2.2 Типи сімейних взаємин

Розглядаючи основні типи сімейних відносин, необхідно мати на увазі вплив кожного з них на формування поведінки і певних рис особистості дитини.

У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена, система виховання. Тут мається на увазі і розуміння цілей виховання, і формулювання його завдань, і більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини. Психологами виділено 4 тактики виховання в сім'ї і відповідають їм 4 типи сімейних взаємин, що є і передумовою і результатом їх виникнення: диктат, опіка, "невтручання" і співробітництво [4].

Диктат у родині виявляється в систематичному стримуванні одними членами сім'ї (здебільшого дорослими) ініціативи та почуття власної гідності інших його членів [4].

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи з цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, в яких необхідно приймати педагогічно і морально виправдані рішення. Однак ті з них, які віддають перевагу всім видам дії наказ і насильство, зіштовхуються з опором дитини, який відповідає на натиск, примус, погрози своїми діями: лицемірством, обманом, спалахами гніву, а інколи відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зламаними і багато цінних якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і в свої можливості. Безоглядна авторитарність батьків, ігнорування інтересів і думок дитини, систематичне позбавлення його права голосу при вирішенні питань, до нього відносяться, - усе це гарантія серйозних невдач формування його особистості.

Гіперопіка в сім'ї - це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею, задоволення всіх потреб дитини, захищають його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. У центрі виховних впливів виявляється інша проблема - задоволення потреб дитини та огорожу його від труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідної хати. Саме ці діти виявляються найбільш непристосованими до життя в колективі [4].

Як раз ці діти, яким, здавалося б, немає на що скаржитися, починають повставати проти надмірної батьківської опіки. Якщо диктат припускає насильство, наказ, жорсткий авторитаризм, то опіка - піклування, огородження від труднощів. Однак результат багато в чому збігається: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так чи інакше відсторонені від рішення питань, особисто їх стосуються, а тим більше, загальних проблем сім'ї.

На визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, будуватися тактика "невтручання". При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену таким чином лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів.

Співробітництво як тип взаємин у сім'ї передбачає опосередкованість міжособистісних стосунків у сім'ї загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом [4].

Велике значення у становленні самооцінки й особистості дитини має стиль сімейного виховання, прийняті в сім'ї цінності.

Можна виділити три стилі сімейного виховання: - демократичний - авторитарний - попустительский (ліберальний) [8].

При демократичному стилі, перш за все, враховуються інтереси дитини. Це стиль "згоди"; при авторитарному стилі батьками нав'язується свою думку дитині-стиль "придушення"; при попустітельское стилі дитина надається сам собі.

Молодший школяр бачить себе очима близьких дорослих, виховують його. Якщо оцінки та очікування в сім'ї не відповідають віковим та індивідуальним особливостям дитини, її уявлення про себе здаються спотвореними.

М.І. Лисина [6] простежила розвиток самосвідомості й особистості молодших школярів залежно від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в сім'ях, де батьки приділяють їм досить багато часу; позитивно оцінюють їх фізичні та розумові дані, але не вважають рівень їх розвитку вище, ніж у більшості однолітків, прогнозують гарну успішність у школі. Цих дітей часто позитивно заохочують, а карають, в основному, відмова від спілкування.

Діти із заниженим уявленням про себе ростуть у сім'ях, в яких із ними не займаються, але вимагають послуху; низько оцінюють їх здібності, часто дорікають, карають, іноді - при сторонніх, що є дуже болючим для дитини. Батьки не очікують від них успіхів у школі і значних досягнень у подальшому житті. Вони не впевнені в силах свого чада. Діти відчувають це і приймають як належне, це стає установкою їх подальшого життя. Що є перешкодою в спілкуванні з оточуючими людьми (батьками, вчителями та однолітками) і в постановці і досягненні будь-яких цілей.

Від умов виховання в сім'ї залежить адекватне і неадекватна поведінка дитини. Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сім'ї, де батьки постійно засуджують дитини, або ставлять перед ним завищені завдання. Дитина відчуває, що він не відповідає вимогам батьків. (Не кажіть дитині, що він некрасивий, від цього виникають комплекси, від яких потім практично неможливо позбутися.)

Неадекватність також може проявлятися з завищеною самооцінкою. Це відбувається в сім'ї, де дитину часто хвалять, і за дрібниці і досягнення дарують подарунки (дитина звикає до матеріальної винагороди). Дитину карають дуже рідко, система вимоги дуже м'яка.

