Міжнародне середовище
А
Суб'єкти
Суб'єкти (США, Франція) (РФ, НКР, Туреччина)
І
Актори
Актори Дж.Буш,Б. Л.Тер-Петросян Обама, Н.Саркозі А.Гьюль тощо
с
Персони
Персони дипломати дипломати медики медики журналісти журналісти |
Виділення рівня суспільної, колективної та колегіальної свідомості
Суспільна свідомість є накладенням узагальнених уявлень різних соціальних спільнот в межах визначеного соціуму. Формою цієї свідомості якраз виступає вірменська і азербайджанська національні свідомості, які були сформовані в процесі історичного розвитку. Частина спільноти – населення Нагірного Карабаху вважає себе національно приналежними до Вірменії. Якраз внаслідок цього і виник конфлікт.
Колективна свідомість індивідуалізує суспільний досвід, пропускаючи його через особистий досвід членів даної соціальної організації. Тобто колективна свідомість формується під особистим досвідом членів даного соціуму, одна особа здатна повпливати на колективну свідомість в цілому. Тобто відбувається це здебільшого з «низів» вірменського та азербайджанського населення. Саме тому наростає конфлікт між ними, оскільки у них формуються діаметрально протилежні концепції, погляди на одну і ту ж ситуацію.
Колегіальна свідомість – формується серед найбільш активних представників органів соціальних організацій. Вона є вужчою за вищезгадану колективну свідомість. Абстрагована колективна свідомість конкретизується, обгрунтовується практикою. Саме органи, які є носіями колегіальної свідомості формують так би мовити модель даних міжнародних відносин, а також дають орієнтири соціальним спільнотам, які є сторонами конфлікту.
В конфлікті за Нагірний Карабах носіями такої форми свідомості можуть бути «Мінська група», Рада глав держав СНД тощо.
Висновки
Серед конфліктів, які мали місце на Кавказі з 1988 року, конфлікт навколо Нагірного Карабаху займає за заподіяними ним людськими стражданнями та матеріальними руйнуваннями є чи не наймасштабнішим. Він за своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”.
Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, але домогтися цього без доброї волі сторін та посередників вдасться ще не скоро. Хоча обидві сторони якоюсь мірою вже просунулися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи і карабахських вірмен, з небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і нині бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін уже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років назад.
Особливістю Нагірно-Карабахського конфлікту є те, що він розгортається в безпосередній близькості від трьох держав, кожна з яких претендує на роль “регіонального центра сили” – Росії, Туреччини й Ірану. І це ще більше ускладнює врегулювання конфлікту. У різний час і Туреччина, і Іран серйозно розглядали можливість свого прямого залучення в конфлікт, і це щораз викликало різкі протести Росії. Росія ж постійно втручалася в конфлікт, коли вважала, що це сприяє досягненню її мети в регіоні – відновлення свого контролю над Закавказзям.
Представники різних держав пропонують свої варіанти вирішення конфлікту, і це лише затягує процес врегулювання. Кожна держава намагається забезпечити свої власні інтереси.
Отже, шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.
Обмеження ПЧК
Коріння вірмено-азербайджанського протистояння за Нагірний Карабах сягає початку XIX ст., коли Росія захопила землі, які нині є територією Вірменії і Азербайджану, у тому числі й Карабаське ханство, що перейшло з-під контролю Ірану під владу Росії за Гюлістанським договором 1813 р. Дані події можна визначити як нижній часовий кордон.
Особливої гостроти вірмено-азербайджанське протистояння щодо належності Карабаху набуло під час першої спроби об'єднання Азербайджану, Вірменії та Грузії у складі Закавказької федерації навесні 1918 р.
Ескалація
11 лютого 1988 р. в НКАО відбулася демонстрація протесту проти культурної і економічної політики офіційного Баку, а 20 лютого Рада народних депутатів НКАО ухвалила резолюцію щодо клопотання перед Верховними Радами Вірменської PCP, Азербайджанської PCP і СРСР про передачу області зі складу Азербайджану до складу Вірменії. Цей крок призвів до ескалації конфлікту. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки.
Верхній часовий кордон неможливо поки що визначити, оскільки конфлікт не є вичерпаний, а проходить стадію врегулювання.
Щодо просторових меж, то конфлікт має місце на території Нагірного Карабаху, Вірменії та Азербайджану.
Головними інтересами суб»єктів є:
Расширение территории.
Обеспеченность ресурсами.
Влияние в регионе
Контроль над ситуацией
Урегулирование конфликта с целью защиты населения и стабилизации региона.
для Нагірного Карабаху – самовизначення народу
для Азербайджану – збереження цілісності державних кордонів
для міжнародних організацій та посередників – збереження миру
1