3.4 Передавання права на об'єкти промислової власності

Патентовласник не завжди має достатньо ресурсних можливостей, щоб використати запатентований ним ви­нахід або корисну модель повною мірою. Тому законо­давством передбачено можливість передавання права на інтелектуальну власність, зокрема на об'єкти промисло­вої власності. Надаючи дозвіл використовувати винахід третій особі, автор винаходу має від цього комерційну вигоду.

Продаж, ліцензій є достатньо поширеним видом пере­давання права власності.

Ліцензія — дозвіл використовува­ти технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протя­гом певного строку за обумовлену винагороду.

Продаж ліцензій патентовласниками та придбання їх суб'єктами підприємницької діяльності здійснюється на основі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір — договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знака, комер­ційної таємниці (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) лі­цензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

1. Залежно від підстави, на якій видається дозвіл вико­ристовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові.

Добровільна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник патенту з власної волі передає свої майнові права іншій фізичній або юридичній особі на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування і порядок виплати винагороди. Ліцензійний договір вважають дійсним, якщо він укладений у письмо­вій формі, підписаний сторонами та зареєстрований.

Примусова ліцензія. Це дозвіл на використання вина­ходу, що видається уповноваженою на це урядовою уста­новою за встановленою нею винагородою проти волі патентовласника. Світова практика показує, що вони видаються лише за виняткових обставин.

В Україні примусові ліцензії уповноважений реалізову­вати Державний департамент інтелектуальної власності. За законодавством України це може мати місце тоді, коли юридична особа, яка бажає використати запатентований винахід, не в змозі дістати прямий дозвіл патентовласника. Однак примусова ліцензія є певним обмеженням прав власника, тому може бути оскаржена патентовласником у судовому порядку.

Примусова ліцензія може реалізовуватись двома шля­хами: адміністративним або судовим. До адміністратив­ного вдаються тоді, коли цього вимагають інтереси сус­пільства або інтереси національної безпеки країни. За таких умов Кабінет Міністрів України може без згоди власника передати право на використання об'єкта промис­лової власності будь-якій іншій юридичній особі.

У судовому порядку примусову ліцензію може бути на­дано за заявою зацікавленої сторони. Такі дії можуть мати місце, коли власник чи його правонаступник зовсім не ви­користовували або використовували недостатньою мірою об'єкт промислової власності в Україні протягом трьох ро­ків після видачі патенту. Крім того, ці ж дії можуть бути застосовані і у випадку, коли використання патенту на ви­нахід чи КМ було припинено на термін більш ніж три ро­ки. Цим самим забезпечуються умови для використання винаходу суспільством.

2. Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяють на патентні та безпатентні.

Патентна ліцензія. Вона передбачає передавання за­хищеного патентом технічного досягнення. Умови ліцен­зійного договору щодо обсягу прав і терміну дії в цьому випадку визначаються правилами, які регулюють експлуа­тацію патенту.

Безпатентна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник технічного рішення (технології) дає дозвіл або фактично розкриває перед партнером по договору знання, які з певних причин не були запатентовані або ж не підда­ються патентуванню, наприклад модернізація наявного обладнання, яка дає можливість виготовляти продукцію з іншими властивостями; навчання персоналу новій методи­ці роботи, ноу-хау технічного характеру. За таких умов ук­ладення угоди про передавання технології у формі безпа­тентної ліцензії містить ризик для власника технології, ос­кільки не забезпечує його прав власності при ознайомленні протилежної сторони з цінністю та деякими таємницями технології. Для зменшення цього ризику практикується укладення опціонної угоди про нерозголошення таємниць технології. Вона передбачає надання майбутньому імпор­теру технології технологічної документації або дослідного зразка, які не повинні розголошуватися ним певний тер­мін, а власнику технології — опціонної винагороди, яка при укладенні угоди про передавання технології врахову­ється як частина ліцензійного платежу; у протилежному випадку — втрачається покупцем опціонної угоди.

3. Залежно від обсягу прав на використання розрізня­ють звичайні, виключні й повні ліцензії.

Звичайна ліцензія. Надає ліцензіату право використан­ня об'єкта ліцензії. Право розпоряджання зберігається за ліцензіаром.

