
- •3. Історіографічний факт
- •4. Сучасні іст. Концепції укр. Вчених та узагальнення в них досягнень світової іст.Науки…
- •5. «Літописний період» 11-13 ст.
- •6. Галицько - волинський літопис
- •7. Історичні твори сусідніх україні земель 11-13 ст.
- •10. Історичні твори другої пол. 16-першої пол. 17 ст.
- •11. Зміцнення літописної традиції та поширення історичних знань в україні (кінець 16 – перша пол. 17 ст.)
- •13. Українська національна традиція в густинському літóписі
- •14. Регіональні літописи першої половини 17 ст.
- •15. Історія боротьби укр.Козацтва з туреччиною, кримом і польщею у мемуарах першій половині 17 ст.
- •16. Мемуари 16-17 ст. Як своєрідний вид історичної літератури.
- •18. «Хроніка з літописців стародавніх» феодосія сафоновича.
- •19. Козацькі літописи
- •20. Історія хмельниччини у творах граб’янки і величка.
- •21. Історичні хроніки і реєстри першої половини 18 ст.
- •22. Козацько-старшинські автономістичні ідеї в історичних творах другої половини 18 ст.
- •23. Відображення історії запоріжжя в другій пол. 18 ст.
- •25. Проблеми історії україни в мемуарній літературі 18 ст.
- •26. Українська археографія в останній третині 18 – першій половині 19 ст.
- •27. Галицька історіографія історії україни (кін. 18 – поч. 19 ст.)
- •29. Історична концепція зубрицького.
- •30. Націон. Ідея та її бачення в творчості «руської трійці»
- •31. Бантиш-Каменський та «Історія Малої Росії»
- •32. Історичні дослідження я.М.Марковича та о.М.Марковича.
- •33. "Історія Малоросії" м.А. Маркевича.
- •34. Опрацювання і видання о. Бодянським праць з укр. Історії. Власні істор. Твори.
- •35. Історія Запоріжжя та Слобідської України у творах і. І. Срезневського.
- •36. "Історія Русів".
- •37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.
- •37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.
- •39. М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).
- •41. Етнографічні та літературні роботи п.Куліша початк. Періоду творчості.
- •42. Історія козацтва, міщанства та шляхетського стану у творах Куліша.
- •44. Галицька історіографія історії України другої пол. Хіх ст..
- •45. Історична концепція в.Антоновича.
- •46. «Київська школа» в.Б.Антоновича.
- •47. Вплив м. Драгоманова на розвиток укр. Іст. Думки.
- •48 Історичні праці о. Лазаревського.
- •51. Діяльність нтш у Львові.
- •52. «Іст. Українського народу» о. Єфименко.
- •53. Д. Яворницький – дослідник іст. Запор. Козацтва.
- •54. Початок наукової праці м.Грушевського у Львові.
- •55. Звичайна схема руської історії м. Грушевського.
- •56. М.Грушевський – дослідник історії кр.
- •57. Історія українського козацтва у концепції м.Грушевського.
- •58. Погляди Грушев. На укр. Іст. Хіх-хх ст
- •61. Дослідж. Іст.Укр. В заруб. Історіографії хіх -п.Трет.Хх ст.
- •62. Державницький напрямок в укр..Історіогр.
- •63. Історичні погляди в. Липинського.
- •64. Історія Галичини у творах с.Томашівського.
- •65. Українська революція 1917р. І перспектива іст. Досліджень.
- •67. Діяльність вуан.
- •68. Матвій Яворський та його школа.
- •69. Дмитро Іванович Багалій.
- •71. Українська історіографія у західній україні в 20-30 – ті рр.
- •72. Істор. Твори і. Крип’якевича.
- •73. Історія україни у післявоєнний період (40-60-ті рр.)
- •74. Радянська історіографія історії україни у 70-80-х рр.
- •76. Історична наука в україні на рубежі 80-90-х рр.
- •77. Новітні дослідження історії україни у наукових та навчальних інститутах львова.
