Білет №1

1)Предмет соціально економічної географії світу.

1)Економічна і соціальна географія світу як наука

Об’єкт і предмет економічної і соціальної географії світу

Економічна і соціальна географія світу – галузь науки, яка досліджує географічні основи світового господарства, глобальних проблем людства і світогосподарських зв’язків, а також територіальну організацію суспільства в світі і окремих країнах з урахуванням інтеграційних процесів у різних регіонах планети. Як наука географічна, вона використовує в дослідженнях загальногеографічні підходи і методи і має тісний зв’язок з природничими дисциплінами. Разом з тим, як наука гуманітарна, вона користується економічними і соціологічними методами і працює в тісному контакті з суспільними науками, маючи з ними спільний об’єкт. Як і економічні науки, економічна і соціальна географія світу досліджує господарства, ринкові відносини, але в їх просторову аспекті, вона оперує категоріями ефективності, організації, оптимальності і т.п., пов’язуючи їх з простором, виявляючи їх регіональні відмінності і причини цих відмінностей, механізми просторових економічних процесів. Як і інші соціологічні науки, економічна і соціальна географія в основу дослідження ставить суспільство, людину, різні спільності людей, в т.ч. специфічні для даної територіальної спільності.

Економічна і соціальна географія світу, яка вивчає світове господарство, зміни і функціонування взаємопов’язаних соціально-економічних територіальних систем господарства і населення країн та їх груп, - це складна наукова система, в складі якої нараховується багато наукових дисциплін. В її структурі виділяються галузеві, комплексні, комплексно-галузеві і регіональні науки. Блок галузевих наук утворюють географія населення, географія природних ресурсів і умов, географія господарства і географія інфраструктури та їх підгалузі в світі. До блоку комплексних наук належать країнознавство і краєзнавство. У складі галузево-комплексного блоку виділяються як окремі наукові дисципліни (політична географія, географія культури, історична географія, медична географія, військова географія, економічна картографія), так і інформаційно-прогнозні напрями – геоінформатика, геопрогнозування. Регіональні економіко-географічні науки утворюють важливий блок наукових дисциплін економічної і соціальної географії світу у складі районології і регіонології

2)Політична карта світу. Періоди і етапи формування.

2) Можна виділити чотири етапи формування політичної карти світу: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

Стародавній етап розпочався з виникненням, розквітом і занепадом перших державних утворень. Одним з перших (можливо, взагалі першим) державним утворенням була знаменита Трипільська цивілізація (культура), яка виникла і розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій природними ресурсами території країни в найкращих на планеті природних умовах одне за одним послідовно виникали все нові державні утворення: Велика Скіфія, Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З нинішньою державою Україна вони споріднені генетично. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, Індія, Китай та ін. зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Вони розпочали через систематичні завоювання близьких і далеких територій політико-географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні кордони переважно збігалися з природно-географічними рубежами. Цей етап тривав до V ст. н. е.

Середньовічний етап формування політичної карти світу охоплював V-XVII ст. Це формування феодалізму. Відбувались суттєві зміни функції держави. Почало швидкими темпами розвиватися господарство. Виникли ремісні цехи із дуже сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової економіки поєднувалося з поширенням феодальної роздробленості. Поступовий розвиток ремесел і особливо торгівлі починає поєднувати феодальні і церковні володіння, міста-держави. З'являються реальні передумови для об'єднання країн під владою монархів. Так виникають феодальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська імперія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь, Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло посиленню їхнього прагнення до далеких територіальних завоювань. Наприкінці середньовічного етапу розпочалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем державно-териТоріального поділу суходолу попереду безперечно була Європа. Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Океанією залишалися далеко позаду.

Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на початку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануванням ринкових відносин. Розквіт епохи Великих географічних відкриттів заклав підвалини європейської колоніальної експансії. У сферу ринкових відносин починають втягуватися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні куточки Землі. До них приєднуються молоді капіталістичні країни - Нідерланди, Англія, Франція, а згодом і Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, величезні простори Сибіру і Далекого Сходу.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими від держав-метро-полій, а тому мало керованими, створює передумови для виникнення на уламках імперій нових держав. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й португальські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами. Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.

Новітній етап формування політичної карти світу розпочався після завершення Першої світової війни і триває донині. На цьому етапі можна доволі чітко виділити три періоди.

Перший період почався фактично ще наприкінці Першої світової війни. Почали руйнуватися великі багатонаціональні імперії: Російська і Австро-Угорська. На політичній карті світу з'явилися держави: Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Були проголошені незалежними державами Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія тощо. Однак цей процес не був однозначним. Намагання Росії відновити імперію в іншій формі в основному здійснилося. За допомогою військової окупації України та інших держав, які виникли на уламках Російської імперії, російські комуністи створили Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Втратила свої колонії в Африці Німеччина, яка програла війну. Розширилися колоніальні володіння Великої Британії, Бельгії, Франції та Японії.

Другий період новітнього етапу творення політичної карти світу почався після завершення Другої світової війни. Окупація деяких країн Європи і Азії радянськими та американськими військами призвела до поділу світу на два ворожі табори. Крім того, СРСР і США захопили різні частини одних і тих самих країн. Це призвело до утворення "двох" Німеччин, "двох" Корей, "двох" В'єтнамів. Утворилося і "два" Китаї (КНР і Тайвань). Одні й ті самі нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи - комуністичну і ринкову (капіталістичну). У людства нарешті з'явилася реальна можливість не в теорії, а на практиці перевірити, яка з них є кращою. Виявилося, що ринкова система набагато ефективніша за соціалістичну (комуністичну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.

Окрім цих подій, які знаменували завершення другого періоду новітнього етапу формування політичної карти світу, в цей час відбувалося й багато інших важливих подій, зокрема розпад колоніальної системи та утворення великої кількості незалежних держав у Африці, Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи. Він розпочався з 90-х років XX ст. Спочатку в єдину державу об'єдналися Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) і Німецька Демократична Республіка (НДР). Потім розпалися соціалістичні країни - СРСР, Югославія і Чехословаччина. В результаті цього докорінно змінилася політична карта Європи і Азії. У 1993 р. була змінена форма правління в Камбоджі, країні Азії. Там була відновлена монархія і вона знову стала королівством. В Африці в цьому самому році здобула незалежність Еритрея, яка відокремилася від Ефіопії. Наприкінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від опіки СІЛА. Таким чином, у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 нових країн. їх було прийнято до ООН і вони почали здійснювати власну внутрішню і зовнішню політику.

3)Характеристика просисловості Франції.

1)Характеристика промисловості Франції.

Промисловість

Енергетика. Найважливішою особливістю господарства Франції є дефіцит власних енергоресурсів та їх значний імпорт. Видобуток вугілля в країні становить менше 10 млн т (у 50-ті роки понад 60 млн т), нафти — З млн т і природного газу — 5 млрд м куб на рік. Франція належить до найбільших імпортерів енергоресурсів, особливо нафти. Імпортуються також природний газ і вугілля. Імпорт нафти (до 90 млн т на рік, переважно з Алжиру і країн Перської затоки) здійснюється морським шляхом. Головними пунктами приймання нафти та її переробки є Гавр і Марсель. Трубопроводами Гавр зв'язаний з Парижем, Марсель — з Німеччиною через Ліон і Страсбург. Природний газ надходить з Нідерландів, Росії та з Алжиру.

З дефіцитом мінерального палива пов'язана велика увага до розвитку гідро- і атомної енергетики. Навіть перед другою світовою війною частка ГЕС і ТЕС у виробництві електроенергії була однаковою. Понад 2/3 потужностей ГЕС зосереджено в Альпах (річки Рона, Ізер, Дюранс), решта — на заході Центрального масиву і в Піренеях.

Франція сама виробляє ядерне паливо. За потужністю АЕС (60 млн кВт) вона поступається лише США. На атомну енергетику припадає 50% виробленої електроенергії. Місцями розташування АЕС стали долини Рони і Луари та узбережжя Ла-Маншу. Першу в світі припливну електростанцію (ПЕС) збудовано в Бретані у гирлі річки Ране на березі Ла-Маншу, де висота припливів досягає 13 м. Річне виробництво електроенергії становить 450 млрд кВт год; частину її Франція передає своїм східним сусідам.

Обробна промисловість. Негативними чинниками її розвитку в XIX і першій половині XX ст. були відсутність зручних родовищ вугілля, окупація Ельзасу і Лотарингії Німеччиною в 1871—1918 рр. і сплата Німеччині 5 млрд золотих франків контрибуції. Все це стримувало розвиток важкої промисловості. Зате в другій половині XX ст. вугільно-металургійна спеціалізація не гальмувала розвиток нових наукоємних галузей. Значення металургії, суднобудування і текстильного виробництва різко знизилося. Зараз обробна промисловість Франції представлена всіма сучасними галузями.

За виплавкою сталі (14 млн т на рік; у 50-х роках — 30 млн т) і алюмінію (460 тис. т) Франція входить до першої десятки країн світу. Є дві групи металургійних центрів: старі, які виникли в XIX ст. у вугільних басейнах Півночі й Лотарингії, і нові — комбінати, побудовані в 60—70-х роках у Дюнкерку та поблизу Марселя у Фосі. Найбільший у Західній Європі Лотаринзький залізорудний басейн нині став економічно невигідним як через умови залягання руди, так і через її якість і технологію збагачення. У 50-х роках видобували 60 млн т руди щороку, тепер тільки 10 млн. Все більше залізної руди імпортується морем, що надає перевагу комбінатам, розташованим на узбережжі. Виплавляння алюмінію сконцентроване в передгір'ях Альп, поруч з покладами сировини і джерелами дешевої енергії ГЕС.

Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування (38% зайнятих). Найсильніші позиції країни в автомобільному, атомному та аерокосмічному машинобудуванні, в яких вона має солідні традиції, кваліфіковані кадри і наукові досягнення.

Автомашин, в основному марки «Рено» і «Пежо», виготовляється до 4 млн на рік. Майже половина з них експортується. Автомобільні заводи розкидані в двох з половиною десятках міст, у тому числі в метрополітенах Парижа і Ліона-Сент-Єтьєна, в містах Сошо (Мон-бельяр), Ле-Ман, Рен, Дує. Наукові інститути атомної енергії існують у конурбації Парижа і в Ґреноблі. Франція є провідним експортером атомної технології і технології зберігання радіоактивних відходів. Центрами аерокосмічного машинобудування стали Париж, Тулуза, Бордо, Байонна. Франція була третьою країною світу, яка запустила власний супутник Землі. Вона має широку космічну програму і космодром Кру в Ґвіані.

На французьких заводах виготовляють також обладнання для хімічної промисловості, сільськогосподарські машини, офісну техніку, електронні вироби і засоби зв'язку, рухомий склад залізниць, найсучасніше озброєння. Країна є піонером волоконної оптики.

Добре розвинена у Франції хімічна промисловість, особливо її нові галузі та «верхні поверхи». Після другої світової війни ця галузь розвивалася найшвидшими темпами, її підприємства є в усіх регіонах. Франція — великий виробник синтетичних волокон і синтетичного каучуку, а як експортер хімічної продукції посідає третє місце в світі. Значним є виробництво паперу і картону (7 млн т на рік). Розвинені легка і харчова промисловість. Заслужену славу традиційно зберігає Франція як виробник і експортер таких споживчих товарів: одяг, ювелірні вироби, парфуми, косметика, вина, коньяк, книжкова продукція тощо.

Головними промисловими районами Франції традиційно були Париж, Північ і Схід. Роль Парижа залишається так само високою, в структурі його промисловості основну роль відіграють нові наукоємні галузі. Північ і Схід з їх вугільно-металургійною і текстильною спеціалізацією, які колись процвітали, зараз стали депресивними районами. Значення їх різко зменшилось. Одночасно швидко зростає роль південних і західних районів.

Білет №2

1)Історико географічні регіони.

1)Історично-географічні регіони.

Історико-географічний регіон — сукупність країн, яким притаманні спільність природних умов, фізико- та економіко-географічного положення, господарської діяльності, історії і культури народів, а також близкість рівня соціально-економічного розвитку.

Основні регіони світу (сітка ООН з доповненням Ю. П. Грицака) (рис. 42)

• Північна Європа (1) — Велика Британія, Ірландія, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Фінляндія, Естонія, Латвія;

• Західна Європа (2) — Німеччина, Франція, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Бельґія, Люксембурґ, Ліхтенштейн, Монако;

• Південна Європа (3) — Португалія, Іспанія, Андорра, Мальта, Італія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеґовина, Сербія і Чорногорія, Македонія, Албанія, Греція, Кіпр, Сан-Марино, Ватикан, Ґібралтар;

• Східна Європа (4) — Чехія, Словаччина, Польща, Литва, Білорусь, Україна, Угорщина, Молдова, Румунія, Болгарія;

• Північна Євразія (5) — Росія;

• Західна Азія (6) — Туреччина, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бахрейн, Йорданія;

• Центральна Азія (7) — Іран, Афганістан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан;

• Південна Азія (8) — Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдівські о-ви, Банґладеш);

• Південно-Східна Азія (9) — М’янма, Таїланд, Камбоджа, Лаос, В’єтнам, Індонезія, Малайзія, Сінґапур, Бруней, Філіппіни;

• Східна Азія (10) — Японія, Північна Корея, Республіка Корея, Китай, Монголія, Тайвань;

• Північна Африка (11) — Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Судан, Західна Сахара;

• Західна Африка (12) — Кабо-Верде, Ґамбія, Сенеґал, Ґвінея-Бісау, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Гана, Тоґо, Бенін, Ніґерія, Ніґер, Буркіна-Фасо, Малі, Мавританія;

• Центральна Африка (13) — Чад, ЦАР, Камерун, Екваторіальна Ґвінея, Сан-Томе і Прінсіпі, Ґабон, Конґо, Заїр (ДРК), Анґола;

• Східна Африка (14) — Еритрея, Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уґанда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Коморські о-ви, Сейшельські о-ви;

• Південна Африка (15) — Південна Африка, Намібія, Ботсвана, Свазіленд, Лесото, Зімбабве, Замбія, Малаві, Мозамбік, Мадаґаскар, Маврикій, Реюньйон;

• Північна Америка (Англо-Америка) (16) —Канада, США;

• Центральна Америка (17) —Мексика, Ґватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Рика, Панама, Беліз, Нікараґуа;

• Карибська Америка (18) — острови у Карибському морі;

• Андська Америка (19) — Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія;

• Тропічна Південна Америка (20) — Бразилія, Параґвай, Ґвіана, Суринам, Ґайана;

• Помірна Південна Америка (21) —Арґентина, Чилі, Уруґвай, Фолклендські о-ви;

• Австралія (22) — Австралійський Союз, Нова Зеландія;

• Океанія (23) — острови в Тихому океані

2)Типологія краін.

2)Типологія країн.

Типи країн. Між країнами існують значні відмінності за розмірами території, кількістю населення, економіко-географічним положенням, державним ладом і устроєм, рівнем розвитку.

При визначенні типології країн за основу найчастіше беруть рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві.

За цими ознаками всі країни світу можна поділити на чотири типи:

1. Економічно розвинуті країни. До них належать США, Канада, Японія, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська республіка (ПАР), Ізраїль. Але й між цими країнами існують відмінності в рівнях економічного розвитку та їхній ролі в господарстві світу. Тому серед економічно розвинутих країн можна виділити декілька груп.

До першої групи належать економічно високорозвинуті країни «великої сімки»: США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Господарство цих країн виробляє майже 1/2 промислової продукції світу. Вони є лідерами у світовій торгівлі, на них припадає 45% світового товарообігу. Головна роль у цій групі належить США, що є найрозвинутішою країною світу і головним експортером сучасної наукомісткої продукції та науково-технічної інформації. Країни цієї групи мають значний вплив на перебіг світових політичних подій.

До другої групи входять економічно високорозвинуті країни Західної Європи (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія). Усі вони мають високий рівень економічного розвитку, займають помітні позиції у світовій торгівлі, відіграють роль сполучної ланки в економічних взаємовідносинах країн.

Третя група складається з країн переселенського типу. Це ПАР, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. їх об'єднують спільні риси історичного та економічного розвитку. Перші три були колоніями Великобританії, а зараз входять до складу Британської Співдружності. Ізраїль був створений у 1948 р. за рішенням ООН унаслідок поділу колишньої британської території Палестини на суверенні єврейську та арабські країни. Індустріально-капіталістичне виробництво у цих країнах започатковане переселенцями, а не було результатом розвитку корінного населення.

Ще одну групу складають країни із середнім рівнем економічного розвитку — Ірландія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Греція. Головна особливість цих країн — фінансова і технологічна залежність від економічно високорозвинутих держав.

2. Постсоціалістичні країни перехідної економіки. До цієї групи належать країни колишньої соціалістичної системи. Перехідною вважається економіка, що перебуває у процесі великомасштабних змін, які ведуть до іншої стабільної економіки (у даному випадку до ринкової економіки та демократичного суспільства). Найбільших успіхів у проведенні ринкових реформ досягай Угорщина, Чехія, Польща, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва та Словенія.

3. Країни централізовано керованої економіки: Китай, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), В'єтнам, Куба. Проте і ця група країн неоднорідна. Незважаючи на те, що в Китаї при владі залишилася комуністична партія, там відбувається швидкий підйом економіки на основі розширення ринкових відносин та приватного сектора. Останнім часом швидкими темпами розвивається економіка В'єтнаму. Куба та КНДР до цього часу дотримуються планової системи ведення господарства, не допускають введення приватної власності тощо.

4. Країни, що розвиваються. Це здебільшого колишні колонії, які здобули політичну незалежність і створюють свої національні економіки. Вони відрізняються розмірами території, запасами природних ресурсів, рівнем економічного розвитку, місцем у світовому господарстві. Серед них можна виділити декілька груп.

• Нові індустріальні країни (НІК). До цієї групи входять Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур («азіатські тигри»), Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія, Туреччина, Малайзія, Індонезія і Таїланд. НІК відзначаються швидкими темпами розвитку, основою якого є використання «плодів» НТР та іноземні інвестиції. Туреччину та Республіку Корея все частіше відносять до економічно розвинутих країн.

• Країни — експортери нафти. Це — Бруней, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Саудівська Аравія, Лівія, Іран. їх економічний розвиток залежить від експорту нафти і цін на неї. Серед країн, що розвиваються, вони виділяються доволі високим рівнем соціально-економічного розвитку.

• Малі острівні країни (Антигуа, Барбуда, Багамські о-ви, Барбадос, Бермудські о-ви, Бахрейн, Сейшельські о-ви). Високі прибутки цих країн пов'язані з розвитком сфери послуг і, у першу чергу, з банківським бізнесом і туризмом.

• Країни середніх можливостей. До цієї групи входить 60 країн, що розвиваються (Ямайка, Гватемала, Панама, Філіппіни, Сирія, Туніс, Намібія та ін.). Більшість з цих країн мають певні можливості для подальшого розвитку. Та для розвитку їхньої економіки доводиться постійно позичати гроші в економічно розвинутих країнах, що призводить до зростання заборгованості.

• Найменш розвинуті країни. За класифікацією ООН до них належать 47 країн з населенням понад 500 млн. осіб. В Африці це Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Малаві та ін.; в Азії — Камбоджа, Ємен, Афганістан тощо (див. табл. 2 у додатку).

Для більшості країн, що належать до цього типу, характерні спільні риси:

а) багатоукладність економіки;

б) двоїста соціально-економічна структура (індустріальний та традиційний сектори. Останній існує на основі відсталих суспільних відносин, характеризується низькою ефективністю і охоплює основну частину населення);

в) монокультурність господарства (спеціалізуються на виробництві та експорті 1-2 сільськогосподарських культур або експорті продукції гірничодобувної промисловості);

г) надзвичайна залежність від світового ринку, а саме від цін на продукти експорту та продукцію промисловості, яка імпортується.

3)Характеристика промисловості Великої Британії

2)Загальна характеристика с/г Великої Британії

Сільське господарство

Ця галузь господарства Великобританії традиційно відзначається малою кількістю працюючих і дуже високою інтенсивністю. У ньому разом з лісовим господарством і рибальством працює лише 290 тис. чол. Середні врожаї пшениці перевищують 70 ц/га, картоплі — 360 ц/га, цукрових буряків — 420 ц/га. У Великобританії виведено багато високопродуктивних тварин, і зараз країна є провідним експортером племінної худоби. Чимало всесвітньо відомих порід великої рогатої худоби, овець, свиней і коней мають назву англійських графств. Зумовили таке явище обмеженість земельних ресурсів, ранній розвиток товарних відносин, можливості вдосконалення виробництва в багатій країні (вже в першій половині XIX ст. на англійських полях використовували чилійську селітру і перуанське гуано), традиційна увага, в тому числі й держави, до селекційної справи.

Ферми Великобританії великі (середній розмір понад 70 га). Вони користуються широкою урядовою підтримкою. Частка державних субсидій у вартості продукції сільського господарства становить більше чверті і є однією з найбільших у світі.

Для потреб сільського господарства використовують близько 17 млн га земель, із них 5 млн га — орні, 7 — під сіяними травами і 5 — грубі пасовища (верескові пустища на узгір'ях). За розмірами сільськогосподарського виробництва Великобританія посідає одне з провідних місць у світі, а за поголів'ям овець — перше місце в Західній Європі.

Понад 70 % вартості сільськогосподарської продукції припадає на м'ясо, молоко і молочні продукти, яйця та вовну. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, птицю. Вирощують пшеницю, ячмінь, картоплю, рапс, цукрові буряки, овочі і фрукти, квіти. Кращі сільськогосподарські землі і найбільш інтенсивні господарства розташовані на рівнинах. На сході і півдні переважають орні землі й інтенсивна відгодівля тварин, на заході і півночі — випас овець на грубих пасовищах. Характерним є відведення земель під численні парки, садиби, живоплоти.

Сільське господарство забезпечує власні потреби країни на 2/3. Імпортують масло, сир, м'ясо, тростинний цукор, кормове зерно, продукти тропіків, особливо чай і каву, а також рибу. Власні заготівлі деревини порівняно незначні — 6,5 млн м куб. Вилов риби — 0,7 млн т.

Білет№3

1)Класифікація краін за формою правління. Форми адміністративно - територіального устрою.

1) Форми правління. Форма правління (організація державної влади) залежить від способу утворення і правового положення вищих органів влади, а також статусу глави держави. Серед форм правління розрізняють республіки, монархії, співдружності націй.

Р е с п у б л і к а - форма правління, за якої суверенні права на владу належать усім або більшій частині дієздатних громадян. Це найпоширеніша форма державного правління. Республіки поділяють на: президентські, в яких главою держави є президент, обраний населенням країни (США, Мексика, Бразилія, Україна, Росія), президентсько-парламентські, в яких президента обирає парламент (Італія, Франція, Індія) та парламентські (Австралія, Канада).

М о н а р х і я — це форма правління, за якої верховна державна влада належить суверену (королю, імператору, султану, еміру) і передається у спадок. Монархії поділяють на: абсолютні, в яких влада монарха-суверена не обмежена (Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман); конституційні, в яких монарх не має законодавчої і виконавчої влади (Бельгія, Іспанія, Марокко, Швеція, Японія), та теократії, де монархічна влада належить главі панівної церкви (Ватикан, Саудівська Аравія). Своєрідну монархічну форму правління мають країни Співдружності (Британської Співдружнасті націй), до якої належать 14 країн (Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Антигуа і Барбуда, Тувалу, Багамські Острови, Барбадос, ?е/из, Гренада, Сент-Вінсенті Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка). Вони є колишніми колоніями Великої Британії, тому в них формальною главою держави є англійська королева, а безпосередньо керує в країні генерал-губернатор.

Унікальна форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади, а державні рішення приймаються усім народом, сформувалася лише в одній країні світу — Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії (Лівії).

Форми державного устрою. За політико-територіальним устроєм країни поділяють на єдині (унітарні) та складні (федерації та конфедерації) (табл. 2).

У н і т а р н а к р а ї н а має єдиний законодавчий і виконавчий орган влади, єдину конституцію, керівництво здійснюється з одного центру. Нині у світі більше є унітарних держав (Франція, Італія, Швеція, Японія, Південна Корея та ін.)

Ф е д е р а т и в н а к р а ї н а охоплює окремі територіальні одиниці: республіки, штати, землі, провінції тощо, які, крім загальнодержавних, мають власні законодавчі та виконавчі органи влади (Росія, Німеччина, Бельгія, СІЛА, Канада, Бразилія, Індія, Нігерія, Ефіопія).

К о н ф е д е р а т и в н а к р а ї н а — це союз суверенних держав, створений з метою досягнення певних політичних або військових цілей. У світі формально існує одна конфедерація — Швейцарія.

Структура господарства. За структурою господарства розрізняють країни аграрні, аграрно-шдустріальні, індустріально-аграрні, індустріальні та постіндустріальні.

В аграрних країнах провідною галуззю господарства є сільське господарство (Індонезія, Свазіленд, В'єтнам, Сомалі).В аграрно-індустріальних та індустріально-аграрних країнах розвинуті всі галузі господарства з незначним переважанням першого чи другого напряму господарювання (Венесуела, Саудівська Аравія, Росія, Україна).

2)Характеристика промисловості Німеччини.

2) Промисловість

Німеччина має розвинену енергетику. Головним напрямом змін у структурі енергобалансу після другої світової війни став перехід на імпортну нафту і природний газ, частка яких зросла до 50%. Видобуток місцевого твердого палива, з яким раніше ототожнювалась могутність німецької економіки, скорочується. Проте і зараз Німеччина залишається однією з найбільших його виробників. Щорічно добувають 70-75 млн т кам'яного вугілля (в 1960 р. — 140) і 240 млн т бурого (в 1989 р. — 410).

Щорічний імпорт нафти досягає 100 млн т, природного газу — 75 млрд м куб, власний їх видобуток, відповідно, 3 млн т і 20 млрд м куб. Імпортна нафта надходить через власні та іноземні порти. Діють нафтопроводи: Роттердам-Рур-Франкфурт-на-Майні, Марсель-Карлсруе-Інґольштадт, Ґенуя-Інґольштадт, Трієст-Інгольштадт, Вільгельмсгафен-Рур, Росток-Шведа-Галле. Головні нафтопереробні заводи зосереджені в Рурі, Карлсруе, Інґольштадті та Гамбурзі. Природний газ трубопроводами надходить з Нідерландів, морських родовищ Норвегії та з Росії транзитом через Україну.

Виробництво електроенергії становить понад 570 млрд кВт год на рік, з них 1/3 дають АЕС. Атомні електростанції діють в усіх районах Західної Німеччини від Нижньої Саксонії до Баварії. АЕС «Норд» на сході закрита.

Обробна промисловість. Промисловий переворот у Німеччині відбувався в середині XIX ст. і вже враховував досвід Великобританії. Перевага одразу ж була надана важкій промисловості. Умовами для цього стали рурське й сілезьке кам'яне вугілля, буре вугілля, калійні й кам'яні солі Середньої Німеччини, лотаринзькі залізні руди, контрибуція з Франції, а також наявність широкої мережі університетів, бурхливий розвиток природничих і технічних наук. Ринком збуту була сама важка промисловість, а також урядові воєнні замовлення перед першою та другою світовими війнами.

І зараз Німеччина серед головних розвинених країн за своїм промисловим потенціалом поступається лише США і Японії. Проте частка новітніх наукоємних галузей тут нижча, ніж у Великобританії та Франції, не кажучи вже про США. Як країна, що зазнала поразки у другій світовій війні, Німеччина втратила спадкоємність зі своїми колишніми успіхами в атомній, аерокосмічній і телекомунікаційній галузях, кібернетиці, медицині й біології. Найбільші її досягнення — у традиційних галузях: машинобудуванні та хімічній промисловості. Характерним є першокласний технічний рівень і якість виробів, висока кваліфікація інженерів і робітників. У структурі промислової продукції 1/3 становлять базові продукти промислового призначення, 1/3 — машини, обладнання і транспортні засоби, 1/3 — споживчі товари широкого вжитку.

Металургія сконцентрована в Рурі. Залізну руду імпортують переважно зі Швеції. Щорічна виплавка сталі — 40 млн т (в 1969 р. — 50 млн т). Рур є також головним районом виплавляння алюмінію (1260 тис. т на рік), кольорових і легуючих металів.

Основними районами хімічної промисловості стали Північний Рейн-Вестфалія, Галле-Лейпцизька зона, конурбації Франкфурта і Мангейма. Виробництво дуже диверсифіковане і третина його йде на експорт. За обсягом продукції хімічної промисловості Німеччина поступається лише США, а за її експортом займає перше місце.

Машинобудування виробляє практично все — двигуни і турбіни, сільськогосподарську техніку, метало- і деревообробні верстати, обладнання для текстильної, шкіряно-взуттєвої, харчової, поліграфічної та інших галузей. Електротехнічне та електронне машинобудування найбільше випускає промислової і побутової електротехніки, засобів зв'язку. Німеччина славиться точними приладами, інструментами і оптикою.

У виробництві транспортних засобів переважає випуск автомобілів. Виробляють 4,6 млн автомобілів на рік, половина з нихекспортується. Занепад суднобудування в розвинених країнах Західної Європи торкнувся і Німеччини, проте вона продовжує залишатися першою в Європі і третьою в світі суднобудівною країною. Ця галузь зосереджена в портових містах як Західної, так і Східної Німеччини. Загальний тоннаж суден, що їх щорічно спускають на воду, досягає 0,8—1,0 млн брутто-тонн.

Спеціалізація центрів машинобудування Німеччини, як правило, широка. Підприємства однієї і тієї ж галузі розкидані по різних містах, і навпаки, в одному місті зосереджуються десятки підприємств різного профілю. Так, автомобільні заводи діють у двох з половиною десятках міст. Таке явище є типовим для індустріально розвинених країн.

За вартістю машинобудівної продукції в розрахунку на одного жителя і за її експортом Німеччина посідає перше місце в світі.

Важливе значення мають галузі промисловості, що виробляють товари широкого вжитку. На ринках Європи користуються попитом музичні інструменти, хутряні вироби, фарфор, мережива, друкована продукція, мисливська зброя тощо. Особливе місце займає пивоваріння. За виробництвом пива Німеччина поступається лише США, а за споживанням його на душу населення і експортом стоїть на першому місці. Як у Франції вино, пиво в Німеччині — не просто напій, це важливий елемент способу життя. Країна виробляє 13 млн т паперу і картону на рік (перше місце в Європі).

Обробна промисловість розміщена практично по всій території країни. В XIX ст. головними районами її зосередження були Вестфалія, Саксонія і Сілезія (нині територія Польщі). Згодом до них приєдналися Берлін, Гамбург та інші північні міста. В другій половині XX ст. відбувався своєрідний «рух на південь» — у Прирейнський Південний Захід і в Баварію. Більш рівномірне розміщення обробної промисловості стало наслідком зменшення її залежності від сировинних баз і комплексу важкої промисловості Руру.

3)Світове господарство

2)Світове господарство.

Світове? господа?рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Риси світового господарства

Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову.

Білет №4

1) Міжнародні організіції.

1) Міжнародна (міждержавна) організація— де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Говорячи про класифікацію міжнародних міжурядових організацій, слід звернути увагу на ту обставину, що вона неоднозначна. У сучасній міжнародній системі існують різні за значенням, реальною вагою і формальними ознаками міжнародні міжурядові організації.

Міжнародні організації поділяютьсяна:

1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).

2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.

3. Регіональні ММУО, серед яких: Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок"), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) та ін.; Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.; Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація центральноамериканських держав (ОЦАД), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР).

За характером повноважень:міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов'язують фізичних і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (MCE, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов'язковими для держав-членів. В іншому випадку втрачається сенс діяльності цих організацій.

2)Загальна характеристика країн Західної Європи.

2) Загальна характеристика країн Західної Європи

1. Географічне положення та склад території. Західноєвропейський регіон розташований на заході материка Євразії. До його складу входять 25 країн (див. рис. 33), які за територіальною належністю поділяють на три групи:

1. Північна Європа (Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Данія).

2. Середня Європа (Ірландія, Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Ліхтенштейн).

3. Південна Європа (Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Андорра, Сан-Марино, Монако, Ватикан, Гібралтар, Мальта).

Майже всі країни Західної Європи — суверенні держави. Тільки Гібралтар колоніально залежний від Великобританії, а Андорра перебуває під протекторатом Франції та Іспанії. За формою правління трапляються республіки та монархії.

Економіко-географічне положення країн Західної Європи характеризується трьома головними рисами: 1) відносною компактністю території; 2) приморським положенням переважної більшості країн; 3) наявністю широкого фронту сухопутних і морських кордонів із країнами Центральної Європи, що сприяє розвитку загальноєвропейського співробітництва.

2. Природно-ресурсний потенціал. Країни регіону, разом узяті, мають доволі сприятливі природні умови для господарського розвитку: вдале поєднання рівнинних і гірських форм рельєфу, помірний клімат. Дещо гірша ситуація з мінеральними ресурсами. В окремих країнах є промислові запаси нафти й газу (шельф Північного моря в секторах Великобританії та Норвегії, У Нідерландах), кам'яного вугілля (Рурський басейн у ФРН, Уельський й Ньюкаслський басейни у Великобританії), бурого вугілля в Німеччині й Греції, урану у Франції та Португалії, залізної руди (Лотаринзький басейн у Франції, Швеція тощо).

З поміж інших корисних копалин виділяються родовища бокситів (Греція, Франція), свинцево-цинкових руд (Ірландія, Італія, Німеччина) калійних солей (Франція, Німеччина). Однак через тривалу експлуатацію більшість родовищ близька до вичерпання.У цілому Західна Європа недостатньо забезпечена мінеральною сировиною, ніж Північна Америка, що посилює її залежність від імпорту.Грунтовий покрив у регіоні доволі різноманітний, але родючих ґрунтів мало. Невисока родючість ґрунтів компенсується продуманою меліорацією, що дозволяє отримувати високі врожаї. Ліси значною мірою вирубані і в більшості країн займають лише 30% території. Річки здебільшого повноводні цілий рік. Рівнинні (Дунай, Рейн, Луара, Тахо) використовуються для судноплавства, гірські – багаті гідроресурсами, проте майже скрізь відчувається брак питної води.

3. Населення. У Західній Європі живе понад 414 млн. Осіб, що становить 6,8% населення світу.До якого типу відтворення населення належать країни Західної Європи. Чому?

Середня густота населення у країнах Західної Європи становить близько 100 осіб на 1 км кв. Розміщується населення доволі нерівномірно: найгустіше (більше як 300 осіб на 1 км кв.) заселені Південно-Східна Англія, Нідерланди, Бельгія Північна Франція, Рур та Прирейнська частина Німеччини.

Міське населення переважає над сільським і в середньому становить 75% Але в різних країнах цей показник неоднаковий. У Великобританії, Німеччині, Ісландії, Швеції частка міських жителів становить 80%, у Португалії — 50%, Норвегії — 45%. Характерна риса урбанізації Західної Європи — висока концентрація населення у великих містах, за кількістю і густотою яких цей регіон випереджає Північну Америку. Західна Європа – батьківщина агломерацій, які стали головною формою міського розселення. Найбільші з них – Лондонська (близько 13 млн. осіб) та Паризька (понад 9 млн. осіб). Унаслідок злиття агломерацій у Західній Європі виникли потужні мегалополіси — Англійський та Прирейнський, з населенням 30-35 млн. осіб у кожному. У країнах Північної та Південної Європи, крім столичних агломерацій, дуже крупних міст мало. Для великих агломерацій та мегалополісів характерне явище субурбанізації.

Економічно активне населення становить 65% від загальної кількості людей працездатного віку. Це пояснюється незначною кількістю працюючих жінок (33-35%), доволі високим рівнем безробіттям (особливо у Великобританії, Іспанії, Греції, Португалії), високою часткою молоді, що навчається, тощо.

У наш час Західна Європа перетворилася на світовий центр імміграції (особливо Великобританія, Франція та Німеччина). Останніми роками велику частину іммігрантів становлять вихідці з постсоціалістичних країн, країн Близького Сходу, Африки, Південної Азії.

У галузевій структурі зайнятості за останні десятиліття помітна тенденція до різкого зростання частки зайнятих у сфері послуг і зменшення працюючих у галузях матеріального виробництва.

4. Загальна характеристика господарства. З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період західноєвропейські країни можна поділити на три групи.

Першу групу утворюють чотири високорозвинуті країни: ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю «велику четвірку» припадає більше 1/3 території та 2/3 населення Західної Європи. Хоча частка країн цього регіону у ВНП і промисловій продукції знизилася порівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках неабияку економічну могутність. Найбільш стабільною і розвинутою щодо економіки залишається ФРН. На незмінні економічні переваги ФРН серед країн Західної Європи не вплинуло навіть об'єднання з НДР, яке зумовило використання нею величезних ресурсів на «підтягування» економіки останньої.

Другу групу складають малі високорозвинуті країни Північної та Середньої Європи, що стабільно зберігають свої позиції в регіоні. Ці країни впродовж останніх 30 років розвивалися темпами, які відповідали темпам зростання західноєвропейської економіки. Бельгія, Нідерланди, Фінляндія та Австрія свою питому вагу підвищили, а решта — дещо знизили.

Третя група країн (Іспанія, Португалія, Греція, Мальта й Ірландія) характеризується помітно нижчим рівнем розвитку продуктивних сил та економіки в цілому. Проте за останні 30 років вони розвивалися досить високими темпами (особливо Іспанія та Греція) і тому дещо збільшили свою частку в економіці регіону.

Окрім цих груп, у західноєвропейському регіоні існують так звані «карликові держави» (Андорра, Ватикан, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино). При незначному їх внескові у виробництво вони відіграють відчутну роль у системі економічних відносин регіону і, у першу чергу, у кредитно-фінансовій сфері.

Західноєвропейська економіка має виразний постіндустріальний характер. У господарстві регіону важливу роль відіграють ТНК, що об'єднують капітали різних країн. На базі державно-корпоративного сектора в Західній Європі розробляються довгострокові програми економічного й соціального розвитку, що дає можливість розв'язувати регіональні проблеми аграрно відсталих районів півдня Італії, Ірландії, Португалії, старих промислових районів — Саар, «Чорна Бельгія», півночі Англії, а також проблеми розвитку великих міських агломерацій та екологічні проблеми.

За післявоєнний період позиції Західної Європи у світовому господарстві істотно зміцнилися. Так, за обсягом промислового виробництва вона перевершила США, значно зменшилася її фінансова заборгованість. За цей час Західна Європа перетворилася на великий і важливий фінансовий центр світового господарства, відбулося проростання капіталу регіону в США й інші розвинуті країни, намітився «прорив» країн експортерів нафти у Західну Європу. Але за ступенем концентрації та спеціалізації виробництва, енерго- й машинооснащеністю, передовими технологіями, розвитком інфраструктури економіки, витратами на науково-дослідні роботи вона поки що відстає від США.

3)Характеристика промисловості Італії

2)Характеристика промисловості Італії.

Промисловість

Енергетика. Італія залежить від імпорту енергоресурсів. Він досягає 4/5 її потреб, проти 1/2 у середньому в Західній Європі. Особливо велика роль належить імпортній нафті (приблизно 70 млн т на рік). Власний її видобуток — 5 млн т, природного газу — 60 млрд м куб. З 220 млрд кВт год виробленої протягом року електроенергії на ГЕС припадає 1/5. Атомна енергетика не розвинена.Нафту і природний газ видобувають на Паданській низовині. Численні невеликі ГЕС побудовані на лівих притоках річки По, які беруть свій початок в Альпах. Пунктами прийому нафти і нафтопереробки є Ґенуя і Трієст, від яких ідуть трансальпійські нафтопроводи в Німеччину, а також невеликі портові міста на Півдні. Важливою подією стало введення в експлуатацію транссередземноморського підводного газопроводу, який з'єднав алжирські газопромисли з материковою Італією через Туніс і Сицилію. Підводна його частина має довжину 160 км.

Обробна промисловість. Після другої світової війни Італія зробила великий крок у розвитку обробної промисловості. Це не тільки провідна, а й сучасна і комплексна сфера її матеріального виробництва. Характерними рисами, порівняно з іншими головними розвиненими країнами, є низька частка високотехнологічних виробництв і висока трудоємність галузей, які виготовляють споживчі товари тривалого і короткочасного користування. Це наслідок молодості італійської промисловості, поразки Італії в другій світовій війні, наявності дешевої робочої сили.

Відповідним є і склад промислового експорту: сталь, автомобілі, судна, побутова електротехніка (морозильники, кухонні печі, пральні посудомийні і швейні машини), конторське обладнання (друкарські і лічильні машини), тканини, одяг, взуття, пластмасові вироби і меблі. Вивіз і ввіз сталі та автомобілів майже однакові, але як експортер і, відповідно, виробник побутової електротехніки, одягу і взуття Італія займає провідні позиції в Західній Європі. Одночасно італійські експортні виробництва зазнають все більшої конкуренції з боку нових індустріальних країн з більш дешевою робочою силою.

Розміщення обробної промисловості має такі загальні риси. Найбільша концентрація промислового виробництва характерна для Півночі при зростанні останнім часом ролі Центру. Значну роль в розміщенні підприємств і галузей відіграв історичний чинник: попереднє ремісниче виробництво, ресурси енергії і сировини, які тепер уже вичерпані, бідність сучасної сировинної бази та імпорт необхідних ресурсів.

Італія виплавляє 25 млн т сталі і 250 тис. т алюмінію на рік. У виробництві сталі вагоме значення імпортного скрапу. Найбільшими центрами чорної металургії стали агломерації Ґенуї, Неаполя, міста Пйомбіно (Тоскана) і Таранто (Апулія). Ще не так давно в металообробці і машинобудуванні домінували Мілан, Турін і Ґенуя. Поступово ці галузі поширились на північний схід, а тепер і в Центр. Значними машинобудівними центрами стали Брешіа, Венеція, Трієст, Болонья, Флоренція і навіть Рим і Неаполь. Автомобільна промисловість Італії відома автомашинами «ФІАТ» (фабрика італійських авто Туріна), гоночними машинами, моторолерами і мопедами. Головним центром автомобілебудування залишається Турін. Щорічно випускається до 2 млн автомашин.

Хімічна промисловість Італії зародилась у Ломбардії, і нині там знаходиться чимало її підприємств. Крім того, з'явилися нові центри нафтохімії на Півдні і частково в Центрі. Виробництво синтетичних волокон стало важливою галуззю. Легка і меблева промисловість, які представлені невеликими підприємствами, зосереджені в місцях виникнення, тобто на Півночі, але й для них характерне зміщення в Центр, де оплата праці нижча. Модні вироби (одяг, взуття, меблі) є невеликою, але престижною частиною італійської промисловості.

Білет №5

1)Глобальні проблеми людства

1) Глобальні проблеми людства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) - комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу і вимагають для свого розв’язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми, гонка озброєнь, хвороби і т.д.). Глобальні проблеми людства стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного космічного простору.

Це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить подальший прогрес людства, збереження цивілізації. Ці проблеми характеризуються динамізмом, виникають як об'єктивний фактор розвитку суспільства і для свого вирішення потребують об'єднаних зусиль всього людства. Глобальні проблеми взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей і зачіпають всі країни світу.Зміст [сховати]

1 Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку:

2 Геоглобалістика

3 Див. також

4 Джерела

Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку:

необхідність збільшення тривалості життя i вирішення проблеми старіння людини;

уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій, радіоактивного забруднення довкілля;

регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі;

уникнення катастрофічного забруднення навколишнього середовища і зниження біорізноманітності на планеті;

забезпечення людства ресурсами на довготривалу перспективу;

подолання розриву у розвитку між багатими і бідними країнами, подолання бідності, голоду, неграмотності.

деградація земель;

озонові дірки;

проблема СНІДу;

глобальні епідемії (приклади - грип пташиний, грип свинячий).

Глобальні проблеми людства є наслідком протистояння з одного боку природи, а з іншого - людської практики, культури людства, а також невідповідності або несумісності різноспрямованих тенденцій в ході розвитку самої людської культури. Природа існує за принципом негативного зворотнього зв'язку (див. біотична регуляція довкілля), тоді як людська культура — за принципом позитивного зворотнього зв'язку..

2)Географія світового транспорту

2)Географія світового транспорту.

Транспорт. Транспорт — одна з найважливіших галузей господарства, яка забезпечує зв'язки між виробниками й споживачами, становить мате­ріальну основу географічного поділу праці. Залежно від рівня розвитку різних видів транспорту виділяють чотири основні типи транспортних систем. Перших два типи — північноамериканський (США, Канада, Австралія) і західноєвропейський — характерні для високорозвинутих країн. Тут пропорційно розвинуті всі види транспорту, але в першому в пасажирських переве­зеннях переважають повітряний і автомобільний, а в другому переважає залізничний, у вантажних — автомобільний транспорт. Країни, де переважає залізничний транспорт, — Індія, Пакистан, Алжир, Туніс, Марокко, Замбія, Уругвай, Аргентина тощо відносять до третього типу. До четвертого зараховують країни, в яких переважає автомобільний транспорт (Афганістан, Ємен, Ефіопія, Саудівська Аравія та ін.) або річковий (Судан, Конго, Парагвай тощо).

Густота транспортної мережі в розвинутих країнах 50 км/100км2, у країнах, що розвиваються,— близько 9 км/100 км2.

Основний вид сухопутного транспорту — залізничний, але роль його в епоху НТР дедалі знижується. Загальна протяжність залізничних шляхів становить И 80 тис. км, якими провозиться 5 млрд. т вантажів. За протяжністю залізниць на першому місці стоять США, за густотою залізничної мережі — Бельгія та ФРН. Рівень електрифікації залізниць у країнах світу різний. Так, у Швейцарії залізниці електрифіковані майже повністю, в Італії — на половину, у Франції, Бельгії, Іспанії, Росії — на третину. Створюються швидкісні лінії в Японії, Франції, ФРН, Італії, Великобританії, США, де швидкість поїздів доведена до 160-200 км/год і більше Залізницями перевозять головним чином масові вантажі (зерно, вугілля, сталь, залізну руду тощо).

На автошляхи припадає 2/3 загальної протяжності світових шляхів сполучення. Світовий автопарк на початку XXI ст. налічує 141,7 млн вантажних машин та 462,1 млн легкових машин та автобусів, з них 3/4 припадає на країни Західної Європи та Північної Америки. У світовому пасажирообігу частка автотранспорту становить 4/5. Найвищого рівня розвитку цей вид транспорту набув у розвинутих країнах (США, Франція, ФРН, Великобританія та ін.). Автомобільний транспорт відіграє провідну роль у перевезеннях пасажирів та вантажів на короткі відстані. Збудовані окремі трансконтинентальні магістралі, у тому числі від Тихого до Атлантичного океану в США та Канаді, через Сахару в Африці, трансамазонська магістраль тощо.

Швидкими темпами розвивається трубопровідний транспорт (основні райони — Північна Америка, Європа, Південно-Західна Азія). Загальна протяжність магістральних нафтопроводів перевищує 440 тис. км. Через них щороку прокачується 2 млрд. т нафти й нафтопродуктів. Найкрупнішими власниками трубопроводів є США та Росія.

Морський транспорт відіграє значну роль у світовому вантажообігу, обслуговуючи міжнародну торгівлю. Близько 1/2 всього тоннажу припадає на нафту та нафтопродукти. Зростає частка перевезень сухогрузами — залізної руди, вугілля, зерна, лісу. Основні судноплавні шляхи проходять через Атлантичний океан. На його узбережжі розташовані найбільші порти світу: Роттердам, Антверпен, Нью-Йорк, Філадельфія, Марсель, Гамбург, Лондон. Основна частина тоннажу суден належить Японії, Великобританії, Греції, Норвегії, США, Франції, Італії.

Річковий транспорт особливо велике значення має у США, Росії, Канаді, ФРН, Нідерландах, Китаї. Значними водними артеріями служать Міссісіпі з Міссурі, Рейн, Дунай, Парана, Меконг тощо.

Провідна роль у міжконтинентальних перевезеннях пасажирів (щорічно до 800 млн) належить повітряному транспорту. Найбільші пасажирообіги мають США, ФРН, Японія, Великобританія, Канада, Австралія. Найбільші аеропорти світу — Чикаго, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Лондон, Париж, Сінгапур.

3)Природно - ресурсний потенціал США

1)Природно-ресурсний потенціал США.

Природно-ресурсний потенціал. Частина величезної території США знаходиться в екстремальних умовах і зазнає стихійної шкоди - землетрусів, ураганів, повеней, посухи, заморозків. Діяльність людини утруднена в пустелях і високогір'ях Заходу і особливо на Алясці, частина якої розташована за Полярним колом. Проте в цілому, природа країни сприятлива, а природні ресурси дуже великі. Корисні копалини США різноманітні, а родовища вигідно розміщені. Це стосується і паливно-енергетичної сировини, і руд металів, і нерудних матеріалів. Величезними е земельні ресурси. Майже 1/2 площі використовується для потреб сільського господарства.

Білет №6

1)Загальна характеристика зовнішніх єкономічних звязків. Міжнародний туризм.

1)Загальна характеристика зовнішніх економічних зв’язків. Міжнародний туризм.

Міжнародні економічні зв'язки. До числа найважливіших форм міжнародних економічних зв'язків належать зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, обмін науково-технічною інформацією, надання різноманітних послуг, міжнародний туризм.

У рамках світового господарства сформувалося кілька основних центрів зовнішньоторгових зв'язків. Майже 3/4 обороту зовнішньої торгівлі світу припадає на розвинуті країни, у тому числі 1/3 — на США, ФРН і Японію. НТР істотно вплинула на товарну структуру зовнішньої торгівлі. Продукція обробної промисловості зайняла чільну позицію — понад 4/5. Особливо важливе місце посіла продукція машинобудування. Структура експорту країн, що розвиваються, теж змінилася. Зменшилася залежність країн від вивозу одного-двох видів сировини, за винятком країн — експортерів нафти. Однак країни, що розвиваються, досі залишаються основними постачальниками нафти, міді, бавовни, природного каучуку, а також продовольчих товарів — кави, какао, цукру, бананів тощо. Найбільші зміни у зовнішній торгівлі відбулися в нових індустріальних країнах — Республіці Корея, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Тайвані, Сінгапурі, які донедавна були головними експортерами сировини, споживчих товарів, а зараз значно збільшили у своєму експорті частку промислових товарів.

Прискореними темпами розвиваються обмін інформацією, будівельно-монтажними послугами, обслуговуванням придбаних машин, автомобілів тощо. Кредитно-фінансові відносини виявляються в наданні позик і кредитів, а в розвинутих країнах — також у вивезенні капіталу. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, сягаючи 150 трлн. доларів США. Майже 30% цієї суми припадає на США, по 15% — на Японію та Великобританію. Потужними інвесторами є також ФРН, Франція, Італія. У 70-ті роки намітилася нова тенденція — значні інвестування країн-експортерів нафти (Саудівської Аравії, Кувейту, ОАЕ) в економіку європейських країн і США. Останнім часом до них приєдналися Республіка Корея, Тайвань.

У наш час все більшу роль у зв'язках між країнами відіграє міжнародний туризм. Головним його регіоном була і залишається Європа. Прибутки від туризму доволі вагомі для розвитку економіки ряду європейських країн (Іспанія, Італія, Швейцарія тощо). Ще більшою мірою це стосується деяких країн, що розвиваються, для яких туризм став головною галуззю міжнародної спеціалізації.

За останні 25 років процес субурбанізації привів до зменшення кількості поїздок до великих міст з приміських зон США від 35% до 10%. У середньому в країнах ЄС 50% переміщень людей у містах здійснюється легковими автомобілями, 20% — автобусами, трамваями, метрополітеном, 15% — велосипедами та мопедами, 3% — міською залізницею, 12% — пішки.

2)Характеристика промисловості Японії

2)Характеристика промисловості Японії.

Промисловість

В енергобалансі Японії частка вугілля — 17%, нафти і природного газу — 67%, гідро- і атомної енергії — 16%. Загальне споживання енергії (4,2 т умовного палива на одного жителя) є приблизно таким же, як і в Західній Європі. В структурі енергоспоживання підвищеною є частка промисловості, особливо металургії та хімії; низькою — частка транспорту і комунально-побутового сектора. Виробництво електроенергії досягло 900 млрд кВт • год/рік. До другої світової війни в цій галузі переважали невеликі ГЕС, розкидані по всій країні, і Японія вже тоді виділялася високим рівнем електрифікації сільської місцевості. В 50-х роках почали будувати великі ГЕС, але першість перейшла до ТЕС, на які зараз припадає 2/3 виробленої електроенергії. Це потужні станції, які працюють на нафті або газі. Розміщені недалеко від споживача, тобто на тихоокеанському узбережжі в районах Канто, Токай і Кінкі. За розвитком атомної енергетики Японія поступається лише США і Франції. В 90-х роках вона почала самостійно збагачувати уран. АЕС є в усіх районах, але найбільше їх на березі Тихого океану в префектурі Фукусіма (Токійська енергосистема) і на березі Японського моря в префектурі Фукуї (Кансайська енергосистема). Обидва ареали можуть розглядатися як унікальний приклад концентрації ядерної енергетики для забезпечення потреб величезних промислових зон.

Обробна промисловість. Цей сектор є вирішальним у матеріальному виробництві Японії. Він має новітнє обладнання й технології. Особливою його рисою є співіснування великих та дрібних підприємств. 1/3 промислового персоналу країни працює на підприємствах з кількістю зайнятих менше 30, в тому числі 12% — на підприємствах з кількістю зайнятих менше 10 чоловік. За обсягом промислового виробництва Японія поступається лише США, а за густотою його розміщення в розрахунку на 1 км кв. території чи на одного жителя займає перше місце.

Майже половину продукції обробної промисловості дають машинобудування, металообробка і чорна металургія. Виплавляють понад 100 млн т сталі. Країна займає провідні місця за розмірами автомобіле- і суднобудування. За рік виготовляють 8 млн легкових і 4 млн вантажних автомобілів, половина їх експортується. Частка країни в світовому суднобудуванні залишається на рівні 2/5. Особливе місце посідає Японія в електронному машинобудуванні. Її заводи випускають електроніку промислового призначення, робототехніку, напівпровідники, комп'ютери, кольорові телевізори та відеоапаратуру тощо. Японія відома своїми точними приладами — оптика, фото- і кінокамери, годинники. Автомобілі, судна, електроніка, прилади і сталь — головні статті експорту Японії. Якість їх відповідає найвищим міжнародним стандартам. Інші галузі машинобудування більш орієнтовані на внутрішній ринок і практично повністю задовольняють його потреби в промисловому та енергетичному обладнанні, електротехніці, сільськогосподарських та будівельних машинах, в обладнанні для третинної сфери.

Японія виділяється розвиненою хімічною і нафтохімічною, деревообробною і целюлозно-паперовою промисловістю. Як виробник пластмас, синтетики, синтетичного каучуку, паперу та картону вона поступається тільки США. Країна має одну з найкращих поліграфічних баз.

У 30-ті й перші післявоєнні роки головною галуззю обробної промисловості Японії була текстильна, в першу чергу бавовняна, а також шовкова. Бавовну ввозили, шовк-сирець був свій і, частково, імпортний. Тканини вивозили в колонії і слаборозвинені країни. Як виробник та експортер текстилю Японія входила до першої п'ятірки країн світу. Зараз текстильна промисловість втратила свою панівну роль, її частка знизилась з 27% (у 1937 р.) до 2,5%. Харчова промисловість розвинена в Японії все ще порівняно менше, ніж у США та країнах Західної Європи.

Як і Німеччина та Італія, Японія не має розвиненої авіаційної і ракетно-космічної промисловості, і її воєнне виробництво є досить помірним. Традиційними товарами Японії залишаються шовк-сирець, вироби з натурального шовку, фарфор, кераміка, лаки, ляльки та іграшки.

Структура промислового виробництва Японії, як і в інших розвинених країнах, змінюється. Японії вже важко конкурувати з «азіатськими тиграми» і окремими містами Китаю і країн Південно-Західної Азії, де робоча сила набагато дешевша. Сучасні зміни пов'язані із зниженням частки базових енерго- і сировиноємних, а також трудоємних галузей. Разом з тим, в японській промисловості невпинно збільшується частка новітніх наукоємних виробництв, особливо електроніки, програмного забезпечення, інформатики, фармацевтики та біотехнології.

В Японії немає аграрних територій. І в той же час для країни характерна висока територіальна концентрація промислового виробництва. Сучасна географія обробної промисловості Японії складалася історично, починаючи з кінця XIX ст., коли Осака і Наґоя перетворилися на світового значення центри виробництва бавовняних тканин. Тихоокеанське узбережжя виявилось найкращим місцем і для розміщення важкої промисловості. Тут була робоча сила, тут були ринки збуту, а паливо та сировину з інших країн все одно треба було звідкись везти. Так виник «промисловий пояс», який простягнувся від Токіо до Нагасакі. Головними його складовими стали райони Канто, Токай (округа Наґої), Кілкі, Сетоуті (узбережжя Внутрішнього Японського моря) і Північний Кюсю.

Найбільша частка виробництва припадає на Канто, Токай та Кінкі, тобто на мегалополіс Токайдо. Тут на 21% території (78 тис. км кв.) зосереджено 69% промислового виробництва країни. За своїми параметрами (вартість продукції на 1 км кв. площі та на одного жителя) це промислове утворення є найбільшим у світі.

Райони Канто, Токай та Кінкі мають практично однакові умови, а звідси і однакову промислову структуру. Всі вони лежать на Тихоокеанському узбережжі субтропічної Японії і в них однакові переваги щодо імпорту сировини та енергії, всі вони є величезними внутрішніми ринками і скупченнями робочої сили. Як наслідок, їхня промислова структура аналогічна. В кожному випадку вона включає всі галузі базових, машинобудівних і споживчих виробництв. Всередині кожного з трьох районів на самому узбережжі, переважно на намивних землях, розміщені електростанції, нафтопереробні і нафтохімічні заводи, металургійні комбінати та судноверфі. Для внутрішніх зон міст характерні дрібні підприємства легкої та харчової галузей, поліграфії і, особливо, електроніки. Далі, ближче до гір, розташовані нові великі машинобудівні підприємства, які не потребують багато сировини.

Цікавим для японської практики явищем було створення в 50-х і 60-х роках за безпосередньої участі держави величезних портово-промислових комплексів. Прикладом може бути Касіма на узбережжі Тихого океану за 100 км від Токіо. Річні виробничі параметри цього гіганта становлять: вантажообіг порту — 80 млн т, потужність ТЕС — 4,4 млн кВт, потужність нафтопереробки — 40 млн т сирої нафти, виплавка сталі — 10-15 млн т. Будівництво здійснювалось на чистому місці, здебільшого на штучних землях.

«Промисловий пояс» не є незмінним. Занепав вугільно-металургійний комплекс північного Кюсю і, навпаки, розширилось виробництво на берегах Внутрішнього Японського моря в районі Сетоуті. В 70-х та 80-х роках у розміщенні японської промисловості почали проявлятись нові тенденції. Підприємства атомної енергетики і, особливо, електроніки, не зв'язані з імпортом, але зацікавлені в дешевій землі і робочих руках, почали розміщуватися за межами традиційного «промислового поясу». Ця тенденція очевидна на прискореному промисловому розвитку південного Тохоку, Хокуріку, Тосана і південного Кюсю.

3)Загальна характеристика с/г Франції

1)Загальна характеристика с/г Франції.

Сільське господарство

Франція є найбільшим виробником сільськогосподарської продукції в Західній Європі та одним з найбільших її експортерів у світі. За вартістю сільськогосподарського експорту вона поступається лише США, а як чистий експортер — США і Нідерландам. Основою цього стали сприятливі природні умови і великі площі придатних для використання земель. Орні землі займають 19 млн га, луки і пасовища — 12. Найкращі орні землі Франції знаходяться в басейні Сени і на північному сході. На більш зволоженому північному заході переважають луки та пасовища.

Загальний високий рівень розвитку країни також позитивно позначився на сільськогосподарському виробництві — воно належить до інтенсивних і високопродуктивних. У сільському господарстві працює 1,2 млн чол., середній розмір ферм становить 28 га. У виробництві кращі показники характерні для Північної Франції, гірші — для південних районів.

Рослинництво дає 1/3 вартості продукції. Вирощують зернові, картоплю, цукрові буряки, олійні (рапс, соняшник). Щорічні збори зерна досягай 60 млн т, половина йде на експорт (друге місце в світі після США). Пшениці збирають до 35 млн т, решту нарівно становлять ячмінь і кукурудза. Головний район вирощування пшениці — басейни Сени і Луари, кукурудзи — жаркіший і вологіший басейн Ґаронни. Цукрові буряки вирощують у басейні Сени та на півночі. Франція є найбільшим виробником і експортером цукру в Західній Європі.

Вирощують різноманітні овочі, фрукти і квіти, в тому числі для виготовлення парфумів. Серед фруктів найпоширеніші яблука, переважна частина врожаю переробляється на сидр. Бретань і Нормандія знамениті своїми яблуневими насадженнями. Цитрусових і оливок мало, бо зона субтропіків у Франції, порівняно з Італією та Іспанією, незначна.

Важливу роль відіграє виноградарство. За збором винограду, виробництвом і експортом вина, споживанням його на душу населення Франція займає друге місце в світі, лише трохи поступаючись Італії. Французькі вина вважаються найкращими в світі. Виноградна лоза потрапила в Галлію ще за римських часів. Північною межею її поширення стала умовна лінія, яка простягається від Нанта до Реймса через Париж. Виноград для власних потреб вирощують повсюдно, майже в кожному господарстві. Товарне виробництво сконцентроване у великих господарствах, які мають погреби.

Майже 1/2 вина надходить з півдня, але це дешеві столові сорти. Базою високоякісних марочних вин (бордоське, анжуйське, бургундське, шампанське, рейнське) є невеликі за площею анклави з властивими лише їм грунтами, експозицією схилів, сортом лози, методами вирощування і переробки. У назвах виноробної продукції знайшли втілення не тільки назви колишніх провінцій, а й таких міст Франції, як Каґор і Коньяк.

Тваринництво дає 2/3 вартості продукції сільського господарства. Основним традиційно є розведення великої рогатої худоби. Спеціалізовані свинарство і птахівництво стали розвиватися порівняно недавно. М'яса виробляють по 110 кг на кожного жителя, дуже значним є також виробництво молока. Місцеві сировари виготовляють 400 сортів сиру. М'яса вивозиться мало, хоча останнім часом Франція стала важливим постачальником худоби і птиці на ринки країн ЄС. Як експортер твердих сирів країна посідає високе місце в світі.

Райони розведення великої рогатої худоби можна поділити на дві групи. Перша охоплює низько- і середньовисокі території на сході й півдні — Арденни, Воґези, Юра, Центральний масив і передгір'я Піренеїв, друга — це низинні території, які мовби оточують басейни Сени і Луари з півночі. Молочний і м'ясний напрямки є в обох групах районів, проте молочний має більше значення в другій групі, а м'ясний — у першій. Світової слави набуло тваринництво Нормандії, де родючість ґрунтів невисока, але рясні опади і помірні температури створюють ідеальні умови і чудові пасовища для Утримання молочної худоби.

Райони відгодівлі свиней практично збігаються з районами розміщення поголів'я великої рогатої худоби. Вівчарство (переважно молочного напрямку) має місце на південних схилах Центрального масиву. Найважливішим районом птахівництва стала Бретань.

Франція виловлює щороку до 0,5 млн т риби. Дуже значні власні заготівлі деревини — понад 33 млн м куб на рік. Це результат широкого впровадження промислового лісівництва. Піщані низовини (ланди) між Ґаронною і Піренеями у вологому і жаркому кліматі виявилися придатними для вирощування приморської сосни.

Білет №7

1)Населення світу: кількість, густота, відтворення

1)Населення світу: кількість, густота, відтворення.

Населення Землі — загальна кількість людей на планеті Земля.

Згідно з підрахунками ООН досягло 7 мільярдів осіб 31 жовтня 2011 року.[1][2]. Це число продовжує зростати, згідно з прогнозами, нечуваними до 21-го століття темпами, хоча швидкість зростання, досягнувши піку в 2,2% на рік у 1963-му, скоротилася майже вдвічі. Якщо й надалі населення Світу зростатиме вздовж теперішньої кривої, то воно досягне 9 млрд. до 2042 року[3][4].Зміст [сховати]

1 Історичні дані

2 Зміна чисельності населення

3 Розподіл

4 Етнічний склад

5 Передбачення

6 Посилання в тексті

7 Зовнішні посилання

Історичні дані

Точно оцінити населення Землі в давні історичні епохи дуже важко. Кращі дані відомі для тих періодів історії та тих країн, в яких вже почали проводитися переписи.

За оцінками в 300-400-му роках в межах Західної та Східної Римської імперій проживало біля 50 мільйонів людей[5].

* Північна Америка включає США, Канаду, Гренландію, Бермуди та Сен-П'єр і Мікелон. Латинська Америка включає Центральну Америку (Мексику, Кариби) та Південну Америку.Зміна чисельності населення

приріст населення у різних фазах демографічного переходу.

Кількість населення Землі постійно зростає внаслідок розширеного відтворення. До другої половини XVII ст. збільшення чисельності населення відбувалось повільно, із початком розвитку капіталізму пришвидшилося, а в другій половині XX ст. набуло «вибухоподібного» характеру. Демографи пояснюють це т. зв. «демографічним переходом», який переживає людство. Перехід характеризується такими послідовними фазами: Фаза 1. Для неї характерна висока народжуваність, висока смертність, низький природний приріст населення;

Фаза 2. Зберігається висока народжуваність, проте з'являється тенденція до її зменшення, різко знижується смертність у всіх вікових групах населення у зв'язку з успіхами медицини, у зв'язку з чим існує високий і дуже високий природний приріст;

Фаза 3. Характеризується малим відсотком народжуваності, низькою смертністю, низьким природним приростом населення.

Друга фаза являє собою демографічний вибух. Країни Європи пройшли його ще у XVIII—XIX ст. разом з індустріалізацією, країни, що розвиваються, вступили в цю фазу лише в 50-60-х рр. XX ст. Оскільки на ці країни припадало 9/10 загального приросту населення Землі, це спричинило глобальний демографічний вибух. Середньорічний приріст населення у другій половині 1960-х рр. сягав 21‰,а в країнах, що розвиваються, 30-45‰ і навіть більше. Із соціально-економічним розвитком країн Латинської Америки, Східної і Південно-Східної Азії природний приріст їх населення поступово зменшувався (зараз 16-17‰), а деякі з них (Китай, НІК) упритул підійшли до 3 фази демографічного переходу. Економічно розвинені країни на цій фазі знаходились вже у середині ХХ ст., згодом сюди увійшли тодішні соціалістичні країни Європи.

Зміна населення різних континентів та прогноз на майбутнє. Вертикальна вісь у логарифмічному мастабі. В двадцятому столітті населення світу зростало найшвидше в порівнянні з усіма минулими епохами завдяки зменшенню смертності в багатьох країнах. Зменшення смертності пояснюється прогресом медицини й значним збільшенням продуктивності сільського господарства, пов'язаного із зеленою революцією[10][11].

В 2000-му році Організація Об'єднаних Націй оцінила ріст населення на рівні 1,14% в рік, що складає 75 млн. людей. Це менше, ніж пікове значення у 86 млн. людей у 1987 році. Швидкість росту населення на всій Землі поступово зменшується від 2,19% в 1963 році, але в окремих регіонах, зокрема на Близькому Сході та в Африці на південь від Сахари, рівень росту залишається високим.

В деяких країнах ріст від'ємний, тобто населення зменшується. Особливо це стосується Центральної та Східної Європи, в основному через малу народжуваність та Півдня Африки — через високу смертність зв'язану із захворюваннями СНІДом[Джерело?]. В наступному десятилітті Японія та деякі країни Західної Європи теж зіткнуться з проблемою зменшення населення через перевищення смертності над народжуваністю.

В результаті росту населення, що перевищує можливості регіону, виникає перенаселення. З іншого боку, такі області можна розлядати також як недонаселені, оскільки населення в них не вистачає для підтримки економічної системи.

ООН стверджує, що темпи росту населення швидко зменшуються через демографічний перехідний період. Вважається, що населення Землі досягне максимального значення 9,22 млрд. в 2075 році[12].

Розподіл

Детальніше у статті Густота населення

Густота населення станом на 1994 рік

Населення Землі розподілене на планеті нерівномірно. Найбільша густота населення в Індії, Китаї, Японії, на заході Європи в районі Бенілюксу та в районах великих мегаполісів.

Загалом в Азії проживає понад 60% світового населення. Китай та Індія складають 20% та 17%, відповідно. Друге місце займає Африка — 12%. Європі належать 11%, Північній Америці — 8%, Південній — 5,3%. Найменше населення серед усіх континентів у Австралії — 21 мільйон.

Етнічний склад

У світі тисячі народів. Найчисельніший із них — ханьці. Вони складають 19,73% земного населення. 14,2% людей походить із Африки на південь від Сахари

Передбачення

Те, як зростатиме населення Землі в майбутньому, важко передбачити на довгу перспективу. В середньому народжуваність дещо зменшується, але дуже різна в розвинутих країнах (де вона часто недостатня для відтворення населення) та країнах, що розвиваються. Існує велика відмінність у народжуваності серед представників різних етносів. Смертність може несподівано збільшитися через хвороби, війни та катастофи, або ж зменшитися завдяки новим відкриттям у медицині. ООН видала кілька різних прогнозів, які ґрунтуються на різних припущеннях. Впродовж останніх років ООН неперервно змінювала ці прогнози в сторону зменшення, аж тільки у бюлетені за березень 2007 року збільшила цифри на 2050 рік на 273 млн.

2)Загальна характеристика країн Центральної і Східної Європи, Північної і Центральної Азії

2)Загальна характеристика країн Центральної і Східної Європи, Північної і Центральної Азії.