Лекція 17 (2 год.)
Соціокультурні фактори журналістики
Практична журналістика (ПЖ) як творчий фах постійно змінюється. Внаслідок фінансових, політичних, морально-етичних, психологічних атак (операцій) редукуються її структура, позиції, ієрархія функцій. Часто домінують функції рекламування та рекреації-розважання (електронні та „глянцеві” ЗМК). ПЖ певним чином втрачає незалежність та унікальність (як самодостатня соціальна система) на користь інструментарності (як засіб досягнення мети) та товару (як механізм збагачення).
Особливо несприятливі умови для виживання (не кажучи про розвиток) національної журналістики не є перебільшенням. Давно назріла потреба ідентифікаційної корекції (уточнень, доповнень, переосмислень):
а) професії журналіста (як це є, наприклад, у Франції та інших країнах, де прес-секретар чи будь-який чиновник не є журналістом);
б) засобів масової інформації;
в) засобів масової комунікації;
г) прав і статусу журналіста;
ґ) редакційного договору.
Так само важливою проблемою залишається розробка, ухвалення й реалізація ефективної концепції державної інформаційної політики, що сприяла б і пропагуванню державних, національних цінностей та інтересів ззовні (через розвиток системи власних кореспондентів за кордоном), і захисту від інформаційних інтервенцій, і гармонізації функціонування системи журналістики всередині держави... Адже тільки так можна „уникнути синдрому „вторинності” (sekond hand) міжнародної інформації та залежності від інших, посередницьких рук, за допомогою яких ми нині репрезентуємо Україну світові”1.
Розуміння необхідності таких „трансформацій”, тобто відновлення журналістики як соціально-культурної системи, вироблення механізмів девальвації слова, має бути і в середовищі журналістів-практиків, і в середовищі учених-журналістикознавців, але найголовніше – підтримане владними інституціями (і через поліпшення пресового законодавства, і з допомогою успішної реалізації громадського мовлення, роздержавлення (але не раптового і бездумного, здатного паралізувати місцеві ЗМК). Доцільно ставити питання, по-перше, про оптимізацію процесів збереження журналістики як творчого фаху і як соціокультурної системи в нових, складних умовах глобалізації, по-друге, про гармонізацію (а не трансформацію) теорії журналістики та практичного функціонування журналістики (в т.ч. і з допомогою медіадосліджень, які ми не схильні трактувати як панацею) в контексті необхідності зміни тенденцій домінування інформаційного журналізму над світоглядною (аналітично-концептуальною) журналістикою (йдеться про творення якісно нових стандартів).
Журналістика (і як соціальна система, і як наука, і як творча професія) ще пручається зовнішнім втручанням в її складний організм („Інформація та інформаційні технології стають дедалі ефективнішим знаряддям у міжнародному протиборстві”2). Наскільки її вистачить? Журналістика поєднана з масовокомунікаційною діяльністю тим, що є трибуною, ретранслятором, посередником між замовником та споживачем. Посередницька функція журналістики (М.Розін3) не вписується в онтологічні межі, а набута останніми десятиліттями, сьогодні – одна з найбільше задіяних, проте й одна з найшкідливіших (у сенсі самозбереження). На часі дуже складне, сутнісне, надзвичайно актуальне завдання, яке сформулював професор В.Шкляр: „Журналістика – це конструктор реальності, а не її дзеркало. Міжнародна журналістика – це світовий соціальний архітектор сьогодення, це позиція соціального конструктивізму планети...”4
ЗМІ – ЗМК, канал комунікації – засіб інформації: предметно-конструктивний модифікатор
У контексті вимог часу і європейських культурних традицій, журналіст – представник вільної творчої професії, не державний чиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист, не рабсила, не чиясь власність і не товар, яким можна розпоряджатись. Журналіст – ерудована, комунікабельна, культурна, толерантна, але принципова людина, яка вміє написати текст відповідного жанру, підготувати і провести телерадіопрограму державною мовою, усвідомлюючи високу місію свого професійного покликання як архітектора і творця державності, а у фаховій діяльності керується почуттями обов’язку, патріотизму, жертовності. Журналістика – це творча і вільна професія, яка захищає інтереси громадян і суспільства (не медіавласників, не гілок влади або чиновників), себто професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує все, що відбулося, відбувається або може відбутися. Журналістика – це не „піар”, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда.
Переосмислення ролі професії та її значення для психосоціокультурних характеристик системи журналістики як підсистеми націополітичної системи важливе з погляду перспектив ґенезису самої журналістики: ЗМІ вужче поняття за ЗМК, медіа – за мас-медіа, преса – за масову інформацію.
