2.1. Аналіз творів Італійського періоду

Цікавою, особливо для українського читача, є романтична поема "Мазепа"(1818 р.), останній з творів про сильну особистість "байронічного" типу. Але написана в нових для поета умовах у пору творчої зрілості, вона багато чим відрізняється від східних поем. По-перше, її герой — не вигадана загад­кова постать, а відома історична особистість, котра жила і діяла у відносно недавній час, була у складних і суперечливих відносинах з такими можновлад­цями, як польський король Ян Казимир, шведський Карл XII, російський цар Петро І. Одному він служив у молоді роки, з другим — був союзником у війні проти третього. По-друге, попри всі випробування і страждання, попри всі круті повороти, що випали на долю українського героя, він не впав у відчай, не загинув, а ведений залізною волею і мрією про незалежну Україну, став її гетьманом. Лише повний розгром шведів, з якими він висту­пив проти російського війська, прискорив кінець бурхливого, діяльного і драматичного життя уславленого гетьмана. Ім'я Мазепи було широко відоме у світі, а його незвичне життя привертало до себе увагу багатьох письменників. На відміну від більшості тих, хто відтворював у художніх формах постать українського історичного діяча, Байрон малює Мазепу з симпатією, як людину сміливої вдачі і могутньої волі, постать безумовно романтичну і титанічну, але аж ніяк не похмуро-демонічну. Зовсім не таким, як пушкінський старий Мазепа в "Полтаві", або юний королівський паж у трагедії Юліуша Словаць­кого "Мазепа", бо російський і польський поети, виходячи з національних історичних оцінок ролі Мазепи, ставилися до нього необ'єктивно, зобра­жуючи його зрадником, жорстоким честолюбцем, невірним коханцем тощо. У Байрона не могло бути національних упереджень і він змалював у поемі свого героя більш об'єктивно. До того ж, поет виступає в десятих роках на захист народів, що борються за національну незалежність або готуються до такої боротьби, і в цьому плані постать українського гетьмана, який вів боротьбу проти могутнього російського царя заради свободи України, не могла не імпонувати англійському митцю. Звичайно, твір Байрона не історичне відтворення реальної постаті Мазепи, а поетичне уявлення про романтичну, сильну і переможну особис­тість, яке склалося у автора з прочитаного ним твору Вольтера "Історія Карла XII". Через непевність цього джерела Байрон помилково вважав Мазепу польським шляхтичем і основну частину поеми присвятив надто захоплюю­чому, але малодостовірному епізоду Мазепиної юності. У Вольтера він про­читав: "Мазепа, родом з Поділля..., служив пажем Яна Казимира і при його дворі здобув певний європейський полиск. Любовний зв'язок його юнацьких років з дружиною одного польського магната було викрито, і чоловік його коханки з помсти наказав прив'язати Мазепу голого до дикого коня і пустити тварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад у степи, напівмертвого від втоми та голоду. Його взяли до себе місцеві селяни; він дов­го зоставався в них і відзначився у кількох походах на татар. Завдяки своєму розуму й освіті він став шанованим серед козаків, слава його все зростала, так що врешті це спонукало царя проголосити його гетьманом України". Поема має обрамлення — розгорнутий вступ і короткий висновок, де йдеться про важкі для Карла XII і Мазепи дні після поразки під Полта­вою. На шляху своєї втечі від ворогів-переслідувачів невеличкий загін зупи­няється в хащі лісу для перепочинку. Мазепа передусім піклується про свого коня, перевіряє зброю, потім сідає поїсти і ділиться з королем власною вбогою їжею. Байрон малює сімдесятирічного гетьмана як суворого і мужнього воїна, що поводить себе гідно і незалежно. Щоб розрадити, бодай хоч трохи, засмученого поразкою, втомленого, пораненого монарха, Мазепа розповідає епізод зі своєї юності. Це характерний для східних поем монолог-сповідь, насичений ліризмом і драматичністю. В останніх рядках поеми, висловивши надію, що наступного дня вони досягнуть турецького берега Дніпра і вря­туються, могутній старий лягає на голу землю, бо звик спати там, де його застане сон. Він не ображається на Карла, що той не подякував йому за опо­відь, бо змучений король і сам заснув на часинку. В цих вступних і заключних рядках поеми образ Мазепи нагадує героїчного і незламного Тараса Бульбу, а не загадкового героя типу Гяура чи Селіма, й викликає до себе таке ж став­лення, як цей романтичний образ Гоголя. В головній частині поеми йдеться, зокрема, про кохання Мазепи і дружини старого аристократа — Терези. Цей жіночий образ змальований тими ж барва­ми, що і образи всіх героїнь східних поем. А сама історія кохання витримана у тому ж піднесеному і мелодраматичному тоні, що й любовні драми цих більш ранніх творів. Та, мабуть, не лише заради зображення роману Мазепи і Терези була написана "українська поема" (хоча певна пікантність сюжету полягала в тому, що він мав автобіографічний присмак; сам Байрон у цей час кохався в Терезі Гвічіолі — юній дружині шістдесятилітнього графа; збіг імен героїнь обох романів теж викликав певні асоціації). Радше, і тут мав рацію О. Пушкін, Байрона захопила картина помсти і страждань, яких зазнав юний Іван Мазепа. Пушкін писав" "Байрон був вражений лише кар­тиною людини, прив'язаної до дикого коня, який мчав її степами. Картина, звичайно, поетична, — і за це, погляньте, що він з нею зробив!... Який полу­м'яний витвір, який широкий, швидкий пензель!". Пушкін відразу ж помі­тив, що в поемі марно шукати "похмурого, ненависного, болісного обличчя, яке виявляється майже у всіх творах Байрона", тобто героя, типового для східних поем. Завдяки блискуче написаній поемі світ ще раз звернув увагу на українську історію, побачив поетичні картини безмежного українського степу. Звичайно, і до Байрона зарубіжні автори писали про Україну, про козацтво, та вплив їхніх творів на читачів не міг дорівнювати впливу художнього твору такого великого і популярного поета, як Байрон. Цікаво відзначити, що гравюра французького художника Ораса Верне, яка ілюструвала Байронову поему і зображувала Мазепу, прив'язаного до спини коня, що, переслідуваний вов­ками, стрибає в річку, стала дуже популярною і, збільшена, розмножувалася у сотнях примірників, висіла на стінах різних жител. Тим самим вона ще раз викликала інтерес до постаті Мазепи.

