Б) лобістська діяльність в роки радянської влади

До 80-х років XX століття було прийнято вважати, що лобі, лобізму, лобістських відносин в нашій країні немає і не може бути. Самі ці слова вважалися вульгарними і навіть лайливими. Однак породжена тоталітарним минулим СРСР догма перебувала в протиріччі з дійсністю.

Насправді лобізм існував у всі роки існування радянської влади. Потреби визначення загальнодержавних цілей і розподілу пріоритетів мимоволі підштовхнули систему до створення досить потужних лобістських структур як в уряді, так і в самому ЦК КПРС Політбюро, просто форми і методи лобіювання партійних та інших інтересів були дуже завуальованими. Саме з того часу вийшли «три джеоела, три складові частини» нинішнього російського лобізму: військово-промисловий, паливно-енергетичний та агропромисловий. Тим неменш систему «подвійного стандарту» по відношенню до лобізму окремі діячі намагаються зберегти і сьогодні.

Історію лобістської діяльності в СРСР доцільно аналізувати, попередньо розділивши її на два етапи: з лютого 1917 до 1985 року і з 1985до 1991 року.

Одними з перших учених, які вивчали можливості впливу групових професійних інтересів у різних галузях народного господарства на планове управління в Радянському Союзі, були В. Найшуль і В. Константинов. У 1986 році вийшла в світ їх книга «Технологія планового управління», де автори обгрунтовували «матрично-ієрархічну» концепцію планового управління в Радянському Союзі. Основний сенс концепції зводився до того, що головну роль в процесі розробки планів грала складна процедура погоджень відомчих і галузевих інтересів. Ця концепція пізніше отримала назву «економіки узгоджень» і ставилася в противаги адміністративно-командної системи.

До 1970-1980-х років в Радянському Союзі сформувалися групи тиску, які не тільки усвідомили себе організованою силою, а й активно відстоювали свої інтереси. Це перш за все галузеві групи і регіональна еліта.

Найбільшим впливом галузеві групи тиску в Радянському Союзі наділяє Володимир Лепехин. На його думку, «державна політика проводилася в інтересах галузевих кланів, ряд яких до кінця 70-х років билнеподконтролен Політбюро» 25, а «до 80-х років саме вони були основними суб'єктами влади, які фактично підім'яли під себе партійні органи». Ефективність лобіювання галузевих інтересів в СРСР визначалася насамперед ступенем важливості тієї чи іншої виробничої галузі. З цієї точки зору найсильнішими лобістами були підприємства ВПК, космічній та важкій промисловості.

З метою ефективного узгодження інтересів галузей, відомств та місцевої влади були створені спеціальні інститути – комісії по вирішенню тих чи інших питань: Комісія з оперативних питань, Комісія по об'єктах групи 100, Комісія з військово-промисловому комплексу та ін

Як правило, вони створювалися за рішенням Ради міністрів СРСР, ЦК КПРС або спільними решеніямі. Еффектівность регіонального лобізму визначалася чисельністю регіону, наявністю в ньому структуроутворюючих підприємств і деякими іншими характеристиками. З точки зору чисельності поза конкуренцією були «міста-мільйонники», серед яких виділялися Москва і Ленінград. За наявністю в регіоні структуроутворюючих підприємств лідирувала Свердловська область (військова та важка промисловість), в аутсайдерах перебували регіони з великою концентрацій підприємств харчової та легкої промисловості – Іванівська та Вологодська області. Регіональні лідери регіонів, де розташовувалися місця відпочинку партійної еліти (Крим, Ставропольський, Краснодарський край тощо), також мали унікальну можливість донести потреби своїх територій до представників центральної влади.

При регіональному лобізмі важливі були і кумівські зв'язки з регіонами, де відбувалося політичне становлення партійних лідерів. Це актуально і сьогодні, коли пітерському лобізму відводять мало не магічну роль.