- •78. Дослідження історії україни емігрантськими вченими у 20-30р
- •79. Історія україни у працях вчених укр.Діаспори (40-70-ті рр.)
- •80. Сучасні дослідження історії україни зарубіжними вченими.
61. Дослідж. Іст.Укр. В заруб. Історіографії хіх -п.Трет.Хх ст.
На зламі ХІХ–ХХ ст. польська історична наука характеризувалася низкою змін: вона просунулася вперед у методологічному, джерелознавчому та інтерпретаційному відношеннях, поширилися її контакти з європейською історіографією, намітився перегляд проблематики та теоретичних основ історії, зумовлений проникненням неокантіантських і неоромантичних ідей, відбулося поглиблення наукової спеціалізації, пов’язаної з виокремленням низки історичних субдисциплін.
Наприкінці ХІХ ст. польські історики генезу польсько-українських взаємин виводили з середніх віків, від Казимира Великого та Владислава Ягайла. Краківські вчені (Ю.Шуйський, М.Бобжинський, С.Кшижановський, Я.Фіялек) поширення польських кордонів на схід сприймали критично, вбачаючи у цьому причини гальмування розвитку Речі Посполитої та її краху у XVIII ст.
Поширення “ягеллонського міфу” вплинуло на висвітлення Люблінської унії, яку почали розглядати як подію, що не мала аналогів у світовій історії, а також як логічне завершення великого історичного процесу (А.Соколовський, Ю.Балабан). У своїх працях польські неоромантики акцентували увагу на позитивних наслідках унії: розширенні західної цивілізації на Схід (О.Бальцер); гарантуванні станових привілеїв, зрівнянні православ’я в правах з католицькою церквою (С.Кутшеба); зміцненні внутрішньої та зовнішньої єдності держави (О.Галєцький); запобіганні приєднання Литви та українських земель до Москви (С.Закшевський); наданні литовцям й українцям доступу до “вищої” польської культури (А.Брюкнер) тощо. Критично оцінювали унію представники народницької орієнтації(В.Конопчинський, В.Собеський). На їхню думку, з одного боку, це була подія, що не мала світових аналогів, з іншого – зосередження уваги на східних землях відвернуло увагу від західних польських теренів, що в майбутньому послабило польську державу. Апологетичне висвітлення унії представили А.Шельонґовський, Ю.Семенський, Ф.Конечни, Т.Корзон. Відмінні погляди репрезентували представники незалежницького напряму, які наголошували, що унія не виконала покладеного на неї завдання: не було створено політичної федерації і не було обмежено впливу шляхти.
На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської держави. На початку ХХ ст. у працях більшості істориків (А.Соколовського,Ф.Папе,С.Закшевського, Ю.Балабана) козацтво постає як різнонаціональні розбійницькі ватаги, що шкодили інтересам Речі Посполитої. Деякі вчені (Ю.Семенський, Ф.Конечни) трактували козаків як суспільну верству, що перебувала поміж шляхтою й селянством і складалася переважно з русинів. Про “тюркське” етнічне та культурне походження козаків й українського народу писали Ф.Равіта-Ґавронський, А.Шельонґовський. Неоромантики наголошували на соціально-економічних причинах козацьких виступів, називаючи їх “бунтами”, “конфліктами”. В оцінках особи Б.Хмельницького та його політичної діяльності польські вчені початку ХХ ст. наближалися до дослідників кінця ХІХ ст..
Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато, прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців.
Історики зламу століть не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов’язані з виокремленням земель України. Наслідком цього стало вживання географічної термінології при описі українських теренів. Проте більшість учених початку ХХ ст. розглядали українську територію як цілісну.
Для польської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. було характерним відчутне пожвавлення досліджень, присвячених історії України та українців. Українська тематика висувалася на одне з перших місць у польській історичній науці з перспективи майбутньої боротьби за створення незалежної польської держави, окресленої за взірцем давньої Речі Посполитої.