"Манфред"

Перш ніж переходити до огляду "Манфреда" варто сказати кілька слів про драматургію Байрона взагалі. Байрон захоплювався театром з юних років, у наслідку, як ми бачимо це з його біографії, він був близький до театру Друрі-Лейн, де близько познайомився з театральним життям. Це не могло не викликати в нього бажання написати що-небудь для сцени. Однак, фактично всі драматургічні твори, які він створив, не призначалися, на його власну думку, для постановки в театрі. Мабуть, це було пов'язано, як з особливостями його творінь, багато в чому новаторських, так і з обстановкою на англійській сцені того часу. Світська публіка, напевно, була ще не готова сприйняти глибокий соціально-філософський сенс творів Байрона, і той побоювався, що реакція подібного роду публіки викличе в ньому тільки "страждання, посилене ще сумнівами в компетентності глядачів і свідомістю свою необережність у виборі їх своїми суддями" (передмова до "Марино Фальери"). Створюючи свої твори, Байрон відчував сильний вплив класицизму, яке особливо яскраво виражено в таких драмах, як "Марино Фальери", "Сарданапал" і "Двоє Фоскарі". Поет сам говорить про свою прихильність принципу трьох єдностей і іншим классицистическим принципам у передмові до драми "Марино Фальери". Цікавим чином ця група творів, написаних приблизно в один період, співіснувала з іншого, принципово відрізняється від неї - "Манфредом", "Каїном", містерією "Небо і земля", створеними у вільній романтичній формі.

Отже, "Манфред" стає фактично першим серйозним драматургічним досвідом Байрона. Ця драматична поема розпочато ним у рік вигнання, 1817. У її створенні важливу роль зіграли враження поета від подорожі по Швейцарії. Величні краєвиди, засніжені гірські вершини, прекрасна і дика природа Альп вразили уяву Байрона, спонукали його зобразити ці чудові картини у віршованій формі. Вся поема перейнята холодною красою гір, що донесла до нас генієм поета.