Як літописці сучасності, ЗМІ покликані інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і соціалізації. ЗМК – це не тільки ЗМІ, а всі можливі засоби передачі: крім традиційних (друкованих, аудіовізуальних), це й кіно та відеопродукція (і як індустрія), буклети, брошури, рекламні проспекти, комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична інформаційна дія...), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця (замовника-ініціатора-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніката), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу, примирення-конфлікт...). ЗМК – ще й канали поширення/реальності комунікації. ЗМІ – частина ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони. ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними.
„Українські ЗМІ – ЗМІ України – ЗМІ в Україні”, попри нібито синонімічність, – штучна тріада, де кожен елемент окремо, всупереч асинергічності, розінтегрованості, сукупно становить ЗМК України.
Українські ЗМІ співставні з національними ЗМІ, вони акумулюють націокультурні й ментальні складові: українська мова, ідея національної держави, національної пам’яті, релігії.
ЗМІ України – це не тільки національні (проукраїнські) ЗМІ, а весь спектр мас-медіа, що зареєстровані і виходять у світ в Україні: у т.ч. російськомовні, мовами національних меншин, які сповідують і які заперечують національні вартості, традиції, по-різному трактують історичне минуле і бачать перспективи розвитку.
ЗМІ в Україні – поняття ще ширше, ніж ЗМІ України, адже додатним елементом тут чужоземні (чужомовні) ЗМІ, які, разом із зареєстрованими в Україні антиукраїнськими мас-медіа, становлять російсько-центричну більшість.
Через відкритість інформаційного простору, вікову російську культурну експансію, сучасні інтервенційні стратегії, українські засоби масової інформації в незалежній державі Україна не просто програють накладами (масовістю), поступаються фінансовим станом, а й у хронічній залежності від зовнішніх факторів, тобто у меншості. Таким чином, ЗМІ України конструюють і модифікують ненаціональну соціокультурну систему – привабливу для російськомовних (як громадян, так і чужинців) і непривабливу для україномовних.
Сучасна українська журналістика як соціокультурний феномен ще не осмислена: не сформульовані нові завдання, не вироблені критерії, не врахований потенціал. Має місце підміна понять: і журналісти, і науковці, нехтуючи сутнісно-онтологічні, інструментально-типологічні та ідеологічно-проекційні модулятори, часом не бачать потреби розрізняти ЗМІ і ЗМК. Питання „Чим насамперед є і мають бути ЗМІ – комунікативним каналом чи засобом інформації?” зовсім не надумане, актуальне, важливе.
Спробуємо теоретично обґрунтувати проблему: ресурсний потенціал засобів масової інформації дозволяє їм розвиватись як самодостатній соціокультурній системі (підсистемі системи вищого рівня), не обмежуючись посередницько-комунікативною роллю. Журналістика – засіб масової інформації, а не (тільки) канал комунікації.
Модифікуючи структурно-типологічні, змістові характеристики і особливості ЗМК та ЗМІ, зіставляючи паралелі (аналогії) ЗМІ-ЗМК у двох концептуальних моделях – європейсько-континентальній та англо-американській („острівній”), осмислюючи сучасний стан ЗМК і ЗМІ в Україні, застосовуючи методи наукового аналізу, порівняльного аналізу, прогнозування, можна окреслити перспективи розвитку української журналістики.
В основі ЗМК – комунікація, тобто поєднання когось із кимось, чогось із чимось (технічне, дротове, залізничне, авіаційне, автомобільне, текстове, міжособистісне, міжнаціональне, глобальне...), спрямований вплив з метою реалізації певних інтересів і завдань. Визначень комунікації більше сотні (Л.Баркер: „Процес взаємопов’язаних елементів, організованих для досягнення необхідного результату або мети”5; К.Мортенсен: „Поведінка, пов’язана з повідомленням”6; Дж.Маєрс і М.Маєрс: „Передбачуваний, постійний і завжди наявний процес розподілу значень та допомоги під час символічної взаємодії”7; Г.Почепцов:„Процес прискорення обміну інформацією”8, Дж.Гербнер: „Суть і роль повідомлень у суспільстві”9). Попри множинність визначень, її суть незмінна.
Г.Почепцов конструює теорію комунікації такими базовими елементами10:
- моделі комунікації;
- комунікація і суспільство;
- методи комунікативного аналізу;
- комунікативні процеси;
- комунікативні дискурси;
- комунікативні технології;
- міжнародні комунікації;
- інформаційні війни;
- психологічні/інформаційні операції;
- інформаційні конфлікти в перехідних суспільствах;
- інформаційні війни в цивілізованому вимірі.
Базові елементи містять такі піделементи: психотерапія, політичні технології, релігійні технології, менеджмент міжнародних конфліктів, примусова дипломатія, розвідка як комунікативна діяльність, асиметрична інформаційна дія, пропагандистська комунікація, елементарна модель впливу, пропагандистський аналіз, фактори збільшення ефективності інформаційної операції, особливості радіопропаганди, методи реструктуризації комунікативного простору, інформаційні конфлікти (між засобами символізації, соціальними групами, у країнах перехідного періоду, на рівні міфологій, у масовій свідомості), інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору...
Хрестоматійний перелік доповнимо („осучаснимо”) низкою реальних, хоч і не названих, складових масової комунікації: телевізійна пропаганда і контрпропаганда, традиційні методи маніпуляції, методи інтернет-маніпуляції (пропаганди), стимуляції, канібалізм кадру, рекламний тоталітаризм, або ж кабельно-супутникові, мультимедійні та інші технічні можливості, що дозволяють контролювати і керувати як „маленькою” людиною (індивідуумом), так і цілою країною (масами).
Уже цих „ракурсів” і „перегляду можливостей” достатньо, щоб принаймні засумніватись у доцільності встановлення знаку рівності між ЗМК і ЗМІ. Моделі ЗМК важко пов’язати і з позиційними парами соціокультурних моделей журналістики (глобальна-регіональна, острівна-континентальна, друкована-аудіовізуальна, офіційна-неформальна, якісна-самвидав, демократична-тоталітарна)11, хоча певне позиціонування з офіційною, бульварною та тоталітарною пресою доречне.
Сутнісно-онтологічні особливості предмету теорія комунікації, окреслені вище, дозволяють поставити під сумнів єдність, навіть схожість ЗМК та ЗМІ. За умови, що йдеться власне про ЗМІ, а не ЗМІП (засоби масової інформації та пропаганди – визначення тоталітарної доби), ЗММ (засоби масової маніпуляції), ЗММП (засоби масової маніпуляції і пропаганди). Акцентуємо на цьому гостро, бо часом реалії постперебудовчого періоду, далекі від журналістики, дозволяють декларувати і сприймати імпортовану низькопробність як справжню журналістику або, що гірше, науку про журналістику. Цьому сприяють і об’єктивні фактори: утворення інформаційних, ідейних, національних вакуумів на місці ЗМІП, відсутність концепцій і мотивацій до заповнень вільних ніш, недорозвиненість ментально-культурного імунітету у представників журналістських еліт і неспроможність протистояти валунам нових, часом примітивних, ницих ідей, методик, форм творення і функціонування мас-медіа, бідність (фінансова та інтелектуальна).
Учасники масово-комунікаційного процесу, насамперед професійні комунікатори (журналісти, ЗМІ) мають усвідомлювати усю відповідальність за плекання-функціонування неоміфілогем, стереотипів, знекровлення інформаційного простору України.
Журналістська творчість взаємопов’язана зі сферами суспільного життя – політикою, економікою, ідеологією, наукою, культурою, літературою і мистецтвом, правом, мораллю. Професійні стандарти журналістської творчості (національний аспект) базуються на етичних нормах, відповідають критеріям своєчасності, точності, об’єктивованої суб’єктивності, коректності, аргументованості, цілісності інформації12. Журналістський текст зумовлений або зумовлює, за В.Шклярем, чотири фактори: інтересу, майстерності, психіко-логічного сприйняття і соціальної дії. Проблеми теорії журналістики становить поетика журналістського (публіцистичного) твору, або система змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема. Журналістський добір фактів (пошук) – це творчий акт трансформування явищ предметної реальності в елементи тексту, журналістський факт – моноінформативний, публіцистичний – поліінформативний. Подія (факт предметної реальності) не може сама собою перетворитись на змістовий елемент тексту без втручання суб’єкта (ззовні) – журналіста (публіциста). Роль журналіста визначальна, бо добір і виділення фактів, нехай і за допомогою множинності дрібниць дійсності, пов’язані з суб’єктивним моментом. Однією з найважливіших у журналістиці є проблема аргументації (документально-фактична, науково-емпірична, вартісна (ціннісна)), адже аргумент – основа доказовості, те, що обґрунтовує істинність основної тези, ідеї13.
„Журналістика – це своєрідний акт творчості, що безперервно супроводжується аналізом, спирається від початку і до кінця на аналіз і синтез”14, журналістський твір – продукт творчої діяльності, результат тривалого процесу творення, який базується на системі методів (вивчення, викладу) та конструктивних елементах (задум, тема, ідея, концепція) і категоріях змісту (групи елементів: подієво-фактичні, проблемно-тематичні, ідейно-концептуальні), категоріях форми (жанрово-визначальні, сюжетно-композиційні, лексико-стилістичні). Розуміння журналістики (і як творчість, і як система) у різних моделях журналізму (виду діяльності) нетотожне:
1. Журналістика – частина загальнолітературного процесу, де місце художнього вимислу займають реальні події та явища.
2. Журналістика – один із каналів комунікації для поширення важливої для комунікатора інформації.
Перше визначення близьке носіям європейсько-континентальної моделі ЗМІ (журналістика коментарів, аналізу, публіцистика), а друге – „острівної” моделі (журналістика фактів, наближена до ЗМК). Перше – не заперечує фундамент журналістики – публіцистику (за визначенням М.Титаренко, складний соціокультурний феномен цілої системи публіцистики15, що реалізується і в журналістиці, і в літературі, і в науці, і в релігії). Друге – не знаходить публіцистиці місця. Умовно структура системи публіцистики-журналістики (концептуальної журналістики – крім рекламної та релаксійної) в політичній системі може мати такий вигляд:
Система публіцистики-журналістики.
Публіцистика, по-перше, – базисна реалізація релігії, літератури, культури, науки, політики, по-друге, вищий щабель журналістики, по-третє, органічний поєднувач вищої суспільної сфери і щоденної інструменталізації з допомогою ЗМІ.
Окремими факторами детрадиціоналізму нашої журналістики є потужний культ „факту”, що не потребує осмислення, риторика про призначення преси – бути товаром, виконувати товарну функцію підприємства тощо. Усі ці речі справді потребують осмислення, висновків, дій, а не інертно-мовчазної згоди і бездіяльності. Тому інформаційно-інтелектуальну модель (попри скептицизм шанованих колег) не можна вважати фіктивною, допоки буде принаймні один інтелектуальний ЗМІ (будь-якого виду), де тексти будуватимуться на причинно-наслідковому зв’язку, де не заперечуватимуться національні і світоглядні орієнтири, а сам ЗМІ сприйматиметься як культурологічний феномен, а не інструмент збагачення.
Сучасне становище детерміноване поясненим словосполученням „Українські ЗМІ – ЗМІ України – ЗМІ в Україні”. Національні ЗМІ – наче бідні родичі ЗМІ України та ЗМІ в Україні. Водночас в Україні є газети й журнали, радіо і телепрограми, інтернет-видання, з секундоміром яких звірятимуться інші, навіть ті, що заможніші і більше „розкручені”. Час – той суддя, що допоможе уникнути багатьох помилок. Минуло, коли про львівський щоденник „Діло” взагалі воліли не згадувати або коли його трактували як „буржуазно-націоналістичний орган”. Натомість сучасні дослідники (С.Кость, Ю.Шаповал, М.Житарюк) вважають, що „Діло” міжвоєнного періоду (як якісна європейська й україномовна (!) газета) відповідало усім критеріям інформаційно-інтелектуальної моделі журналістики.
Попри певну структуризацію українських ЗМІ від кінця 90-х років ХХ століття, слід очікувати глобальної реструктуризації мас-медійного простору України. Пов’язано це з багатьма чинниками – зародженням і розвитком суспільного мовлення в електронних ЗМІ, посиленням конкурентності в регіональній пресі і трансформації більшості місцевих мас-медіа, перерозподілом чинних і пошуком нових ніш (наприклад, якісні щоденники, молодіжна преса), у центральних ЗМІ, капіталізацією медійного сеґменту і приходом західних медіавласників... Заокеанські чи європейські – теж важливо, бо це – і спосіб, і стиль, і напрямок, і швидкість руху, що впливатимуть на соціокультурну модель саме української журналістики. Каналізаційним прискорювачем інформаційних і суспільних процесів став Майдан-2004. Але на зміну революції приходить контрреволюція, замість Майдану – „Постмайдан-2005-2008”, який загальмував і політику роздержавлення ЗМІ, і громадське мовлення, і девальвує Слово, нищить канони гуманізму і відповідальності преси.