формулою (3.5): Графік лізингових платежів із прискореним відшкодуванням вартості предмета лізингу наведено в табл. 3.7. Таблиця 3.7. Графік лізингових платежів з прискореним відшкодуванням вартості предмета лізингу Лізинговий період Вартість предмета лізингу Відшкодування вартості предмета лізингу (гр. 5 - гр. 4) Проценти (гр. 2 • ставку лізингу) Лізинговий платіж 1 100 000 14 635 1250 15 885 2 85 365 15 295 1067 16 362 3 70 070 15 977 876 16853 4 54 093 16 682 676 17 358 5 37 411 17411 468 17 879 Всього 20 000 80 000 4 337 84 337 Як свідчать дані табл. 3.7, кожен наступний лізинговий платіж на 3 % більший за попередній. Якщо необхідно забезпечити поступове зменшення лізингових платежів, потрібно встановити від'ємне значення коефіцієнта к. Використовуючи дані наведеного прикладу, встановимо послідовне зменшення розміру лізингових платежів з темпом 3 % на місяць та побудуємо графік їх сплати (табл. 3.8). Таблиця 3.8. Графік лізингових платежів з уповільненим відшкодуванням вартості предмета лізингу Лізинговий період Вартість предмета лізингу Відшкодування вартості предмета лізингу (гр. 5 - гр. 4) Проценти (гр. 2 • ставку лізингу) Лізинговим платіж 1 100 000 16 634 1250 17 884 2 83 366 16 305 1042 17 347 3 67 062 15 988 838 16 827 4 51073 15 683 638 16 322 5 35 390 15 390 442 15 832 Всього 20 000 80 000 4 211 84 211 Як свідчать дані табл. 3.8, кожен наступний лізинговий платіж на 3 % менший ніж попередній. При цьому відбувається прискорення відшкодування вартості предмета лізингу протягом перших періодів. Такий метод нарахування лізингових платежів може застосовуватись у випадку прискореної амортизації основних фондів, коли продуктивність використання предмета лізингу з часом відчутно знижується. 3. Лізингові платежі з відшкодуванням вартості предмета лізингу рівними частинами При застосуванні цього методу відшкодування вартості предмета лізингу відбувається рівними частинами. Розмір періодичного відшкодування вартості предмета лізингу визначається з урахуванням вартості, що підлягає погашенню, та кількості періодів: де d — сума періодичного відшкодування вартості предмета лізингу. Розмір лізингового платежу вираховується як сума відшкодування вартості предмета лізингу та процентів, а обчислення процентів здійснюється з огляду на величину заборгованості за предмет лізингу на початок періоду. Розмір лізингового платежу обчислюється за такою формулою: Залишок заборгованості за предмет лізингу (Dt.) на початок кожного наступного періоду визначається як різниця залишку заборгованості на початок попереднього періоду (Dt-1) та розміру періодичного відшкодування вартості предмета лізингу (d). Приклад 3 Скориставшись даними прикладу 1, розрахуйте лізингові платежі за умов відшкодування вартості предмета лізингу рівними частинами та побудуйте графік лізингових платежів. Розв'язок На основі застосування формули (3.6) розрахуємо розмір періодичного відшкодування вартості предмета лізингу: Побудуємо графік лізингових платежів (табл. 3.9). Таблиця 3.9. Графік лізингових платежів з відшкодуванням вартості предмета лізингу рівними частинами Лізинговий період Вартість предмета лізингу Відшкодування вартості предмета лізингу Проценти (гр. 2 ∙ ставку лізингу) Лізинговий платіж (гр. 3 + гр. 4) 1 100 000 16 000 1 250 17 250 2 84 000 16 000 1050 17050 3 68 000 16 000 850 16 850 4 52 000 16 000 650 16 650 5 36 000 16 000 450 16 450 Всього 20 000 80 000 4 250 84 250 Порівняємо лізингові платежі, обчислені на основі застосування наведених вище методів (табл. 3.10). Отже, за рівних умов щодо відсоткової ставки, строку лізингу та викупної вартості майна, дохід лізингодавця та витрати лізингоотримувача безпосередньо залежать від обраного методу нарахування лізингових платежів. Як свідчать дані табл. 3.10, платежі з постійним додатним темпом приросту в абсолютному значенні є найпривабливішими для лізингової компанії і, відповідно, найбільш витратними для лізингоотримувача. Таблиця 8.10. Розмір лізингових платежів залежно від методу нарахування Лізингові періоди Постійні платежі (ануїтет) Платежі з прискореним відшкодуванням вартості предмета лізингу (k = 3%) Платежі з уповільненим відшкодуванням вартості предмета лізингу (k = -3%) Платежі з відшкодуванням вартості предмета лізингу рівними частинами 1 16 855 15 885 17 884 17 250 2 16 855 16 362 17 347 17050 3 16855 16 853 16 827 16 850 4 16855 17 358 16 322 16 650 5 16 855 17 879 15 832 16 450 Всього 84 275 84 337 84211 84 250 На практиці лізингові компанії найчастіше використовують дві схеми з розглянутих вище: ануїтет та платежі з рівномірним погашенням вартості предмета лізингу (див. табл. 3.10: графи 2 та 5). 4. Нерегулярні лізингові платежі Нерегулярними називають лізингові платежі, що здійснюються в різних сумах за різні проміжки часу. Ініціатива щодо застосування нерегулярних платежів найчастіше надходить від лізингоотримувача. Це здебільшого пов'язано з сезонністю бізнесу компанії-лізингоотримувача або стратегією одночасного інвестування значної суми коштів в обіг для стрибкоподібного зростання бізнесу або виконання привабливого контракту. Слід зауважити, що у разі застосування схеми нерегулярних платежів лізингова компанія може збільшити відсоткову ставку. Досить часто лізингоотримувач пропонує схему, за якою розмір лізингових платежів є незначним в перші періоди лізингу, і швидко зростає через певний проміжок часу. У такому випадку дохід лізингової компанії може зростати, але водночас і збільшується ризик, пов'язаний з невиконанням клієнтом договору лізингу. З огляду на це лізингова компанія може збільшити процент за лізингом на премію за ризик дефолту за контрактом. В окремих випадках клієнт намагається швидше розрахуватися за предмет лізингу і тим самим зменшити розмір сплачуваних процентів лізинговій компанії. Він пропонує схему лізингових платежів, за якою їх розмір в перші періоди в досить значним, а через деякий час різко зменшується. У цьому випадку сума отриманих лізингодавцем процентів буде меншою, ніж при застосуванні схеми регулярних платежів. Лізингова компанія також може збільшити процент за лізинг на компромісну величину. Послідовність розрахунку нерегулярних лізингових платежів: 1. Погоджуємо графік лізингових платежів. 2. Здійснюємо розподіл платежу на відшкодування вартості предмета лізингу та проценти на основі використання формули (3.4). 3. Дисконтуємо потік лізингових платежів за винятком останнього платежу, оскільки його розмір потребує уточнення. Розрахунок суми дисконтованих лізингових платежів здійснюється на основі використання формули 4. Обчислюємо теперішню вартість останнього лізингового платежу як різницю між вартістю майна та продисконтованою сумою лізингових платежів: Розмір останнього лізингового платежу забезпечує рівність сум виплат і заборгованості за предмет лізингу. 5. Вираховуємо майбутню вартість останнього лізингового платежу. Розмір останнього лізингового платежу визначається за формулою Дотримуючись наведеної вище послідовності розрахунку нерегулярних лізингових платежів, здійснимо необхідні обчислення та побудуємо графік платежів для такого прикладу. Приклад 4 Вартість предмета лізингу становить 100 000 грн., процентна ставка за лізингом — 1,25 % на місяць, строк лізингу — 5 місяців, залишкова (викупна) вартість предмета лізингу становить 20 000 грн. Погоджено такі лізингові платежі: у 1-й період — 2000 грн., 2-й — 0,00,3-й — 5000,4-й період — 35 000 грн. Визначте суму останнього лізингового платежу та побудуйте графік платежів. Розв'язок 1. З огляду на погоджений розмір нерегулярних лізингових платежів здійснимо їх розподіл на відшкодування вартості предмета лізингу та проценти. Результати розрахунків подано у табл. 3.11. 2. Продисконтуємо суму запропонованих лізингових платежів. Підставивши значення змінних у формулу (3.10), отримаємо: 3. Визначимо майбутню вартість останнього лізингового платежу: 4. Побудуємо графік лізингових платежів (табл. 3.11). Таблиця 3.11. Графік відшкодування вартості предмета лізингу з нерегулярними лізинговими платежами Лізинговий період Лізинговий платіж Вартість предмета лізингу Проценти (гр. 3 • ставку лізингу) Відшкодування вартості предмета лізингу (гр. 2 - гр. 4) 1 2000 100 000 1250 750 2 — 99 250 — — 3 5 000 99 250 2 497* 2 503 4 35 000 96 747 1209 33 791 5 43 743 62 956 787 42 956 Всього 85 743 20 000 5 743 80000 * Проценти за 2-й і 3-й періоди (не сплачені проценти у 2-му періоді додаються до загальної суми боргу та сплачуються разом з процентами 3-го періоду). Як свідчать дані табл. 3.11, за всіх інших рівних умов, у разі нерегулярної сплати, загальна сума лізингових платежів зростає. Слід також зазначити, що чим більшою буде різниця між максимальним і мінімальним розмірами лізингового платежу, тим більшою буде різниця між загальною сумою нерегулярних лізингових платежів та сумою лізингових платежів, побудованих за методом ануїтету. Таким чином, вибір того чи іншого методу розрахунків лізингових платежів при складанні графіка їх сплати дає можливості лізингоодержувачу та лізингодавцю маневрувати коштами, забезпечує необхідний рівень ліквідності, враховує можливі ризики неповного та несвоєчасного виконання зобов'язань основними учасниками лізингової угоди.

