ЛЕКЦІЯ 6 – на тему:

РЕПРЕЗЕНТАТИВНІ ФУНКЦІЇ ЗНАКІВ

ТА ЇХ ФОРМАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

1. Основні типи (форми) знаків. Класифікація знаків на основі визначення ступеня мотивованості й довільності його складників (елементів).

2. Особливості символічної репрезентації і парадокс репрезентації

3. Генеза знакових систем як процес семіозу

4. Проблема матеріальності компонента знака. Деріда як критик концепції Сосюра

І.

Застосування знаків належить до розумової функції.

Концепція Знака Ф. де Сосюра й Ч. С. Пірса, незалежно одна від одної, вказують на ментальну складову знака, як неуникненого його компонента. З цього випливає, що здатність оперувати знаками стосується ментальної складової у взаємодії організму з природою. З цієї ж здатності – бере початок розум.

Функціонування відчуттів має знакову природу щодо сприймання організмом довкілля та взаємодії із середовищем. Тварини сприймають середовище в якому вони здатні існувати як певні природні кліматичні передумови виживання. Такі передумови повідомляють про себе теплом чи холодом, небезпекою чи затишком – і сигналізують через складну систему вібрацій, звуків, запахів, смаків, зорових образів тощо. Усі ці сигнали перетворюються на знаки через які встановлюється стійка взаємодія між довкіллям та організмом певного біологічного виду; простір взаємодії довкілля й певного біологічного виду конституюється як середовище виду, або «видосвіт» і позначається терміном «Umwelt». (Ширшу характеристику названому явищу пропонуватимемо у наступній лекції). Тварина навчається використовувати знаки або приймаючи, або уникаючи певних зовнішніх подразників довкілля.

Розвиток знакової мови відбувається паралельно з розвитком фізичних органів чуття й синоптичної нервової структури. Цей двобічний процес полягає у передачі сенсорних сигналів м’язам і залозам; він функціонує в інтересах елементарних біологічних потреб: самозбереження, росту, спадковості.

«Таким чином, навіть ментальність тварини виникає на примітивній семантиці…» (Лангер,31). Пристосування до довкілля (і перетворення його у придатне для виживання обжите середовище) є метою ментальності та мірою придатності останньої для виживання й розвитку популяції. Відносно людського виду, «обжите середовище» прибирає зміст культури.

Зовнішні сигнали кожна істота сприймає у межах власної конституції, обумовленої існуванням біологічного виду. Проте, людина використовує знаки не лише для вказування на предмети чи явища, але й, на відміну від тварин, – для уявлення про них, або для їхньої репрезентації. Пірс говорив, що «знак – це репрезентамен з ментальною інтерпретантою. Можливо, буваю репрезентамени, які не є знаками, тобто вони не потребують ментальних інтерпретант» (Пирс Ч. С. Избранные философские произведения. – Москва: логос, 2000. – С. 200).

Ми є видом, особливість якого полягає в тому, щоб прагнути створювати значення: «ми передусім Homo significans – творці значень». Ми створюємо значення у процесі нашої творчості й інтерпретації «знаків». Згідно з Пірсом, ми «мислимо лише знаками». Знаки набирають форми слів, образів, уяви, звуків, запахів, смаків, дій чи об’єктів, але такі речі не мають внутрішнього значення і стають знаками лише тоді, коли ми вкладаємо в них значення. «Ніщо не є знаком, якщо воно не інтерпретується як знак» (Peirce 1931-58, 2.172).

Ніщо не може бути знаком доти, доки хтось не інтерпретуватиме його як «те, що дещо позначає». Знак сигніфікує (позначає) щось інше за себе, чим репрезентує «це інше» на рівні ментального його сприйняття через концепт, поняття, уяву. Сигніфікація водночас – це також процес реферування концепту (поняття) до чогось зовнішнього від нього. Ми інтерпретуємо знаки здебільшого несвідомо, відносячи їх до відомих систем ментальних конвенцій. Саме семантичне застосування знаків лежить в основі семіотичного підходу до реальності.

Пірсова модель знака, завдяки визначенню його референційної функції, відводила місце для об’єктивної реальності, яку модель Сосюра прямо не визначала. Ч. С. Пірс, звичайно, не був наївним реалістом й доводив, що реальність дається не прямо, а через досвід, у якому взаємодіють зовнішній світ та ментальний потенціал людини, – в цій позиції він був близьким до поглядів І. Канта. Проте принципова відмінність між ними в тому, що для Ч. С. Пірса досвід – опосередкований і насичений знаками. Пірс підкреслював, що залежність способу існування речей від способу певної їх репрезентації проблематизує питання щодо природи реальності. Тому залучення референта не робить модель знака Пірса автоматично легшою для розуміння проблем пізнання за модель знака Сосюра, в якій референтність не одержує витлумачення.

Д ля зручності розгляду презентативної функції, нагадаємо структуру моделі знака Ч. С. Пірса.

