16. Виробництво як основа життя та розвитку суспільства. Суспільне виробництво.

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.

Актуальність теми полягає в досягненні мети виробництва з виготовлення продукції для задоволення потреб споживачів можливе тільки за умови тісної взаємодії виробничої функції насамперед з функціями маркетингу та фінансів, а також іншими допоміжними функціями.

Фінансова функція передбачає дії з забезпечення виробничої функції ресурсами за вигідною ціною і з розподілом цих ресурсів, у тому числі й за іншими функціями. Персонал, який виконує операції по кожній з функцій, працює спільно, обмінюючись інформацією та досвідом щодо:

підготовки кошторисів, бюджетів для визначення фінансових потреб або наступного їх коригування у випадку змін умов функціонування. Оцінюється також робота підрозділів підприємства відносно прийнятого бюджету; економічного аналізу та оцінювання запропонованих інвестицій в устаткування, технологію виробництва; забезпечення необхідними фондами для своєчасного фінансування виробничого процесу. Ретельне планування набуває важливого і навіть критичного значення в умовах обмеження фондів та сприяє подоланню проблем з потоком грошової готівки.

Виробники мають потребу в інформації про поточний попит, щоб спланувати виробництво (купувати необхідні матеріали і складати робочі графіки). Дизайнерам і проектувальникам необхідна маркетингова інформація для поліпшення та модернізації існуючих товарів і розроблення нових. Тому маркетинг, проектування та виробництво мають працювати разом у тісному контакті. При цьому маркетингова інформація характеризує запити споживачів і вимоги до конструкційних та функціональних особливостей нових видів товарів, що важливо для проектувальників. Виробничники також зацікавлені в отриманні своєчасної інформації про потреби в нових виробах, щоб розробити технологічні процеси і придбати необхідне устаткування.

Фінансисти активно включаються в процес обміну інформацією і повідомляють про наявність фондів (при короткостроковому плануванні), а також, які фонди потрібні для виготовлення нових виробів (за умови довгострокового планування).

У свою чергу, важливі відомості про терміни виробничого процесу, що їх отримують маркетологи, дають змогу своєчасно інформувати споживачів про виконання замовлення.

У процесі активної взаємодії функцій маркетингу, виробництва та фінансів розробляються вироби, прогнозуються і створюються реальні виробничі графіки, приймаються кількісні та якісні рішення, здійснюється обмін інформацією про стан діяльності. Залежно від виду діяльності підприємства на додаток до розглянутих функцій формуються інші функції, які забезпечують їх ефективне здійснення (наприклад, матеріально-технічного забезпечення, бухгалтерського обліку, технічного обслуговування, управління персоналом, технічної підготовки виробництва, збуту тощо). Система та її сутність. Дослідження взаємопов'язаних умов та чинників, що забезпечують успішне виконання виробничої функції як важливої сфери діяльності людей, потребують розглядання її з позиції системного підходу, як своєрідну складну систему.

1. Суспільне виробництво - основа життя людського суспільства.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє

аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття

суспільного виробництва створене для визначення самої суті соці

ального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробниц

тво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне

виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудо

вої діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей мате

ріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здо

ров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей

(духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забез

печують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяль

ності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний

характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних

умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за

законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом

її цементуючого ядра - способу виробництва. Спосіб суспільного ви

робництва - це спосіб створення і відтворення суспільної людини

(індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою - це

система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та

економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх

єдність. Не зводячи всіх основних причин існування суспільства до

матеріального виробництва, соціальна філософія вважає

безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент

соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство

не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів

існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від

політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її

властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує

поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та

виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до

способу виробництва як до загально соціального філософського

поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше

кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття

способу виробництва, його складових та його методологічну роль у

пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб

матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і

його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню при

роду і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як

соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага,

люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб

виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний

спосіб життя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з

природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови

життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й

діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний

досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось

чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна.

Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що

індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві

формується суспільство, тобто сама людина в її суспільних

відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що

суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом

соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зрештою,

функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія сус

пільства в певному розумінні є історією зміни способів виробниц

тва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу

виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробниц

тва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних від

носин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири

№17 Основні фактори суспільного виробництва і їх взаємозв’язок

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії працівників, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

Науково-технічний прогрес підвищує роль людини в суспільному виробництві і висуває нові вимоги до кожного працівника.

Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту.

Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природних факторах. У загальному плані виробнича взаємодія людини й природи здійснюється шляхом втягування у господарський обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середовищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які задовольняють певні потреби суспільства. Всі матеріальні блага, що споживаються людьми, а також засоби виробництва являють собою здебільшого модифіковані людською працею елементи природи.

Природні елементи (їх обсяг і різноманітність) впливають на функціонування економіки кожної країни. Не визначаючи цілком хід її соціально-економічного розвитку, вони є важливою умовою розміщення продуктивних сил, результативності виробництва та добробуту населення.

Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, становлять її еколого-економічний потенціал. Він виступає у двох формах: ресурсного та регенераційного потенціалу.

Природні ресурси поділяються на дві великі групи: відновні та невідновні. Даний поділ ґрунтується на розмежуванні природних ресурсів за ступенем їх відновлюваності та вичерпності. Велика група ресурсів (до них належать передусім мінерально-сировинні) практично не відновлюються і не мають замінників. На жаль, саме ця група ресурсів активно використовується у суспільному виробництві, та її запаси різко скорочуються. Так, за підрахунками спеціалістів, за останні 50-70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. Якщо світовий видобуток сировини подвоювався кожні 15 років, то для України цей показник становив близько 10 років. Щорічно у світі видобувається різних гірських порід майже 100 млрд. т, виплавляється близько 800 млн. т різних металів. В Україні щорічний видобуток гірських порід дорівнює близько 2 млрд. т мінеральної сировини - 1 млрд., кам'яного та бурого вугілля - 160 млн. т, залізної руди - 100 млн. т.

Процес вичерпання доступних природних ресурсів, ускладнення умов їх видобутку, зниження цінних речовин у корисних копалинах призводить до зростання витрат та істотного природного обмеження ефективності суспільного виробництва. Очевидним прикладом цього слугує те, що в Україні майже вичерпані розвідані копалини нафти й газу, і зміна ситуації з енергоносіями даного виду стала важливим фактором дестабілізації економіки держави.

Не менш складна ситуація склалася з відновлюваними ресурсами. Справа в тому, що частина ресурсного потенціалу відновлюється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин та енергії. Однак за надмірної інтенсивності їх використання швидкість природного відновлення може не забезпечити їхнього відтворення. Факти свідчать, що на планеті використовується близько 70% ґрунту, придатного для сільськогосподарського використання, майже половина приросту лісу, близько 10% стоку річок. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі становлять 85% площ степів та лісостепів, але значна частина земель загублена в результаті вітрової та водної ерозії. Дефіцит води дорівнює 4 млрд. м3, використовується майже 65% річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість України лісом, а ті лісові ресурси, що є, значною мірою заражені хворобами та шкідниками.

У зв'язку з інтенсивним використанням ресурсного потенціалу він має тенденцію до зменшення, хоча цьому процесові протистоїть освоєння та включення у господарський обіг нових природних багатств.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати обіг речовин у навколишньому середовищі. Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлюватися та нейтралізувати шкідливі результати суспільного виробництва. Людство повинно рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми «видобуток сировини - переробка - викид у навколишнє середовище відходів» призводить до дедалі більших порушень екологічної стійкості у навколишньому середовищі. Крім того, значною мірою люди негативно впливають на природу і в позавиробничій діяльності.

В сучасних умовах залучення природних ресурсів у суспільне виробництво є малоефективним, а то й марнотратним. У кінцевий результат виробничої діяльності матеріалізується лише незначна частина первісно залучених у виробництво природних ресурсів. Це призводить до того, що, наприклад, до недавнього часу в атмосферу Землі щорічно викидалося близько 200 млн. т окису вуглецю, понад 50 млн. т різних вуглеводів тощо.

Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. Внаслідок малопродуктивного багатовідходного виробництва інтенсивно забруднюються грунт і водоймища, дедалі більшою кількістю хімічних сполук насичується повітряний басейн. Обсяг відходів добувної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд. т і продовжує щорічно зростати на 1,7-1,9 млрд. т. За 1986-1990 pp. у повітряний басейн республіки було викинуто всіма джерелами забруднення понад 80 млн. т шкідливих речовин. Значно ускладнила еколого-економічну ситуацію в Україні аварія на ЧАЕС.

Такий екологічний стан знижує можливості життєдіяльності людини, їй стає дедалі важче пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Склалася тривожна ситуація, коли нарощування виробництва вступило у суперечність з екологічними можливостями природних систем. Проблема ускладнюється тим, що погіршення екологічного стану проявляється не так виразно, як, наприклад, інфляція, дефіцит, безробіття, але за своїми наслідками воно є не менш складним та загрозливим.

№18 Ефективіність виробництва та їх економічні і соціальні показники

Ефективність суспільного виробництва - це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.

Під економічним ефектом розуміється результат людської праці, яка спрямована на виробництво матеріальних благ. У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. Ці показники можна об'єднати в шість основних груп:

1. узагальнюючі (сукупні)

2. праці

3. основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень,

4. матеріальних, в тому числі земельних ресурсів,

5. науково-технічного прогресу,

6. зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать:

1. зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення;

2. відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва;

3. співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві;

4. рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних виробничих фондів;

5. зниження витрат виробництва та обігу на 1 грн. валового національного продукту.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно відносять

• рентабельність продукції та виробничих фондів,

• виробництво продукції на 1 грн. затрат,

• відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці.

Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є:

• показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці);

• показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення);

• показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).

Призначення порівняльної економічної ефективності полягає у визначенні найбільш вигідного варіанта господарського рішення. Вона розраховується

• під час розробки та впровадження нової техніки,

• вирішення питань виробництва й застосування взаємозамінних матеріалів і продукції,

• під час проектування будівництва та реконструкції підприємств.

Ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу. Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки — виробництво чистої, товарної (валової) продукції (робіт) на одного середньооблікового працівника.

Для комплексної оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники:

• темпи зростання продуктивності суспільної праці;

• частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці;

• економія живої праці — відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери;

• співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва.

№19 Натуральне і товарне виробництво, їх суть та основні риси

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлення, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскільки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.

Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках)[2, c. 34-36].

Товарне господарство— це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для тайних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можливим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй «Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти — не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідумами і сім'ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря»;

економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Обміняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, вступаючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси—не тільки одержати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення продуктивності праці кожного товаровиробника. Адже останні є носіями різної праці — складної й простої, фізичної й розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність — високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є або наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благополуччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 7—8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні, має такі визначальні риси

№20 Умови виникнення товарного виробництва та його форми

Причини (а отже й умови) виникнення товарного виробництва слід шукати передусім у кожній із складових економічних відносин — техніко-економічних і виробничих відносинах (відносинах економічної власності). Суспільний поділ праці. Концентрованим виразом розвитку техніко-економічних відносин є суспільний поділ праці. У попередній темі було названо перших три великих поділи праці. Суспільний поділ праці виступає у трьох основних формах: загальній, частковій та одиничній. Загальна форма — поділ суспільного виробництва на окремі сфери, роди: промисловість, сільське господарство, сфери матеріального і нематеріального виробництва. Часткова форма — розподілення сфер і родів на окремі галузі, види виробництва. Так, у промисловості виділяють важку, легку, харчову та ін. Одинична форма — поділ праці всередині окремого підприємства на професії, види зайнятості (токар, слюсар тощо). Безпосередньо матеріальною формою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці. Суспільний поділ праці передбачає спеціалізацію, тобто закріплення окремих осіб і цілих трудових колективів за певними виробництвами або окремими видами діяльності. А. Сміт називав спеціалізацію "ключем до багатства нації". Така висока оцінка зумовлена процесом створення спеціалізацією важливих передумов для зростання продуктивності праці, зокрема шляхом підвищення ефективності використання одних і тих самих засобів праці при їх постійному використанні, підвищення професійного рівня працівників та нагромадження їх виробничого досвіду, створення умов для впровадження механізації виробничих процесів та ін. Іншими формами техніко-економічних відносин є кооперація (зворотна сторона спеціалізації), обмін діяльністю між людьми, концентрація виробництва. Економічна відособленість товаровиробників. З'ясуємо роль у виникненні товарного виробництва відносин економічної власності. Якщо згадати, що, з одного боку, товарне виробництво виникає з моменту розпаду первіснообщинного ладу, а з іншого — його поява тісно пов'язана з відносинами власності, то неважко дійти висновку, що причиною його виникнення є існування приватної власності на засоби виробництва. Але два великих суспільних поділи праці відбулися за первіснообщинного ладу, а товарного обміну і товарного виробництва там не існувало. Це означає, що одного суспільного поділу праці недостатньо для переходу натурального господарства в товарне. Крім того, приватна власність існує у формі приватної трудової та приватної нетрудової (рабовласницької, феодальної та ін.). Причиною товарного виробництва з боку відносин власності є за сучасних умов наявність й інших форм власності. Тому для того, щоб не перелічувати при з'ясуванні причин виникнення товарного виробництва усі форми власності, у науковий обіг ввели узагальнююче поняття — "економічна відособленість товаровиробників ". Саме ця умова перетворює будь-який обмін на товарний, а натуральну форму виробництва на товарну. Обмін між різними власниками не може бути нетоварним. Товарне виробництво. Якщо підсумувати найважливіші причини виникнення товарного виробництва, то можна дати узагальнююче визначення його сутності. Якщо на особисте споживання спрямовувались всі виготовлені продукти, таке виробництво було натуральним. Перехід простого товарного виробництва у капіталістичне пов'язаний з перетворенням на товар робочої сили найманих працівників. Просте товарне виробництво перетворилося на капіталістичне ще на початку XVI ст., але воно існує і нині. Практика свідчить, що навіть у розвинутих країнах світу частково наявна проста форма товарного виробництва (фермери, які не наймають чужої праці, дрібні виробники у сфері послуг тощо). В країнах Африки і Латинської Америки майже 90% товаровиробників є дрібними. Існує ця форма виробництва і в Україні.

21. Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задовольняти певні потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу)

З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари.

Здатність товару задовольняти будь-яку людську потребу називається споживною вартістю.

Кожен товар має споживчу вартість. Вона задовольняє потребу не тільки самого виробника, а й інших людей, тобто виступає як суспільна споживна вартість. А самого товаровиробника цікавить властивість, обумовлене здатністю товару обмінюватися на інший.

Здатність одного товару обмінюватися на інші в певній кількісній пропорції - мінова вартість.

У мінової вартості проявляється вартість.

Що ж таке вартість?

Питання що лежить в основі обміну і визначає кількісну пропорцію, в якій один товар обмінюється на інший, вперше поставив Аристотель. Надалі різні економісти відповідали на нього по-різному.

На думку прихильників: трудової теорії вартості, обмінювані товари мають спільну основу в особі трудових витрат, які і визначають вартість. На думку авторів теорії граничної корисності, основа обміну - корисність. Представники витратної концепції зводять вартість до витрат.

Розглянемо ці концепції більш докладно.

Трудова теорія вартості сформувалася протягом ХVIII і XIX ст. Її основи ми знаходимо в роботах класиків політекономії, які визначали вартість працею, витраченою на виробництво товару. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що в основі вартості лежить суспільний абстрактна праця. На думку Маркса, праця товаровиробника двояко. З одного боку, це праця певного виду. Він характеризується застосуванням певних знарядь праці, певними професійними навичками працівника і цілком конкретним результатом - певної споживною вартістю. Тому що створює її працю отримав назву конкретної праці. З іншого боку, праця - це витрата робочої сили взагалі, безвідносно до її речовою формою, частка такого сукупного суспільного праці називається абстрактною працею. Саме він створює вартість, бо є тим загальним в праці різних фахівців, що дозволяє порівняти зіставляти різні споживчі вартості один з одним.

Різні були погляди і на міру вартості. Сміт за міру вартості брав робочий час; Рікардо - робочий час на виробництво товару в гірших умовах виробництва; Маркс визначав вартість суспільно-необхідним робочим часом, який йде на виробництво продукту при суспільно-нормальних умовах виробництва: середньому рівні вмілості та інтенсивності праці.

Теорія граничної корисності найбільш яскраво виражена в працях представників австрійської школи: К. Менгера, Е. Бем-Баверка, Л. Вальраса, У. Джевонса та ін.

Прихильники цієї концепції визначають вартість, виходячи із суб'єктивних оцінок покупців. А суб'єктивна цінність товару залежить від 2 факторів: від наявного запасу даного блага (рідкості) і від ступеня насичення потреби в ньому. Наприклад, якщо вас мучить спрага, а ви знаходитесь в пустелі, де вода - рідкість, то перший посудину води для вас безцінний. У міру втамування спраги корисність кожного наступного, додаткового судини буде для вас зменшуватися. Останній споживаний посудину з водою має для вас найменшу корисність.

Висновок: гранична корисність - це додаткова корисність, яку отримує споживач з однієї одиниці товару або послуги. Вона дорівнює зміні загальної кількості корисності, поділеній на зміни у споживанні кількості.

Витратна концепція представлена ​​в працях Джеймса Миля, Мак-Куллоха та інших, що зводили вартість до витрат виробництва, тобто витрат на засоби виробництва і оплату праці.

Спроби об'єднати ці теорії робилися Е. Бем-Баверк, А. Маршаллом, Дж. Кларком, П. Самуельсоном.

Найбільш вдалою виявилася концепція А. Маршалла, в якій він відійшов від пошуку єдиного джерела вартості і з'єднав теорію граничної корисності з теорією попиту і пропозиції і з теорією витрат виробництва (витрат).

Тим самим у запропонованому ним методі аналізу виявляється взаємовплив корисності, попиту-пропозиції, витрат і ціни.

22. Закон вартості та його функції

Економічний зміст закону вартості.

У загальній формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення.

Закон вартості характеризують такі особливості:

1. Вираження внутрішньо необхідних, суттєвих і сталих зв'язків між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Внутрішні суперечності цього закону є рушійною силою розвитку продуктивних сил, оскільки змушують товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів через поліпшення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо.

2. Обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної праці та ступеня корисності. У такому аспекті він діє у сфері обміну.

3. Забезпечення сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої відбувається взаємний тиск одного підприємця на іншого. У такому аспекті закон діє як рушійна сила розвитку виробництва за єдності виробництва і обміну.

4. Забезпечення сталого зв'язку між попитом і пропозицією. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість регулюють товари, вироблені у гірших умовах, а за надлишкової їх кількості — у найкращих. Конкретизацією цієї властивості закону вартості є взаємозв'язок між кількістю та якістю витраченої на виробництво певного товару суспільної праці і суспільною потребою. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної потреби, товар продається за його вартістю. У такий спосіб закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Вираження внутрішньо необхідних зв'язків між працею виробника товарів у минулому (суспільно необхідним робочим часом та корисністю у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Вартість товарів зумовлюється не витраченим на їх виробництво робочим часом, а часом, витраченим на їх відтворення.

6. Вираження внутрішньо необхідних і сталих зв'язків між вартістю й цінами товарів. Зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін та їх форми — цін виробництва.

Однак закон вартості регулює ціноутворення не на всі товари. У сучасній ринковій економіці розширюється коло об'єктів, основою ціни яких є капіталізація доходів (необроблена земля, цінні папери та ін.) — визначення ціни певного об'єкта купівлі-продажу на основі доходу, який приносить цей об'єкт. Крім того, існує ціноутворення, за якого ціна визначається переважно співвідношенням попиту і пропозиції та рідкісністю товарів (товари мистецтва тощо). У класичному варіанті, коли ціни товарів коливаються навколо вартості, закон вартості діє лише за простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму (з перетворенням вартості товарів на ціни виробництва) закон вартості діє у формі коливання цін навколо цін виробництва, а на вищій стадії капіталізму — у формі коливання цін навколо монопольних цін виробництва. У коливанні цін навколо якісно нових трансформованих форм вартості виявляється історичний характер дії закону вартості. Історизм закону засвідчує зростаюча планомірність і організованість коливання (на відміну від стихійного на нижчій стадії), виникнення інтернаціональних форм дії закону вартості з поглибленням міжнародного суспільного поділу праці та ін.