9.Порядок оформлення договору факторингу.

Основою факторингового фінансування є договір факторингу, яким визначаються умови надання факторингової послуги, зобов'язання та відповідальність сторін. Типову форму договору факторингу наведено в додатку В.

Договір факторингу слід розглядати як договір про купівлю права. На практиці цей договір спрямований на купівлю торгової (фінансової) заборгованості з взяттям на себе зобов'язання щодо її стягнення і ризику неплатежу.

Предметом договору факторингу є право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутню вимогу вважають переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У таких випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. У договорі обумовлюються:

— вид факторингової операції;

— сума кредиту, процентна ставка, сума винагороди за всіма видами послуг;

— гарантії виконання взаємних зобов'язань і матеріальна відповідальність за їх невиконання;

— порядок оформлення документів тощо.

У межах договору клієнт пропонує факторові купити всі його вимоги до дебіторів. Після відповідної перевірки платоспроможності окремих дебіторів (покупців) за потреби встановлюється ліміт, після чого факторингова компанія бере на себе ризик неплатоспроможності в межах встановленого ліміту.

Договір про факторингове обслуговування укладається між постачальником і факторинговою фірмою на строк не менше одного року.

Розрізняють такі види договорів:

— двосторонні, укладені між банком і підприємством на певний строк чи на здійснення одноразової операції, за якими постачальник відступає фактору право на одержання платежів за встановленими платіжними вимогами-дорученнями на цих чи інших платників;

— двосторонні, укладені між банком і підприємством на гарантію оплати всіх претензій протягом строку дії договору. Факторингове фінансування надається тільки у разі браку власних коштів платника і права на одержання кредиту від банку;

— тристоронні, укладені між банком, постачальником і платником, якщо між ними є прямі тривалі зв'язки. За такими договорами фактор гарантує оплату рахунків постачальника, виставлених на даного платника.

Залежно від обсягу виконаних послуг з факторингу може бути укладено договір про повне обслуговування чи про попередню оплату платіжних документів.

У договорі про ведення розрахунків шляхом факторингових операцій обумовлюються:

— права та обов'язки кожної зі сторін;

— процедури надання факторинговою компанією фінансування клієнтам;

— правила перепоступки боргових вимог та їх інкасування;

— порядок страхування договорів відкритого факторингу боржникам;

— порядок здійснення взаємних розрахунків тощо. Факторингова компанія або банк можуть виконувати низку додаткових необхідних постачальнику послуг, зокрема:

— вести повний бухгалтерській облік дебіторської заборгованості;

— інформувати про ринок збуту, ціни, платоспроможність майбутніх покупців;

— здійснювати аналіз та ранжування покупців залежно від обсягів покупок, історії кредитних відносин та умов оплати;

— консультувати з питань організації розрахунків, укладання договорів, одержання платежів;

— надавати транспортні, складські, страхові, рекламні послуги;

— узяти на себе ризик неплатежу.

При підписанні договору про факторингове обслуговування фактор має проаналізувати стан та якість дебіторської заборгованості, що підлягає рефінансуванню. Обов'язковою умовою є те, що ця дебіторська заборгованість не повинна бути об'єктом застави іншої кредитної чи гарантійної угоди.

Крім того, фактор може застрахувати себе шляхом внесення у договір додаткових умов фінансування, а саме: фінансувати постачальника після підтвердження покупцем одержання продукції, передбачити умови відповідності її якості умовам контракту, а також виконання умов постачання продукції.

Умови надання факторингових послуг окремими банками різні. Це залежить, насамперед, від кредитної політики банку. Наприклад, ПАТ КБ "Приватбанк", як правило, надає факторингові послуги постачальникам, що здійснюють поставку товарів (робіт, послуг) на умовах відстрочки платежу терміном не більше 30 днів. У випадку перевищення цього терміну операція факторингу здійснюється тільки за умови надання забезпечення з боку покупця або його майнових поручителів відповідно до заставних вимог банку.

Стандартна відстрочка платежу в "SwedBank" коливається в межах від 7 до 90 днів. Інколи вона збільшується до 270 днів. В "Укрсоцбанку" цей термін встановлюється індивідуально для кожного клієнта, але не має перевищувати 1 року. "Укрсоцбанк" може здійснювати факторингові операції як у бланковій формі, так і під забезпечення товарів в обігу, залежно від якості дебіторської заборгованості, що приймається до факторингу, а не від терміну відстрочки платежу.

10.Визначення вартості факторингових послуг.

З економічного погляду факторинг розглядають як операцію, що має кредитний характер. За користування факторингом постачальник платить фактору винагороду.

Нарахування винагороди за факторинг може здійснюватися двома методами:

1) шляхом встановлення диференційованого розміру комісії у відсотках від номінальної вартості права вимоги.

Чим більше кредиторів обслуговує факторингова компанія чи банк і чим менший термін відстрочки платежу, тим нижчим буде розмір комісії у відсотках від номінальної вартості права вимоги (табл. 4.3);

2) шляхом дисконтування.

Таблиця 4.3. Приклад встановлення розміру комісії банку за адміністрування дебіторської заборгованості клієнта залежно від чисельності дебіторів у групі та строку відстрочки платежу

Строк відстрочки платежу дебіторів, днів	Розмір комісії від номінальної вартості права вимоги, %
	1-ша група (до 7 дебіторів)	2-га група (від 8 до 25 дебіторів)	3-тя група (понад 25 дебіторів)
До 7	0,15	од	0,07
8-15	0,2	0,15	0,1
16-30	0,45	0,35	0,2
31-45	0,7	0,55	0,3
46-60	1,2	0,75	0,5
61-90	1.8	1,00	0,85

Ставка дисконту диференційована за термінами авансування і залежить від розміру фінансування та рівня ризику, який бере на себе банк.

Зазвичай факторингова компанія або банк, що надають такі послуги, сплачує лише частину вартості перепоступлених боргових вимог (рахунків-фактур), що виникають між контрагентами в процесі реалізації товарів і послуг на умовах комерційного кредиту, та одержує право отримання платежу за ними. Залишок за мінусом плати за послугу та процентів за користування кредитними коштами виплачується постачальнику після стягнення заборгованості з покупця.

Плата за факторинг також залежить від виду факторингу. Якщо банк надає факторинг без регресу, то, звичайно, дисконт буде вищий. Наприклад, ПАТ КБ "Приватбанк" надає факторинг без регресу, а "Укрсоцбанк" не відкидає право зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, за відмови або неспроможності сплати її покупцем.

При нарахуванні суми винагороди за факторинг банки та факторингові установи використовують комбінований механізм сплати винагороди, схожий зі сплатою звичайних відсотків за кредит, які утримуються за фактичну суму заборгованості та за фактичний строк існування цієї заборгованості, а послуги адміністрування дебіторської заборгованості сплачуються окремими платежами у вигляді комісії. Розмір комісії встановлюється у вигляді фіксованої ставки від вартості накладної.

