- •1. Визначення поняття «політична партія»
- •2. Основні риси політичних партій
- •3. Структура та функції політичних партій.
- •4. Статус партій в державі та їх роль в політичному житті суспільства.
- •5. Перші організовані групи людей та прообрази політичних партій.
- •6. Теорії елити та олігархізації політичних партій.
- •Теорія Парето:
- •2) Теорія Острогорского:
- •3) Роберт Міхельс:
- •7. Етапи в історії утворення та еволюції політичних партій.
- •8. Становлення партій сучасного типу в Європі та Америці.
- •9. Перші політичні об’єднання в Україні.
- •10. Протидія партій з владою: історичний аспект
- •11. Правова інституалізація партій у політичну систему держави: теоретичний аспект.
- •12. Типологія пп
- •26. Особливості формування іміджу політичного лідера та партії: схожість та розбіжності.
- •27. Партійно – політична карта Миколаївщини на сучасному етапі ( 2007 – 2010)
- •29. Партійно-політична карта Зх. України в першій половині хх ст..
- •30. Образ политика
- •31. Праві націонал-радикальні партії.
- •32. Законод. Регулювання громад. Орг.
- •33. Правове регулювання діяльності політичних партій в сучасній Україні (законодавче забезпечення).
- •34. Особливості, типи громадських організацій та рухів, їх участь у політичному житті суспільства.
- •Комуністична партія України. (кпу)
- •II. Соціалістична партія України. (спу)
- •38. Товариства, брацтва, гуртки як предтеча українських політичних партій
- •39. Формування в парламенті партійних фракцій.
- •40. Сучасні громадсько – політичні рухи в Україні
- •41. Українські політичні партії на початку хх століття.
- •42. Історія розвитку лоббізму в світі ( на прикладі окремої країни)
- •43. Перебудовні процеси в срср і становлення багатопартійності. Етапи перебудови
- •45. Практика парламентської боротьби партій за владу.
- •46. Стадії становлення. Функції та роль громадсько – політичних організацій та рухів.
- •47. Поняття та визначення корупції.
- •48. Суб’єкти корупції, сфери поширення корупції.
- •49. Ектсремістські політичні організації: сутність та перспективи розвитку.
38. Товариства, брацтва, гуртки як предтеча українських політичних партій
Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (ТУМ) постало на Установчій конференції 11-12 лютого 1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка, що на хвилі національного піднесення об'єднала численні організації та гуртки з метою відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя.
До 1992 року мало Головну Раду з 70-125 осіб, Центральне правління з 22-25 членів, Секретаріат, лекторій і газету «Слово». Перше потужне обласне Товариство рідної мови створено у червні 1988 року у Львові (очолив Роман Іваничук). До 1990року, спираючись на працю численних ентузіастів, внески й пожертви, ТУМ виросло в розгалужену потужну організацію, здатну проводити велелюдні заходи, впливати на події в країні та державні рішення. Ідеологію ТУМ, яке підтримувало Народний рух України, сформувала національна інтелігенція, передусім письменники, науковці й освітяни; перша резиденція ТУМ була у Спілці письменників України. Авторитет Товариства визначив ключові вимоги Закону про мови 1989 року і значною мірою демократичне обрання 1990 року національно свідомих політиків до Верховної Ради, за складу якої Україна здобула незалежність. Друга конференція ТУМ 29-30 вересня 1990 року зібрала 1200 делегатів, тоді ж на посаді голови ТУМ Дмитра Павличка змінив Павло Мовчан. Спілка як всеукраїнська проіснувала де юре до 21 січня 1992 року, а фактично ще півроку, і на той час налічувала близько 140 тис. членів (до 90 тис. на Львівщині).
На місцях обласні організації ТУМ створювали нові структури, давали життя новим організаціям. Так з ініціативи і при підтримці Донецького ТУМ у 1994 році створено Український культурологічний центр, що видає журнал «Схід», книжки й брошури. Товариство української мови Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка проводить конференції, диспути, конкурси, дослідження і є осередком Громадського добродійного фонду ім. І. Білозора та щотижневого семінару термінологів Києва. Нині діє Асоціація товариств української мови.
Тим часом як у Європі ширились ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.
У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.
Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.
Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.
Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.
Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.