79. Історія україни у працях вчених укр.Діаспори (40-70-ті рр.)

Українська історична наука в еміграції була представлена двома генераціями науковців - старшою та молодшою - і продовжувала кращі традиції, закладені як історіографами київської документальної школи В.Антоновича, так і його продовжувачами, що належали до львівської та київської історичних шкіл М.Грушевського (М.Андрусяк, М.Антонович, О.А.Великий, Л.Винар, О.Домбровський, І.Лисяк-Рудницький, Т.Мацьків, О.Оглоблин, Д.Олянчин, Я.Пеленський, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, О.Субтельний, Д.Штогрин). Їх праця проходила в рамках ВУАН і НТШ як в Європі, так і в Америці. Великого наукового розголосу набуло і Українське історичне товариство (1965) та Український науковий інститут Гарвардського університету (1968). При багатьох вищих навчальних закладах існують центри українознавства (Іллінойський, Альбертський університети). Плідно працюють науковці і в УВУ та у Василіанському науковому осередку у Римі. Спадщину визначного політолога В.Липинського вивчає Східноєвропейський дослідний інститут (Філадельфія) (директор - акад. Я.Пеленський). Чимало цікавих матеріалів друкує часопис "Український історик" (1963) (голов. ред. - проф. Л.Винар). Завдання українських істориків в еміграції визначив 0.0глоблин; воно включало пункти про об'єднання всіх істориків, оборону інтересів вільної української історичної науки та виправлення фальшивих і тенденційних інтерпретацій історії України в історичних працях СРСР і у вільному світі. Для студій діаспорних науковців характерні синтезуючі огляди, вироблення і продовження наукової схеми українського Історичного процесу, введення української історії в східноєвропейський контекст .

Поглиблено розробляються і питання української державності, особливо за часів гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та національно-визвольних змагань 1918-1920-х років. З окремих науково-історичних публікацій треба згадати грубезний звід архівних документів з історії України і Української церкви "Monumenta Ukrainae Vaticana" (за ред. О.А. Великого), статті і джерельні матеріали "Михайло Грушевський. На порозі нової України" (за ред.Л.Винара) (1992), "Олександр Оглоблин. Студії з історії України" (ред. Л.Винар) (1995), спогади "В боротьбі за українську державу" (1990) та ін.

Побачили світ підручники Н.Полонської-Василенко "Історія України" в 2-х томах (1972-1976) та О.Субтельного "Україна: історія" (1988). З монографічних видань слід виділити працю В.Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" (1993), І.ЛисякаРудницького "Історичні есе" в 2-х томах (1994) та Л.Винара "Михайло Грушевський: історик і будівничий нації" (1995) та ін. Останніми роками чимало закордонних істориків працюють в Україні, деякі очолюють академічні установи (О.Пріцак (1991-1998), Я.Пеленський). Частина з них обрана іноземними членами ПАН України (О.Пріцак, Я.Пеленський, О.Субтельний, А.Жуковський). Часопис "Український історик" паралельно виходить і за кордоном, і в Україні.

80. Сучасні дослідження історії україни зарубіжними вченими.

У короткому описі неможливо охопити усі навіть найважливіші сучасні дослідження закордонних істориків, котрі стосуються історії України, тому у цій відповіді йтиметься лише про її окремих представників та окремі дослідницькі традиції.

Серед досліджень зарубіжних дослідників української історії можна виділити декілька напрямків:

1. Спроби написання синтетичної історії України

2. Дослідження, присвячені т.зв. «складним» темам історії України, напр. польсько-українському конфлікту, діяльності ОУН-УПА, Голокосту та Голодомору та ін..

3. Тематика, присвячена україно-російським відносинам, переосмисленню радянського минулого історії України.

Професор Віденського університету Андреас Каппелер до української тематики прийшов через вивчення російської історії.

Вагому складову його наукових пошуків становить тематика україно-російських відносин у ХІХ столітті та становища українців у етнічній ієрархії Російській імперії.

У своїх працях він часто звертається до проблем російського та радянського імперіалізму. Одна з останніх робіт –«Великороси» і «малороси»: Російсько-українські взаємини та сприйняття в історичній перспективі» (Сіетл, 2003).

Інший збірник - "Важкий шлях до нації", присвячений українській історії ХІХ-ХХ століть.

У 2007 році вийшла друком його «Мала історія України» (перше видання – 1994 рік, німецькою мовою). Найважливішим у підході Каппелера у цій монографії є концепція багатоетнічної України - автор інтегрував в українську історію поляків, євреїв, росіян, німців.

Вагомий внесок у дослідження проблем україно-російських відносин зробив також Марк фон Хаген, керівник журналу «The Journal of Modern History», професор Колумбійського університету. Окрему увагу він приділив дослідженню радянського минулого історії України та його переосмисленню.

Професор Єльського університету у США Тімоті Снайдер є автором монографії The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999, котра подає синтетичну версію в т. ч. українського націєтворення. На жаль, ця робота ще не була перекладена українською мовою. Одна із цікавих гіпотез Снайдера стосується «сталінського» періоду історії України. На його думку, Голодомор в Україні став наслідком політики колективізації, але він не був навмисно спланований радянським керівництвом. За Снайдером, Сталін скористався голодом в Україні,щоб знищити як заможних українських селян, так і національно свідомих партійних активістів. Схожі до Снайдера інтерпретації містять роботи італійського історика Андреа Граціозі та американця Террі Мартіна.

Автором іншої синтетичної роботи з історії України, котра з’явилась у 2007 році, є «Історія України» Пола Роберта Магочі, де подано детальний аналіз політичної, соціальної та економічної, релігійної та культурної історії України.

Історію України він подає у ширшому культурному та порівняльному контексті європейської історії, що дає йому можливість уникати обмеженості національної традиції історіописання. Як і Каппелер, Магочі представляє історію України не тільки як історію українців, але й інших національних груп, але у порівнянні з Каппелером Магочі подає набагато ширший фактичний матеріал, котрий умістився на більше як 600 сторінках.

Складним питанням україно-польських відносин під час 2 Світової війни присвятив свої дослідження польський історик Гжегож Мотика. Вони заслуговують на увагу в силу того, що польський історик намагається представити обидві сторони конфлікту.

На окрему увагу заслуговують також праці Ларрі Вулфа – «Винайдення Східної Європи…», де він аналізує інтелектуальні репрезентації Східної Європи у західноєвропейському дискурсі до ХІХ ст. Ця історія стосується української історії опосередковано але, може бути яскравим прикладом «історії ідей» для українських істориків. Найбільш цікавим у цьому випадку може бути стаття Вулфа про «винайдення Галичини», де він показує інтелектуальні дискусії в історії Галичини.