Винагорода фактора у вигляді дисконту розраховується:

— як певний відсоток від номінальної суми накладної, яку викуповує банк;

— від суми авансового платежу (як правило, майже 80 % вартості накладної), яку банк сплачує клієнту при її викупленні.

Дохідність цих двох методів сплати винагороди для банку однакова, проте при нарахуванні відсотків на суму платежу клієнт може самостійно розраховувати та планувати свої витрати, тоді як при нарахуванні відсотків на номінальну суму накладної клієнту доводиться визначати "прихований" рівень сплачених відсотків, оскільки фактично він отримує фінансування лише в розмірі 80 % від суми накладної, тоді як відсотки сплачує від всієї суми накладної, тобто на 20 % більше.

Факторингові операції, як аналог кредитування, можуть бути вигідними, насамперед, коли плата за використання факторингу менша, ніж плата за використання кредиту. В протилежному випадку факторинг не може бути альтернативою банківському кредитуванню. Крім того, факторингові компанії та банки мають забезпечити комплексне обслуговування клієнтів і позичальників з наданням широкого спектра фінансових, бухгалтерських і юридичних послуг, які забезпечують надійне та стабільне співробітництво всіх суб'єктів ринку факторингових послуг.

11.Формування та розподіл капіталу і доходів кредитної спілки.

Згідно зі ст. 20 Закону України "Про кредитні спілки" від 20 грудня 2001 р. № 2908-Щ капітал кредитної спілки складається із пайового, резервного та додаткового капіталів , а також залишку нерозподіленого доходу спілки (рис. 5.1). Формування та розподіл капіталу і доходів кредитних спілок мають здійснюватися з дотриманням основних вимог, визначених Положенням про фінансові нормативи діяльності та критерії якості системи управління кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, затвердженим Розпорядженням Держфінпослуг від 16 січня 2004 р. № 7. Так, капітал кредитної спілки не може бути меншим ніж 10% від суми її загальних зобов'язань. Контроль за дотриманням цього нормативу здійснюється щоденно на початок робочого дня. Рис. 6.1. Капітал кредитної спілки та джерела його формування Пайовий капітал кредитної спілки формується за рахунок обов'язкових та додаткових пайових внесків членів кредитної спілки. Резервний капітал призначений для відшкодування можливих збитків кредитної спілки, які не можуть бути покриті за рахунок надходжень поточного року, забезпечення платоспроможності кредитної спілки та захисту заощаджень її членів. Джерелами формування резервного капіталу кредитної спілки є: 1) вступні внески членів кредитної спілки; 2) частина доходу кредитної спілки; 3) інші джерела, перелік яких визначено статутом кредитної спілки. Резервний капітал кредитної спілки формується до моменту досягнення ним не менше 15% від суми активів, зважених на ризик кредитної спілки. Формування резервного капіталу здійснюється за графіком, передбаченим у Положенні про фінансове управління кредитної спілки. Для обчислення зважених на ризик активів вони поділяються на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження (табл. 5.3). Таблиця 5.3. Поділ активів на групи за ступенем ризику Група активі Отупінь в ризику, % Види активів І 0 — Грошові кошти готівкою та на поточних рахунках у банках; — державні цінні папери ІІ 20 — Грошові кошти на вкладних (депозитних) рахунках у банках; — внески (вклади) на депозитні рахунки в об'єднаній кредитній спілці ІІІ 50 — Внески до капіталу об'єднаної кредитної спілки; — внески до капіталу кооперативного банку; — грошові кошти, внесені на зворотній основі до спільних фінансових фондів асоціацій кредитних спілок; і— сума капітальних інвестицій, залишкова вартість основних засобів, нематеріальних активів та інших необоротних активів; — внески до капіталу бюро кредитних історій (юридичної особи, виключною діяльністю якої є збирання, зберігання, використання інформації, яка формує кредитну історію) IV 100 — Кредити, надані членам кредитної спілки (крім неповернених та безнадійних); — кредити, надані кредитним спілкам; — інша дебіторська заборгованість V 150 — Кредити, надані членам кредитної спілки, визнані неповерненими або безнадійними — 100 — Суми залишку зобов'язань членів кредитної спілки перед третіми особами, за якими кредитна спілка виступає поручителем За рішенням спостережної ради, затвердженим рішенням загальних зборів, кредитна спілка має право спрямовувати на формування резервного капіталу більшу частину доходу, ніж передбачена графіком формування резервного капіталу. Додатковий капітал спілки формується за рахунок цільових внесків членів кредитної спілки, обов'язкових цільових внесків у додатковий капітал, благодійних внесків фізичних та юридичних осіб та безоплатно отриманого майна і необоротних засобів. У разі ліквідації кредитної спілки залишок додаткового капіталу та коштів резервного фонду зараховується до Державного бюджету України. У процесі надання послуг кредитною спілкою формується 'її дохід. Відповідно до чинного законодавства загальна сума залучених внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки та інших зобов'язань кредитної спілки, за якими нараховуються проценти, не має перевищувати суму продуктивних активів. Контроль за дотриманням цього нормативу здійснюється на кінець останнього дня кожного місяця. Продуктивні активи — активи кредитної спілки, використання яких дає кредитній спілці економічні вигоди у вигляді доходу. До продуктивних активів належать: — кредити, надані членам кредитної спілки; — кредити фермерським господарствам та приватним підприємствам, які перебувають у власності членів кредитної спілки; — кредити, надані кредитним спілкам; — фінансові інвестиції; — інші продуктивні активи, у тому числі кошти у спільних фінансових фондах асоціацій. Непродуктивні активи — активи, які забезпечують діяльність кредитної спілки, але не дають доходу. До непродуктивних активів відносять: — грошові кошти; — основні засоби, — інші необоротні матеріальні активи; — нематеріальні активи; — капітальні інвестиції; — інші непродуктивні активи, у тому числі кошти у спільних фінансових фондах асоціацій. Фінансовий результат діяльності кредитної спілки за звітний період характеризує показник нерозподіленого доходу (збитку). Нерозподілений дохід (збиток) кредитної спілки — узагальню-вальний показник, який характеризує фінансовий результат діяльності кредитної спілки за звітний період. Розрахунок нерозподіленого доходу (збитку) кредитної спілки здійснюється відповідно до вимог Порядку складання та подання звітності кредитними спілками та об'єднаними кредитними спілками до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 25 грудня 2003 р. № 177. Обчислення нерозподіленого доходу (збитку) кредитної спілки здійснюється в такій послідовності: І. Визначення доходу: 1. Отримані проценти за кредитами, наданими членам кредитної спілки. 2. Одержані проценти за кредитами, наданими кредитним спілкам. 3. Доходи від коштів, розміщених на депозитних рахунках у банках. 