А - Знак-носій: форма знака,

В - Сенс: сенс, значення, що його створює знак,

С - Референт: те, для чого знак поставлений.

Додаткова пояснювальна схема компонентів знака за Пірсом:

А - Репрезентамен: форма, якої набирає знак (не обов’язково матеріальна),

В - Інтерпретанта: але не інтерпретатор, а радше сенс, вчинений знаком,

С - Об’єкт: до якого знак відсилає, реферує.

Ліонс застерігає, що навіть серед тих, хто визнає усі три компоненти тріади Пірса, існують вагомі розбіжності:

• чи А має визначатися як фізична чи ментальна сутність?

• У чому полягає психологічний чи онтологічний статус В?

• Чи С стосується винятково зовнішніх речей, що можуть бути реферовані через сигніфікацію, або виголошення знака? (Lyons 1977, 99).

Значення знака не випливає з його середини, але виникає з його референції та інтерпретації. У в процесі інтерпретації також важливим стає місце для інтерпретатора, або користувача знака. Будь-який знак перебуває у парі з об’єктом. Тобто знак – це відношення його з його ж об’єктом, за яким стоїть річ, предмет чи явище. Ч.С. Пірс: «Знак по його первинності – це образ Об’єкта, і він, стого кажучи, може бути тільки ідеєю» (Там само. – С. 201)

Знак і об’єкт перебувають у відношенні один до одного. Однак це відношення наступає тоді і тільки тоді, коли виникає третя його складова – відношення до суб’єкта, або інтерпретант. Відношення суб’єкта до двох інших термінів (знак і об’єкт) є значно багатшим, ніж відношення у межах логічної пари.

Семіотики проводять розмежування між знаком і знаком-носієм (останній є ПОЗНАЧУВАЛЬНИКОМ у Сосюра і репрезентаменом у Пірса.) Знак є чимось складнішим, ніж знак-носій. Позначувальник (signifier) чи репрезентамен – це форма, в якій знак виникає.

Якщо Сосюр підкреслював довільну природа лінгвістичного) знака, то більшість семіотиків вважають, що знаки відрізняються за ступенем їхньої довільності, мотивованості й конвенційності.

Ф. де Сосюр не залишив класифікації знаків, тоді як Пірс, навпаки, запропонував розподіл і підрозподіл знаків у надзвичайно деталізованій систематиці: він висунув теоретичний прожект, що існує 59 049 типів знаків, пізніше зведеному до мінімального числа 66.

ІІ. СИСТЕМА ЗНАКІВ: ТРИ ТИПИ (ФОРМИ) ЗНАКА.

ЗНАК-ОБРАЗ, ЗНАК-ІНДЕКС І ЗНАК-СИМВОЛ

З нак-образ, або іконічний знак

Знак-Образ (іконічний знак): форма, спосіб у якому позначувальник (signifier) сприймається як подібність або імітування позначуваного (впізнаваний вигляд, звучання, відчуття, смак, запах). Але образи можуть також бути конвенційного характеру, як, наприклад, зодіакальні знаки, й тоді вони переходять на рівень символічний.

Пірс: образи (ікони), знаки-образи репрезентують об’єкт головно завдяки його подібності. Знак є образом остільки, оскільки він подібний до тієї речі, яка використовується як знак. Наприклад, портрет людини, фотографія, малюнок, скульптура тощо.

Образи мають такі властивості, які мають подібність до тих об’єктів, які вони репрезентують, і які збуджують аналогічні відчуття у розумі. На відміну від індексів, «образи не мають ніякого динамічного зв’язку з об’єктами, які вони репрезентують». Так є тому, що позначувальник уподібнений до того, що він зображає, але він не стає з необхідності його іконою, образом.

С. Лангер вважає, що портрет, по суті, є символом, а не точною копією того, що він подає. Те що ми пізнаємо в образі, є аналоговими відношеннями частини до цілого.

Загалом семіотики вважають, що не існує чистих образів (ікон) – в них завжди є елемент, що стосується із культурної конвенції. Наприклад, «ми говоримо, що портрет особи, якої ми не бачили, є переконливим (is convincing)».

(У цьому англійському слові «переконання» (convince), бачимо семантичний зв'язок зі словом конвенція (convention), угода. Це означає, що за духом англійської мови значення слова «переконання» пов’язане з ментальним станом члена англійської комунікативної спільноти і стосується саме громадського прийняття або неприйняття певного факту, явища, як правдивого або неправдивого. Звідси можемо розуміти, чому проблема істини набуває прагматичного визначення саме в контекстів англійського комунікативного середовища. Істина – це те, в чому переконуємося, але передумовою переконання є а) логічна несуперечливість та б) її соціально-комунікативна (діалогічна) контекстуальність. Істина за означенням не може суперечити успішному розвитку життя і самоздійснення людини. Власне таку ідею й осягнув Пірс і розгорнув її у прагматичному контексті, як первинному, такому, що, на рівні існування комунікативної спільноти, виступає передумовою референції концепту «істина».)

