4. Екзогенні отруєння

Екзогенне отруєння – це патологічний стан, що розвивається внаслідок взаємодії живого організму та речовин різного походження, які надходять до нього з навколишнього середовища.

Залежно від кількості отрути, що потрапила до організму за одиницю часу, виділяють гострі та хронічні отруєння. Перші доцільно розглядати як хімічну травму. Отруєння грибами. Ступінь отруєння грибами залежить від виду отруйного гриба, що вживали в їжу. Найчастіше отруєння спричинюють мухомор та бліда поганка. Мухомор містить мускарин та іботенову кислоту, які мають психотропну дію, а також мускаридин або грибний атропін. Симптоматика залежить від співвідношення мускарину і мускаридину. У разі отруєння мухомором прихований період триває від 15 хв до 2–3 год. Розрізняють дві форми отруєння мухомором: шлунково-кишкову і/або нервову. У випадку шлунково-кишкової форми отруєння хворі скаржаться на колькоподібний біль у животі, слинотечу, часте криваве блювання, пронос. Вони відчувають погіршення гостроти зору та бачать “сітку” перед очима. Збудження хворого на початку захворювання змінюється загальмованістю. Привертає увагу блідість, іноді синюшність шкірних покривів, звуження зіниць, пітніння, серцебиття, яке швидко змінюється сповільненням пульсу, посилені виділення з носа. Живіт болючий. У разі нервової форми отруєння спочатку з’являється біль у животі або надмірне пітніння, що змінюється відчуттям повзання “мурашок” у кінцівках збудливість, галюцинації, некеровані рухи, судоми. У деяких хворих простежується синдром “сп’яніння” й запаморочення, сухість слизових оболонок, зорові галюцинації, можливі кома і смерть. Для всіх потерпілих характерними є виражені шлунково-кишкові розлади у вигляді нудоти та повторного блювання.

Невідкладна медична допомога. Обов’язковим є промивання шлунку водою з активованим вугіллям (2 ст. л. вугілля на 1 л води) навіть за наявності блювання. Антидотом мускаридину є сульфат атропіну. Хворим зі шлунково-кишковою формою отруєння призначають підшкірно або внутрішньом’язово 0,5 мл 0,1% розчину сульфату атропіну через кожні 4 год, дозу збільшують до 1 мл.

Бліда поганка надзвичайно отруйна, містить токсини з чітко вираженим впливом на печінку та нирки. Смертельною дозою може бути навіть невеликий шматочок гриба. Прихований період отруєння може тривати 6–40 год. Захворювання починається з нудоти і частого блювання, до яких швидко приєднується пронос, що з часом стає водянистим, слизистим, іноді кров’янистим, виникає біль у животі. Шлунково-кишкові розлади тривають 2–5 днів і вже через 12–24 год зумовлюють загальне зневоднення організму. Часто супроводжуються ураженням нирок і нирковою недостатністю. У разі важкого отруєння розвивається гостра недостатність кровообігу і за відсутності лікування хворий зазвичай на 3–4-й день помирає. Якщо цього не сталося, у потерпілого невдовзі з’являються ознаки токсичного гепатиту (збільшення печінки, жовтяниця), які протягом 24–48 год призводять до розвитку печінкової коми та смерті.

Невідкладна медична допомога: промивання шлунку, очисна,сифонна клізми, рання госпіталізація.

Отруєння алкалоїдами групи атропіну. Містяться алкалоїди у красавці (блекота, вовчі ягоди). Алкалоїди красавки є складовими низки медичних препаратів. У випадку отруєння алкалоїдами красавки через 10–20 хв після надходження препарату в організм з’являється сухість у роті, глотці, носі. Шкіра стає рожевою, сухою, голос хрипким, обличчя гіперемованим, зіниці максимально розширюються, гострота зору знижується. Хворі скаржаться на “туман” або “сітку” перед очима. Пульс частий, температура тіла підвищена. Потерпілий збуджений, неспокійний, намагається кудись бігти, щось ловить у повітрі, кричить, розмахує руками, свідомість затьмарена, може кидатися на навколишніх (звідси вислів “блекоти об’ївся”), порушена координація рухів. Збудження переважно переходить у сон, може розвинутися кома. Після одужання настає ретроградна амнезія.Невідкладна допомога. Хворий підлягає терміновій госпіталізації. Відразу після прийому токсичної дози дають випити теплої соленої води (1 ст. л. кухонної солі на 1 скл. води) або міцного чаю. Після промивання у шлунок вводять розчин сульфату натрію і активоване вугілля. Отруєння алкоголем (етанолом). Цей вид отруєнь посідає провідне місце за показником летальності. Близько 98% летальних віпадків настає на догоспітальному етапі, найчастіше – через гострі порушення дихання. Смертельна доза для дорослої людини 0,75– 1 л горілки. Для хронічних алкоголіків вона може бути більшою. Особливо чутливі до алкоголю діти і підлітки. Дія алкоголю спершу проявляється тахікардією, розширенням судин, поглибленням дихання, психомоторним збудженням. У важких випадках виникає блювання, а збудження змінюється алкогольним наркозом у різних його стадіях (сонливість, розлади рухів, втрата свідомості,кома). У разі алкогольного отруєння простежують значні розлади температурної регуляції. Тому люди в стані алкогольного сп’яніння нерідко переохолоджуються, відморожують кінцівки, іноді замерзають. Серед причин смерті хворих з гострим алкогольним отруєнням є гостра судинна недостатність – колапс. Діагноз гострого алкогольного отруєння навіть у людей без свідомості визначити неважко, оскільки завжди є характерний запах з рота і від блювотних мас.

На початку отруєння зіниці звужені, реакція на світло збережена. З часом зіниці розширюються, реакція на світло і корнеальні рефлекси згасають. Останні симптоми свідчать про розвиток глибокої алкогольної коми.

Невідкладна медична допомога. Необхідно забезпечити адекватну легеневу вентиляцію.

Порушення дихання у разі алкогольної коми найчастіше зумовлене западанням кореня язика, який закриває вхід у гортань. У цих випадках треба ввести в рот гумову трубку або витягнути і зафіксувати язик до нижньої губи за допомогою шпильки. За наявності в роті блювотних мас їх забирають. Після забезпечення адекватного дихання проводять промивання шлунку. Вводять сольове проносне. Отруєння сурогатами алкоголю. Серед сурогатів алкоголю, які можуть призвести до алкогольної інтоксикації, найпошире-нішим є метиловий спирт (метанол, деревний спирт), денатурат, одеколон тощо. Особливо небезпечним є метиловий спирт.

Летальна доза метанолу у разі вживання всередину становить 100 мл. У випадку отруєння метиловим спиртом ознаки сп’яніння слабко виражені, найчастіше виникає нудота. Через 1–2 доби наростають ознаки інтоксикації. Свідомість сплутана, супроводжується періодами психомоторного збудження. Біль у черевній порожнині, литкових м’язах та головний біль супроводжується блюванням, нечіткістю зору, появою “плям” перед очима. Розвивається сліпота внаслідок ураження сітківки ока та зорового нерва. Зіниці розширені, слабко реагують на світло. Прогресивно знижується рівень АТ, настає колапс, шкіра синіє, тахікардія мінюється брадикардією та аритмією. На цьому тлі з’являються судоми, кома, центральне пригнічення дихання, виникає ядуха.

Смерть настає від зупинки дихання і набряку мозку. Невідкладна допомога. У випадку отруєння сурогатами алкоголю роблять промивання шлунку з активованим вугіллям і 2% розчином гідрокарбонату натрію. Вводять антидот – 30% розчин етанолу перорально по 50 мл кожні 3 год.

Отруєння опіатами. Отруєння наркотичними анальгетиками групи опію (опій, морфій, пантопон, кодеїн) проявляється відразу або через 20–60 хв залежно від способу введення препарату в організм (перорально, внутрішньовенно, підшкірно). Отруєння наркотичними анальгетиками призводить до глибокої коми з важкими порушеннями дихання і вираженим звуженням зіниць.

У разі легких отруєнь цими препаратами хворі скаржаться на загальну слабкість, головний біль, погіршення слуху, шум у вухах, двоїння в очах, нудоту, блювання. Температура тіла переважно знижується, простежують задишку і пришвидшення пульсу. У випадках важких отруєнь хворі сонливі, марять, дуже пітніють, швидко втрачають свідомість з переходом у кому. Дихання пришвидшується, пульс слабкий, АТ низький, настає ціаноз спочатку губ, потім обличчя і кистей. Зіниці розширені, виникаютькорчі литкових м’язів. Можуть бути корчі клонічного чи тонічногохарактеру – бе зперервні або з короткими проміжками спокою між приступами. У разі отруєння наркотичними анальгетиками можливий розвиток гострих виразок шлунку і дванадцятипалої кишки, які супроводжуються кровотечами. Майже завжди страждає функція нирок, оскільки розвивається токсичний нефрит. Препарати цієї групи затримують виділення води і солей із тканин, внаслідок чого розвиваються набряки. Нерідко у потерпілих виявляють збільшення печінки і жовтяницю – ознаки токсичного гепатиту. Невідкладна медична допомога. Потрібно пам’ятати, що морфій виділяється слизовою оболонкою шлунку, а потім знову всмоктується. Тому у разі отруєння рекомендується проводити повторні промивання шлунку, навіть якщо отруєння настало після парентерального введення препарату. Для промивання шлунку доводи додають активоване вугілля або розчин перманганату калію (1:5000), що окиснює морфін; дають сольове проносне, ставлять очисну клізму. Хворого треба зігріти грілками. Слід ввести 1 мл 0,1% розчину атропіну і 2 мл 10% розчину кофеїну. У разі порушення дихання очищують дихальні шляхи і проводять штучне дихання.

Отруєння кокаїном. Кокаїн – алкалоїд, який міститься в листі рослини Erythroxylon Coca. Кокаїн легко розчиняється у воді, швидко всмоктується зі слизових оболонок. Найчастіші шляхи потрапляння до організму людини – інтраназальний (втягування порошку під час вдиху), інгаляційний (під час паління), рідше – внутрішньовенний. Токсична доза кокаїну у разі перорального введення становить 500 мг. Абсолютно летальною вважають дозу 1,2 г. Проте відомі факти вживання 10 г кокаїну на добу особами з хронічною кокаїновою залежністю без летального кінця. Клінічні прояви отруєння кокаїном виявляються протягом перших хвилин після його потрапляння в організм людини. У цьому випадку клінічна картина отруєння має виражену фазність перебігу, яка відповідає ступеню тяжкості стану хворого: Рання фаза (отруєння легкого ступеня) – характеризується збудженням, головним болем, нудотою, блюванням, підвищенням частоти та глибини дихання. З боку серцево-судинної системи характерні короткочасна брадикардія зі зміною у подальшому на тахікардію, артеріальна гіпертензія, блідість шкіри, біль у ділянці серця. Фаза вираженої стимуляції (отруєння середнього ступеня тяжкості) – характеризується значним збудженням на тлі тахікардії, артеріальної гіпертензії, можливий розвиток інфаркту міокарда, аритмій. Для цього періоду характерно поглиблення проявів дихальних порушень. Фаза пригнічення (отруєння тяжкого ступеня) – характеризується втратою свідомості, розвитком екзотоксичного шоку. Причиною смерті у разі отруєння кокаїном є явища гострої серцево-судинної та дихальної недостатності, злоякісна гіпертермія. Смерть може настати також унаслідок розвитку гострої ниркової недостатності та недостатності інших органів.

Невідкладна медична допомога. Необхідно забезпечити адекватну вентиляцію з використанням у разі потреби штучної вентиляції легень. Треба також застосувати ентеросорбенти, такі як активоване вугілля, ентеросгель тощо, форсований діурез. За необхідності корекцію гіпертермії здійснюють фізичними методами з використанням холодових процедур.

Отруєння барбітуратами. Переважна більшість гострих отруєнь трапляється внаслідок вживання снодійних і заспокійливих препаратів, похідних барбітурової кислоти (барбаміл, етаміналнатрій, веронал тощо). Важкість отруєння і його наслідки залежать не лише від дози препарату, але й від індивідуальної чутливості до нього. Розрізняють чотири стадії барбітурової інтоксикації: засинання, поверхневої коми, глибокої коми і пробудження.

І стадія настає через 30–60 хв після прийому токсичних до препарату: з’являються загальна слабкість, сонливість, порушується координація рухів, мова стає невиразною, потерпілий реагує на слухові і больові подразники, рефлекси збережені, диханняглибоке, зіниці звужені, може бути ністагм. Інколи на ранніх стадіях спостерігається короткий період збудження.

Під час переходу в стадію поверхневої коми у хворого настає глибокий сон. Зіниці звужені, зіничний і рогівковий рефлекси збережені. Тонус м’язів і сухожильні рефлекси знижені. Зберігається реакція на сильні больові подразники. Дихання поверхневе, сповільнене, внаслідок чого вентиляція легень погіршується. Внаслідок ослаблення кашлевого рефлексу, підвищеної салівації і збільшення кількості бронхіального секрету у верхніх дихальних шляхах накопичується велика кількість слизу, що є додатковим чинником погіршення умов дихання. Воно нерідко стає шумним, з’являється звучний кашель, ціаноз слизових оболонок. Гіпоксія канин, що є наслідком недостатньої вентиляції легень, поглиблює коматозний стан і порушення кровообігу.У стадії глибокої коми рефлекси відсутні, м’язи розслаблені.Зникає реакція на сильні больові подразнення. Зіниці розширені, на світло не реагують. Настає пригнічення дихального центру. Дихання пришвидшується або сповільнюється, зменшується його глибина, ритм стає неправильним. Поряд із цим виникають значні розлади серцево-судинної системи: пульс пришвидшується, а згодом сповільнюється, різко знижується АТ, може розвинутися набряк легень і настати смерть.

У період виходу хворого з коматозного стану простежують сонливість, періодичні психомоторні збудження, опір медичному персоналу під час огляду та виконання маніпуляцій. У хворого простежують поперемінне звуження і розширення зіниць. М’язовий тонус і сухожильні рефлекси підвищуються. Поступово відновлюється свідомість, але залишається швидка втомлюваність.

Невідкладна медична допомога. Обсяг першої допомоги після отруєння барбітуратами залежить від стадії отруєння. На ранніх стадіях доцільним є промивання шлунку через зонд водою з подальшим введенням у шлунок сольового проносного, очисна клізма і зігрівання хворого грілками. Пацієнтам у коматозному стані з порушенням дихання в першу чергу звільняють дихальні шляхи від слизу, за необхідності проводять інтубацію трахеї, а вже згодом – промивання шлунку. Антидотом до барбітурової кислоти є бемегрид, розчин якого вводить внутрішньовенно лікар “швидкої медичної допомоги”.

Отруєння чадним газом (окисом вуглецю). Окиси вуглецю утворюються під час неповного спалення речовин, що містять вуглець. Основними причинами отруєнь є вдихання вихлопних газів автомобілів з працюючим двигуном у закритому приміщенні а вдихання диму в разі пожежі або в приміщеннях з несправним пічним опаленням, котельнями. У разі отруєння легкого ступеня виникає тахікардія і тахіпное, психомоторне збудження, головний біль, запаморочення, хиткість ходи, нудоту, блювання. Отруєння середнього ступеня важкості характеризується короткочасною втратою свідомості, збудженістю, яка змінюється пригніченістю, дезорієнтацією, амнезією, галюцинаціями. Головний біль посилюється, виникає повторне блювання, порушення координації. Отруєння тяжкого ступеня супроводжується розвитком гіпоксичної коми, появою патологічних рефлексів, порушенням прохідності дихальних шляхів, пригніченням дихання, екзотоксичним шоком. Гіпертермія є одним з ранніх ознак токсичного набряку мозку. У разі пожежі внаслідок впливу диму від продуктів горіння, високої температури розвивається опік дихальних шляхів. Невідкладна медична допомога. Виведення постраждалого з приміщення з підвищеною концентрацією окисів вуглецю, найкраще на вулицю. У разі поверхневого дихання або відсутності дихання необхідно почати штучну вентиляцію легень. Для ліквідації наслідків отруєння застосовують енергійний масаж тіла, прикладають грілки до ніг, дають короткочасно вдихати паринашатирного спирту. Хворих з важким отруєнням госпіталізують.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 5

Тема. Види лікарських препаратів. Зовнішній та ентеральний шляхи введення лікарських речовин.

Мета. Опанувати методику ентерального та зовнішнього введення ліків.

Матеріальне забезпечення: вата, марля, бинти, лотки, піпетки, посуд з водою, мензурки, інгалятори, спиртовий розчин борної кислоти, борна мазь, фізіологічний розчин, дистильована вода.

Заходи безпеки під час практичного заняття

Під час практичної роботи потрібно бути обережними у разі використання скляних піпеток, у випадку порізу склом треба негайно звернутися до викладача для обробки місця порізу. Усі вправи виконувати у присутності викладача з його дозволу.Теоретичні відомості.

Характер дії лікарських речовин залежить від індивідуальних особливостей організму. Загальна реакція організму на лікарську речовину зумовлена низкою чинників: спадковістю, рівнемрозвитку, функціональним станом тощо. Серед фізіологічних чинників традиційно виділяють стать, вік і масу тіла. Певного значення крім функціональних особливостей, надають різним патологічним станам організму. Лікарська речовина – це окрема хімічна сполука або біологічно активна речовина, яка після введення в організм здатна запобігати виникненню захворювання, змінювати перебіг патологічного процесу, нормалізувати функцію і сприят швидшому видужанню.

Розрізняють такі види дій лікарських речовин на організм:

1) пряма – ефект зумовлений безпосереднім впливом речовини на орган-мішень, наприклад, строфантин підвищує скоротливу здатність міокарда безпосереднім впливом на нього;

2) непряма (опосередкована) дія зумовлена зміною функції

через вплив на функцію іншого органа, наприклад, строфантин зменшує задишку і ціаноз тканин у хворих з недостатністю серця, але це зумовлено збільшенням нагнітальної функції серцевого м’яза, а не впливом на органи дихання;

3) місцева – проявляється на місці введення лікарської речовини до її всмоктування у загальний кровотік, зокрема місцево діють речовини, які застосовують у вигляді присипок, мазей, паст, лініментів, розчинів, наприклад, подразнювальні засоби або місцеві анестетики проявляють дію на місці введення;

4) резорбтивна – дія лікарських речовин виникає після всмоктування їх у кров, так діє більшість лікарських речовин, наприклад, настає сон після прийому снодійних засобів;

5) рефлекторна – виникає у разі впливу лікарських речовин на нервові закінчення, коли у разі подразнення рецепторів одних органів кінцеві ефекти проявляються з боку інших органів, наприклад, у випадку сублінгвального застосування валідолу подразнюються рецептори порожнини рота, а рефлекторно розширюються вінцеві судини;

6) побічна – небажана дія лікарських засобів (наприклад, закапування у ніс протарголу у випадку риніту може викликати зупинку дихання у дітей; деякі ліки можуть викликати дерматити, кропив’янку, проявляти канцерогенну, мутагенну дію тощо);

7) етіотропна – дія лікарського засобу безпосередньо на причину, що викликала захворювання, наприклад, антибіотики знищують збудників запальних або інфекційних захворювань;

8) симптоматична – лікарський препарат призначають з метою усунення певного симптому, наприклад, застосування болезаспокійливих препаратів. Реакції організму на введення лікарських речовин. Повторне введення лікарських речовин може призводити до зниження або підвищення реакції організму на них. Знижену реакцію організму на лікарські засоби називають звиканням. Одним з проявів підвищеної реакції організму є ідіосинкразія.

Після повторного введення лікарських засобів може розвиватись особливий стан – кумуляція.

1. Звикання – це зниження чутливості до препарату після його повторного введення, що потребує збільшення дози для того, щоб викликати ефект тієї самої інтенсивності, що раніше після введення меншої дози. Наприклад, під час застосування проносних засобів рослинного походження (коріння ревеню, кора крушини, сенадексин) через кілька тижнів проносний ефект зменшується.

2. Кумуляція (від лат. cumulatio – збільшення, нагромадження) може бути спичинена накопиченням в організмі активної речовини або сумацією її ефектів. Інколи явище кумуляції використовують, щоб досягти належного терапевтичного ефекту лікарських речовин (антибіотиків, протитуберкульозних засобів, серцевих глікозидів тощо). Часте введення призводить до накопичення і створення високої концентрації речовини в крові й тканинах, що супроводжується посиленням ефекту, аж до розвитку інтоксикації. Особливо легко інтоксикація лікарськими речовинами виникає за недостатності функції печінки і нирок. У дітей функціїцих органів недосконалі, тому явище кумуляції в дитячому віці становить більшу небезпеку, ніж у дорослих.

3. Ідіосинкразія (від грец. idios – своєрідний, synkrasis – поєднання) – спотворена або особливо підвищена реакція організму на продукти харчування, лікарські речовини та інші ксенобіотики, яка може мати спадкове походження і проявлятися, коли відсутні відповідні системи, які знешкоджують речовини певної хімічної групи. Наприклад, гемолітична анемія в африканців внаслідок використання ними протималярійних засобів. Найчастіше підвищену реакцію викликають антибіотики, сульфаніламідні препарати, антидепресанти. Лікарські речовини добувають з природної сировини і продуктів синтетичного походження. Джерелами отримання лікарських речовин є лікарські рослини, продукти надр землі, органи тварин, продукти життєдіяльності мікроорганізмів і грибів, продукти синтетичного та напівсинтетичного виробництва, а також генно-інженерних технологій. Розрізняють такі види лікарської сировини:

1) рослинна – суха речовина, витяжки і екстракти лікарських рослин;

2) тваринна – витяжки з органів і тканин тварин (свинний інсулін);

3) мінеральна – неорганічні речовини, солі;

4) мікроорганізми – антибіотики, кишкова мікрофлора;

5) синтетична – лікарські препарати хімічного і біохі-

мічного синтезу.

Дозування ліків. Кількість уведеної в організм лікарської речовини (доза) є одним з важливих чинників, що зумовлюють швидкість, характер, силу і тривалість дії речовини. Від дози залежить концентрація речовини в крові і в міжклітинному просторі.

У медичній практиці розрізняють такі види доз:

1) разова доза – це кількість лікарської речовини на один;

2) добова доза – це кількість лікарської речовини на добу;

3) курсова доза – кількість лікарської речовини на один курс лікування (це дуже важливо у разі застосування протимікробних, зокрема, хіміотерапевтичних засобів);

4) мінімальна терапевтична доза – найменша кількість лікарської речовини, яка зумовлює специфічний, властивий для цього препарату лікувальний ефект;

5) середня терапевтична доза – доза, в якій речовини виявляють оптимальну фармакотерапевтичну дію;

6) максимальна терапевтична доза – кількість лікарської речовини, яку можна прийняти одноразово, яка не перевищує добову дозу (ця доза є разовою гранично допустимою і її застосовують, якщо ефект середньої терапевтичної дози є недостатнім);

7) летальна доза – абсолютно смертельна, що спричинює запевний час загибель 99% експериментальних тварин;

8) токсична доза – кількість препарату, яка призводить до отруєння організму, що спричинює за певний час загибель 50% експериментальних тварин.

Дозу виражають у грамах або частках грама. Для точнішого дозування кількість речовини розраховують на 1 кг маси. В окремих випадках надають перевагу дозуванню речовини, керуючись площею поверхні тіла (на 1 м2) або з розрахунку на рік життя (у дитячій практиці). Деякі лікарські засоби (антибіотики, гормони тощо) прийнято дозувати в одиницях дії (ОД).

Форми лікарських речовин. Серед чинників, що впливають на дію лікарських речовин, певне значення має лікарська форма, яка створюється за допомогою різних допоміжних, коригуювальних і формоутворювальних речовин.

Лікарська форма – це наданий лікарському засобові чи лікарській рослинній сировині придатний до застосування стан для забезпечення належного лікувального ефекту.

Лікарські форми, залежно від їхньої консистенції, поділяють на тверді (порошки, таблетки, драже, супозиторії тощо), рідкі (розчини, краплі, мікстури, настоянки, рідкі екстракти, настої, відвари, емульсії тощо) та м’які (мазі, пасти, рідкі мазі, пластирі).

Лікарська форма має велике значення для лікувальної дії лікарського засобу, що залежить також не тільки від його фармакологічних властивостей, а й від здатності цієї лікарської речовини проникати в уражений орган.

Шляхи введення лікарських речовин в організм.

Під час лікування хворих величезне значення має метод введення лікарських препаратів. Від цього залежить швидкість і сила дії препарату. Лікарські препарати мають місцеву дію на тканини і загальний вплив на організм після всмоктування в кров. Розрізняють різні шляхи введення лікарських речовин в організм людини:

1) зовнішній (через шкірні покриви, слизові оболонки і дихальні шляхи);

2) ентеральний (уведення ліків через травний канал):

- вживання медикаментів через рот (пероральний метод);

- під язик (сублінгвальний);

- через пряму кишку (у вигляді свічок і лікувальних клізм);

- безпосереднє введення в шлунок (через зонд);

3) парентеральний (поза травним каналом).

Зовнішній шлях введення лікарських речовин в організм людини. Під час застосування лікарської речовини на шкіру вона, природно, діє насамперед на місце її прикладання, тобто місцево.

Проте оскільки шкіра має густу сітку нервів і кровоносних судин, то прикладені до неї ліки, всмоктуючись, спричиняють не тільки місцевий, але й загальний вплив на організм. Отже, лікувальні процедури на шкірі можна з успіхом застосувати не тільки у разі захворювань шкіри, але й у випадках захворювань інших органів та систем організму. Найчастіше шкіру змащують різними дезинфікувальними засобами для знезараження дрібних порушень її цілості. Застосовують для цього 3 чи 5% настоянку йоду спиртового, розчин брильянтового зеленого тощо. Для змащування шкіри використовують ватний тампон. На скляну або дерев’яну паличку чи сірник намотують маленький жмуток вати. Тампон змочують у дезинфікувальній рідині і змащують ним шкіру не лише на місці ушкодження, але й навколо нього. Використовують різні методи втирання, змащування із застосуванням мазевих і вологопідсихальних пов’язок, введення ліків у ніс, вухо, кон’юнктивальний мішок. Техніка втирання така: перед маніпуляцією добре миють руки милом, невелику кількість речовини наносять на шкіру і рівномірно розтирають коловими і поздовжніми рухами. Втирають доти, доки з’явиться відчуття сухої шкіри. Змазування – нанесення на пошкоджені ділянки шкіри мазі, пасти, бовтанки. Мазь і пасту наносять шпателем або марлевим тампоном і акуратно розподіляють рівномірним шаром. У разі нанесення пасти на волосяну частину тіла, волосся голять. Бовтанку розмішують і наносять ватним або марлевим тампоном. Мазеві пов’язки накладають тоді, коли потрібна тривала дія. Вологопідсихальні пов’язки призначають хворим з гострими запальними процесами шкіри (екзема), під час застосування яких поверхня мокріє. Вату не підкладають, щоб пов’язка не швидко висихала. Знімають пов’язку, змочуючи лікарською речовиною, яку використовували для пов’язки. З метою введення крапель у кон’юнктивальний мішок ока піпетку миють і кип’ятять. Вводять 1–2 краплі, тримаючи піпетку на відстані 1–2 см від ока (рис. 8, а). У разі запалень кон’юнктиви часто ставлять мазь в око. Для цього користуються спеціальною лопаткою, яку стерилізують. Набирають невелику кількість мазі та вводять у зовнішній кут кон’юнктивального мішка. Після цього око закривають і легко масують повіку. На слизову оболонку носа ліки наносять піпеткою, перед уведенням ніс прочищають. У цьому випадку хворий сидить або лежить, його голова відхилена назад і повернута у той бік, в яку ніздрю закапують ліки. Це потрібно для того, щоб краплі зволожували якомога більшу поверхню слизової оболонки носа. У кожну ніздрю дорослим закапують 6–7 крапель.

Перед уведенням крапель у вухо ліки підігрівають до температури тіла, оскільки холодні краплі можуть спричинити у хворого запаморочення, блювання. У разі необхідності прочищають зовнішній слуховий прохід. Голову хворого нахиляють у протилежний бік. Краплі закапують після випрямлення зовнішнього слухового ходу. Для цього дітям раннього віку лівою рукою вушну раковину відтягують донизу, старшим дітям – донизу і вбік, дорослим – назад і вгору. Дорослим закапують 6-8 крапель у кожне вухо.