Повніше сутність закону вартості розкривають такі його функції:

1. Стихійне регулювання товарного виробництва, тобто регулювання простого і капіталістичного виробництва в поєднанні із законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності праці тощо — за товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку та ін. — у період розвитку капіталістичного товарного виробництва.

2. Рушійна сила стихійного розвитку продуктивних сил. Дія закону змушує товаровиробників упроваджувати нову техніку, розширювати масштаби виробництва, вдосконалювати форми та методи організації виробництва, посилювати конкуренцію між товаровиробниками та ін.

3. Основа диференціації товаровиробників. За товарної форми виробництва товаровиробники змушені постійно вдосконалювати техніку, поліпшувати якість продукції, знижувати індивідуальні витрати виробництва тощо, щоб не збанкрутувати, тому прискорюється розвиток продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни у ринковій кон'юнктурі розорюють й витісняють з ринку масу дрібних виробників. У сучасних умовах цей процес стосується дрібних, середніх і навіть великих фірм. Поступово посилюється їх майнова диференціація, а отже, змінюється можливість впливати на формування економічної і політичної влади в суспільстві, соціальної структури, що надає цій функції соціально-економічного змісту. Основні ознаки закону вартості та його функції зазнають якісних змін в процесі еволюції економічної системи. Дія закону вартості разом з іншими факторами сприяє формуванню ринкової економіки та її еволюції.

23. Виникнення грошей

В економічній науці традиційно виділяються дві основні концепції походження грошей:

1)раціоналістична ( гроші виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності її функціонування. Конкретна грошова форма виникає тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно забезпечують її впровадження у господарський оборот. Прихильник - Арістотель.)

2)еволюційна ( об’єктивний характер виникнення грошей, які виділяються із загальної товарної маси, оскільки вони найбільш придатні для виконання функціональної ролі грошового товару. Виділяється загальна маса окремих товарів, які і стають грошима в межах певної суспільної форми товарного виробництва й обігу. Прихильник - А.Сміт.)

Форми вартості:

1. Проста, або випадкова, форма вартості: один товар виражав свою вартість в другому товарі, який йому протиставлявся. Акт купівлі був одночасно і актом продажу. Пропорції встановлювались в залежності від обставин, того, наскільки була виражена потреба в продукті у одних, та наскільки важив надлишок для інших.

2. Повна, або розгорнута, форма вартості: обмін включаються численні предмети суспільної праці, а також товар, який знаходиться в відносній формі вартості, протистоїть чисельності товарів-еквівалентів. Суттєвий недолік даної форми вартості є в тому, що в зв'язку з великою чисельністю товарів-еквівалентів вартість кожного товару не отримує закінченого вираження.

3. Всезагальна форма вартості: виділення з товарного світу окремих товарів, які грають на місцевих ринках роль головних предметів обміну. Ці товари набувають особливий статус, починають грати роль загального еквівалента, причому цей статус встановлюється загальною згодою, а не нав'язується зовні. Акти купівлі і продажу вже не співпадають, а розділяються в просторі і часі.

4. Грошова форма вартості: виділенням в результаті подальшого обміну одного товару на роль всезагального еквівалента. Один - визнаний всіма народами - всезагальний еквівалент: гроші. Розвиток ремесел і особливо плавки металів дещо спростили справу. Роль посередників в обміні закріпляється за злитками металів (мідь, бронза, залізо).

Гроші - особливий товар, всезагальний еквівалент.

Етапи розвитку видів грошей:

1) поява грошей з виконанням їх функцій випадковими товарами;

2) закріплення за золотом ролі всезагального еквіваленту;

3) перехід до паперових і кредитних грошей;

4) поступове витіснення готівкових грошей з обігу.

Функцій грошей:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб платежу;

4) засіб нагромадження;

5) світові гроші.

Гроші в своєму розвитку виступали в двох видах: реальні гроші та знаки вартості (замінники реальних грошей).