4. Плата (проценти) на внески (вклади) на депозитних рахунках в об'єднаній кредитній спілці. 5. Доходи від участі в капіталі кооперативного банку. 6. Плата (проценти) на внески в капіталі об'єднаної кредитної спілки. 7. Доходи від державних цінних паперів. 8. Інші процентні доходи. 9. Загальна сума отриманих процентних доходів: (р. 1 + р. 2 + р. З + р. 4 + р. 5 + р. 6 + р. 7 + р. 8). 10. Отримані штрафи, пені. Інші непроцентні доходи, у тому числі: 11. Зменшення резерву забезпечення покриття втрат від неповернених позик; 12. Усього доходів (р. 9 + р. 10 + р. 11). ІІ. Визначення витрат: 13. Нараховані проценти за внесками (вкладами) на депозитні рахунки членів кредитної спілки. 14. Нараховані проценти за кредитами, одержаними від кредитних спілок. 15. Нараховані проценти за кредитами, отриманими від об'єднаної кредитної спілки. 16. Нараховані проценти за кредитами, одержаними від банків. 17. Нараховані проценти за іншими зобов'язаннями перед юридичними особами. 18. Витрати, пов'язані із залученням коштів: (р. 13 + р. 14 + р. 15 + р. 16 + р. 17). 19. Витрати на страхування кредитів та внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитних рахунках. 20. Витрати на нарахування заробітної плати та обов'язкових платежів. 21. Інші операційні витрати, у тому числі на благодійну діяльність. 22. Витрати иа формування спільних фінансових фондів асоціацій. 23. Податок на прибуток нарахований. 24. Інші витрати. 25. Загальна сума операційних витрат: (р. 19 + р. 20 + р. 21 + р. 22 + р. 23 + р. 24). 26. Витрати на формування резерву забезпечення покриття втрат від неповернених кредитів. 27. Витрати на списання несплачених процентів за кредитами. 28. Усього витрат (р. 18 + р. 25 + р. 26 + р. 27). III. Визначення результату: 29. Фінансовий результат (р. 12 - р. 28). 30. Формування резервного капіталу. 31. Розподіл процентів на додаткові пайові внески. 32. Нерозподілений дохід (збиток) (р. 29 -р. 30-р. 31). Отже, послідовність обчислення нерозподіленого доходу дає змогу визначити його більш точно. Нерозподілений дохід — різниця між сумою залишку нерозподіленого доходу попереднього періоду, доходів, фактично отриманих кредитною спілкою за звітний період, та сумою витрат цього періоду, пов'язаних з її діяльністю, збільшених на суму доходу, спрямованого на формування резервного капіталу, та суму плати (процентів), яка розподілена на додаткові пайові внески протягом звітного періоду. Розрахунок суми доходу, яка розподіляється на додаткові пайові внески Сума доходу, яка розподіляється на додаткові пайові внески, визначається з дотриманням вимог п. 6.1 Положення про фінансові нормативи діяльності та критерії якості системи управління кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 3 лютого 2004 р. № 148/874, що дохідність додаткових пайових членських внесків не може перевищувати більше ніж у два рази середньозважену процентну ставку дохідності внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитних рахунках. Максимально можлива сума нерозподіленого доходу, яка може бути розподілена на додаткові пайові внески, обчислюється за формулою де ∑ДП — максимально можлива сума нерозподіленого доходу, яка може бути розподілена на додаткові пайові членські внески; ПД — загальна сума пайоднів за звітний рік, що визначається шляхом добутку пайоднів кожного члена кредитної спілки, розрахованих множенням суми пайових внесків на фактичну кількість днів фактичного перебування цих внесків у кредитній спілці; СД — середньозважена процентна ставка дохідності внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки. Визначення середньозваженої процентної ставки дохідності внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки за звітний рік здійснюється за такою формулою: де ∑СД — сума відсотків, нарахованих за внесками (вкладами) членів кредитної спілки на депозитні рахунки за звітний рік; Дср — середня сума внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки за звітній рік. Середня сума внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки за звітній рік розраховується як середня хронологічна за формулою де X — сума внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки на кінець періоду. Розподіл доходу на обов'язкові пайові внески Нерозподілений дохід, що залишається у розпорядженні кредитної спілки, розподіляється між її членами пропорційно розміру їх обов'язкових пайових внесків у вигляді процентів. Відповідно до чинного законодавства кредитна спілка має право самостійно встановлювати розмір плати (процентів), яка розподіляється на пайові членські внески та нараховується на внески (вклади), що розміщені на депозитних рахунках членів кредитної спілки. Згідно з п. 2.2.4 Положення про фінансові нормативи діяльності та критерії якості системи управління кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, затвердженим розпорядженням Держфін послуг від 3 лютого 2004 р. № 148/874, кредитна спілка може здійснювати розподіл доходу на додаткові пайові внески протягом року або розподіляти нерозподілений дохід за підсумками фінансового року на пайові внески лише за умови досягнення відповідних фінансових нормативів, а саме: нормативів достатності капіталу, коефіцієнта платоспроможності, нормативу прибутковості, та дотримання графіка формування резервного капіталу. Розподіл доходів на пайові внески можна здійснювати трьома методами (табл. 5.4): Таблиця 5.4. Основні методи розподілу доходу на пайові внески Методи розподілу доходу Особливості методу На внески станом на початок періоду Під час розрахунку не враховують внески пайового типу, внесені протягом періоду. В разі вибуття членів, внески яких були в спілці на початок періоду, дохід на такі внески за цей період розподіляють незалежно від того, втратила особа своє членство в спілці чи ні На внески станом на кінець періоду Під час розрахунку не беруть до уваги фактичного строку перебування внесків конкретного члена в кредитній спілці Розподіл доходів на "пайодні" Розрахунок здійснюють на підставі наявних у конкретного члена спілки "пайоднів" за відповідний період (суму внесків множать на кількість днів фактичного перебування внесків у спілці протягом періоду) Якщо за підсумками року отримано збиток, то спостережна рада кредитної спілки приймає рішення про використання капіталу на його покриття. Покриття збитків, які не можуть бути покриті за рахунок надходжень поточного року, здійснюється за рахунок капіталу кредитної спілки в такій послідовності: — залишку нерозподіленого доходу за попередній рік; — резервного капіталу, сформованого за рахунок частини доходу; — резервного капіталу, сформованого за рахунок інших джерел, визначених статутом (окрім вступних внесків); — додаткового капіталу, крім внесків членів у додатковий капітал; — резервного капіталу, сформованого за рахунок вступних внесків. Якщо залишок непогашеної суми збитків менший за залишок того виду внеску, за рахунок якого він має бути погашений, то здійснюється пропорційне зменшення суми відповідного виду внесків кожного члена кредитної спілки.

