Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Источниковедение.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
01.09.2019
Размер:
605.18 Кб
Скачать

77. Новітні дослідження історії україни у наукових та навчальних інститутах львова.

З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор - акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім. І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій).

Інститут історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка. Директор — Грицак Ярослав Йосипович, доктор історичних наук, професор. Інститут історичних досліджень був створений у жовтні 1992 р. для реформування дослідження і викладання історії у Львівському університеті. Мета Інституту — поглиблення рівня наукових досліджень у галузі історичної науки та споріднених з нею наукових дисциплін. Інститут впроваджує нові методики історичних досліджень (усна історія, прозопографія, застосування математичних методів і комп’ютерної техніки), популяризує кращі здобутки класичної української та західної історичної науки; розширює міжнародні зв’язки і співпрацю з українськими та зарубіжними науковими центрами, які досліджують історію Центральної та Східної Європи. Його особливістю є поєднання академічної та викладацько-методичної діяльності.

З 1996 р. Інститут регулярно видає свій науковий журнал “Україна модерна”, який має статус видання ВАКу. У журналі публікуються статті, розвідки, рецензії українських та зарубіжних вчених з історії України та Центрально-Східної Європи нової та новітньої доби.

Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України – єдина в Україні академічна науково-дослідна установа, в якій спільно працюють відділи історичного, соціокультурного та літературно-мовознавчого спрямування. Така багатогранність сприяє реалізації інтердисциплінарних досліджень, полегшує залучення представників різних гуманітарних наук для вирішення актуальних комплексних проблем.

В Інституті є бібліотека, архів, унікальні бази даних, в т.ч. картотеки словника української мови XIV-XVст., джерелознавчі картотеки Івана Крип’якевича та Мирона Кордуби. Експозиція та фонди археологічного музею завдяки щорічним експозиціям поповнюються цінними експонатами з пам’яток археології земель Галичини і Волині.

В інституті діють Центр досліджень нац-виз.руху (В. В’ятрович), Відділ досліджень укр-пол.взаємин (М. Литвин), Відділи відповідних періодів історії України (Ф. Стеблій).

В 2007 р. було завершено роботою над підготовкою та виданням тритомника присвяченого 750-річчю Львова, який є найбільшою з дотепер виданих історій міста.

78. Дослідження історії україни емігрантськими вченими у 20-30р

Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та ін. країнах. Їхні дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в Берліні (УНІ-Б). Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ, заснування якого підготували О.Колесса, М.Грушевський, Д.Антонович, С.Дністрянський та інші. Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а відтак – у Мюнхені. На відкритті УВУ в Празі (23 жовтня 1921 р.) у великому залі Природничого інституту Карлового університету виступив перший ректор УВУ О.Колесса на тему "Українсько-чеські взаємини від X до XX ст.", якою започаткувалась актуальна проблема в українській історіографії – історія міжнародних зв’язків України. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії України і української історіографії. Провідну роль у ньому відігравали відомі історики державницького спрямування, зокрема В.Біднов, Д.Дорошенко, Б.Крупницький.

Діяльність українських істориків еміграції міжвоєнних років, їх внесок у розвиток державницького напряму української історіографії або замовчувалися, або спотворено висвітлювалися в радянській історіографії. Натомість у працях істориків діаспори Л. Винара, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полянської - Василенко знайшли відображення основні надбання діаспорної історіографії, її державницька спрямованість.

Уже з перших кроків діяльності Українського історико-філологічного товариства у Празі та розгортання історичних студій в УВУ, лідируюче місце у цих процесах посів Д.Дорошенко, який прибув сюди в грудні 1920 р. на запрошення викладати в УВУ. Він зробив кілька доповідей на засіданнях товариства, у яких провідною ідеєю було державницьке бачення не тільки конкретно - історичного українського процесу, але й історіографічного.

З метою глибшого розвитку державницького напряму української історіографії, в стінах Українського наукового інституту в Берліні в 1928 – 1931 роках працювало Українське академічне товариство – науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були доктори наук В.Кучабський та Д.Олянчин – відомі представники державницького напряму української історіографії. В складі товариства були молоді українці (вчені та студенти), що здобували знання в інституті, а тут продовжували займатися науковими студіями. На засіданнях товариства зачитувалися наукові доповіді та реферати з державницької проблематики.

У 1931 р. Д. Дорошенко передав свої повноваження в УНІ-Б І.Мірчуку, що спричинило кризу і негативно відбилося на науковій діяльності. В цей період прерогативи набуває "практична політика".З 1933 р. деякі співробітники Українського наукового інституту в Берліні почали схилятися до політики Гітлера в "східноєвропейському питанні". В умовах нацистського режиму небезпечно було займатися наукою, а тим більше – українською. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі. Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв'язку з поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку 30-х років поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.

Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Найяскравішими його постатями були Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Дністрянський, В. Кучабський, Б. Крупницький, С. Томашівський та інші. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.