5. Формування та розвиток національного інформаційного простору

Інформаційний простір України перебуває в процесі становлення, і його розвиток характеризується значними нерівномірністю і відставанням від розвинених сусідніх країн, які приділяють набагато більше уваги вдосконаленню своєї інформаційної сфери. Окремі сектори національного інформаційного поля (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування. Інші (Інтернет, мобільний зв’язок) хоч і не досягли рівня передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання. А характер нашої пострадянської економіки обумовлює специфіку її інформаційного забезпечення, яка полягає в наступному:

• стара інформаційна організація забезпечення економічного розвитку не відповідає новим потребам суспільства;

• копіювання відповідної організації інформаційної діяльності розвинутих країн неефективне, оскільки не дозволяє вирішувати нагальні проблеми перехідного суспільства;

• модель оптимальної організації, адекватна умовам перехідного суспільства апріорі невідома, вона формується в процесі життєдіяльності суспільства.

У розвинутих демократичних країнах монополізації інформаційного простору державою або приватними компаніями протистоять суспільне телебачення, могутні опозиційні партії з власними ЗМІ або розвинута система кабельного телебачення. У нас же таких переваг досі немає.

Для України 2007 рік виявився роком чергового етапу монополізації ринку. 25 жовтня цього ж року стало відомо, що “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп Лімітд” (“U.A. Inter Media Group Limited”) домовилася про опосередковане придбання 60 відсотків товариства з обмеженою відповідальністю “Телестудія Служба інформації” (телеканал “НТН”).

Антимонопольний комітет України дав згоду на концентрацію медіа-активів і купівлю чергового каналу. Таким чином, “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп” опосередковано володіє 61% акцій “Української незалежної телекорпорації” (телеканал “Інтер”), 90% “Кіно-ТБ” (телеканал “Ентер Фільм”), 90% “Музика-ТБ” (“Enter Music”), телевізійними каналами “К1”, “К2”, “Мегаспорт” та іншими медіа-активами.

Основна проблема в тому, що ніхто в Україні достеменно так і не знає, а хто ж власне володіє цією структурою – “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп Лімітд”, яка у 2007 році перетворилася на найпотужнішу медіа корпорацію в країні.

Суперечки на цю тему – одні з найчастіших в середовищі медіа-експертів. Однак сьогодні бракує інформації про осіб, які хоча б якось причетні до цієї корпорації. Тому, дізнатися правду, хто ж визначає інформаційний простір країни, на даний час дуже важко.

Перший заступник Секретаря РНБО (з 28 січня 2009 року – перший заступник голови СБУ) Валерій Хорошковський, до того як вкотре подався до державної служби, стверджував, що саме він є власником цієї структури. Хорошковський є власником одного з лідерів українського медіаринку телеканалу «Інтер». Однак, багато хто не вірить, що Хорошковський мав достатньо ресурсів для такої концентрації медіа-активів і що йому дозволили це зробити, адже зацікавлених в цьому ринку серед наймогутніших людей в країні чимало. Із числа цих осіб виділяють, зокрема, українського мільярдера Дмитра Фірташа та російського олігарха Олександра Абрамова.

У 2007 році посилила свої активи на українському телеринку і компанія Рональда Лаудера американського міліардера “Сентрал Юеропіен Медіа Інтерпрайзс” (“Central European Media Enterprises”). Цій групі належить по декілька каналів у Чехії, Румунії, Словенії, а в Україні вона була власником другого рейтингового каналу “1+1”, “1+1 Міжнародний”, “Кіно” та “Сіті”.

З часу заснування телекомпанія «Студія 1+1» 1995 р. належала трьом власникам: 20% — голові ради директорів каналу Олександру Роднянському. 30% — американській медіакорпорації Central European Media Enterprises Ltd. (CME, засновник і головний акціонер Рональд Лаудер), 50% — компанії «Інтер-медіа», що в свою чергу належить німецькій компанії Innova-Film, яку до останнього часу контролював Борис Фуксман.