12.Фінансові нормативи та критерії якості системи управління кредитних спілок.

Фінансові нормативи та критерії якості системи управління кредитних спілок відображені у Положенні про фінансові нормативи діяльності та критерії якості системи управління кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 3 лютого 2004 р. № 148/874. У систематизованому вигляді фінансові нормативи представлено в табл. 5.5. Залежно від ризиків діяльності спілки, обсягу та характеру проведення операцій, наявності мережі відокремлених підрозділів введено такі режими регулювання з відповідним поділом кредитних спілок на такі групи: — перша група — для кредитних спілок, діяльність яких пов'язана з високими ризиками; — друга група — для кредитних спілок, діяльність яких пов'язана з середніми ризиками; — третя група — для кредитних спілок, діяльність яких пов'язана з незначними ризиками. Кредитна спілка самостійно ідентифікує дату її віднесення до певної групи режимів регулювання без здійснення додаткових повідомлень з боку Держфінпослуг. Вимоги до якості системи управління кредитних спілок, що належать до відповідної групи режимів регулювання, наведено у розд. 7 зазначеного положення. Для кредитних спілок першої групи: 1) уповноваженим органом управління кредитної спілки має бути затверджений стратегічний план розвитку (бізнес-план) на строк не менше трьох років та фінансовий план (бюджет) на кожний рік; 2) програмне забезпечення повинно забезпечувати можливість перегляду даних стосовно кожного відокремленого підрозділу (за їх наявності); 3) для членів кредитної спілки має бути забезпечена можливість ознайомлюватися на їх вимогу зі статутом, внутрішніми положеннями, рішеннями органів управління, річною фінансовою звітністю та звітними даними (або копіями цих документів, засвідченими в установленому законодавством порядку), достовірність і повнота яких підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), у головному офісі, а також у будь-якому з відокремлених підрозділів кредитної спілки (у разі наявності); 4) правління повинно діяти в межах повноважень, делегованих спостережною радою, а також інших повноважень, визначених статутом та/або внутрішніми положеннями кредитної спілки згідно із законодавством; 5) правління кредитної спілки щоквартально має звітувати спостережній раді про діяльність кредитної спілки, у тому числі щодо відокремлених підрозділів (у разі їх наявності), у формах та обсягах, визначених рішенням спостережної ради. Таблиця 5.5. Фнансові нормативи кредитних спілок Закінчення табл. 5.5. Вимоги, установлені пунктами 1, 4, 5 поширюються на об'єднані кредитні спілки. Для кредитних спілок другої групи: 1) уповноваженим органом управління кредитної спілки має бути затверджений фінансовий план (бюджет) на кожний рік; 2) програмне забезпечення має забезпечувати можливість перегляду даних стосовно кожного відокремленого підрозділу (у разі їх наявності); 3) для членів кредитної спілки повинна бути забезпечена можливість ознайомлення на їх вимогу зі статутом, внутрішніми положеннями, рішеннями органів управління, річною фінансовою звітністю та звітними даними (або копіями цих документів, засвідченими в установленому законодавством порядку), достовірність і повнота яких підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), у головному офісі, а також у будь-якому з відокремлених підрозділів кредитної спілки (у разі їх наявності); 4) правління має звітувати спостережній раді про діяльність кредитної спілки щоквартально, у тому числі щодо відокремлених підрозділів (у разі їх наявності), у формах та обсягах, визначених рішенням спостережної ради. Для кредитних спілок третьої групи: 1) уповноваженим органом управління кредитної спілки повинен бути затверджений кошторис витрат на кожний рік; 2) правління має звітувати спостережній раді про діяльність кредитної спілки щоквартально у формах та обсягах, визначених рішенням спостережної ради. У процесі діяльності кредитні спілки мають дотримуватися обов'язкових нормативів, установлених Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 28 та 29 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Нормативи встановлюються з метою забезпечення стабільної діяльності кредитних спілок, своєчасного виконання ними зобов'язань перед своїми членами, а також запобігання можливим втратам капіталу через ризики, що притаманні діяльності кредитних спілок. Значення окремих фінансових нормативів також залежить від віднесення кредитної спілки до відповідної групи режиму регулювання (див. табл. 5.4 на с. 169). Фінансовий норматив — співвідношення між певними показниками звітності, яке встановлюється для впровадження обмежень у діяльності кредитної спілки з метою управління її фінансовими ризиками. Ризик кредитної спілки — можливість зазнати втрат у разі виникнення несприятливих обставин та/або ймовірність одержання доходів, менших від очікуваних, а також зниження вартості активів. Положенням про фінансові нормативи діяльності та критерії якості системи управління кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг від З лютого 2004 р. № 148/874, визначено нормативи Щодо капіталу, платоспроможності, прибутковості, ліквідності, якості активів та ризиковості операцій, а також критерії якості системи управління. (Порядок розрахунку та значення нормативів в узагальненому вигляді подано в табл. 5.4.) Крім того, кредитна спілка може затверджувати додаткові нормативи та критерії, що регулюють окремі аспекти її діяльності відповідно до законодавства та статуту. Якщо кредитна спілка затвердила додаткові нормативи та критерії, крім тих, що визначені зазначеним вище Положенням, вона зобов'язана надати копії положень та/або рішень органів управління, якими встановлені такі додаткові нормативи та критерії, до Держфінпослуг протягом 15 робочих днів після їх затвердження. Так, нормативне значення коефіцієнта платоспроможності встановлюється з метою мінімізації ризиків, пов'язаних зі здатністю кредитної спілки розрахуватися за своїми зобов'язаннями. Воно має виконуватися як до моменту розподілу нерозподіленого доходу на пайові внески, так і після нього. Коефіцієнт платоспроможності — співвідношення регулятивного капіталу (власних коштів) кредитної спілки до сумарних активів, зважених за ступенем ризику та суми залишку зобов'язань членів кредитної спілки перед третіми особами, за якими кредитна спілка виступає поручителем, зважених за ступенем ризику. Для обчислення сумарних активів, зважених за ступенем ризику, використовують поділ активів на п'ять груп за ступенем ризику (див. табл. 5.3 на с. 164). Нормативне значення коефіцієнта платоспроможності для кредитних спілок відповідної групи режимів регулювання представлено в табл. 5.5. Для III групи режимів регулювання цей норматив не застосовується. Нормативне значення коефіцієнта платоспроможності для об'єднаних кредитних спілок не може бути меншим ніж8%. Є такі ознаки неплатоспроможності кредитної спілки: — невиконання кредитною спілкою протягом 30 робочих днів з дня отримання вимоги щодо виконання зобов'язань 10 % і більше від суми своїх прострочених зобов'язань; — перевищення збитків кредитної спілки на 25 % суми резервного капіталу, обов'язкових пайових внесків та обов'язкових цільових внесків у додатковий капітал. З метою забезпечення стабільної діяльності кредитних спілок нормативними документами для них встановлюються нормативи миттєвої ліквідності та короткострокової ліквідності. Ліквідність — здатність кредитної спілки забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та сторонами і сумами виконання зобов'язань кредитної спілки. Норматив миттєвої ліквідності розраховується як відношення суми грошових коштів у касі та на поточних рахунках у банках до суми внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки до запитання, має становити не менше 10%. Норматив короткострокової ліквідності, розрахований як відношення ліквідних активів з початковим строком погашення до одного року до короткострокових зобов'язань з початковим строком погашення до одного року, повинен становити не менше 100 %. Початковим строком погашення вважається період, на який укладався відповідний договір до внесення будь-яких змін та доповнень до нього. До ліквідних активів при розрахунку нормативу короткострокової ліквідності належать: — грошові кошти готівкою; — грошові кошти на поточних рахунках у банках; — грошові кошти на вкладних (депозитних) рахунках у банках; — державні цінні папери; — внески (вклади) на депозитні рахунки в об'єднаній кредитній спілці; — кредити, надані членам кредитної спілки; — кредити, надані кредитним спілкам; — грошові кошти, внесені на зворотній основі до спільних фінансових фондів асоціацій кредитних спілок, створених з метою підтримки ліквідності кредитних спілок (у трикратному розмірі суми, спрямованої на формування цих фондів, але не більше ніж передбачено положеннями асоціацій про ці фонди); — грошові кошти, внесені в об'єднану кредитну спілку в рамках програми підтримки ліквідності кредитних спілок (у трикратному розмірі суми, спрямованої на формування цих фондів, але не більше ніж передбачено положеннями асоціацій про ці фонди). До короткострокових зобов'язань належать: — кредити, одержані від банків; — кредити, отримані від кредитних спілок; — внески (вклади) членів кредитної спілки на депозитні рахунки; — інші зобов'язання. Показник нормативу короткострокової ліквідності має бути не меншим, ніж 100 %. Для третьої групи режимів регулювання кредитних спілок цей норматив не застосовується. Обчислюються основні фінансові коефіцієнти за даними фінансової звітності, яка подається за встановленими формами. Держфінпослуг здійснює державний нагляд за своєчасністю, повнотою та правильністю подання звітних даних кредитними спілками. Порядок складання та подання звітності кредитними спілками Кредитні спілки подають до Держфінпослуг річну фінансову звітність за формами: — Балансі — Звіт про фінансові результати; — Звіт про рух грошових коштів; — Звіт про власний капітал; — Примітки до річної фінансової звітності. Річна фінансова звітність подається не пізніше 1 липня наступного за звітним року. Крім річної фінансової звітності за встановленими формами, кредитні спілки відповідно до розпорядження Держфінпослуг "Про затвердження Порядку складання та подання звітності кредитними спілками та об'єднаними кредитними спілками до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 25 грудня 2003 р. № 1 подають до Держфінпослуг звітні дані за такими формами: — загальна інформація про кредитну спілку (дод. Д); — звітні дані про фінансову діяльність кредитної спілки (дод. Е); — звітні дані про склад активів та пасивів кредитної спілки (дод. Ж); — звітні дані про доходи та витрати кредитної спілки (дод. 3); — розрахунок необхідної суми резерву покриття втрат від нело-вернених кредитів (дод. И); — звітні дані про кредитну діяльність кредитної спілки (дод. К); — звітні дані про залучені кошти від юридичних осіб (дод. Л); — звітні дані про діяльність відокремлених підрозділів кредитної спілки (дод. М). Форми звітних даних заповнюють кредитні спілки на підставі даних бухгалтерського обліку за звітний період. Кредитна спілка зобов'язана забезпечити достовірність, повноту та правильність складання звітності. Разом зі звітними даними кредитні спілки подають також витяги з протоколів засідань спостережної ради та ревізійної комісії про розгляд звітних даних, поданих до Держфінпослуг за попередній звітний квартал (рік). Достовірність і повнота річної фінансової звітності та звітних даних підтверджуються аудитором (аудиторською фірмою), інформація про якого (яку) внесена до реєстру аудиторів, що ведеться Держфінпослуг. Аудиторський висновок подається до Держфінпослуг не пізніше 1 липня наступного за звітним роком.

13.Кредитні послуги ломбарду.

Для ломбарду характерним є надання необхідних громадянам коштів швидше, порівняно з банком, а також можливість прийняття під заставу такого майна, яке, як правило, не беруть банківські установи.

Мікрокредитування населення через мережу ломбардів здійснюється винятково на споживчі цілі. Однак цей вид кредитування значно дорожчий, порівняно з банківським. Кредитні спілки та банки посилили конкуренцію з ломбардами, запровадивши систему швидкого споживчого кредитування. Разом із тим перевагами ломбардів є швидкість надання позик та простота процедури оформлення кредиту. Умови надання позик ломбардами є найпростішими на фінансовому ринку. Ризики порівняно незначні, адже ломбарди надають позики під заставу високоліквідного майна.

У сучасних умовах, відповідно до чинного законодавства України, до фінансових послуг ломбардів належить надання фізичним особам фінансових кредитів за рахунок власних і залучених коштів, а також окремих супутніх послуг (рис. 6.1).

