Альтернативи.

Аналізувати можливі альтернативи, які можна було здійснити в минулому вважаю недоцільно.

Щодо альтернатив майбутнього, то по суті вони є можливими реалізаціями прогнозів.

Квінтесенція прогнозів викладена нижче:

Пік активності припадав на серпень 2008 року, і оскільки цілі РФ в цьому конфлікті в загальному були досягнуті, а також оскільки в найближчому майбутньому заплановані зимові олімпійські ігри на території РФ неподалік Грузії, то можна з впевненістю говорити, що в короткостроковій перспективі збільшення інтенсивності конфлікту є малоймовірним. В цьому також зацікавлені як і Грузія, так і ЄС та США.

На сьогодні можливі два варіанти розвитку подій щодо Південної Осетії:

1. Входження Південної Осетії (шляхом об’єднання з Північною Осетією) та Абхазії до складу Російської Федерації.

2. Існування Південної Осетії та Абхазії як незалежних держав.

Правда, можливий і третій варіант, а саме повернення вищеназваних республік до складу Грузії, але цей варіант настільки малоймовірний, що сенсу в його розгляді не бачу.

По суті, Грузія може “забутися” про вищеназвані республіки, а чи вони будуть мати правовий статус незалежних держав чи частин РФ − однаково, головне що де-факто вони якщо і не є частиною РФ, то вони, як не крути, повністю залежать і контролюються РФ. І можливі засоби і шляхи вирішення конфлікту повинні базуватися на данному твердженні, адже, якихось знаків щодо зміни влади в РФ немає. А немає зміни влади в РФ − немає і альтернативних шляхів розвитку і вирішення конфлікту.

Загальний висновок.

На тлі переформування світової арени відбуваються процеси, на перехрещенні яких об’єктивно перебуває Грузія. З одного боку, геополітика розширення, яку сповідували Захід, Північноатлантичний альянс, США, ЄС, певною мірою зупинилася. Ця зупинка пов’язана зі стратегічною паузою, взятою сьогодні США у зв’язку зі зміною американського керівництва та акцентів у лідерстві США. Обамівська пауза потрібна США, аби виробити нові відповідні стратегії своєї глобальної політики. З іншого боку — Російська Федерація почала активну реалізацію доктрини розширення сфер впливу по периметру власних кордонів, що для Грузії означало і означає більш активне, в тому числі і з використанням позадипломатичних заходів, стримування Грузії в її інтеграційних намірах. Якщо в Європі відбувається переакцентування політики США і НАТО на згортання присутності й розширення дипломатії, то РФ на пострадянському просторі демонструє тенденції до зворотних процесів — згортання дипломатії та розширення присутності. Коли на пострадянському просторі починають домінувати військово-політичні чинники безпеки, очевидно, що ефективність м’якої сили дипломатії ЄС дає збій, зокрема стосовно Грузії.

Кавказький регіон, а також Східна Європа, які складаються з держав, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу, переживають певну економічну та геополітичну кризу. Безпековий вакуум в умовах геополітичної кризи пострадянського простору заповнюється активною політикою Російської Федерації, яка має декілька характерних особливостей.

РФ та її нинішнє керівництво хоче відродити в Європі, на тлі стратегічної паузи США і кризи дипломатії ЄС, Європу регіонів, тобто послабити її цілісність, щось на зразок Європи ХІХ століття. Російське бачення сучасної Європи і пострадянського простору — це світ великих держав зі своїми сферами впливу і своїми малими державами. У цьому світі великі держави ведуть свою світову гру, а малі — до неї пристосовуються. Недарма РФ постійно апелює до своєї переможної ролі у Другій світовій війні, таким чином вибудовуючи фундамент для нового розподілу в Європі. За цією доктриною, лише великі держави Європи можуть виступати гарантами безпеки та недопущення будь-яких загроз на континенті. І на цьому тлі невеликі країни, зокрема Кавказький регіон, Центральна та Східна Європа, які об’єктивно неспроможні, зокрема, самостійно боротися з фінансовою кризою, мають бути під чиєюсь парасолькою, для РФ під її, для США під її ж.

До Європи регіонів можуть потрапити Франція, Італія, Німеччина, Росія і Польща. РФ вже провела відповідну роботу з Німеччиною з метою її відриву від американського впливу на Європейському континенті. Останні спроби загравання з Польщею з боку РФ спрямовані на те, щоб, граючи на державно-національних амбіціях Польщі, «закрити» кордони для розширення європейського та євроатлантичного впливу на Схід. Тоді Грузія,Україна та деякі інші країни будуть нейтралізовані у своїх зусиллях євроатлантичної інтеграції і залишаться в зоні впливу РФ.

