Економічні наслідки інфляції:

1. інфляція руйнує нормальні господарські зв’язки. Посилює диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва.

2. капітали переливаються з  виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури. Де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також “ втікають” за кордон у пошуках прибутковішого застосування й надійного прибутку. Зростання спекуляції,  тіньова економіка, корупція.

3. порушується нормальне функціонування кредитно – грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як  “втеча від грошей ”,   коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари та інші матеріальні цінності. Розвиваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі відсотки, оскільки кредиторові  доведеться отримувати борги у знецінених грошах.

4. поступово зростають товарно – грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і  відносини обміну повертаються назад – до простої, або випадкової, форми вартості.

5. інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно – кредитне становище країни . Вона підриває конкурентноспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас заохочує імпорт товарів з – за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження  іноземного капіталу, знижує офіційний і ринкові курси національної валюти через її знецінення.

 

Соціальні наслідки інфляції:

1. інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.

2. інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.

3. інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до  ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і  соціальну напругу в суспільстві.

 Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає:

• зростання виробництва і насичення ринку товарами;

• структурну та конверсійну перебудову економіки;

• обмеження емісії грошей;

• скорочення дефіциту державного бюджету;

• стимулювання нагромаджень та інвестицій;

• проведення обґрунтованої кредитної та податкової політики;

• приватизацію і стимулювання середнього і малого підприємництва;

• обмеження емісії грошей; збільшення безготівкового обігу;

• широке впровадження електронної системи розрахунку;

• скорочення ставок податків;

• регулювання валютного курсу;

• ослаблення інфляційних очікувань;

• роздержавлення, приватизацію, розвиток підприємництва;

• проведення грошової реформи конфіскаційного типу;

Дефляція -  загальне зниження середнього рівня цін в економіці. Процес,  протилежний інфляції.

34.Ринок капіталів. Ринок капіталів – це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньо- і довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього [4,5]. Позиковий капітал - це кошти, віддані в позику під певний відсоток за умови повернення. Формою руху позикового капіталу є кредит. Основним його джерелом служать кошти, що вивільняються в процесі відтворення: амортизаційні фонди підприємств, частина оборотного капіталу в грошовій формі, прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва, грошові доходи і заощадження всіх верств населення. На ринку капіталів кредити надаються на термін понад рік. Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу. Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу.

З функціональної точки зору ринок капіталів — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення процесу відтворення; з інституційної точки зору цей сегмент фінансового ринку виступає як сукупність кредитно-фінансових установ, фондових бірж, через які рухається позиковий і акціонерний капітал.

Таким чином, ринок капіталів — це складова частина фінансового ринку, що розпадається на ринок цінних паперів термін обертання яких перевищує 1 рік (фондовий ринок) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів є також найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для уряду, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах. Він охоплює оборот позикового і банківського капіталів, комерційного і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів.

Таким чином, ринок капіталу забезпечує платоспроможність фінансової системи, максимальне узгодження загальногосподарських процесів нагромадження та інвестування як за обсягом, так і структурно.

З точки зору джерел залучення коштів ринок капіталу включає[4]:

• боргові ринки, або ринки кредиту. За допомогою фінансових інструментів суб'єкти господарювання беруть гроші в борг і використовують їх на свої потреби. Основними фінансовими інструментами на цих ринках є облігації, закладні та векселі термін обігу яких перевищує 1 рік;

• ринки акціонерного капіталу. За допомогою акцій інвестори мають можливість об'єднати гроші, вкласти їх у певний проект, а прибутки розподіляти пропорційно до вкладених коштів.

Виділяють також національний і міжнародний ринки капіталу. На міжнародному ринку процеси купівлі-продажу товарів фінансового ринку регламентуються законами і нормативними актами з міжнародної торгівлі. Відповідальність за дотримання цих правил несе держава, суб'єкти якої виходять на світовий ринок.

Ринок капіталу можна поділити на первинний і вторинний. Первинний ринок виникає при емісії та первинному розміщенні цінних паперів, і на ньому мобілізуються фінансові ресурси. На вторинному ринку ці ресурси перерозподіляються, тобто на вторинному ринку вони опиняються після того, як були вже продані на первинному. У свою чергу, вторинний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. Біржовий ринок представлений фондовою біржею як особливим інституційно-організованим ринком. На ньому обертаються цінні папери найвищого ґатунку і виконуються операції професійними учасниками. Фондова біржа виступає як торговельне, професійне, нормативне, технологічне ядро ринку цінних паперів та фінансового ринку. На позабіржовому ринку здійснюються операції з цінними паперами позабіржової торгівлі. У цьому разі об'єктом купівлі-продажу стають цінні папери, які з будь-яких причин не включені до котирувальних листів на біржі.