Фінансовий кредит ломбарду — надання ломбардом фізичним особам у позику коштів, забезпечених заставою, на визначений строк та на умовах платності (під процент ).

Ломбард надає фінансові кредити фізичним особам на підставі договорів фінансового кредиту та застави за рахунок власних або залучених від юридичних або фізичних осіб коштів. Діяльність з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів підлягає ліцензуванню згідно із законодавством.

Рис. 6.1. Фінансові послуги ломбарду

До залучених коштів належать кошти, отримані ломбардом на зворотній основі від фізичних осіб — учасників ломбарду, юридичних осіб, та кошти, одержані від кредитних установ за кредитними договорами.

Основним засобом забезпечення зобов'язань за наданими ломбардом фінансовими кредитами є застава майна та майнових прав.

Відповідно до характеру забезпечення зобов'язань фінансові кредити поділяють на позички (див. рис. 6.1):

— під заклад предметів домашнього вжитку, особистого користування та ювелірних виробів;

— під заставу транспортних засобів;

— під заставу пінних паперів;

— під заставу майнових прав;

— іпотечні позички.

Слід зазначити, що більшість кредитів надається під заставу виробів із дорогоцінних металів та каміння. При цьому частка цього виду застави у 2009 р. досягла 90,4 %. Під заставу побутової техніки було надано 6,7 % кредитів.

Надання ломбардом фінансового кредиту здійснюється згідно з укладеним у письмовій формі договором, який має відповідати вимогам законодавства.

Договір фінансового кредиту повинен містити:

— найменування, місцезнаходження та реквізити — для ломбарду, прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, дані про місце проживання та ідентифікаційний код — для фізичних осіб;

— предмет договору;

— суму фінансового кредиту;

— дату надання та строк користування фінансовим кредитом;

— підстави для пролонгації, припинення дії та розірвання договору;

— права, обов'язки та відповідальність сторін тощо. У договорі також обов'язково має бути зазначено:

— процент за користування фінансовим кредитом, який визначає ломбард;

— посилання на договір застави, що забезпечує зобов'язання за договором фінансового кредиту;

— посилання на договір страхування предмета застави (у разі наявності);

— відмітка про ознайомлення позичальника з внутрішніми правилами чи положенням про надання фінансових послуг ломбардом.

Відповідно до чинного законодавства ломбарди надають фінансові кредити у гривнях у готівковій або безготівковій формах.

Розмір фінансового кредиту, що надає ломбард, не повинен перевищувати суму оцінки предмета закладу.

Розмір фінансового кредиту, що видає ломбард, визначається відповідно до розроблених ломбардом і затверджених у встановленому порядку положень. Проценти за користування фінансовим кредитом визначаються за погодженням сторін.

Продовження строку договору фінансового кредиту може здійснюватися за умови повної сплати процентів, визначених таким договором, якщо інше не передбачено договором.

Особа, яка є членом органу управління або службовцем ломбарду, може укладати договори з цим ломбардом щодо надання їй фінансового кредиту на загальних умовах, тобто таких, що не відрізняються від звичайних.

Позичальник має право достроково погасити суму наданого кредиту. При цьому проценти за користування фінансовим кредитом нараховуються відповідно до строку фактичного користування фінансовим кредитом.

Фактичним строком користування фінансовим кредитом є період з дати отримання коштів позичальником до дати повернення кредиту та сплати процентів за ним або звернення ломбардом стягнення на предмет закладу.

Зобов'язання позичальника за договором фінансового кредиту забезпечуються закладом згідно з договором застави.

Договір застави укладається у письмовій формі та має містити таку важливу інформацію, як:

1) найменування, дата та місце укладання договору;

2) реквізити ломбарду та дані про позичальника, який укладає договір;

3) сума та строк виконання зобов'язання, забезпеченого закладом;

4) опис, сума оцінки предмета закладу та розмір плати за його зберігання;

5) порядок внесення змін, підстави для продовження, припинення дії та розірвання договору;

6) інформацію про згоду заставодавця на страхування ломбардом предмета закладу за рахунок та в інтересах заставодавця;

7) термін повернення предмета закладу заставодавцю;

8) термін дії договору;

9) права, обов'язки, відповідальність сторін і порядок вирішення спорів.

Змішаний договір — договір про надання фінансового кредиту та договір застави, що забезпечує зобов'язання за договором фінансового кредиту, оформлені як один документ.

За згодою сторін договори про надання ломбардом фінансових кредитів і про заставу можуть містити й інші умови.

Надання фінансових кредитів під заставу майна супроводжується укладанням з позичальником договору про заставу майна до ломбарду або оформлюється видача ломбардом заставного квитка.

Заставний квиток, що видається заставодавцю, має містити найменування прийнятих речей та їх точний опис: форма, якість, клеймо-проба (для виробів із дорогоцінних металів і каміння), вага, номер годинника, характерні особливості тощо. За потреби можуть бути надані фотографії зданих речей.

Надання фінансових кредитів під заклад предметів домашнього вжитку, особистого користування та ювелірних виробів

У процесі оформлення договору про надання фінансового креди* ту під заклад предметів домашнього вжитку, особистого користування та ювелірних виробів їх вартість визначається за згодою сторін. Вартість виробів із дорогоцінних металів і каміння розраховується на підставі діючих цін, затверджених Міністерством фінансів України відповідно до проби та цінності ювелірних виробів і монет із дорогоцінних металів.

Згідно з чинним законодавством ломбардам заборонено приймати в заклад предмети виробничо-технічного призначення із золота, платини, срібла (лабораторний посуд, дріт, пластини). Вироби з дорогоцінних металів і каміння приймаються під заставу лише від осіб, яким виповнилося 18 років.

Як правило, ломбард видає позичку під заставу майна в розмірі, що не перевищує його вартості, зазначеній у заставному квитку або договорі про заставу. На практиці за потреби відшкодування ломбарду відсотків за користування кредитом і витрат на зберігання заставного майна, сума наданого кредиту не перевищує 50—60 % від оціненої вартості майна, наданого в заставу.

Плату за зберігання майна, наданого в заставу, та відсотки за користування кредитом ломбард, зазвичай, утримує за весь строк перебування майна в ломбарді в момент погашення одержаного позичальником фінансового кредиту.

Надання фінансових кредитів під заставу транспортних засобів

Надання фінансових кредитів під заставу транспортних засобів багато в чому схоже з наданням аналогічних кредитів банками. Однак є і деякі відмінності. Так, з метою визначення реальної вартості транспортних засобів ломбард оцінює їх на основі аналізу технічного стану та ринкового попиту. Договір застави транспортних засобів потребує нотаріального засвідчення і, як правило, підлягає реєстрації в Державному реєстрі застав рухомого майна.

Розмір позички коливається в межах 50—60 % від вартості транспортного засобу, визначеної в договорі про його заставу.

Надання фінансових кредитів під заставу цінних паперів полягає в такому:

— розмір кредиту залежить від вартості цінних паперів та їхньої ліквідності;

— застава цінного папера здійснюється шляхом індосаменту та вручення заставоутримувачу індосованого цінного папера;

— застава цінного папера, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставоутримувача та особи, на ім'я якої було видано цінний папір;

— за угодою сторін цінні папери, надані в заставу, можуть бути передані на збереження державній нотаріальній конторі, приватному нотаріусу або банку.

Однак на практиці в разі надання фінансового кредиту ломбарди приймають цінні папери не під заставу, а на відповідальне зберігання зі стягненням певної плати за таке зберігання, визначеної за згодою сторін у договорі.

Надання фінансових кредитів під заставу майнових прав та надання іпотечних кредитів

Надання фінансових кредитів під заставу майнових прав та надання іпотечних кредитів за умовами багато в чому схожі з наданням аналогічних кредитів банками.

Специфікою надання ломбардом фінансового кредиту під заставу майнових прав є те, що заставодавець може укласти договір застави належних йому прав вимоги за зобов'язаннями, за якими він є кредитором. При цьому заставник зобов'язаний повідомити свого боржника про заставу ним майнових прав.

У разі отримання від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум, заставодавець майнових прав зобов'язаний перерахувати ломбарду визначену договором суму коштів для погашення наданого кредиту та відсотків за його користування.

У зв'язку з розвитком споживчого та іпотечного кредитування населення банківськими установами надання ломбардами іпотечних кредитів і кредитів під заставу майнових прав поширення не набуло.