У контексті цієї доктрини постає запитання: якщо Росія претендує на входження Грузії до своєї сфери впливу, то який статус матиме Грузія, зважаючи на її важливе геополітичне положення (особливо в площині енергоносіїв та їх транзиту)? Тут доктрина РФ наполягає на тому, що Грузія, легітимна, тобто має право на існування, лише за умови відмови від курсу на євроатлантичну інтеграцію і на колективну безпеку. Тільки якщо вона буде у сфері впливу РФ, а вплив передбачає співвідношення власної політики і діяльності з цілями РФ, то матиме право на державність, принаймні у теперішніх територіальних кордонах.

На відміну від цього бачення, система колективної євроатлантичної європейської безпеки не має поділу на великі і малі держави. Поствоєнна Європа будувалася саме на принципах недопущення критичного розриву в статусі держав та стимуляції до підвищення цього статусу завдяки відчиненим дверям до членства у наддержавних структурах. Тому малі європейські держави завдяки своєму членству в НАТО і ЄС не відчувають різниці між великими та малими державами. Вочевидь, якщо домінуватиме риторика «великих держав», у сферах впливу яких перебувають малі держави, — світ може зірватися в нову геополітичну силову гру.

Таким чином, сучасна геополітична структура розпорошується й розчиняється. І на місце старої геополітичної епохи приходить нова. Головне питання для Грузії, незважаючи на різні територіальні виклики з Півночі, Сходу та Півночі, — чи вдасться РФ отримати свої сфери впливу і чи вдасться Заходу, ЄС, НАТО заблокувати цю головну амбіцію РФ.

Російсько-грузинська криза визначила дійсні сторони у конфлікті, перевівши переговори з формату Грузія - Південна Осетія, Грузія – Абхазія, у формат Грузія – Росія. Підтвердженням цього став той факт, що усі переговори ЄС велися саме з Москвою, а не з урядами невизнаних республік. Крім того, введення регулярної арміє РФ, яка не мала резолюції будь-якої міжнародної організації та не була у статусі миротворців зробило Росію безпосередньою стороною конфлікту, ще раз підтвердивши неможливість її існування у якості посередника.

Події серпня 2008 року продемонстрували, які механізми готова застосувати Російська Федерація для недопущення євроатлантичної інтеграції пострадянських держав. Якщо у березні-квітні 2008 року Москва обмежувалась різкими заявами, то події серпня 2008 наочно продемонстрували ці «будь-які засоби», якими вона готова протидіяти цьому процесу.

Європейський союз, в свою чергу, намагається відігравати більш активну роль у Чорноморському регіоні, зокрема у якості посередника, однак внутрішні протиріччя та небажання йти на конфронтацію з Російською Федерацією обмежують його дії. Не в останню чергу це було продемонстровано фактом достатньо швидкого повернення до переговорів щодо нової угоди між ЄС та Росією, які були призупинені у серпні 2008, та неможливість відстоювання власної позиції щодо розміщення спостерігачів ЄС в Абхазії та Південній Осетії та наполягання на чіткому дотриманні Угоди «6 пунктів».

Крім того, необхідно відмітити, що серпневі події засвідчили, що боротьба за шляхи енергопостачання з Центральної Азії та Каспійського регіону може вестися не лише в економічній площині, але й в політичній та військовій, що необхідно враховувати при плануванні альтернативних шляхів енергопостачання.

Отже, ситуація на Південному Кавказі, є спровокованою цілим комплексом геополітичних чинників та зіткненням інтересів провідних світових гравців, на превеликий жаль, ще не скоро буде розв’язана остаточно. Наслідки ж цих подій виходять далеко за межі пострадянського регіону. Цей конфлікт, вкотре демонструє всьому світу практичний вимір вразливості сучасної постбіполярної системи міжнародних відносин, що характеризується якісними змінами в самій сутності міжнародно-правового світоустрою, зокрема, відходом від принципу невтручання у внутрішні справи суверенних держав (закладеного Вестфальським миром 1648р., який був основою міжнародного порядку до завершення холодної війни).

Російсько-грузинський конфлікт наочно продемонстрував зворотну сторону доктрини примату інституту прав людини над інститутом державного суверенітету (який набув особливої актуальності наприкінці ХХ ст. у вигляді так званих гуманітарних інтервенцій), що за відсутності дієвих механізмів захисту міжнародного права фактично призводить до домінування “права сили”.