Ринок капіталів пройшов еволюцію від зародження на ринку простого товарного виробництва у формі обігу лихварського капіталу до широкого розвитку ринку позикових капіталів на загальному ринку (об'єкт угоди — наданий у позику грошовий капітал на основі співвідношення попиту і пропозиції на цей товар і ставки позикового (кредитного) відсотка).

Ринок капіталів — це один із сегментів фінансового ринку, особлива сфера фінансових відносин, пов'язаних із процесом забезпечення кругообігу позикового капіталу.

Основними учасниками цього ринку виступають[4]:

• первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, які мобілізовані банками і перетворені у позиковий капітал;

• спеціалізовані посередники — кредитно-фінансові організації, що здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) коштів, перетворення їх у позиковий капітал і подальшу тимчасову передачу його позичальникам на зворотній основі за плату у формі відсотків;

• позичальники — юридичні і фізичні особи, а також держава, що відчувають нестачу у фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посереднику за право тимчасового користування ними.

Основні складові ринку капіталів: фондовий ринок та кредитний ринок. 35.Ринок праці. Ринок праці: основні поняття та елементи

Ступінь розвитку ринку праці безпосередньо впливає на процеси, що відбуваються в суспільстві. Ринок праці як невід'ємний елемент ринкової системи господарювання виконує найважливіші функції в системі відтворення робочої сили, розподілу її між галузями і секторами економіки, регулює обсяги попиту та пропозиції, надає дієвий імпульс професійної та територіальної мобільності. Тобто відносини на ринку праці не обмежуються тільки актом купівлі-продажу, вони зачіпають все, що пов'язано з системою соціального партнерства та захисту, освіти, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, з управлінням зайнятістю на підприємствах, на регіональному та федеральному рівні

Ринок праці, у вузькому сенсі, є взаємодія попиту на працю і її пропозиції, в результаті якого встановлюється певний рівень оплати праці і формуються соціально-економічні умови трудової діяльності.

Ринок праці - це соціально-економічна категорія, що включає в себе історично склався специфічний суспільний механізм, реалізує певний комплекс соціально-трудових відносин, сприяє встановленню та дотриманню балансу інтересів між трудящими , підприємцями та державою. Таким механізмом є модель попиту і пропозиції робочої сили (праці).

Ринок праці - це динамічна система, що включає в себе комплекс соціально-трудових відносин з приводу умов найму, використання та обміну робочої сили на життєві засоби, і механізм його самореалізації, механізм попиту і пропозиції, що функціонує на основі інформації, що надходить в вигляді змін ціни праці (заробітної плати).

У широкому сенсі ринок праці - це система відносин, що виникають в рамках соціального миру і злагоди між роботодавцями та найманими працівниками за участю державних та громадських організацій на основі попиту та пропозиції з приводу оплати та умов праці, соціальних гарантій, соціального захисту та підтримки і т.п.

До основних елементів[1] ринку праці належать суб'єкти ринку праці, правові акти, правила і норми, що регламентують відносини суб'єктів на ринку праці, кон'юнктура, попит і пропозиція, конкуренція, мобільність на ринку праці, інфраструктура ринку праці.

Суб'єктами ринку праці є роботодавці (об'єднання та спілки роботодавців), наймані працівники (профспілки, інші об'єднання працівників) і держава в особі її уповноважених органів влади різного рівня, а також безробітні.

Роботодавці - це громадяни, що керують власним підприємством, фермою, зайняті професійною діяльністю на самостійній основі та постійно використовують працю найманих працівників. Свої управлінські функції роботодавець може делегувати найманому керуючому, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства. Об'єднання та спілки роботодавців покликані представляти і відстоювати їх інтереси у відносинах з органами влади різних рівнів, з профспілками та ін

Наймані працівники - це громадяни, які уклали письмовий трудовий договір, контракт або усну угоду з керівником підприємства будь-якої форми власності або окремою особою про умови

трудової діяльності, за яку вони отримують обумовлену при наймі оплату готівкою або натурою. Найманими працівниками вважаються і особи, обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду, включаючи директорів і керуючих підприємств. Для представництва і захисту своїх інтересів наймані працівники об'єднуються. Найбільш доступна і поширена форма об'єднання - професійні спілки (профспілки).

