2. Творчість митця в Італії

Творчість Байрона за характером створених ним творів у різні роки життя можна умовно поділити на 2 періоди:

o Лондонський період (1807-1816 рр.);

o Італійський період (1817-1824 рр.).

В Італії поет дуже багато працював. Світське життя, кохання, політич­на діяльність не заважали йому в цей період написати такі поеми і сатири, як "Беппо" (1818), "Мазепа" (1818), "Пророцтво Дайте" (1819), "Ірландсь­ка аватара" (1821), "Видіння суду" (1822), "Бронзовий вік" (1822). Після філософської драми у віршах "Манфред" Байрон багато працює в драма­тургічному жанрі. Попри всю свою нелюбов до сценічного втілення влас­них творів, постійно ним декларовану, він намагається зробити свої речі по-справжньому п'єсами, а не драматичними поемами для читання, яким був "Манфред". Загалом він створює два цикли, що їх називають філософсь­кими та історичними драмами. До філософського, крім "Манфреда" ,входить "Каїн" (1821), "Небо та Земля" (1821) і драматичний фрагмент "Пе­ретворена почвара". До історичного — трагедії "Маріно Фальєро" (1821), "Два Фоскарі" (1821) і "Сарданапал" (1821). До жодного з циклів не можна віднести найсценічнішу романтичну драму "Вернер, або боротьба за спад­щину" (1822). Крім того, він пише багато віршів, серед них дуже значні, а головне — у країні Дайте англійський поет працює над одним зі своїх найбільших і найвдаліших творів — епічною поемою у новому не лише для нього, а й для всієї світової літератури жанрі — роману у віршах, — над "Дон Жуаном" і встигає закінчити шістнадцять пісень твору, сімнадцята за­лишилася незавершеною.

В цей, останній, період Байронового життя вражає не лише кількість тво­рів, написаних за якихось п'ять років, їх жанрове розмаїття, а й стильова багатобарвність, найширша шкала настроїв та почуттів, у них втілених, — від героїчного бунтарства, критичної непримиренності, "світової скорботи" до легковажної жартівливості (як, приміром, у "Беппо"), радісного прийняття життя; від безмежного страждання та майже декламаційного пафосу до всіх відтінків іронії та сміху; від ніжності, сумної або щасливої, до найущипливі-шого сарказму; від палкої пристрасті до гордої зневаги й повної зневіри. Лірик Байрон відтворює в поезії всі примхливі перепади власних настроїв, мінливих почуттів і миттєво реагує на зміни суспільного клімату Європи в перші роки реставрації Бурбонів у Франції, підйому національно-визволь­ної боротьби в Італії та Греції, посилення соціального і міжконфесійного напруження в Англії та Ірландії тощо. Він створює жахливу візію світу, зруй­нованого ненавистю, ворожнечею, нескінченними війнами ("Сон", 1816), малює постать нескореного титана Прометея, чия незламність, доброта і від­даність свободі мають правити людям за вічний приклад ("Прометей", 1816), пише "Пісню для луддитів" (1816). З-під його пера виходять послання і епіг­рами до друзів і недругів, чудові вірші, присвячені улюбленій зведеній сестрі: "Станси до Августи", "Послання до Августи" (1816) і дуже злі чотиривірші "Епітафія Вільяму Піїту", "Епіграма на Вільяма Коббета", "Пенелопі" або рядки у тій же тональності "На самогубство британського міністра Кестелрі" чи "Перемога" (всі — початок 20-х років). Та більшу частину його часу займають значні твори — поеми, драми, романи у віршах.

Поема "Беппо" (1817 р.) відкрила італійський період творчості Байрона. Італійські враження загострили історичне почуття поета.