Реальні гроші - це гроші, у яких номінальна вартість (позначена на них вартість) відповідає реальній вартість, тобто вартості металу, із якого вони виготовлені. Металічні гроші мають різну форму: спочатку штучні, потім вагові. Монету більш пізнього етапу розвитку мала встановлені законом відмінні ознаки (зовнішній вигляді, ваговий вміст). Найбільш зручною для обігу виявилась кругла форма монети (менше стиралась)

Повноцінні монети - реальний зміст відповідає їхній номінальній вартості. Вважалося, що емісія монет, які мають номінальну вартість меншу, ніж їхній металевий зміст, є обманом населення. Скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску монет. За цих умов грошова одиниця могла бути масштабом цін на основі власного вагового виміру.

З другої половини XIX ст. становище змінилося. В обігу з'явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала їхню вагову вартість (Неповноцінні монети). Емісія таких монет стала прибутковою справою. Цей прибуток присвоювався скарбницями або центральними банками, що здійснювали грошову емісію.

Паперові гроші є знаками, представниками повноцінних грошей. Історично паперові гроші виникли з металевого обігу срібних або золотих монет. Об'єктивна можливість обігу замісників дійсних грошей виникла з особливостей функцій грошей як засобу обігу, де гроші є посередником в обміні товарів.

Паперові гроші - грошові знаки, які випускаються для бюджетного дефіциту та звичайно не розмінні на метал, але наділені державою примусовим курсом. Не маючи самостійної вартості, приймають представницьку вартість в обігу та виконують роль купівельного та платіжного засобу.

З середини 70-х (1970-х) років конвертованості паперових грошей на золото повністю припинилися і на рівні міжнародних валютних відносин. Благородний метал був повністю витіснений з сфери грошових відносин. Золото втратило грошові функції цей процес дістав назву демонетизації золота. Остаточний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо втілювалося у монетарному товарі як носієві грошових відносин. Сутність грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі паперові, а не товарні гроші. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару.

Кредитні гроші. Розширення комерційного та банківського кредиту в господарстві в умовах, коли товарні відносини прийняли всеохоплюючий характер, привело до того, що всезагальним товаром контрактів стають кредитні гроші, які належать до найвищої сфери суспільно-економічного процесу та керуються іншими законами.

Кредитні гроші пройшли наступну еволюцію:

• вексель,

• банкнота,

• чек,

• електронні гроші та кредитні картки.

Механізація та автоматизація банківських операцій, перехід до широкого використання ЕОМ сприяло появі нових методів погашення або передачі боргу за допомогою використання електронних грошей. На базі впровадження ЕОМ в банківську справу виникла можливість заміни чеків кредитними картками. Це - засіб розрахунків, яке замінює готівкові гроші та чеки, а також дозволяє власнику отримати в банку короткострокову позику.

Суть та функції грошей

Для того, щоб краще зрозуміти суть грошей, потрібно уяснити їхню роль. У зв”язку з цим прийнято вважати, що найкраще економічна суть грошей проявляється в їх функціях.

Традиційно в економічній науці виділяють п”ять основних функцій грошей:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб платежу;

4) засіб нагромадження;

5) світові гроші.

Цих п”ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальне функціонування грошової маси.

Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство й еквівалентний товарний зв”язок між товаровиробниками.

Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському

рахунку) обов”язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

Акт реалізації товару на ринку або акт перетворення товару в гроші – центральний, найважливіший у ринковому господарстві. Процес товарно-грошового обміну здійснюється за формулою: Т1 – Г – Т2; де Т1 – Г -продаж товару; Г – Т2 -купівля іншого товару на гроші. Ця формула відображає ту реальність товарного обміну, що в умовах ринкових відносин гроші важливіші, ніж товар. У краще становище потрапляє той господарський суб”єкт, хто має гроші (покупець), а не той, хто має товар (продавець).

Ці дві основні функції найбільше зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості, а ідельна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.

Функція грошей як засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об”єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

Говорячи про світові гроші потрібно розглянути поняття “конвертованість” валют. Здатність національної валюти вільно обмінюватись на іноземні валюти у всіх видах грошових операцій по дійсному валютному курсі називається конвертованістю (conversion (англ.) – перетворення).