Під час зберігання предмета застави ломбард зобов'язаний:

— забезпечувати схоронність предмета закладу;

— страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця, якщо інше не передбачено договором;

— за рахунок заставодавця сплачувати податки та збори, пов'язані з володінням предметом закладу;

— негайно повернути предмет закладу після виконання заставодавцем своїх зобов'язань.

Ломбард набуває права звернення стягнення на предмет закладу, якщо на момент закінчення строку договору фінансового кредиту зобов'язання позичальника за договором не виконані в повному обсязі. З набуттям ломбардом права звернення стягнення на предмет закладу зобов'язання позичальника за договором фінансового кредиту вважаються припиненими (погашеними) у повному обсязі.

Ломбард має право в порядку, встановленому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", звернути стягнення на предмет закладу шляхом набуття права власності на нього або продажу заставленого майна третій особі, зокрема з аукціону (публічних торгів). Під час реалізації предмета закладу шляхом продажу з аукціону (публічних торгів) початковою ціною предмета закладу є сума його оцінки, зазначена в договорі застави.

Зі свого боку, позичальник зберігає право в будь-який час до моменту реалізації предмета закладу припинити звернення стягнення на предмет закладу шляхом виконання забезпеченого закладом зобов'язання.

14.Супутні послуги ломбарду

Супутні послуги ломбарду — це послуги, які є передумовою надання фінансового кредиту або випливають з його надання. До таких послуг належать (див. рис. 6.1, с. 203):

— оцінка заставленого майна та майнових прав;

— надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентської угоди зі страховою компанією;

— купівля у фізичних осіб виробів із дорогоцінних металів і каміння;

— прийом на відповідальне зберігання будь-якого рухомого та нерухомого майна;

— виготовлення, ремонт та переробка ювелірних виробів і виробів з дорогоцінних металів;

— оптова торгівля ювелірними виробами та предметами застави.

Вартість майна, що здається ломбарду на відповідальне зберігання, оцінюється за згодою сторін. Вартість виробів із дорогоцінних металів і каміння визначається з огляду на державні розцінки, встановлені Міністерством фінансів України.

Залежно від умов договору ломбард має за рахунок заставодавця і на його користь застрахувати прийняте ним у заставу майно в повній сумі його вартості за оцінкою, визначеною за згодою сторін, а вироби з дорогоцінних металів і каменів — за державними розцінками.

Страхування предмета застави — укладання договору між ломбардом та страховою компанією або між позичальником і страховою компанією про страхування предмета застави, наданого як забезпечення фінансового кредиту ломбарду, за рахунок і в інтересах заставодавця на строк дії договору фінансового кредиту.

Відповідно до чинного законодавства страхування предмета застави здійснюється за взаємною згодою сторін. Відмова від страхування предмета застави позичальником не може бути підставою для відмови в наданні фінансового кредиту.

Згідно з чинним законодавством ломбарди мають право скуповувати у фізичних осіб дорогоцінні метали у виробах і брухті, монети дореволюційного та радянського карбування, ювілейні та пам'ятні монети, монети іноземних держав, медалі та жетони, а також корпуси годинників із дорогоцінних металів; дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння (крім діамантів, рубінів, сапфірів, смарагдів).

При купівлі виробів із дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння ломбард оформлює квитанцію, в якій зазначаються реквізити продавця, його особистий ідентифікаційний код, найменування та максимально повна кількісна та якісна характеристика виробу, а також ціна в розрахунку за один грам дорогоцінного металу та загальна вартість, що підлягає виплаті.

Однією із супутніх послуг ломбарду є діяльність зі зберігання рухомих речей фізичних осіб, у тому числі предмета закладу, яким забезпечено зобов'язання за договором фінансового кредиту.

Зберігання предмета закладу, яким забезпечено зобов'язання за договором фінансового кредиту, здійснюється на підставі договору застави, а інших речей — на підставі договору зберігання, що оформлюється шляхом видачі ломбардом поклажодавцю іменної квитанції.

Іменна квитанція має містити:

1) повне найменування та місцезнаходження ломбарду і реквізити поклажодавця;

2) опис та суму оцінки речі, прийнятої на зберігання (повне найменування прийнятих речей, їхні характеристики, форма, клеймо-проба, вага, найменування дорогоцінного каміння, його кількість і якість. За потреби може додаватися фотографія);

3) дату прийняття речі та строк її зберігання;

4) плату за зберігання та порядок і строки її внесення тощо.

Для зберігання заставленого майна в ломбарді повинно бути спеціальне місце — окреме приміщення, окрема територія або інше місце з обмеженим доступом, що відповідає вимогам, встановленим законодавством. Це місце має розташовуватися за місцезнаходженням ломбарду, його відокремленого підрозділу або за іншою адресою та повинно бути обладнане необхідними засобами, що дають змогу забезпечити збереження предмета застави та його утримання в належному стані.

За зберігання майна ломбард стягує з поклажодавця плату у вигляді річних процентів, розрахованих з огляду на суму оцінки прийнятої на зберігання речі. Витрати ломбарду на зберігання речі також включаються до плати за її зберігання.

В окремих випадках засновницьким договором (статутом) ломбарду або договором застави може бути передбачено безоплатне зберігання предмета закладу, яким забезпечено зобов'язання за договором фінансового кредиту.

У разі, якщо власних майна не звернувся за його поверненням у зазначений термін, воно зберігається в ломбарді протягом двох місяців, після чого виставляється на продаж.

Ломбард на власний розсуд має право обрати один із двох способів продажу.

Способи продажу заставленого майна:

1) шляхом укладання договору купівлі-продажу з будь-якою іншою особою — покупцем. Здійснюється за ціною, не нижчою від ціни, визначеної під час прийняття речі на зберігання;

2) шляхом передачі її для реалізації спеціалізованим організаціям на аукціоні (публічних торгах). При цьому початковою ціною речі є сума її оцінки, визначена під час прийняття речі на зберігання.

Договір купівлі-продажу речі, яку поклажодавець не забрав із ломбарду, укладається ломбардом від імені поклажодавця і є правовою підставою для набуття покупцем права власності на відповідне рухоме майно. Дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння ломбарди продають Державному сховищу дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та Державній скарбниці Національного банку на підставі укладених договорів купівлі-продажу.

Реалізація заставленого майна з аукціонів (публічних торгів) здійснюється за правилами, визначеними організатором торгів. Відшкодування витрат, пов'язаних з реалізацією майна, здійснюється за рахунок заставодавця.

Організатор аукціону відповідно до оцінки майна визначає початкову вартість його реалізації, суму реєстраційного внеску (як правило, не більше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), публікує інформацію про майно, що реалізується, визначає умови, терміни, місце проведення аукціону, час роботи служби організації аукціону тощо.

Покупець надає організатору аукціону: документ, що посвідчує фізичну особу або представника юридичної особи, їхні повноваження; квитанцію про сплату реєстраційного внеску; документ про внесення коштів, що становлять 10 % від початкової вартості реалізації майна; декларацію про доходи (для фізичних осіб).

Аукціон може відбутися лише за наявності не менше двох покупців. До початку аукціону ліцитатор надає всім присутнім інформацію про майно, що реалізується, та умови його продажу. Початком аукціону є оголошення стартової ціни реалізації. Порядок проведення аукціону, зміни пропозиції ціни, термінів оголошення нової ціни тощо визначає організатор аукціону.

У разі реалізації незатребуваного в зазначений термін майна за рахунок коштів, виручених від його продажу, відшкодовуються витрати ломбарду на зберігання, страхування і продаж майна, а залишок суми повертається власнику майна або зараховується на його ім'я на депозит у нотаріальній конторі. Незатребуваний протягом трьох років з дня продажу залишок суми зараховується у дохід державного бюджету.

15.Фінансування будівництва житла через фонди фінансування будівництва (ФФВ).