(16) Для того, щоб знак був цілковито іконічний, тобто був образом, він має бути транспарентним (явним, очевидним, відкритим) для кожного, хто раніше його ніколи не бачив. Ми бачимо схожість тоді, коли ми вже знаємо значення. Тобто, навіть реалістичний портрет є водночас і символом, і образом. Іконічний, образний, знак може бути вкрай пробуджуючим спогади чи пам'ять.

Образність завжди залежить від того медіума, в якому маніфестується його форма. Наприклад, слова «лукоморье», «дуб» у поезії Пушкіна матимуть адекватне сприйняття для всіх тих, хто вже бачив попередньо і лукоморє, і дуби. Але для читачів, особливо для дітей, скажімо, степового Казахстану чи пустельно-гірського Афганістану ці слова викликатимуть цілком інші образи й інші значення.

Більшість семіотиків наголошують роль конвенції у відношенні до знаків. Навіть фотографії і фільми побудовані на конвенціях, які ми мусимо вивчати, щоб «читати». Такі конвенції є важливим соціальним виміром семіотики.

Щоб знак був справді іконічним, він мав би бути прозорим для того, хто ніколи не бачив його раніше. Ми бачимо схожість коли ми вже знаємо значення. Отже, навіть реалістична картинка є символічною настільки ж як і образною (іконічною).

Ч. С. Пірс вважав, що іконічний знак з погляду на його субстантивну основу, представляє: а) прості якості і тоді він є образом; б) відношення, і тоді він – діаграма; в) паралелізм до чогось іншого і тоді він – метафора.

Знак-індекс

Знак-Індекс (вказівник, відбиток): форма, спосіб, у якому позначувальник (signifier) не довільно, а прямо пов'язаний із позначуваним (тим, що позначається) (signified) – цей зв'язок може бути спостережуваним або відстежуваним: «природний знак» (дим, грім, слід ноги, луна, аромат тощо), медичні симптоми, заміри інструментів, сигнали, вказівники, слова займенники – цей, той, прислівники - тут, там.

Стук у двері – це індекс, все, що фокусує нашу увагу, що нас лякає – це індекси (Пірс).

Візьмемо до уваги, що перечислені форми знаків характеризуються ступенем зростання конвенційності від знака-індекса – до знака-образу – і до знака-символа.

Індексувальність є, можливо, найбільш невпізнавуваним концептом.

Пірс пропонував різні критерії конституювання індекса. Індекс вказує на щось: наприклад, годинник чи сонячний знак вказують (індексують) годину дня.

Він відсилає до «непідробленого відношення» ('genuine relation') між знаком та об’єктом, який не залежить повністю від інтерпретуючого розуму. Об’єкт є обов’язково наявним, існуючим. Індекс зв’язаний з його об’єктом як матеріальний факт. Існує «реальний зв’язок». Тут може бути прямий фізичний зв'язок. Індексувальний знак подібний до фрагменту, що відірваний від об’єкта.

На відміну від образу (ікони), об’єкт чого може бути вимислений, фіктивний, індекс стоїть недвозначно саме до цієї чи тієї речі. Він з необхідністю має певну властивість, спільну з нею: позначувальник справді перебуває під впливом від позначуваного (signifier is 'really affected' by the signified). Проте відношення не базується лише на схожості: індекси не мають значної схожості зі своїми об’єктами. Подібність чи аналогія – це не те, що визначає індекс. «Все, що привертає увагу є індексом. Все, що вражає нас, є індекс». Індексувальні знаки спрямовують нашу увагу до своїх об’єктів через сліпе примушення. Психологічно, дія індексів залежить від асоціації за

близькістю, а не від асоціації за подібністю чи від інтелектуальної діяльності.

Знак-символ

Зн ак - Символ/символічний: форма, спосіб в якому позначувальник (signifier) не схожий на позначуване (signified), але який є фундаментально довільний або чисто конвенційний, тому відношення має бути вивчено, засвоєно, як, наприклад, в мові, алфавіті, числах, азбуці Морзе, дорожніх знаках, національних прапорах тощо. «Знак – це те, у відповідності з чим відбувається дія; а символ – це знаряддя думки» (Лангер, 59). Реальне мислення можливе лише у світлі справжньої мови.

Ікона не має динамічного зв’язку з об’єктом, який представляє (репрезентує). Індекс фізично пов'язаний зі своїм об’єктом, вони складають органічну пару, проте інтерпретуючий розум не має нічого спільного з цією парою.

Символ пов'язаний зі своїм об’єктом через ідею розуму, який використовує цей символ. Без такої ідеї ніякого пов’язання не існувало б. (Пірс, 216; (299)).

Знаки індекси і знаки-образи є більше «прикутими» до референційного позначувального (signified), тоді як у конвенційних символічних знаків позначувальне (signified) може визначатися більшою мірою через позначувальник (signifier).