На даний час повністю конвертованими вважаються лише не більше десяти валют світу, з них п”ять - вільно використовувані: долар США, німецька марка, японська йена, англійський фунт стерлінгів і французький франк. Саме ці валюти виконують функцію світових грошей в повному обсязі, виступаючи в якості міжнародного розрахункового і платіжного засобу в усіх видах операцій. Також цю функцію відіграють наднаціональні грошові одиниці – СДР, ЕКЮ, які використовуються міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Детальний розгляд кожної із виконуваних грошима функції допоміг визначити грошову суть. Отже, суть грошей випливає з їх функцій (насамперед – як засобу обміну і засобу платежу). Такий характерний для сучасної економічної науки підхід – виводити суть грошей з їх функцій був визначений англійським економістом Дж. Хіксом, який сказав: “Гроші – це те, що використовується як гроші”.

Зі сказаного ним можна виділити три основні властивості грошей, що розкривають їх суть:

· гроші забезпечують всезагальну безпосередню обмінюваність. На них можна придбати будь-який товар;

· гроші виражають мінливу вартість товарів. Через них визначається ціна товару, а це дає кількісне порівняння різних за споживчою вартістю товарів;

· гроші виступають матеріалізацією всезагального робочого часу закладеного в товарі.

Кожна з вищевказаних функцій має свою специфіку, але при цьому діє у взаємозв”язку з іншими функціями, і будь-яке непорозуміння в системі функціонування грошей руйнує їх стійкість та протидіє виконанню законів грошового обігу.

24. Суть та функції грошей

Для того, щоб краще зрозуміти суть грошей, потрібно уяснити їхню роль. У зв”язку з цим прийнято вважати, що найкраще економічна суть грошей проявляється в їх функціях.

Традиційно в економічній науці виділяють п”ять основних функцій грошей:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб платежу;

4) засіб нагромадження;

5) світові гроші.

Цих п”ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальне функціонування грошової маси.

Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство й еквівалентний товарний зв”язок між товаровиробниками.

Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському

рахунку) обов”язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

Акт реалізації товару на ринку або акт перетворення товару в гроші – центральний, найважливіший у ринковому господарстві. Процес товарно-грошового обміну здійснюється за формулою: Т1 – Г – Т2; де Т1 – Г -продаж товару; Г – Т2 -купівля іншого товару на гроші. Ця формула відображає ту реальність товарного обміну, що в умовах ринкових відносин гроші важливіші, ніж товар. У краще становище потрапляє той господарський суб”єкт, хто має гроші (покупець), а не той, хто має товар (продавець).

Ці дві основні функції найбільше зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості, а ідельна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.

Функція грошей як засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об”єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

Говорячи про світові гроші потрібно розглянути поняття “конвертованість” валют. Здатність національної валюти вільно обмінюватись на іноземні валюти у всіх видах грошових операцій по дійсному валютному курсі називається конвертованістю (conversion (англ.) – перетворення).

На даний час повністю конвертованими вважаються лише не більше десяти валют світу, з них п”ять - вільно використовувані: долар США, німецька марка, японська йена, англійський фунт стерлінгів і французький франк. Саме ці валюти виконують функцію світових грошей в повному обсязі, виступаючи в якості міжнародного розрахункового і платіжного засобу в усіх видах операцій. Також цю функцію відіграють наднаціональні грошові одиниці – СДР, ЕКЮ, які використовуються міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Детальний розгляд кожної із виконуваних грошима функції допоміг визначити грошову суть. Отже, суть грошей випливає з їх функцій (насамперед – як засобу обміну і засобу платежу). Такий характерний для сучасної економічної науки підхід – виводити суть грошей з їх функцій був визначений англійським економістом Дж. Хіксом, який сказав: “Гроші – це те, що використовується як гроші”.

Зі сказаного ним можна виділити три основні властивості грошей, що розкривають їх суть:

· гроші забезпечують всезагальну безпосередню обмінюваність. На них можна придбати будь-який товар;

· гроші виражають мінливу вартість товарів. Через них визначається ціна товару, а це дає кількісне порівняння різних за споживчою вартістю товарів;

· гроші виступають матеріалізацією всезагального робочого часу закладеного в товарі.

Кожна з вищевказаних функцій має свою специфіку, але при цьому діє у взаємозв”язку з іншими функціями, і будь-яке непорозуміння в системі функціонування грошей руйнує їх стійкість та протидіє виконанню законів грошового обігу.