У 2005 — 2008 рр. CME поступово викупила у партнерів ще 70% акцій і довела свою долю до 100%.

Протягом 2009 — 2010 року СМЕ продала телеканал своєму міноритарному акціонеру Ігору Коломойському. Остаточно угода з продажу завершилася у квітні 2010 р.

Ігор Вале́рійович Коломо́йський (1964, Дніпропетровськ) — підприємець з українським і ізраїльським громадянством, член наглядових рад Приватбанку, нафтопереробного комбінату «Нафтохімік Прикарпаття», а також нафтовидобувної компанії «Укрнафта».

Генеральний директор каналу — Олександр Ткаченко.

Ігор Коломойський володіє медіа-холдингом «Главред-медіа», в який входять щоденники «Газета по-київськи», «Новая», «Известия в Украине», суспільно-політичні тижневики «Главред» та «Профіль». В холдинг також входить інформагентство УНІАН і телеканал «Сіті». В квітні 2010 закінчується угода з придбання 100% медіа-группи «1+1», до складу якої входять телеканали «1+1» та «Кіно».

Ігор Коломойський інвестував 110 мільйонів доларів в придбання акцій «СМЕ» і стає членом ради директорів компанії

Третім могутнім медіа-магнатом залишається Віктор Пінчук, який є власником трьох телеканалів, що стабільно входять до 5-ки найрейтинговіших – “Новий”, “СТБ” та “ICTV”¹².

В листопаді 2009 р. Віктор Пінчук вперше публічно назвав себе власником шести телеканалів - ICTV, СТБ, "Новий канал", М1, М2, і QTV, газета Факти і видавництво Економіка А його дружина Олена Франчук оголосила про створення медіагрупи StarLightMedia, до якої увійдуть ці канали, і про те, що з наступного року рекламу на них буде продавати власний сейлз-хаус. Це руйнує альянс телеканалів Віктора Пінчука з найбільшим гравцем ринку - сейлз-хаусами групи "Інтер".

Учасники ринку завжди називали пана Пінчука власником згаданих вище телеканалів, але публічно про це оголошено вперше. Ще більш гучною заявою стало рішення групи продавати рекламу на телеканалах самостійно.

Засмучує і той факт, що єдиний інформаційний простір в Україні на сьогодні відсутній. Регіони живуть своїм життям, яке описується своїми ж ЗМІ, в той час як у Києві плине зовсім інше, також своє, життя. В столиці не читають регіональну періодику і не дивляться регіональні телеканали, тоді як в регіонах зазвичай не можливо придбати київську періодику. Добре, що хоча б теле- та радіотрансляції з Києва доступні населенню інших областей України.

Нерівномірний розподіл елементів інформаційної інфраструктури між регіонами України заставляє бажати кращого. Особливо це помітно в порівнянні Києва з іншими областями. Так в столиці широко впроваджуються найсучасніші комп’ютерні технології, системи супутникового та оптоволоконного зв’язку, в той час, як в регіонах, а тим паче на селі, нерідко навіть доступ до друкованих ЗМІ надзвичайно обмежений.

Ситуація, що склалася, не тільки не відповідає сучасним вимогам, а й створює реальну загрозу національній безпеці та суверенітету. Діюче законодавство, наприклад, залишило відкритими легальні шляхи до фактично необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих видань, усіх різновидів електронних засобів масової інформації, що вже було відмічено раніше.

Нинішнє законодавство без будь-яких обмежень дозволяє діяти на території нашої держави засобам масової інформації, які були засновані громадянами інших країн. Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу в друкованих засобах масової інформації.

Інформаційний простір завдяки нашим досить недосконалим законам виявився перенасиченим зарубіжними інформаційними потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання витіснити вітчизняні засоби масової інформації з внутрішнього ринку, нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.

Слід також відмітити, що сьогодні в Україні 80 відсотків газет є приватними, і майже всі вони не користуються інформацією Національного інформагентства, віддаючи перевагу альтернативним джерелам, через що, знову ж таки, страждає українське інформаційне поле.