Профспілка - добровільне громадське об'єднання громадян, пов'язаних спільними виробничими, професійними інтересами по роду їх діяльності, що створюється з метою представництва і захисту їхніх соціально-трудових прав та інтересів.

Держава як суб'єкт ринку праці представлено федеральними органами влади, органами влади суб'єктів Федерації і місцевого самоврядування, а також галузевими органами управління.

В якості суб'єкта вони виконують такі функції:

-соціально-економічні, пов'язані із забезпеченням повної зайнятості шляхом стимулювання створення робочих місць у всіх секторах економіки;

-законодавчі, пов'язані розробкою основних юридичних норм і правил;

-регулювання ринку праці непрямими методами;

-захисту прав усіх суб'єктів ринку праці;

-рольові (функції роботодавця на державних і муніципальних підприємствах).

Ступінь виконання зазначених функцій залежить від економічних, політичних, соціальних факторів, і їх конкретного поєднання в тому чи іншому історичному періоді.

Крім цього держава виступає як роботодавця на державних підприємствах і в якості інвестора, фінансуючи великі соціально значущі проекти та програми.

Дія ринкового механізму веде до вивільнення частини працівників, до появи безробіття. Щоб підтримати вивільняється персонал в період відсутності роботи, створити умови для їх перепідготовки та повторне залучення до трудового процесу, законом про зайнятість населення передбачаються виплати допомоги по безробіттю, компенсацій при звільненні, при переїзді до нового місця роботи, виплати стипендій під час навчання та ін Значна безробіття виникла на початку XIX ст., тоді як соціальні виплати з'явилися тільки в XX ст. після впертої боротьби робітничого класу за свої права.

Для нормального функціонування ринку праці необхідні чіткі норми і правила, які б регулювали відносини між суб'єктами ринку праці, визначали їх права, обов'язки і гарантії. Дані норми конкретизуються в указах Президента РФ, рішення уряду, генеральних, регіональних, галузевих тарифних угодах, колективних договорах, програми сприяння зайнятості населення та ін Кон'юнктура - це тимчасова ситуація, що характеризує сукупність ознак, що виражають поточний стан ринку праці в певний період. Кон'юнктура пов'язана зі співвідношенням попиту та пропозиції в розрізі всіх складових ринку праці. Попит складається з числа вакансій і посад працівників, яким роботодавець шукає заміну. Пропозиція формується з тих, хто, будучи незайнятим, шукає робоче місце, з тих, хто має роботу, але незадоволений нею, і, нарешті, зайнятих, але ризикують втратити роботу. Кількісно попит і пропозиція на ринку праці характеризуються показниками частини економічно активного населення та чисельності зайнятих і вільних робочих місць.

Важливий елемент ринкового механізму - конкуренція. Конкуренція на ринку праці є наявність великого числа незалежних роботодавців та найманих працівників, можливість для них вільно боротися за престижні робочі місця і кваліфікованих працівників, вільно входити на ринок і залишати його.

Мобільність на ринку праці - це процес переміщення робочої сили на нові робочі місця. Перехід на нове робоче місце може супроводжуватися зміною виду зайнятості (професії), території, роботодавця.

Інфраструктура ринку праці - це державні установи сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і організацій, комерційні та некомерційні біржі праці, агентства з підбору персоналу та інші, які займаються питаннями профорієнтації, підвищення кваліфікації, підготовкою та перепідготовкою, а також працевлаштуванням незайнятих громадян, їх соціальним захистом і підтримкою. 36.Підприємство та підприємництво. Принципи підприємницької діяльності. Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. У законі України зазначається що підприємство – це "самостійний, господарюючий, статутний суб’єкт, що має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, укладати договори, отримувати кредити. Характерні риси:

• технологічна і територіальна відособленість засобів виробництва та робочої сили;

• спеціалізація в системі суспільного поділу праці стосовно виготовлення товару чи надання послуги;

• економічна відособленість і юридична самостійність;

• відособленість колективних інтересів і поєднання в них інтересів кожного працівника.

Підприємство виконує функції:

• організаційну (забезпечення виробництва і реалізації товарів і послуг);

• відтворювальну (інвестування на оновлення і розвиток виробництва, модернізацію підрозділів);

• соціальну функцію (задоволення суспільних потреб, надання засобів існування робітникам).

Окрім специфічних організаційно-технічних функцій, що випливають з особливостей виробничих технологій, будь-яке підприємство виконує загальні організаційно-економічні функції як внутрішні, так і зовнішні.

Внутрішні економічні функції: виробничо-технологічні та науково-дослідні. Вони пов’язані із забезпеченням виробництва засобами і предметами праці, робочою силою. Вони реалізуються через удосконалення технологій, запровадження винаходів і раціоналізацію роботи, удосконалення організації та управління виробництвом.

Сучасна економіка передбачає існування різних форм і видів підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями:

а) за формами власності;

б) за формами організаціями;

в) за розмірами;

г) за сферами діяльності;

д) за місцем і роллю на ринку;

е) за метою і характером діяльності;

є) за характером економічної діяльності.

А: індивідуальне – приватна власність фізичної особи, де використана виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику;

сімейне – спільна власність та праця членів однієї сім’ї;

приватне – приватна власність окремої особи з правом найму робочої сили;

колективне – класність трудового колективу підприємства, кооперативу, громади, релігійної організації;

державне – державна власність;

комунальне

(муніципальне) – власність адміністративно-територіальних одиниць;

спільне – об’єднання різних форм власності, у тому числі й іноземного капіталу;

орендне – підприємства різних форм власності, що передані у користування на певних умовах. Б: відповідно до форм організації- Одноосібне володіння, Партнерство, Асоціації, Акціонерне товариства (корпорації),Консорціуми,Концерни. В: малі, середні та великі відповідно до обсягів господарського обігу (розмірів) підприємства поділяються на великі, малі і середні. Г: місцеві, національні, міжнародні.

Д: Виробничі, торговельні, фінансові – кредитні, страхові, посередницькі, науково-дослідні.

Е: конкурентні, олігопольні, монопольні.

Є: комерційні та некомерційні.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, творча і на власний ризик діяльність суб’єктів різних форм власності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та торгівлі з метою одержання прибутку. Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути як окремі особи, так і колективи та держава в особі певних державних відомств та установ. Об’єктами є різні види діяльності, спрямовані на виробництво певних видів товарів, послуг, робіт. В залежності від об’єктів розрізняють різні види підприємництва. Підприємницька діяльність відбувається на основі принципів:

• вільний вибір видів діяльності та форм господарювання;

• самостійне формування планів діяльності, вибір постачальників і споживання продукції;

• вільне наймання працівників;

• залучення і використання матеріально-технічних, трудових, природних видів ресурсів;

• вільне розпорядження прибутками, що залишились після податків та інших обов’язкових платежів.

Умовами існування і розвитку підприємництва є: політична стабільність; наявність ринкової структури економіки; вільний розвиток усіх форм власності; законодавче забезпечення та підтримка з боку держави.

Підприємництво охоплює широкий спектр видів діяльності. Залежно від змісту розрізняють такі види:

• виробниче;

• комерційне;

• фінансове;

• посередницьке;

• страхове.

Підприємницька діяльність існує у формах:

А. – індивідуальне;

– колективне; ← І варіант

–державне;

Б. Малий бізнес.

Спільне підприємство. ← ІІ варіант

Корпоративне підприємство.

Підприємництво виконує такі функції:

– ресурсну (мобілізація капіталу, трудових, матеріальних, інформаційних та інтелектуальних ресурсів);

– організаційну (організація виробництва, матеріально-технічне забезпечення та збут, маркетинг, реклама);

– творчу (новаторство, генерація і використання ідей, ініціативна діяльність, вміння ризикувати).

Підприємництво сприяє прогресивним змінам в економіці, в тому числі посиленню конкурентної боротьби на ринку (між новим і застарілим), прискоренню темпів економічного розвитку суспільства (конкуренція є стимулом до збільшення виробництва товарів і послуг, їх модернізації), спонукає до раціонального використання виробничих ресурсів. Принципи підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" — єдиною статтею, що є чинною у цьому Законі — діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; 3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ "Про зайнятість населення" передбачена необхідність отримання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України (див. також Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 4);

4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (див. ознаку № 4 підприємницької діяльності);

5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", ст. 1 якого встановлені правила щодо обов'язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується.