5. Козацькі літописи.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

6. Українська література хvі-хvіі ст..

В духовній культурі XVII ст. помітне місце посідає історична література. Найціннішою пам’яткою української історіографії цього періоду є «Густинський літопис», який висвітлює вітчизняні події від київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку із світовою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. У цьому літописі ставиться питання про генезис української культури, яку заперечували у своїх виступах поляки, вперше досліджується історія українського козацтва.

Після Люблінської унії 1569 р. єзуїти розпочали наступ на українську культуру. Петро Скарга висунув кілька тез, спрямованих на захист та ідейне обгрунтування польсько-шляхетської експансії на схід. Приводом для розгортання літературної полеміки, крім виступу Скарги, стала і спроба запровадити на Україні григоріанський календар замість юліанського. Першим з гострими полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицькнй. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного», що вийшов друком разом із трактатом «Календар римський новий» у 1587 р. «Ключ царства небесного» починається двома передмовами. Перша з них присвячена князеві Олександру Костянтиновичу Острозькому; автор закликає його високо тримати і зберігати національну гідність у боротьбі з ворогом в особі Ватикану та єзуїтів. Смотрицький у своєму творі критикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Висновок віри римської церкви» (1587), спрямовану проти українського народу та його культури.

Значне місце в історії української полемічної літератури кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію. Він був ректором Львівської міської української школи, згодом реорганізованої у братську школу. В 1595 р. він видав у Вільно свій «Катехізис» як підручник для православних шкіл. «Катехізис» був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Найвищого піднесення полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його трактаті «Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського, о антихристі».

Сильним ударом по натхненниках і авторах Берестейської унії був вихід у світ твору Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 – польською мовою; Острог, 1598 – українською). Це один з найвизначніших творів полемічної літератури кінця XVI ст., в якому викриваються антинародна суть унії і зрада православних священиків, гостро критикується тодішній папа римський.

Вершиною полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. Ним було висунуто такі принципові питання, які виводили його полеміку за рамки того часу: інші полемісти та їх меценати хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, а Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усіма іншими «сектами і вірами»; культурні та релігійні діячі прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу, а Вишенський, виходячи із старохристиянського аскетизму, висунув утопічну програму «царства Божого на землі».