Тема 6. Система регулювання міжнародного обміну товарами і послугами Програмна анотація

1. Основні тенденції розвитку сучасної системи регулювання торговельно-економічних відносин.

1. Класифікація інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами і послугами.

1. Митно-тарифні інструменти регулювання.

2. Застосування нетарифних інструментів регулювання.

3. Приховані методи зовнішньоекономічної політики.

4. Фінансові та валютно-кредитні методи торговельної політики.

Ключові терміни і поняття: система регулювання міжнародного обміну товарами та послугами, вільна торгівля, протекціонізм, митний тариф, мито, тарифна квота, тарифна ескалація, нетарифні інструменти регулювання міжнародної торгівлі, кількісні обмеження, ембарго, квотування, квота, ліцензування, “добровільне” обмеження експорту, технічні бар’єри, внутрішні податки та збори, державні закупівлі, вимоги про вміст місцевих компонентів, субсидія, експортне кредитування, демпінг, валютно-кредитні інструменти регулювання зовнішньої торгівлі.

6.1. Основні тенденції розвитку сучасної системи регулювання торговельно-економічних відносин

Вся історія формування та розвитку системи регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин є процесом поперемінного превалювання ліберальних та протекціоністських тенденцій у формуванні національних торгових політик. Так, після підписання у 1947 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі та до кінця 60-х років у світовій економіці переважали тенденції лібералізації торговельних відносин між країнами. Але, починаючи з 70-х років, спостерігається вияв зворотної тенденції, коли країни почали активно застосовувати кількісні обмеження, підвищені ставки мита, субсидування національних виробників та експортерів, інші нетарифні заходи.

Зрозуміло, що державне втручання та захист національної економіки завжди зумовлені конкретними економічними, соціальними і політичними цілями, серед яких зниження рівня безробіття та соціальної напруженості в суспільстві; необхідність створення сприятливих умов для розвитку нових або важливих для національної економіки галузей чи сфер діяльності; прискорення структурної перебудови, розвиток промисловості та експортних виробництв; стимулювання припливу прямих іноземних інвестицій; досягнення певних політичних цілей.

Збільшення кількості учасників міжнародних торговельно-економічних відносин, поява нових форм і методів торгівлі, її ускладнення та динамізація об’єктивно зумовили формування системи регулювання міжнародного обміну товарами та послугами, яка є сукупністю взаємопов’язаних принципів, норм, правил і процедур впливу на формування регіональних і товарних структур експорту та імпорту за допомогою політичних, економічних, фінансових, правових та адміністративних інструментів [32, с. 266].

Розрізняють три основні підходи до регулювання міжнародної торгівлі:

• система односторонніх заходів, за якої інструменти державного регулювання використовуються урядом країни в односторонньому порядку без узгодження з торговим партнером;

• укладення двосторонніх угод, де узгоджуються заходи торгової політики між торговими партнерами;

• укладення багатосторонніх угод. Торгова політика узгоджується і регулюється країнами-учасницями.

Основною рисою державного регулювання міжнародної торгівлі є можливість застосування у взаємодії двох різних типів зовнішньоторговельної політики: лібералізації (політики вільної торгівлі) і протекціонізму.

Ці два типи торгової політики характеризують ступінь втручання держави в міжнародну торгівлю.

Під свободою торгівлі розуміється політика мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропозиції.

Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.

Ключовими тенденціями розвитку сучасної системи регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин є:

1. зростання правової забезпеченості, яка створює необхідну передбачуваність, гласність, прозорість і стабільність міжнародного торговельно-економічного клімату;

2. уніфікація правових, адміністративних, організаційно-технічних інструментів регулювання міжнародної торгівлі і в цілому зовнішньоекономічних зв’язків більшості країн, міжнародна сумісність практики і техніки торгово-політичного регулювання, що досягається системою багатосторонніх міждержавних угод і домовленостей, створюючи єдиний правовий, адміністративний та організаційно-технічний простір;

3. підвищення рівня комплексності як національних систем регулювання міжнародної торгівлі, так і світової системи в цілому, що полягає у зростаючій гармонійності використання всього арсеналу інструментів впливу на міжнародні торговельно-економічні відносини;

4. формування пріоритетності економічних важелів регулювання міжнародної торгівлі порівняно із застосуванням заходів прямого адміністративного впливу, що знаходить відображення у розширенні використання грошово-кредитних, фінансових, митних інструментів впливу на обсяги, динаміку та структури експорту та імпорту;

5. зростання технічної оснащеності та інформаційної забезпеченості систем регулювання міжнародної торгівлі, що забезпечує можливість збору, обробки, аналізу та розповсюдження великих масивів статистичної, кон’юнктурної і нормативно-правової інформації за допомогою сучасних інформаційних технологій і засобів.

У сучасній системі регулювання виокремлюють певні рівні: корпоративний (переважно транснаціональних корпорацій), національний, міждержавний, наднаціональний і глобальний, яким властиві відповідні механізми та інструменти впливу на темпи, пропорції та структури світової торгівлі.