Лекція 13 (2 год.) Структура масової інформації

Журналістика (з франц. – щоденник) – „особлива сфера суспільно-політичної діяльності”²⁶; „вид громадської діяльності...”, „продукт журналістської діяльності”; „вид творчості у сфері соціально-політичної практики...”; „вид мистецтва і форма масовоінформаційної діяльності...”²⁷; „система ЗМІ, за допомогою якої відтворюється картина суспільного життя сьогодення”; „наука, що вивчає історію ЗМІ, їхні функції та принципи, закони літературно-публіцистичної творчості”²⁸.

Журналістика поєднує або ігнорує культурні, політичні, економічні, національні, геополітичні, стратегічні, глобалізаційні та інші, з одного боку, параметри, з іншого – координати. Журналістика самореалізується через професійну діяльність, тобто з допомогою, по-перше, особистісно-індивідуального підходу, по-друге, організаційно-колективного моделювання. Іншими словами: журналістика – це поєднання творчих і продуктивних модуляторів, з допомогою яких твориться кінцевий продукт (інформаційний, аналітичний, масовоінформаційний, елітарний, друкований, періодичний, телевізійний, радіо тощо). За характером журналістська професійна діяльність може бути: а) інтегративно-об’єднувальною, б) стимуляційно-продуктивною, в) кризовою, г) провокативною, д) викривальною тощо.

Теорія журналістики, тобто принципи систематизації знань, термінологія, взаємодії законів функціонування журналістики як виду діяльності та журналістської науки, що вивчає цей вид діяльності, як і будь-яка інша теорія (наука), – не може бути вичерпною чи непроблемною. Традиційно журналістика, надто ж її функції, піддається „перекладу” з мови фаховості (теорія журналістики²⁹) на мову універсалізації, загальнодоступності, адже всі (насамперед практики і псевдоінтерпретатори) знають, що функціональні параметри журналістики часто зводяться до інформування, виховання, розважання... Іноді ці параметри навіть окреслюють роль ЗМІ.

Українська журналістика відповідає усім наведеним, традиційно застосовуваним до журналістики в широкому розумінні, конфігураторам, але, як кожна національна журналістика, вона відмінна за низкою таких специфічних соціально-культурних модуляторів:

А) зародження;

Б) історія і розвиток;

В) мова/и видання (ефіру);

Г) культурно-політичне середовище (ґенезис і сучасність);

Д) традиції і перспективи (домінанти сповідувані і майбутні);

Е) персоналії;

Є) видання...

Простіше кажучи, все те, що творить минуле, теперішнє і майбутнє української журналістики, що є живим мислячим соціокультурним організмом (світом), якому притаманна мова (код плюс історія – Ю.Лотман³⁰), який має очі та голову, тобто вміє бачити і не мовчати, який не байдужий, а дієвий, не мертвий, а живий (не статичний, а функціональний), який існує не сам по собі, не відірвано від кожного і всіх, а є частиною кожного і всіх, тобто творить своєрідну ойкумену, забуття чи ж ігнорування якої у світовому контексті збіднює й обділяє надбання світового журналізму, робить його неповноцінним...

Тут враховуємо соціальний досвід. Досвід – це не тільки практика, знання певних принципів, а також культурна і політична історія, ґенезис, імунітет і беззахисність, „плюси” і „мінуси” – все те, що має бути засторогою і підказкою, традицією і розвитком.

Журналістика як складна соціальна система – не просто суспільний, політичний, культурний, національний, державотворчий та державозміцнюючий, плюралістичний та демократично-ціннісний феномен, а насамперед соціокультурний адекват дійсності (з усіма вадами та досягненнями), який функціонує за правилами соціокультурної моделі.

Як і мова (система духовного життя людини і нації³¹), журналістика є теж/може бути ідеальною дійсністю, впорядкованою за певними законами, канонами і правилами, відповідати функціональній природі (духовної екзистенції, біеволюції, фазового самоототожнення, духовної апеляції, передавання та збереження Духу/інформації, мислення, спілкування/комунікування, моралі/етики, національної ідентифікації, пізнання та осягнення світу, волютативності, сенсорності/почуття). Журналістика, подібно до мови, є (у більшості історичних держав) і утверджується (у новосформованих країнах) як національний зображально-ґносеологічний адекват, включаючи, по-перше, онтологічне, по-друге, просторове, по-третє, часове членування дійсності, по-четверте, кількісне членування реальності, по-п’яте, ототожнення та диференціацію реалій у мові автора, по-шосте, статику та динаміку в мові автора/ЗМІ, по-сьоме, відображення причинно-наслідкових зв’язків і, по-восьме, категорії об’єктивності/суб’єктивності.

Модель журналістики як національний зображально-ґносеологічний адекват (в ідеалі), дозволяє сконструювати (створити, видозмінити), конструювати (творити, видозмінювати), продемонструвати (змакетувати, відтворити) дійсність, тобто вести мову про фіксацію статус-кво журналістики в певний момент або про розвиток-занепад (ґенезис) в історичній ретроспективі, а можна передбачати шляхи розвитку (гіпотези, концепції) в перспективі.

Враховуючи позиційні пари соціокультурних моделей журналістики, описані у працях ростовського професора Є.А.Корнілова³² (шість позицій), доповнимо цей перелік і нашими власними. Аналізуючи аспекти соціокультурних моделей (п’ять позицій), вперше означені у статті київського професора В.І.Шкляра³³, насамперед через плин часу і перспективи в умовах глобалізації, спробуємо вдосконалити і цей перелік. Для „повноти картини”, враховуючи етапи розвитку систем масової комунікації, де журналістика займає ключове місце, можна було б детально зупинитись на масовокомунікаційних моделях (трансмісії, ритуалу, привернення уваги та рецепції (сприймання)), але цього не робитимемо, оскільки вони достатньо описані і в зарубіжній³⁴, і в українській літературі³⁵. Додамо лише, що ці моделі й аспекти намагатимемось теоретично осмислити і практично застосувати частково, у порівняльному аспекті.

У контексті сказаного (аналізуючи журналістику як цілісну соціальну систему) важливі і теоретичні світові концепції свободи преси (Дж.Мільтон, Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Геґель, Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Міль, В.Вейтлінг, К.Маркс, Ф.Енгельс і навіть В.Ульянов) та національні (Володимир Мономах, І.Франко, І.Кедрин-Рудницький), і види, і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності, соціалістична), і форми (жанри, композиція, архітектоніка) журналістики.

Систему журналістики (засобів масової інформації) як об’єкт дослідження можна показати на малюнку:

Мал. Система ЗМІ як об’єкт дослідження.

Оскільки ЗМІ мають дуальний характер (і відтворюють, і творять), журналістику необхідно аналізувати в системах „горизонталь – вертикаль”: структура ЗМІ детермінована внутрісистемною комбінацією елементів і технологій (горизонталь) і зовнішніми зв’язками з елементами систем вищого порядку (вертикаль). Система ЗМІ є підсистемою системи вищого рівня – ЗМК, остання ж – підсистемою політичної системи:

Мал. Система ЗМІ/ЗМК.

Найоптимальніше розглядати ЗМІ як складне суспільне явище, комплекс функцій і принципів, а не бачити тільки епігона-віддзеркалювача, інструмента чи засобу.

Вимоги до системи ЗМІ близькі до вимог системи ЗМК:

а) оптимізація елементної бази (технологічні, економічні, редакційні, аудиторні сегменти, які взаємодіють як між собою, так і навколишнім середовищем; б) функціональна здатність забезпечити інформаційні потреби суспільства; в) синхронізація складових політичної системи (держава, партії, громадські організації, суспільні протиріччя, співпраця, субординація і координація, стани консенсусу і протиріч, консонансу і дисонансу, балансу і дисбалансу, політична культура і традиції, ідеологія і релігія...).

Журналістика спроможна формувати громадську думку. Образно кажучи, вона – ніби система кровообігу в політичному (суспільному) організмі, з’єднана і задіяна каналами комунікації (ЗМК). „Каталізаторами її діяльності стає залежність від середовища”³⁶, в якому журналістика функціонує. З одного боку, журналістика формує певне суспільне середовище, з іншого, останнє впливає на журналістику: і позитивно, і негативно. Головна проблема – проблема відповідальності преси³⁷, адже відображаючи систему соціального контролю, регулюючи взаємини в суспільстві (конкретне – загальне, тобто „людина – суспільство”), журналістика зачіпає різноманітні аспекти життєдіяльності – соціокультурну, політичну гармонізацію.

„Медіатизація політики – політизація ЗМІ” – позиційна пара „політології журналістики” (новий термін В.Шкляра, А.Чічановського, О.Стариш), покликаної вивчати, аналізувати характер функціонування ЗМК як політичного процесу. Важливо усвідомлювати: основна функція системи ЗМІ як підсистеми ЗМК у плюралістичному суспільстві – налагодження, підтримка взаємозв’язку між суспільством і владою, що складається з двох модельних пар: „преса – влада”, „преса – суспільство” і становить тріаду „суспільство – преса – влада”. У тоталітарному суспільстві послідовність елементів системи інша: „влада – преса – суспільство”.

Те, що преса двічі в центрі, можна пояснювати її посередницькою місією, а можна потрактувати як візуальний збіг. Уважаємо, що центричність журналістики наявна тільки в першій тріаді, оскільки випливає з усвідомлення важливості власної суспільної ролі і функції ЗМІ – зрівноважувати інтереси, важелі впливу, не дозволяти порушувати правила і принципи. Тоталітарна тріада – манекен-пародія, ілюзія центричності, адже за таких обставин найважливіша функція ЗМІ – пропагандистська.

Комбінація „преса – влада – суспільство” відповідає медіатизації політичної системи, коли ЗМІ контролюють усіх інших, втручаються в політичну сферу, намагаючись її контролювати. За таких умов має місце рольовий дисбаланс, що веде, по-перше, до тоталітаризму слова, по-друге, безвідповідальності слова, по-третє, загострення суспільних протиріч. Медіатизація може бути спровокована як відсутністю професійної культури, нехтуванням морально-етичних принципів, так і відповіддю на політизацію ЗМІ (комплекс несанкціонованих втручань політики в діяльність ЗМІ). В обох випадках медіатизація є ознакою захворюваності політичної системи і порушенням системи суспільних балансів.

Спроби класифікувати ЗМІ і ЗМК завжди привертають увагу, надто тоді, коли вони цікаві й новаторські. Українські науковці дуже вдало подали типологію ЗМК (залежно від каналу комунікації і за мотивами звернення до ЗМК) в окремих таблицях. Для подальшого аналізу використаємо зведену таблицю³⁸, яку доповнюємо трьома компонентами (п.5-7), виділеними півжирним курсивом.

Отже, класифікація мотивів, типів і форм ЗМК:

	Мотив		Типи ЗМК залежно від каналу комунікації
		Форма ЗМК	Візуальні	Аудіовізуальні	Мультимедійні
1.	Приватний		Лист, факс	Телефон, відеотелефон	Електронна пошта, електронні форуми, чати
2.	Прикладний		Довідники, бюлетені, листівки, плакати	Кіно-радіо-теле-науково-популярні програми	Пошукові системи й довідкові ресурси
3.	Розважальний		Книга	Домашні аудіо- й відеокінотеатри	Гіпертекстова бібліотека (on-line, CD-R)
4.	Новиннєвий		Друкарські ЗМК	Теле- і радіопрограми	Мережеві медіа
5.	Дослідницький / аналітичний		Друкарські ЗМК	Кіно-радіо-теле-науково-популярні програми	Пошукові системи й довідкові ресурси, гіпертекстова бібліотека
6.	Віртуально-дезінформаційний		Бюлетені, листівки, плакати, друкарські ЗМК, брошури	Теле- і радіопрограми	Електронна пошта, мережеві медіа
7.	Рекламний

Генезис видів комунікації можна простежити на цьому малюнку:

Розвиток комунікації співставний із розвитком глобалізації. Сьогодні світ технологічно настільки розвинутий, що охоплює усі (крім останнього) види комунікації – від усної до глобальної, від внутрішньої до масової. Наявний технологічний ресурс – це і добре (швидко, дешево, всеохопно, глобально), і погано (невміння ефективно розпоряджатись, кібернетична залежність, втрата реальності й віртуалізація, паралелізація дійсності, використання з пропагандистською, маніпуляційною, провокативною метою). Симптоматично, але подальший технологічний поступ нівелюватиме удосконалення комунікаційних зв’язків своєю тотальною вседоступністю. Проблеми формату, освіти, морально-етичних принципів раритетизуються, домінуватиме індивідуальне невігластво, зведене до культу квазісвободи, безвідповідальності, необдуманих бажань. Елементи останнього вже приживаються в мережних медіа (сайти з продажу людей, людських органів, систем озброєння, сексуальних послуг тощо). Енергія цинізму, хамства, психопатологій масштабується: інфікує неімунізованих індивідів і навіть соціуми.

Традиційні ЗМІ байдужі до медіа близького майбутнього, ніби не розуміючи, що безмежні медіа (не стільки за географією поширення, скільки за мотивами і способами діяльності) – це шлях у глибоке минуле, до первинної усної комунікації з усіма наслідками (наприклад, правила визначає сильніший, нахабніший), проте технологічно досконалої, усім доступної, тобто глобальної. Не виключено, що за якесь століття число неписьменних, інтелектуальних кастратів, що не продукують і навіть не споживають ідеї, а тільки спостерігають і реагують на бачене-чуте (радістю чи сумом, спокійно чи емоційно) щонайменше подвоїться, а то й потроїться за рахунок віртуаломанів (ігротехнозалежних) – представників молодих поколінь, неспроможних оцінити й вирішити цивілізаційні, гуманітарні й техногенні виклики, щораз гостріші проблеми енергетичних, водних, харчових ресурсів. Відповідальна журналістика не може стояти осторонь. Від її позиції – активної чи пасивної – значною мірою залежить і її майбутнє, і майбутнє соціокультурних систем.

Сама структура журналістики (як сукупність технологічної, економічної, редакційної, інформаційної, організаційної, аудиторно-комунікаційної складових) у цьому сенсі не є родовим, а тільки допоміжним поняттям. Натомість рольова відповідність у соціумі, адекватність соціокультурним викликам у сенсі творення-руйнування, трансформація функцій і принципів журналістики наближає до розуміння сучасної ситуації і побудови гіпотез майбутнього.

За поодинокими винятками, сьогодні українська журналістика тяжіє до відмови від традиційної для себе аналітично-інтерпретаційної моделі, себто від континентального типу журналістики, популярного в Європі, або журналістики думання. Захопившись символізацією ментально чужорідної інформаційної або американської моделі, якось не замислюємось над тим, що старі набутки друкованої преси майже втрачено, до нових – не наблизились і, маємо підстави припускати, не швидко наблизимось (насамперед через економічні традиції економити на журналістиці – організаційній інфраструктурі, редакційній структурі тощо). Натомість унормовується низькопробна еклектика.