У цьому ж контексті постає проблема неефективності Ради Безпеки ООН, діяльність якої заблокована кожного разу, коли мова йде про зіткнення інтересів її постійних членів, що володіють правом вето (США, Росія, Франція, Великобританія, Китай). При цьому поглиблення протиріч між США та Європейським Союзом, а також наявність істотних розбіжностей в інтересах країн ЄС зумовлюють слабкість Заходу у виробленні спільної позиції щодо подій в Грузії, що також позначається на діяльності НАТО та Великої вісімки (G8).

Порівняно із сьогодні станом речей на пік конфлікту (на серпень 2008 року) в США була більш конфронтаційна позиція, а саме розміщення елементів ПРО у Польщі та Чехії разом із намірами блокувати вступ Росії до СОТ і погрозами виключення з G8. Правда, не можна не згадати, що вона стримується такими чинниками, як потребою в російській підтримці у санкціях проти ядерного Ірану та незацікавленістю у прямому військовому зіткненні з РФ (не говорячи вже про катастрофічність його можливих наслідків), особливо, враховуючи ситуацію в Іраку та Афганістані. Внаслідок чого навіть гострі заяви з боку адміністрації Дж. Буша, що дедалі більше нагадують часи холодної війни, можна було розцінювати як частину виборчої кампанії на користь кандидата від республіканців Дж. Маккейна.

Водночас країни ЄС, не поділяючи геополітичні амбіції США, обмежувались дипломатичними та миротворчими зусиллями. При цьому чинник енергетичної залежності від Росії не дозволяв вести мову про будь-які санкції економічного характеру з боку ЄС. Навіть заяви про наміри щодо згортання співробітництва між НАТО та Росією можна було розглядати як суто тактичний крок.

Таким чином, претендуючи на роль одного зі світових “центрів сили”, своїми діями на Південному Кавказі Російської Федерація продемонструвала усьому світу наслідки ігнорування її регіональних інтересів (зокрема, в контексті визнання незалежності Косова) та нездатність Заходу їй в цьому протидіяти, особливо в умовах, коли міжнародне право дедалі більше поступається “праву сили”.

На регіональному рівні російсько-грузинський конфлікт не може не викликати занепокоєння в решти країн СНД, оскільки сама Співдружність є надто аморфним утворенням для здійснення будь-яких кроків незалежно від Москви, а Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) також створена виключно для реалізації російських інтересів на пострадянському просторі.

Крім цього, застосований Росією механізм визнання суверенітету Абхазії та ПівденноїОсетії є очевидним викликом для інших пострадянських країн, до складу яких також входять невизнані республіки. У найближчій перспективі це ставить під сумнів подальше існування такої організації, як ГУАМ, оскільки зусилля Грузії вочевидь будуть зосереджені навколо збереження власної територіальної цілісності, а Молдова вже тривалий час віддаляється від організації, налагоджуючи співробітництво з Москвою у визначенні статусу Придністров’я. Що стосується Азербайджану, то відсутність будь-яких офіційних заяв з приводу російсько-грузинського конфлікту досить красномовно свідчить про актуальність такого важелю впливу з боку Москви, як гра на його протиріччях із Вірменією у врегулюванні «замороженого» конфлікту в Нагорному Карабаху.

Щодо подальшої діяльності СНД, то навіть після демаршу Грузії її крах констатувати не варто. Ядро організації складають країни-учасниці ЄврАзЕС (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекістан) та ОДКБ (ті самі за виключенням Вірменії), які вочевидь підтримують та підтримуватимуть співробітництво з Москвою.

Джерела:

1.CIA Factbook Грузія:

https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/gg.html

2. CIA Factbook ЄС:

https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/ee.html

3. CIA Factbook США:

https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/us.html

4. CIA Factbook РФ:

https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/rs.html

5. Washington ProFile. Російсько-грузинський конфлікт. Чотири запитання трьом експертам: http://www.day.kiev.ua/169882/

6. Дзеркало тижня № 37 (765) 3 — 9 жовтня 2009. Кінець пострадянського миру:

http://www.dt.ua/1000/1550/67339/

7. Дзеркало тижня № 35 (815) 25 вересня — 1 жовтня 2010. Заморожена вибухонебезпечність: www.dt.ua/1000/1600/70451/

8. Газовый конфликт - это продолжение российско-грузинской войны [Електрон. ресурс] - URL: http://www.unian.net/rus/news/news-295234.html (15.01.2009)

9. Концепция внешней политики Российской Федерации. [Електрон. ресурс] - URL: http://www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml (12.07. 2008)