7.2.1. Механізм функціонування ффб

Порядок функціонування фонду фінансування будівництва відповідно до законодавства передбачає послідовну реалізацію системи таких заходів:

1) укладання договору між забудовником та управителем ФФБ, визначення характеристик об'єктів будівництва й об'єктів інвестування, передача забудовником управителю ФФБ переліку об'єктів інвестування в об'єктах будівництва;

2) оприлюднення забудовником зареєстрованої проектної декларації;

3) затвердження Правил ФФБ;

4) надання довірителю інформації про умови участі у ФФБ;

5) укладання управителем договору з довірителем про участь у ФФБ;

6) внесення довірителем коштів до ФФБ та передачу їх управителю ФФБ в управління за договором про участь у ФФБ;

7) формування управителем ФФБ оперативного резерву на рахунку ФФБ за рахунок отриманих в управління коштів;

8) закріплення управителем за довірителем обраного ним об'єкта інвестування;

9) відкриття управителем рахунку довірителю у системі обліку прав вимоги довірителів ФФБ;

10) передача довірителям, які повністю проінвестували закріплені за ними об'єкти інвестування, майнових прав на ці об'єкти інвестування за договором про уступку майнових прав;

11) організація спорудження забудовником об'єктів будівництва відповідно до проектних документації та декларації;

12) фінансування управителем ФФБ спорудження об'єктів будівництва;

13) здійснення управителем контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів, дотриманням строків виконання робіт на об'єкті будівництва;

14) введення забудовником об'єкта будівництва в експлуатацію, замовлення технічної документації на об'єкт будівництва та кожний об'єкт інвестування;

15) повідомлення управителем ФФБ кожного довірителя про введення об'єкта будівництва в експлуатацію з наданням на письмову вимогу довірителя копії відповідного акта;

16) здійснення довірителем остаточних розрахунків з управителем за даними щодо фактичної площі об'єктів інвестування;

17) отримання довірителем сум страхового відшкодування у порядку і випадках, передбачених Правилами ФФБ;

18) набуття довірителями у власність закріплених за ними об'єктів інвестування, припинення дій за договором про участь у ФФБ;

19) перерахування управителем забудовнику на умовах договору коштів оперативного резерву, сформованого за введеним в експлуатацію об'єктом будівництва, закриття фінансування об'єкта будівництва;

20) припинення дій за договором, укладеним між управителем ФФБ і забудовником.

Функціонування фонду фінансування будівництва, в якому управителем є фінансова установа, зображено на рис. 7.2, а в якому управителем є банк — на рис. 7.3.

Управитель (фінансова установа) визначає банк, у якому має бути відкритий поточний рахунок забудовника та поточні рахунки його підрядників, субпідрядників та інших суб'єктів підприємницької діяльності, які беруть участь у спорудженні об'єкта будівництва.

Участь банків у фінансуванні проектів будівництва як управителя ФФБ дає змогу:

— забезпечити ефективне фінансування будівництва об'єктів на всіх етапах реалізації проекту;

— здійснювати будівництво з дотриманням строків виконання робіт;

— оптимізувати витрати за проектом.

Банк може надавати кредит довірителю ФФБ на умовах, визначених у договорі про іпотечний кредит. Предметом іпотеки за іпотечним договором є об'єкт інвестування, який стане власністю позичальника в майбутньому, та/або майнові права на нього.

Рис. 7.2. Функціонування ФФБ з управителем фонду — фінансовою компанією

Банківський кредит може отримати забудовник — на здійснення витрат з будівництва та управління об'єктом.

При фінансуванні забудовника та інвесторів у межах одного проекту банк може встановлювати загальний ліміт кредитування, і в межах цього ліміту здійснювати кредитування як забудовника, так і інвесторів. При фінансуванні забудовника обсяг кредиту не перевищує 70 % від загального бюджету проекту.

Якщо управителем фонду фінансування будівництва е банк (рис. 7.3), то вільні кошти на поточних рахунках фонду, які тимчасово не передані на фінансування будівництва, можуть використовуватися при здійсненні банківських операцій. При цьому банк-управитель відповідає за їх збереження власними коштами.

Управитель фонду на праві довірчої власності здійснює управління фондом та перераховує частину отриманих коштів на фінансування будівництва.

Порядок створення ФФБ

ФФБ вважається створеним за таких умов:

1) затвердження управителем Правил ФФБ;

2) укладання договору із забудовником;

3) відкриття рахунку фонду фінансування будівництва.

1. Затвердження управителем Правил ФФБ.

Управитель для кожного фонду фінансування будівництва розробляє й затверджує Правила ФФБ та інші необхідні внутрішні документи, що регламентують функціонування цього фонду.

Правила фонду (Правила ФФБ, Правила ФОН) — система норм, затверджена та оприлюднена управителем цього фонду, якої мають дотримуватися всі суб'єкти системи фінансово-кредитних механізмів будівництва житла для досягнення мети управління майном, визначеної установником управління.

Правила ФФБ є публічною пропозицією для вступу до фонду особи, яка бажає стати довірителем цього фонду.

Рис. 7.3. Функціонування ФФВ з управителем фонду — банком

Правила фонду фінансування будівництва визначають:

— вид ФФБ;

— процедуру створення ФФБ;

— порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів;

— умови, особливості та обмеження здійснення управління майном;

— напрями та порядок використання залучених коштів;

— порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому;

— типи вимірних одиниць об'єктів інвестування;

— порядок та умови закріплення об'єкта інвестування за довірителем;

— розмір винагороди управителя;

— відповідальність управителя і забудовника за невиконання взятих на себе зобов'язань;

— порядок отримання довірителем страхового відшкодування у разі несвоєчасного введення об'єкта будівництва в експлуатацію, невиконання робіт, передбачених договором між управителем і забудовником та договором між управителем і установником фонду, або неналежного виконання таких робіт;

— інші умови функціонування ФФБ.

2. Укладання договору між управителем та забудовником.

Взаємовідносини між управителем і забудовником ґрунтуються на укладанні договору, відповідно до якого управитель замовляє забудовнику збудувати певні об'єкти будівництва, ввести їх в експлуатацію та передати об'єкти інвестування установникам цього фонду на умовах, визначених законодавством і Правилами фонду.

Договір управителя із забудовником — договір, який регулює взаємовідносини управителя із забудовником щодо організації спорудження об'єктів будівництва з використанням отриманих в управління управителем коштів та подальшої передачі забудовником об'єктів інвестування установникам управління майном.

Об'єкт будівництва — будівля, споруда або комплекс споруд, будівництво яких організує забудовник та фінансування будівництва яких здійснює управитель за рахунок отриманих в управління коштів.

Будь-які обмеження щодо кількості об'єктів будівництва, що можуть споруджуватися в рамках кожного ФФБ, а також щодо обсягів залучених управителем ФФБ в управління коштів, не встановлюються.

Згідно з договором між забудовником та управителем ФФБ за кожним об'єктом будівництва забудовник передає управителю перелік об'єктів інвестування в об'єкті будівництва.

Об'єкт інвестування — квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Виконання зобов'язань забудовника за договором, укладеним між ним та управителем фонду, забезпечується встановленням іпотеки. Предметом іпотеки за іпотечним договором можуть бути майнові права на нерухомість, яка є об'єктом будівництва, або об'єкт незавершеного будівництва, та інше нерухоме майно, яке належить забудовникові на праві власності.

За кожним об'єктом будівництва забудовник та управитель укладають:

— договір уступки майнових прав на нерухомість, яка є об'єктом будівництва, з відкладальними умовами;

— договір доручення з відкладальними умовами, за яким управителю у разі порушення забудовником умов договору доручається виконувати функції забудовника, у тому числі шляхом передоручення цих функцій іншим особам.

3. Відкриття рахунку фонду фінансування будівництва.

Банк-управитель відкриває рахунок ФФБ у своєму балансі. Для кожного ФФБ відкривається окремий рахунок.

Управитель, який не є банківською установою, відкриває в обраному ним банку на власне ім'я окремий поточний рахунок, який є рахунком фонду.

Рахунок фонду фінансування будівництва управитель використовує для таких цілей:

— обліку залучених в управління коштів;

— здійснення розрахунків за операціями з управління ФФБ;

— зберігання оперативного резерву, сформованого за рахунок залучених в управління коштів.

Залучені до ФФБ кошти управитель використовує на умовах договору про участь у ФФБ у порядку, визначеному Правилами ФФБ.

Розмір оперативного резерву банк-управитель визначає самостійно. Управитель, який не є банківською установою, визначає розмір оперативного резерву відповідно до нормативів, установлених у нормативно-правових актах органу, що здійснює нагляд та регулювання діяльності управителя.

Кошти оперативного резерву, сформованого управителем на рахунку ФФБ згідно з встановленими обмеженнями за рахунок отриманих в управління коштів, управитель застосовує для виконання таких операцій:

— виплата довірителям коштів із ФФБ;

— перерозподіл отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями операції зміни об'єкта інвестування.

Оперативний резерв, сформований управителем за конкретним об'єктом будівництва, після введення цього об'єкта будівництва в експлуатацію управитель перераховує забудовнику в порядку, визначеному договором між управителем та забудовником.