Адекватне уявлення - тут потрібна гнучка система покарання і похвали. Виключається захоплення і похвала при ньому. Рідко даруються подарунки за вчинки. Не використовуються крайні жорсткі покарання. У сім'ях, де ростуть діти з високою, але не з завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (його інтересам, смакам, стосунків із друзями) поєднуються з достатньою вимогливістю. Тут не вдаються до принизливих покарань і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти зі зниженою самооцінкою (не обов'язково дуже низькою) користуються будинки більшою свободою, але ця свобода, по суті, - безконтрольність, слідство байдужості батькам до дітей і один до одного [6].

Шкільна успішність є важливим критерієм оцінки дитини як особистості з боку дорослих і однолітків. Ставлення до себе як до учня в значній мірі визначається сімейними цінностями. У дитини на перший план виходять ті якості, які найбільше турбують його батьків - підтримання престижу (будинки ставлять запитання: «А хто ще отримав п'ятірку?»), Послух («Тебе сьогодні не лаяли?») І т.д.

У самосвідомості маленького школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти в його шкільного життя («У класі з вікон не дме?», «Що вам давали на сніданок?"), Або взагалі мало що хвилює - шкільна життя не обговорюється або обговорюється формально. Досить байдужі запитання батьків, наприклад, «Що було сьогодні в школі?», Рано чи пізно призведе до відповідного відповіді: «Нічого особливого», «Все нормально».

Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини - те, на що він претендує у навчальній діяльності та міжособистісних відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою і престижною мотивацією розраховують лише на успіх. Їх уявлення про майбутнє так само високі і оптимістичні. Але, коли такі діти зіштовхуються з перешкодами і труднощами на своєму шляху, реакція їх може бути непередбачуваною - від депресії до нервового зриву. Такі діти часто переоцінюють свої можливості і намагаються досягти недосяжного.

Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато що ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються у своїх можливостях, швидко миряться з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання. Вони не впевнені в собі-це заважає їх соціалізації та досягнення поставлених цілей. Такі діти часто замикаються в собі, у них з'являється безліч комплексів, від яких їм дуже складно позбавлятися, а самостійно, практично неможливо.

Крайні, найнесприятливіші для розвитку дитини випадки - жорсткий, тотальний контроль при авторитарному вихованні і майже повна відсутність контролю, коли дитина виявляється наданим самому собі, бездоглядним. Існує багато проміжних варіантів:

батьки регулярно вказують дітям, що їм робити;

дитина може висловити свою думку, але батьки, приймаючи рішення, до його голосу не прислухаються;

дитина може приймати окремі рішення сам, але повинен отримати схвалення батьків, батьки та дитина мають майже рівні права, приймаючи рішення;

рішення часто приймає сама дитина;

дитина сама вирішує підкорятися йому батьківським рішенням чи ні.

Зупинимося на найбільш поширених стилях сімейного виховання, що визначає особливості стосунків дитини з батьками і його особистісний розвиток.

1. Демократичні батьки цінують у поведінці дитини і самостійність, і дисциплінованість. Вони надають йому право бути самостійним у якихось сферах свого життя, не зачіпаючи його прав, одночасно вимагають виконання обов'язків. Контроль, заснований на теплих почуттях і розумної турботі, зазвичай не дуже дратує дитини; він часто прислухається до поясненням, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості за таких відносин проходить без особливих переживань і конфліктів.

2. Авторитарні батьки вимагають від дитини беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні йому пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють усі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких сім'ях зазвичай замикаються, і їх спілкування з батьками порушується. Частина дітей йде на конфлікт, але частіше діти авторитарних батьків пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими у собі, менш самостійними.

Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль сполучаються з емоційно холодним, отвергающим ставленням до дитини. Тут неминуча повна втрата контакту дитини з батьками.

3. Байдужі і жорстокі батьки - ще більш важкий випадок. Діти з таких сімей рідко ставляться до людей з довірою, відчувають труднощі в спілкуванні, часто самі жорстокі, хоча мають сильну потребу в любові.

4. Поєднання байдужого батьківського ставлення з відсутність контролю - гіпоопека - теж несприятливий варіант сімейних відносин. Дітям дозволяється робити все, що їм заманеться, їх справами ніхто не цікавиться. Поведінка стає неконтрольованим. А діти, як би вони іноді не бунтували, потребують батьках як в опорі, вони повинні бачити зразок дорослого, відповідальної поведінки, на який можна було б орієнтуватися.

5. Гіперопіка - зайва турбота про дитину, надмірний контроль за всім його життям, заснований на тісному емоційному контакті, - призводить до пасивності, несамостійності, труднощів у спілкуванні з однолітками.