Період феодальної роздробленості Русі (хі-хш ст.)

Цей період характерний безперервною міжусобною бороть­бою князів і нападами кочових племен.

Сепаратизм став однією з головних причин розпаду єдності Київської Русі, виникнення безлічі політично незалежних князівств.

Утвердження нових феодальних відносин, зростання виробництва в сільському гос­подарстві і ремеслі економічно зміцнювали окремі землі, що були слабко пов'язані між собою.

У той же час продовжувався процес зміцнення феодальної власності на землю.

Старші дружинники-бояри, що складали опору київського князя, ставши землевласниками - вотчинниками, переймалися власними інтересами, борючись за незалежний від центральної влади ста­тус своїх володінь.

Відповідно до норм руського феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали права на спадщину предка.

Старший над князями одержував титул великого князя і найбільш значне місто Русі ~ Київ.

Всі інші князі отримували від нього в своє управління більш чи менш значні міста і землі - у відповідності до старшинства, тобто свого місця в родовій ієрархії.

Після смерті когось з князів його місце - «княжий стіл» у виділеній йому землі -займав не його син, а його наступник за старшинством.

На звільнений «стіл» цього наступника, котрий перейшов на більш «престижне» (і багате) князівство, в свою чергу, пере­ходив той з князів, який стояв слідом за ним за старшинством.

Так, наприклад, коли у 1057 р. помер смоленський князь В'ячеслав,.до Смоленська перейшов володимирський князь Ігор, а його місто у Володимирі було передано Ростиславу, який до того княжив у Ростові.

Влада, таким чином, була прерога­тивою не сім"і монарха, а всього роду і передавалася не сину великого князя, а старшому в роді.

У свою чергу, великий князь автоматично ставав главою роду. З родового принципу походив і звичай розподілу власності великого князя між його спадкоємцями — молодшими братами, синами та племінни­ками на удільні князівства, а також боротьба між князями за старшинство в роді.

Ця обставина зіграла велику роль у по­дальшій історії Київської Русі.

З одного боку, вона підтриму­вала у князів ідею спільності і рівної відповідальності усіх за долю країни, а це сприяло об'єднанню сил князів у боротьбі з зовнішніми ворогами.

З іншого боку — обумовлювало між­усобну феодальну боротьбу, оскільки кожен князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрів­нятися з тими, хто мав більші або багатші володіння.

З другої половини XI ст. боротьба між різними князівськими родами призвеля до того, що старша гілка династії Ярославичів взагалі зійшла з політичної арени.

Прагнення удільних князівств відокремитися від Києва і створити власні держави закріпив з'їзд князів у Любечі в 1097 р., на якому було прийнято рішення «кожен нехай тримає вотчину свою».

Реальна державна влада перейшла до земель-князівств, що відмовилися визнавати владу вели­кого Київського князя.

З 1097 р. вотчинами стали Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Теребовля і Перемишль.

У XII ст. відокремилися князівства Ростово-Суздальське (яке згодом перетворилося на Володимиро-Суздальське), Галицьке (що виникло в результаті об'єднання Теребовлянського і Пере­мишльського князівств), Волинське, Новгород-Сіверське, Смоленське, Турово-Пінське і інші, а також Псковська і Новгородська землі з їх самобутнім вічовим ладом.

Київська Русь поступово перетворилася в державу з ба­гатьма центрами, зв'язаними релігійними, культурними, династичними традиціями.

Однак, як вважають деякі вчені, вона все ж продовжувала існувати як держава. Змінилася лише форма державного устрою: монархія централізована пере­росла у федеративну. Київ залишився столицею, керованою найбільш сильним князем, який спирався на силу своєї дружини і союзників.

Найважливіші питання зовнішньої і внутрішньої політики вирішували з"їзди князів.

Усього в середині XII ст. було 15 князівств, а на початку XIII ст. (напередодні навали Батия) їх нараховувалося вже близько 50.

Київ у другій половині XII ст. перестав відігравати роль політичного центру.

У 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, користуючись пра­вом старшинства, заволодів Києвом, але відмовився оселитися в ньому, а обрав центром свого князювання місто Володимир-на-Клязьмі.

Розорення Києва монголо-татарами в 1240 р. озна­менувало собою кінець Київського періоду Стародавньої Русі.