Одночасно з цим його терзали почуття гіркого розчарування, самотності, знехтуваним, які він також вклав у свій дивовижний витвір. Проте немає сумнівів у тому, що задум "Манфреда" обумовлений не просто примхливої ​​фантазією Байрона, не просто пережитим ним особистою горем, але висловлює істотну сторону філософської думки епохи. Страждання Манфреда, заточені себе в неприступному самоті свого гірського замку і неіснуючого під тягарем каяття і свідомості свого непереборного розриву з людством, відображає важкі роздуми самого Байрона, в кінцевому рахунку породжені ... загальною кризою просвітницької думки в Європі.

Манфред - не дуже велика поема, в ній відбувається не так уже багато подій, і, за великим рахунком, все, що відбувається є лише ілюстрацією філософської ідеї, що лежить в основі твору. Багато сучасників Байрона вважали, що "Манфред" був написаний під враженням від "Фауста" Гете. Дійсно, на перший погляд, здається, що існує безліч подібностей - готична атмосфера, вченість головних героїв та їх звернення до потойбічних сил, містичні події, загибель коханої ...

Однак Байрон заперечував зв'язок своєї поеми з Фаустом. Якщо Фауст стверджує неможливість справжнього знання, то герой "Манфреда" переконаний, що знання лише збільшує страждання людини. Ця його позиція заявлена ​​вже на самому початку поеми.

У "Манфред" протест найбільш яскраво виражений в кінці поеми, коли герой відмовляється коритися володареві злих сил аріманами і слідувати за могутнім духом, покликаним вести його назустріч смерті. Манфред, яка зрозуміла різні науки жадає забуття і свободи від свого досвіду, він мріє про небуття.

Його обтяжує почуття провини, тому що він став причиною загибелі своєї коханої Астарти, подібно іншим героям драматургії Байрона, він "болісно переживає самий факт свого буття".

Отже, розглянувши "Манфреда", ми можемо простежити за змінами образу байронічного героя і за змінами в поглядах самого поета. Настрій творів Байрона з 1817 року стає більш песимістичним, віра його героя в людство слабшає, відчуження від суспільства збільшується, і разом з ним зростає його гординя, більш лютим і відчайдушним стає протест проти зла і несправедливості. В образі Манфреда трагізм романтичного світогляду Байрона досягає найвищої точки. Однак поряд з типом героя, поступово розвивалися від Чайлд-Гарольда до Манфреду і пізніше, до Каїна, великий поет створив ще один неповторний образ, значно відрізнявся від всіх інших і цікавим чином контрастували з образом "Каїна".

Паралельно з "Мазепою" Байрон працював над поемою "Дон Жуан" (1818-1823 рр.). Цей роман у віршах він розпочав писати в Італії. Автор задумав написати 25 пісень, але встиг написати лише 16 і 14 рядків 17-ої.

У цей час тираноборчі мотиви, завжди займали значне місце в його творчості, посилюються. По-різному, але з дивовижною силою виявляються вони і в "Каїна" і в "Дон Жуані". У містерії "Каїн" протест зведений до космічної величини, філософськи розглядається місце людини у світі, трагічна подвійність його природи. "Дон Жуан" ж нарочито прозаїчний, якщо можна це сказати про поетичному творі. Вічні питання трактовані тут через життєві ситуації і проблеми, сучасні поетові.Основні мотиви "Дон Жуана" - це скорбота про приниження просвітницьких ідеалів, викриття вад суспільства,протест проти загарбницької війни, оспівування справедливої ​​боротьби проти будь-якої деспотії.

Всі ці теми розкриваються в поемі за допомогою маси художніх засобів, багато з них є новаторськими для того часу. Загалом можна сказати, що Байрон прагне до максимальної точності фрази, він вводить у свою поему лексику самих різних сфер життя, включаючи елементи народної творчості, що надає твору надзвичайну жвавість і різноманітність.