Інгаляції застосовують у разі гострих і хронічних захворювань слизової оболонки носа, глотки, гортані, трахеї, бронхів, що супроводжуються утворенням значної кількості густого мокротиння, яке важко відкашлювати, а також у випадку бронхіальної астми, хронічної пневмонії, пневмосклерозу, після операцій на легенях.

Протипоказання для інгаляцій: схильність до легеневих кровотеч, гіпертонічна хвороба стадій II Б і III, порушення кровообігу ІІ-ІІІ ступеня, підвищена чутливість до препарату.

Використовують інгалятори закритого та відкритого типів. Інгаляцію роблять натще. Перед процедурою хворому треба очистити ніс, прополоскати рот і зів, створити умови для вільних рухів грудної клітки і живота. Дихання має бути глибоким і рівним. Тривалість процедури − 15–20 хв. Процедури виконують щодня, курс лікування охоплює 10–12 сеансів. Під час інгаляції треба стежити за станом хворого, його диханням і пульсом. У разі появи будь-яких порушень процедуру припиняють. Після інгаляціїхворий має відпочити 5–15 хв. Не можна курити до і після процедури, а також виходити з теплого приміщення на холод. Ентеральний шлях введення лікарських речовин. Введення ліків через рот – найпоширеніший, простий і зручний метод, хоча він має деякі недоліки, а саме: неповне всмоктування ліків у травному каналі (їхнє часткове руйнування травними ферментами) та в печінці, що не дає змоги точно визначати концентрацію лікувального препарату в крові. Ліки для внутрішнього вживання відпускають як у твердому (порошки, таблетки, пілюлі, облатки), так і в рідкому (краплі, мікстури, настої, відвари) вигляді.

Краплі відмірюють піпеткою або просто капають з пляшечки у склянку, чи використують спеціальну пляшечку-крапельницю. Набравши потрібну кількість крапель, доливають трохи перевареної води і випивають. Мікстуру треба пити ложкою. Якщо у мікстурі є нерозчинний осад, її перед вживанням збовтують. Чайна ложка відповідає 5 г ліків, десертна – 10 г і столова – 15 г. Краще для розливання мікстур використовувати спеціальні градуйовані склянки – мензурки, на яких нанесено поділки – 5–10–15–20 мл. Порошки висипають на язик, ближче до кореня, де менше чутливих цибулин, і запивають незначною кількістю води. Якщо порошки дуже неприємні на смак, до них можна додати трохи цукрової пудри. Таблетки кладуть на язик і ковтають, запиваючи водою.

Дітям не призначають ліків у вигляді таблеток, облаток чи пілюль. Рідкі ліки дають з ложки, порошки теж насипають у ложку. Для поліпшення смаку до порошку додають цукрової пудри або запивають його солодким чаєм. Деякі лікувальні препарати всмоктуються слизовою оболонкою порожнини рота. Для цього кілька крапель розчинунаносять на шматочок цукру, який хворий кладе під язик і непроковтує. Найчастіше сублінгвально застосовують серцеві препарати (2–3 краплі 1%-го розчину нітрогліцерину, 5–6 крапель роз-чину валідолу). Багате кровопостачання слизової оболонки рота забезпечує швидке (через 1–2 хв) і повне всмоктування ліків у кров,оминаючи печінку й уникаючи руйнівної дії травних ферментів. Окремі лікувальні препарати вводять через пряму кишку.Всмоктуючись у кров через гемороїдальні вени (оминаючи печінку), вони діють на весь організм. Проте лікувальні препаратибілкової, жирової, і полісахаридної природи через відсутністьферментів у прямій кишці не можуть пройти через її стінку і діють тільки місцево. У пряму кишку вводять свічки та лікувальні клізми. Свічки мають форму циліндра з конусоподібним кінцем. Аптека виготовляє свічки, загорнуті у вощаний папір. Перед уведенням свічки її конусоподібне закінчення звільняють від паперу і двома пальцями вставляють у задній прохід. Потім швидко витискають з обгортки і одним пальцем проштовхують за сфінктер. Найкраще це робити, коли хворий лежить на боці з зігнутими в колінах і притиснутими до живота ногами. Перед уведенням свічки потрібно поставити очисну клізму.

28