Зростання обсягу українського ринку друкованих ЗМІ останніми роками було викликане, насамперед, сприятливою кон’юнктурою – значними невикористаними можливостями вітчизняного ринку і наявністю внутрішніх та зовнішніх інвесторів. У 2005-2006 рр. Україна пережила період експансії іноземних видавців. Притягнуті високою динамікою росту вітчизняного рекламного ринку, європейські “видавничі доми” активно здійснювали свої проекти в Україні, розраховуючи на відносно швидкі прибутки. Нині, внаслідок фінансово-економічної кризи, почався зворотний процес – “відтік” іноземних підприємців та капіталів. Провідні вітчизняні видавництва, тим часом, заявляють про реалістичність своїх планів не допустити падіння обсягів ринку нижче рівня 2008 р.

Серед найбільш актуальних тенденцій розвитку галузі друкованих ЗМІ в Україні, крім названих вище, можна виділити такі:

• консолідація й укрупнення видавничих компаній, формування медіагруп (“Главред-Медіа” + видавництво “Прес-центр” + УНІАН, Telegraaf Media Group Ukraine + Gala Media Group);

• реструктуризація активів медіакомпаній, поступове зростання ступеня їх прозорості та публічності;

• формування мультимедійних платформ і активний розвиток онлайн-проектів друкованих ЗМІ (“Дело” і www.delo.ua, “Сьогодні” і www.segodnya.ua, “Огляд газета” і www.obzor.ua та інші);

• впровадження новітніх технологій (наприклад, “Edipresse Україна” свої онлайнові бізнес-проекти (формату В2С – Business-To-Consumers – Бізнес для клієнтів) запускає з версіями для мобільних користувачів).

Серед основних проблем галузі потрібно назвати, насамперед, такі:

• монополізація ринку друкованих послуг;

• відсутність єдиної та ефективної системи сертифікації тиражів;

• брак комплексного і регулярного фахового моніторингу галузі;

• відсутність єдиної системи галузевих стандартів і зокрема Національного класифікатора друкованих ЗМІ;

• недостатня розвиненість структур дистрибуції.

Предметом дискусій і суперечок була й залишається ситуація в телерадіопросторі України. Вона складна, але тут вже чимало зроблено, аби електронні засоби масової інформації займали і надалі домінуючу позицію. На жаль, переважна більшість недержавних телерадіоструктур, частково і державних, не дотримуються вимог статті 9-тої Закону України “Про телебачення і радіомовлення” від 1994 р. в частині мовлення, в якій чітко зазначено: “Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою”.

Не можна не сказати і те, що поряд із зареєстрованими телерадіоорганізаціями працюють незареєстровані кабельні мережі, які без ліцензії транслюють програми практично всіх телекомпаній Російської Федерації та окремі програми інших держав.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що інформаційний простір України знаходиться на дуже низькому рівні розвитку. Для нього характерні такі негативні якості як: незахищеність, корумпованість, непрозорість, невпорядкованість, нерівномірність розвитку, залежність від зарубіжних інформаційних ресурсів і т.д.

Наступною віхою у розробці нових для України підходів щодо захисту власного інформаційного простору та інформаційної політики держави можна вважати спробу МЗС представити проект Концепції формування міжнародного іміджу України. Уряд України ухвалив Постанову № 1609, якою вперше затвердив Державну програму забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003–2006 роки.

У Законі України «Про основи національної безпеки Украї­ни» від 19 червня 2003 р. йдеться «про основні сфери національ­ної безпеки» , серед яких виокремлюється й інформаційна.

Недавно, оцінивши ситуацію щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, констатуючи низку проблем і явищ, що створюють загрози для України і негативно впливають на суспільний розвиток та реалізацію її євроінтеграційних прагнень, Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) 21 березня 2008 року прийняла важливе рішення “Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України”, яке було введене в дію Указом Президента України від 23 квітня 2008 року. За указом Кабінету Міністрів України: