Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці наприкінці хх ст.

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка об'єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10—20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) у 80-ті роки через конфліктну ситуацію в субрегіоні практично не функціонував. Але на межі 80—90-х років інтеграційні зв'язки в Центральній Америці відновилися. їхньою характерною рисою стали часті зустрічі президентів центральноамериканських країн. Від 1990 р. в них брала участь і Панама. В червні 1990 р. на зустрічі президентів в Антигуа (Гватемала) був підписаний План розвитку для Центральної Америки, що передбачав спільні зусилля у сфері науково-технічного прогресу, в розвитку інфраструктури, у розв'язанні проблем зовнішнього боргу тощо.

90-ті роки характеризувалися подальшим функціонуванням усіх основних структур Андської групи. Проте найбільшу активність виявляли дипломатичні відомства. Рада міністрів закордонних справ блоку постійно виступає із спільними заявами з головних питань сучасності латиноамериканського континенту і світу. Щодо інших сторін своєї діяльності, особливо в економічному співробітництві, то АГ не відігравала значної ролі. Як доказ цього можна навести той факт, що в економічних частинах такого авторитетного документа, як Голуба книга МЗС Японії, АГ навіть не згадується.

Стислий аналіз майже 30-річного існування Андської групи дає можливість зробити деякі висновки.

По-перше, завдяки зусиллям засновників створено чітку структуру субрегіонального співробітництва, яка за певних обставин може дати плідні результати. Проте надмірна інституціоналізація створеного об'єднання не завжди відповідала реальному життю.

По-друге, діяльність АГ свідчить, що в умовах тотожних економік, які не доповнюють одна одну, неможливо створити єдиний господарський комплекс різних держав. Тому для збереження об'єднання Андська група пройшла шлях від розробки широких економічних планів до створення суто політичного угруповання, яке намагається спільно вирішувати проблеми міждержавних стосунків на континенті, а також у світі.

По-третє, незважаючи на декларативність більшості документів і рішень, а також відсутність у багатьох випадках серйозних результатів, АГ стала своєрідною перешкодою тим відцентровим тенденціям, які традиційно існують в латиноамериканському світі.

У цілому ж досвід Андської групи може вважатися плідним, як і досвід такої субрегіональної організації, як АСЕАН у Південно-Східній Азії. Головним, і це має враховувати сучасна Україна, є те, що будь-яке регіональне чи субрегіональне об'єднання має будуватися на спільному інтересі, який ґрунтується не тільки на Ідейних чи політичних гаслах, а й на міцній основі економічного інтересу. Європейський парламент, Маастрихт стали можливими завдяки створенню міцних спільних економічних підвалин, а не тільки як результат загальноєвропейської ідеї[8, c. 372-374].

На нараді в Тегусігальпі (Гватемала) у грудні 1991 р. президенти п'яти центральноамериканських республік і Панами досягли домовленості про заснування Центральноамериканської системи інтеграції (ЦАСІ) в складі шести країн перешийка. В 1992 р. утворено координуючі органи ЦАСІ й ухвалено програму конкретних дій. У жовтні 1991 р. в столиці Гватемали урочисто відкрилася перша сесія Центральноамериканського парламенту (договір про субрегіональний парламент підписали Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріка та Нікарагуа).

Активніше домагались всебічної, в тому числі політичної, інтеграції три республіки в субрегіоні — Гватемала, Гондурас і Сальвадор. У жовтні 1992 р. їхні президенти висунули ідею політичного союзу і створення Центральноамериканської федерації. З лютого 1993 р. вони розпочали ліквідацію взаємних митних бар'єрів, здійснення єдиної митної політики та інтеграцію фінансових систем. Певний інтерес до планів трьох республік виявила Нікарагуа. Коста-Ріка підтримала лише ідею економічної інтеграції. Панама погодилася на їхню інтеграцію, розглядаючи її як проміжний етап до спільного співробітництва зі США і Мексикою.

Розвивалося співробітництво у межах Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС). Працювали її комітети і міжнаціональні комісії з виробництва і збуту продовольства та інших товарів, з водних ресурсів, судноплавства, енергетики [11, c. 257-258].

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.

У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об'єднував найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гре-надини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи[1, c. 103-105].

Більшість латиноамериканських країн у 90-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – одне з великих інтеграційних об’єднань у регіоні. Включає 10 країн Південної Америки – Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор та Мексику. Була створена згідно з Договором Монтевідео, підписаному в 1980 році. Цей договір створив загальні правові межі для регіональної інтеграції та надав державам-членам можливість вести переговори і укладати угоди щодо різноманітних економічних питань, що представляють взаємний інтерес. ЛАІ замінила Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), створену згідно з «Угодою Монтевідео» 1960 р. Тоді була створена жорстка тарифна система, яка в ряді випадків себе не виправдовувала, а з позиції сьогоднішнього дня була просто невигідною. Країни повинні були надати режим найбільшого сприяння для всіх країн ЛАВТ, а не тільки своїм партнерам, що в подальшому могло б привести до двосторонньої вигоди. На практиці країни перестали пропонувати своїм пріоритетним партнерам товари за пільговими тарифами, оскільки це автоматично розповсюджувалось і на інших членів ЛАВТ. Це стало спричиняти збитки національним економікам з боку конкурентів з інших країн.

Іншим великим інтеграційним угрупованням континенту є МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur) – спільний ринок країн Південного конусу. Створений в 1991 році. Налічує чотирьох повноправних – Аргентину, Парагвай, Уругвай, Бразилію та двох асоційованих членів – Болівію та Чилі.

Це найбільший інтегрований ринок Латинської Америки, де сконцентровано:

– 45 % населення (більше 200 млн.);

– 50 % сукупного ВВП (більше 1 трлн. дол. США);

– 40 % прямих зарубіжних інвестицій;

– 60 % сукупного товарообігу;

– 33 % зовнішньої торгівлі регіону.

Для керівництва процесом інтеграції в 1994 році були створені такі інституції:

– Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);

– Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;

– 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики. Відзначимо, що МЕРКОСУР – об’єднання, яке стабілізуючим чином впливає на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.

Проте, незважаючи на наявність істотних позитивних здобутків, на шляху розвитку цього інтеграційного об’єднання чимало проблем, серед яких можна виділити такі:

а) не досягнута мета повної відміни тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі. Учасники МЕРКОСУР домовились тимчасово на перехідний період (до 2000 року) зберегти значну кількість виключень із загального режиму Так, Уругвай має 950 тимчасових виключень з безмитної торгівлі між країнами-членами МЕРКОСУРу, Аргентина – 221, Бразилія – 28, Парагвай – 272;

б) не вдалось узгодити в намічені терміни і єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з країн, що не входять до МЕРКОСУР;

в) не завершена робота по відміні нетарифних обмежень.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі.

Інші інтеграційні об’єднання континенту:

– Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор).

– Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор).

– КАРИКОМ або Карибське співтовариство (налічує 14 англомовних країн Карибського басейну) – досить розвинуте інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів[6, c. 329-332].

Уже із середини 90-х років (тобто через 5 років після початку реформ) континент починають трясти фінансово-економічні кризи. У них виявилися утягнені провідні країни регіону (Аргентина, Мексика). У цілому політика Вашингтонського консенсусу привела до ще більшої залежності латиноамериканських країн від економіки США й інших провідних капіталістичних країн. Сукупний зовнішній борг країн Латинської Америки до 2002 року склав 800 млрд. доларів, на його обслуговування йшла більша частина їх і без того невеликих бюджетів. Кількість бідняків у регіоні виросло до 220 млн. чоловік і поляризація суспільства тривала.

У міру того, як крізь формули плану загальамериканської інтеграції, запропонованого США, усе більше проступали їхні імперіалістичні замашки, у самій Латинській Америці виник альтернативний план об'єднання країн регіону. Основним застрільником Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУРА) виступила Бразилія й ряд інших країн Андського співтовариства. Причини їхньої особливої думки криються в економіці.

На відміну від країн Центральної Америки й Карибського басейну Бразилія мало залежить від торгівлі зі США, крім того, це практично єдина країна в регіоні, що володіє розвитий промисловістю, що майже автоматично робить її джерелом альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Бачачи наслідку сліпого проходження рецептам Вашингтонського консенсусу, вона не прагнути послабляти національний контроль над економікою й "на рівних" конкурувати з американськими компаніями, резонно думаючи, що є істотна різниця між "країною, що робить комп'ютерні чипи" і "країною, що робить картопляні чіпси". Маючи самодостатню економіку, Бразилія прагне об'єднати навколо себе латиноамериканські країни в рамках МЕРКОСУРА й по можливості - без участі США.Із приходом до влади лівоцентристського уряду Лули Бразилія на якийсь момент перетворилася в лідера альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Цьому сприяло вироблення т.зв. "консенсусу в Буенос-Айресі", що припускає збереження вільного ринку (як діючого інструмента економіки), але одночасно визнає відповідальність держави за соціальну сферу й згладжування нерівності в суспільстві. Прихід лівоцентристських політиків до влади в Аргентині, Уругваєві, Чилі й посилення близьких до них по поглядах політичних сил у Мексиці, Сальвадорі й Еквадорі роблять МЕРКОСУР реальною альтернативою плану об'єднання Латинської Америки в рамках ФТАА й під верховенством США.