Виключна ліцензія. Цей вид ліцензії надає ліцензіату право виключного користування об'єктом ліцензії за умо­ви збереження за ліцензіаром права користування техніч­ним рішенням у частині, що не передається ліцензіату; при цьому ліцензіар не має права давати ліцензії на викорис­тання об'єкта промислової власності іншій особі на цій са­мій території в обсязі наданих ліцензіату прав.

В угоді за виключною ліцензією ліцензіар може обме­жити права ліцензіата стосовно:

• терміну дії угоди (який може бути рівним або мен­шим за термін дії патенту);

• території (конкретним підприємством, областю, країною тощо);

• виду використання (тільки продаж об'єкта або тіль­ки його виробництво тощо).

Повна ліцензія. Згідно з нею ліцензіат одержує всі пра­ва на використання та розпоряджання технологією.

Ліцензіат, що дістав виключні права на певний об'єкт інтелектуальної власності, має право на укладення субліцензійного договору з іншою особою в обсязі наданих йому прав. У цьому випадку правовідносини між ліцензіаром і ліцензіатом зберігаються. Субліцензіат не вступає у безпо­середні відносини з ліцензіаром. Усю відповідальність перед ліцензіаром за виконання субліцензійної угоди у цьо­му випадку покладено на ліцензіата. Економічна доціль­ність субліцензійної угоди полягає в тому, що таким чином задовольняється потреба у попиті на товари та послуги на території дії угоди, якщо ліцензіат не спроможний за­довольнити їх сам. Обсяг прав, які надаються субліцензіату, визначаються обсягом прав, які одержав би ліцензіат за виключною ліцензію, і не можуть їх перевищувати.

Ліцензійний договір передбачає передавання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності на комер­ційній основі. Тому виникає необхідність обґрунтування доцільності придбання ліцензій, суть якого полягає у визна­ченні і порівнянні витрат на проведення власних НДДКР і промислового освоєння їх результатів і витрат, пов'язаних з придбанням ліцензій і промисловим освоєнням.

Вибір способу оплати ліцензії на переданий об'єкт ін­телектуальної власності залежить від розміру втраченої вигоди ліцензіара за умов передавання об'єкта, захисту прав власності на нього, ступеня освоєння технології (ла­бораторна чи прикладна). Відповідно до цього у практиці господарювання сформувалися такі способи оплати лі­цензії:

• у формі паушального платежу — разової або поділе­ної на кілька частин суми виплат, яка визначається загаль­ною величиною можливих втрат ліцензіара та наданих ним послуг. Такий спосіб оплати, як правило, використо­вується при передаванні незавершених технологічних розробок;

• у формі роялті — періодичних сум виплат ліцензіару (встановленого відсотка від обсягів виготовленої про­дукції на основі переданої технології);

• у формі поєднання паушальної суми платежу та роялті.

Отже, передавання прав на використання продукту ін­телектуальної діяльності через укладення ліцензійного до­говору дає змогу винахідникам отримувати вигоду від ре­зультатів своєї роботи навіть за умов, коли вони безпосе­редньо не займаються впровадженням новації у виробничу діяльність. Крім того, придбання ліцензій фірмами забезпечує прискорення процесу дифузії інновацій, а значить, сприяє економічному зростанню суспільства.

У світовій практиці існує ще одна схема відступу прав на деякі види об'єктів інтелектуальної власності. Останні­ми десятиліттями у країнах з розвинутою економікою значного поширення одержав продаж товарів, послуг та технологій на умовах франчайзингу.

Франчайзинг. Передбачає взаємодію двох сторін: франчайзера — сторони, яка є власником пев­ного нематеріального ресурсу і диктує умови контракту, та франчайзі — сторони, яка готова виготовляти продукцію за технологією та умовами, запропонованими франчайзером. Поточна ді­яльність франчайзі є цілком самостійною, але його підпри­ємство функціонує не як відокремлений об'єкт, а діє як частина єдиного комплексу, об'єднаного франчайзером. Терміном «франшиза» позначають договір франчайзингу.

Договір франчайзингу є комерційно привабливим для усіх зацікавлених сторін, в тому числі і для споживачів то­варів та послуг.

Література: [1, 3, 7, 8, 20]