Герой поеми дуже далекий від звичного для нас байронічного характеру, одержимого похмурими пристрастями і приреченого долею на загибель. Дон Жуан показаний автором на досить тривалому відрізку часу, він зазнає самі різні пригоди, в ході яких, як в і "Корсарі" проявляється характер героя. Молодий іспанець переживає і корабельну аварію, і короткочасне щастя чистої любові, і рабство, і війну, а потім проходить спокуса розкішним життям придворного - фаворита Катерини II. Поема не була закінчена, останні її пісні переносять нас у недалеке для Байрона минуле Англії, де Дон Жуан обертається у вищих колах на посаді російського посланця. Всі ці численні пригоди дозволяють Байрону висвітлити в різні сфери життя європейського суспільства, і винуватити його пороки. Найбільш значущими епізодами поеми в рамках розкриття теми даної роботи для нас є сьома, восьма і дев'ята пісні. Вони розповідають про участь Дон Жуана у взятті фортеці Ізмаїл разом з російськими військами, а потім про його життя при дворі Катерини II. Будь-яка війна, крім національно-визвольної, є для поета безумовним злом, кровопролиттям, що здійснюються за примхою бездушних тиранів. Осередком тиранії, апогеєм абсолютизму для Байрона стає Катерина II. Через опис російського двору і подробиць кровопролитної війни Байрон розкриває суть будь-якої європейської тиранії і будь-якої європейської війни. Саме в цих піснях звучать самі гнівні репліки поета проти деспотії. Він звертається до нащадків з упевненістю в тому, що в майбутньому тиранія буде лише ганебним спогадом про минуле людства.

Він шукав нових можливостей поєднання лірики й епосу, оновлення епічної форми, її осучаснення. У творі відображено сучасну Байрону епоху, глибоко і правдиво показано життя суспільства.

"Нема героя в мене!..." - так почав Байрон свою поему. Перебравши чимало різних персонажів літератури та історичних постатей, поет зупинився на Дон Жуані. За ті два століття, які іспанська легенда про Дон Жуана прожила в літературі та мистецтві до Байрона - в комедіях Тірсо де Моліна і Мольєра та в опері Моцарта, виробилася більш-менш чітка традиція в зображенні легковажного спокусника.

Байронового Дон Жуана з попередніми поєднували лише одне - любов до жінок і майстерність спокусництва. Та й тут Дон Жуан Байрона оригінальний: він нікого не покоряв. Він сам ставав постійно знаряддям, жертвою прекрасних спокусниць.

У "Дон Жуані" автор розкрив глибину людської душі. Тема твору - показ того, як середовище і суспільство формує і впливає на людину. Ідея - викриття основи суспільства- практицизму, схиляння перед грішми, лицемірства і намагання процвітати за рахунок інших.

Пригоди Дон Жуана викладені у романі послідовно і самі по собі складали цікавий авантюрний сюжет. Герой навчався і виховувався під впливом високоосвіченої матусі, великого педагога і дуже суворої моралістки. Батько був гультяй і рано помер. Та незважаючи на всі зусилля набожної донни Інес, 16-річний Жуан вступає у любовний зв'язок з одруженою жінкою (подругою матері, яка була не набагато старша від Жуана). Щоб пригасити скандал, юнака відправили подорожувати. Потрапивши після аварії корабля на пустий берег одного з грецьких островів, герой став об'єктом ніжного піклування чарівної Гайде - дочки пірата. Молоді закохалися одне в одного, та батько стає на заваді шлюбу улюбленої доньки і продав Жуана в рабство. Одягненого в жіночі шати юнака купили для султанського гарему. Виникла досить двозначна ситуація, бо султан закохався у нову наложницю. Герою, після пікантних пригод із жінками гарему, вдалося з їхньою допомогою втекти. Він опинився біля Ізмаїла, який штурмували війська Суворова, став героїчним учасником штурму на боці російської армії, і генералісимус з дорученням відіслав юнака до Петербурга. Імператриця Катерина II обрала гарненького юного іспанця своїм черговим фаворитом. Щоб позбутися небезпечного суперника, Жуана відіслали з дипломатичною місією до Англії. Там він став своєю людиною у лондонському і провінційному аристократичному суспільстві. Знову опинився у центрі чергової любовної інтриги з чужою дружиною. В середині розповіді про неї оповідь обірвана. Автор "Дон Жуана" сам наголошував на тому, що головне для нього не пригоди героя, які були лише приводом для того, щоб показати "смішні сторони суспільства" різних країн. У поемі Байрон зробив ніби попередні висновки зі своїх роздумів про долю людини і суспільства, висловив зрілі, виважені думки про все, що його хвилювало як мислителя і людину свого часу, як прихильника іронічних критиків феодалізму і монархії, церкви і суспільної моралі з XVIII ст. Але через хворобу і смерть Байрону не вдалося закінчити роман.

Враженнями від італійської дійсності навіяні поеми Байрона «Скарга Тассо» (1817) і «Пророцтво Данте» (1819). У цьому та інших творах герой - жертва жорстокого свавілля. Тассо нудиться в темниці, Данте приречений на вигнання. Герой перебуває у непримиренному конфлікті з нашим суспільством. Обурення і протест підказують йому пророчі думки про неминучу загибель тиранії в майбутньому й про торжество свободи. У «Об'явленні Данте » створено образ значної історичної особистості, образ художника-громадянина. Звертаючись до історичних постатей, Байрон відтворює ідеал героя сучасності, близького його власному духовному обліку.

Своєрідним відгуком на рух італійських карбонаріїв стала історична трагедія Байрона «Маріно Фальеро»(1820). У цій трагедії на історичному матеріалі поет вказує на слабкі сторони сучасного руху: карбонарії захоплювалися змовницькою тактикою і оминали народ; їх виступ у відриві від народу було приречено до поразки. Герой трагедії - благородний і мужній дож Венеції Марино Фальеро - вступають в непримиренний конфлікт з Радою десяти, пануючим у Венеції. Боротьба Марино Фальеро, пов'язана тільки з групою змовників, була трагічною; він помирає.

Історична трагедія «Двоє Фоскарі» (1821) також присвячена італійської темі. У додатку до цієї драмі Байрон писав: «Уряд може радіти з приводу придушення дрібних спалахів; це лише хвилі, котрі за мить відкочуються і відступають, розбиваючись об берег, тим часом як великий приплив продовжує насуватися і захоплювати з кожним новим валом новий простір» .

Містерія «Каїн» (1821)- найбільший твір пізнього Байрона. Це лірична драма чи, скоріш, лірико-драматична поема, оскільки драматичні прийоми повністю підпорядковані тут ліричному строю твору. Головне в «Каїна» не драматизм подій, а філософська медитація. На матеріалі відомої біблійної легенди поет ставить сучасні філософські проблеми. Ідейно-художнє розв'язання цих проблем відрізняється масштабністю і узагальненим характером.

Біблійний образ Каїна переосмислений у Байрона. Це не символ зла; вбивство Авеля відбувається Каїном зі злого умислу Єгови. Сам Каїн виступає в поемі як втілення людяності й доброти. Каїн - бунтар, герой, прагне до дії в ім'я істини, добра і щастя. Коли йдеться про вибір життєвого шляху, він вибирає шлях героїчної боротьби. Герой бореться проти несправедливості й деспотизму Єгови, задля здійснення свого морального ідеала.

Головний нерв поеми - в осягненні духовних протиріч часу в усій їх трагічної складності. Діалектика життя, протиріччя історичному розвитку суспільства, боротьба антагоністичних почав - ось суть романтичного історизму цієї поеми. Каїн відкидає покірність Адама, Єви і Авеля. Людина не миритися з пануванням зла, з трагічної долею людства; вона має декларація про боротьбу, на повстання- така головна думка цієї поеми. Морально-етичні ідеї поеми розвиваються у атмосфері активного висловлювання особистого початку самого автора. Героїчна поема Байрона мала великий вибухової, революційної силу; недарма католицька церква внесла «Каїна» до списку заборонених книг.

Поема «Каїн» написана п'ятистопним білим віршем, виразні можливості якого було розкрито у творах Шекспіра і Мільтона. Російською мову поема перекладалася І. Буніним.

На початку 20-х Байрон створює сатиричні поеми «Бачення суду» (1821), «Ірландська аватара»(1821), «Бронзове століття» (1823).

«Бачення суду» - політична сатира антимонархічного і антицерковного змісту. Ця бурлескна фарсова поема написана в формі бачення, у якому фантастика узгоджується з реальністю. Сатира спрямована проти поета-лауреата Роберта Сауті та запровадження проти оспівуваного їм короля Ґеорга III. Байрон пародіює твір Сауті з тою самою назвою. У поемі використовується фольклорний сюжет у тому, як апостол Петро стоїть біля воріт раю й суворо перевіряє кожного, хто туди прагне потрапити. Цей сюжет використаний і у давньоруській «Повісті про бражника».

Поема «Бронзове століття» є блискучим поєднанням сатири на буржуазно-аристократичне суспільство з героїчною патетикою, що прославляє народних героїв і національно-визвольну борьбу.