8) Економічні інтереси, їх сутність і структура

Потреба, як усвідомлене й сформоване відносно рівня культури індивіда бажання або почуття нестачі, реалізується через інтерес. Інтерес - це форма вираження потреби. Проте інтерес не є тотожним потребі. Він відрізняється від потреби таким:

по-перше, інтерес виступає як оптимальний засіб реалізації потреби, що включає конкретні цілі і дії. Потреба містить у собі завдання, а інтерес - спосіб його досягнення;

по-друге, інтерес - це потреба, яка на шляху своєї реалізації проходить складний процес соціального визрівання. Останнє означає, що інтерес формується з урахуванням і під впливом усієї сукупності виробничих відносин суспільства. Ця залежність відображається в тому, що людина вибирає не просто будь-який спосіб задоволення своєї потреби, а саме такий, який дозволяє їй закріпити або посилити своє місце в системі виробничих відносин і в суспільстві в цілому.

Інтереси, як і потреби, існують у певній системі. Виступаючи формою реалізації потреб, система інтересів, проте, не є повторенням самої системи потреб. Це обумовлено тим, що, з одного боку, інтерес є способом здійснення потреби, а отже містить різні завдання, мету, ідеали. А з іншого боку, інтерес формується через систему виробничих відносин, тому система інтересів має певні особливості порівняно із системою потреб. У загальній сукупності інтересів вирізняють такі їх елементи.

Інтерес окремої особи. Він пов'язаний з потребами конкретної людини й охоплює все багатограння його бажань, які формуються як його життям і розвитком як біосоціальної істоти, так і його участю в самій системі суспільного виробництва. Це інтерес до споживання певних матеріальних і духовних благ, інтерес до участі в економічному, соціальному, політичному й духовному процесах, що відбуваються в суспільстві. Цей інтерес чітко персоніфікований і здебільшого індивідуалізований, що відображає об'єктивний процес розвитку потреб. Реально він знаходить свій вираз у формуванні особою певних завдань цільової настанови й способів їх реалізації.Другим елементом системи інтересів виступаєінтерес певного угруповання людей. Його часто визначають як колективний інтерес Це інтерес, що може бути поданий як інтерес якогось угруповання, яке формується в процесі господарської діяльності, наприклад, інтерес колективу підприємства або інтерес акціонерів. Цей інтерес може знаходити відображення в різних способах реалізації таких колективних потреб. Груповий інтерес реалізується через його персоніфікацію в окремому індивіді, хоч і не може бути зведеним до простої суми завдань або цілепокладання членів колективу.

Третій елемент у системі інтересів - це суспільний інтерес. Він часто асоціюється з державним інтересом, оскільки держава уособлює основи організації життя суспільства. Цей інтерес пов'язаний із задоволенням потреб усього суспільства і знаходить відображення, наприклад, у забезпеченні однакових умов для функціонування господарюючих суб'єктів, у досягненні зростання суспільного виробництва, у забезпеченні соціального захисту найбільш уразливих верств населення від негараздів суспільного виробництва тощо.

Кожен із наведених елементів, залежно від своєї структурної побудови, у свою чергу, може мати особливі ланки інтересів, які будуть складатись у межах одного й того самого елемента (наприклад, колективного), але мати власні специфічні особливості.

Перелічені найбільш загальні елементи системи інтересів тісно пов'язані між собою і постійно взаємодіють. їх взаємозв'язок і взаємодія характеризуються, перш за все, певною тотожністю. Те, що потрібно чи вигідно людині, потрібно й вигідно і колективу, і державі. Іншими словами, ми можемо сказати, що загалом інтереси особистості й інтереси суспільства значною мірою збігаються. Але це ще не означає повну відсутність будь-яких розбіжностей, а в певних випадках і протилежності. Ця взаємодія може бути досить суперечливою і конфліктною. Як правило, така ситуації пов'язана з тими трансформаціями, що відбуваються з інтересом у процесі його формування. У цьому формуванні беруть участь багато чинників, і може так статися, що інтерес з особливого елемента системи інтересів перетворюється на такий, що вступає в суперечність з усією системою інтересів. Скажімо, колективний інтерес може стати інтересом з ознаками груповщини, особистий перетворитись на егоїстичний тощо. Усі ці особливості формування інтересів різних суб'єктів (індивіда, колективу і держави) необхідно постійно враховувати, бо тільки так можна досягти гармонізації всієї системи економічних інтересів суспільства.

Економічний інтерес, у свою чергу, трансформується в зацікавленість, у певний стимул. Стимул відрізняється від інтересу тим, що він суб'єктивний і виступає як усвідомлена форма інтересу. По суті,стимул є безпосереднім мотивом до реалізації потреби.

Серед економічних інтересів, які представлені певною системою, часто виділяють основний інтерес суспільства. Він в узагальненій формі відображає сутність економічної системи і покликаний бути головною цільовою настановою в розвитку економічної системи.

Для ринкової економіки таким провідним головним інтересом є інтерес споживача. Саме навколо нього і задля нього функціонує ринкова економіка. А оскільки цей інтерес постійно змінюється в напрямі зростання вимоги до тих матеріальних благ і послуг, які його задовольняють, то це спонукає виробника до постійного оновлення своєї продукції, посилення її якості. З іншого боку, інтерес споживача завжди пов'язаний з певним обмеженням, яке окреслено його доходами. Ураховуючи це, виробник постійно шукає шляхи відносного зменшення вартості товарів, а це можна досягти тільки з упровадженням новітніх технологій, нової організації праці тощо.

Отже, інтерес споживача в процесі його задоволення стимулює розвиток виробництва, застосування в ньому досягнень науки і техніки й загалом сприяє прогресу суспільства.

9.Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

У кожному економічному відношенні - між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами - мають місце елементи боротьби г співробітництва. Взаємодія інтересів виступає рушійною пружиною соціально-економічного розвитку.

Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб'єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).

Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.

Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. Так, реалізація індивідуальних інтересів забезпечується через зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є максимізація прибутку та фонду заробітної плати (наприклад, для підприємств державного сектора, що знаходяться на комерційних засадах господарювання).

10.Найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, або відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил на сучасному етапі – робоча сила, наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони перші вступають в суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв’язування економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва.

Так, внаслідок загострення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у першій половині ХІХ ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.У сучасній економічній літературі поняття “фактори економічного прогресу” і “фактори виробництва” розглядають, як тотожні, тобто вважають їх джерелами національного доходу, зокрема прибутку.

Фактори виробництва – важливі об’єкти або елементи, які здійснюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

11. Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу історичного процесу.

Вперше в історії філософської думки Г. Гегель поставив питання про наявність в історичному процесі об'єктивної закономірності. Він намалював об'єктивно-історичну картину історичного процесу, де реалізується зміст Світового Духа. У Надалі було зроблено безліч спроб пояснити історію.

На сьогоднішній день визначилися два методологічних підходи до аналізу історичного процесу. Один - формаційний, чи моністичний, інший -- цивілізаційний, або плюралістичний. У рамках першого виділяють дві концепції - Марксистську і теорію постіндустріального суспільства. Марксистська концепція грунтується на визнанні вирішальною детермінантою розвитку способу виробництва. На цій основі відбувається виділення визначених стадій у розвитку суспільства -- формацій. Концепція постіндустріального суспільства в якості головної детермінанти суспільно-історичного процесу проголошує три типи суспільств: традиційне, індустріальне і постіндустріальне.

Корінна ідея моністичного підходу полягає у визнанні єдності людської історії і її прогресу у формі стадіального розвитку. Корінна ідея другого - заперечення єдності історії людства і його прогресуючого розвитку.

Результати титанічної праці К. Маркса і Ф. Енгельса з вивчення і критичного аналізу всесвітньо-історичного досвіду дозволили виділити зовсім нове для історіографії і соціальної філософії поняття, поняття «формація». Суспільно-економічна формація є суспільство на певному щаблі історичного розвитку, що характеризується специфічним економічним базисом і відповідними йому політичною і духовною надбудовою, історичними формами спільності людей, типом і формою родини. Вчення про суспільно-економічної формації дало ключ до розуміння єдності історичного процесу, що виражено перш за все в послідовній зміні суспільно-економічних формацій друг одним, коли кожна наступна формація зароджується в надрах попередньої. Єдність проявляється і в тому, що всі суспільні організми, що мають на основою даний спосіб виробництва, відтворюють і всі інші типові риси відповідної суспільно-економічної формації. Але конкретно-історія-етичні умови існування громадських організмів досить різні, і це призводить до неминучим розбіжностей у розвитку окремих країн і народів, значному різноманіттю історичного процесу і до його нерівномірності.

Високі претензії марксизму на революційна зміна світу викликали широку опозицію по відношенню до нього. За ступенем критичного настрою до формаційному вчення можна умовно виділити два основних напрямки. Представники першого наполягають на необхідності заміни марксистського підходу як не витримав перевірки історичним досвідом новим, докорінно відмінним підходом. Представники другого заперечують необхідність такої заміни, наполягаючи лише на оновленні марксистського підходу, тобто на ліквідації ряду його недоліків. Основним же недоліком формаційного підходу до історії є випадання з історичного пізнання взагалі безлічі елементів і зв'язків суспільства як системи, які не знаходять у моністичної погляді на історію свого адекватного пояснення. Перш за все, як зазначив М. А. Барг, при формаційному підході картина соціальної структури настільки поєднується, що вся багатопланова соціальна структура так чи інакше підтягується до класів-антагоністів, а духовна культура зводиться, незважаючи на все своє багатство, до відображення інтересів основних класів, до відбиття первинної сторони і не розглядається як самостійний, генетично незалежний фактор [2].

Cамостоятельное значення набуває питання про «географічних» межі застосування формаційної теорії. Ця теорія, розроблена на матеріалі історії Західної Європи, вірно охоплює деякі особливості розвитку західної цивілізації. Стосовно східним суспільствам цей підхід виглядає менш переконливо. Реальні тенденції і форми розвитку на Сході і ще багатьох регіонах світу не вкладаються в схему п'яти формацій. Це відчув ще сам Маркс, який висунув проблему азіатського способу виробництва, але так і не вирішив її.

Якщо формаційний (моністичний) підхід до історії розкривається досить легко, то з цивілізаційним підходом справа йде складніше, оскільки єдиною цевілізаціонной теорії не існує, як не існує єдиного поняття «Цивілізація». Цей термін дуже багатозначний. В даний час цивілізація розглядається в трьох аспектах. У першому аспекті поняття «культура» і «цивілізація» трактуються як синоніми. У другому цивілізація визначається як уречевлення матеріально-технічних та соціально-організа-ційних інструментів, забезпечують людям гідну їх соціально-еко-ку організацію суспільного життя, відносно високий рівень споживання комфорту. У третьому аспекті цивілізація розглядається як історична ступінь розвитку людства, наступна за варварством.

На підставі цивілізаційного підходу виділяється безліч концепцій, побудованих на різних підставах, чому його і називають плюралістичним. За логікою цього підходу існує безліч історичних утворень (цивілізацій), слабо або взагалі не пов'язаних один з одним. Всі ці утворення рівноцінні. Історія кожного з них унікальна, як унікальні вони самі. Головна відмінність цивілізаційного підходу - відсутність вирішальною детермінації у розвитку суспільства. Якщо формаційних теорія починає осягнення товариства «знизу», висуваючи на перше місце матеріальне виробництво, то прихильники цивілізаційного підходу починають осягнення суспільства, його історії «зверху», т. тобто з культури в усьому розмаїтті її форм і відносин (релігія, мистецтво, моральність, право, політика та ін.). І тут важливо, уникаючи жорсткої прив'язки до способу виробництва, не випустити з уваги небезпеку іншого монізму - Не менш жорсткої прив'язки до духовно-релігійного чи психологічного початку.

Значний внесок у розвиток цивілізаційного підходу внесли О. Шпенглер, М. Вебер, А. Тойнбі. Цей підхід базується не на виділення рівня продуктивних сил і економічного базису, а на визначенні переважного виду господарської діяльності і пануючої системи цінностей в житті суспільства. Тут відсутній абсолютизація соціально-економічних законів, що панують над людьми, приймається до уваги складне переплетення технічного, економічного, політичного, релігійного та інших соціокультурних факторів у реальної діяльності людей, проголошується право кожного народу на власний соціально-історичний експеримент, на реалізацію своєї культурної програми.

Але присвячуючи аналізу культури всю свою увагу і енергію, прихильники цивілізаційного підходу часто взагалі не звертаються до матеріального життя. Цивілізаційний підхід представляється саме як протилежність формаційного, як заперечує матеріально-виробничої детермінацію суспільства та його історії. Але протилежності сходяться. Випинання якої-небудь однієї форми культури робить підхід моністичним, однотипним формаційному.

Цивілізаційний підхід ще не розроблений до кінця як загально методологічні підхід до аналізу суспільно-історичного процесу. І він повинен бути плюралістичним, приймають до уваги складне переплетення технічного, економічного, політичного, релігійного та інших соціокультурних факторів у суспільно-історичному процесі. Його методологія повинна знаходитися в Відповідно до сучасних уявлень про багатофакторності і багатовекторності розвитку. Сутність цивілізаційного підходу має убачатиметься в багатофакторному і багатовекторним аналізі суспільно-історичного процесу. У цьому випадку конче необхідним стане використання досягнень моністичного підходу, результатів аналізу місця і ролі окремих сторін суспільного життя, змикання цивілізаційного (плюралістичного) і формаційного (моністичного) підходів.

Однією з передумов сполучення формаційного та цивілізаційного підходів є складний, спіралевидні характер формаційної теорії суспільного розвитку (а не лінійно-стадіальних, як багато хто собі уявляють). Вона може багато дати цивілізаційної теорії, вказуючи на єдність розвитку світової сукупності цивілізацій як цілісної системи.

На необхідність збереження і використання формаційного підходу до аналізу суспільства та його історії вказують багато вітчизняні та зарубіжні дослідники. Провівши порівняльний аналіз марксистського і плюралістичного підходів, англійська ліберальний соціальний мислитель Г. Макленнан прийшов до наступного висновку: «У той час, як плюралісти не прагнуть досліджувати фундаментальні процеси людського суспільства, внаслідок чого їх соціальна онтологія досить небагата, марксисти, навпаки, проявляють інтерес саме до процесів, що йдуть в глибинах суспільства, до їх причинно-наслідкових механізмів, які покликані виявити як логічно раціональне, так і можливе загальне напрямок цієї еволюції »[3]. Далі він вказує, що системні аспекти капіталістичних товариств неможливо розглядати, не використовуючи марксистські категорії (особливо такі, як спосіб виробництва і зміна суспільних формацій). Аналіз же явищ, що приводять до множинності соціальних формувань та їх суб'єктивних інтересів (урбанізація, споживчі субкультури, політичні партії і т. д.), більш плідний в площині плюралістичної методології.

Методологію формаційного підходу рано відкидати. Завдання полягає як у її модернізації, так і в сполученні з цивілізаційним підходом. Така тенденція за принципом «Або-або», формаційний або цивілізаційний підхід, по суті, відкидає принцип відповідності, згідно з яким стара теорія не заперечується повністю, оскільки вона обов'язково чогось відповідає в теорії нової, представляє її окремий випадок.

Кожен з розглянутих підходів необхідний і важливий, але недостатній сам по собі. Так, цивілізаційний підхід сам по собі не може пояснити причини і механізми переходу від однієї фази цивілізаційного розвитку до іншої, а в рамках формаційного підходу складно описувати розходження країн Заходу і Сходу.

Виникла в історичній науці і суспільствознавства проблема може бути вирішена через цілеспрямоване дослідження і знаходження такого сполучення формаційного і цивілізаційного підходів, яке може бути плідно докладено і до завдань великомасштабного членування історичного процесу, і до аналізу історичної діяльності різних народів, що протікає в певних географічних, соціально-економічних і культурних умовах.

Життя людського суспільства це не тільки збереження і відтворення суспільних структур, вона розгорнута в часі і соціальному просторі і являє собою історичний процес. Цей процес не має жодних антрактів, охоплює всю історію людства, починаючи від перших кроків мавпоподібних предків і закінчуючи складними зигзагами XX-го століття. Природно виникає питання: що собою є історія людства?

Отже, формаційний і цівілізацонний підходи до розуміння історичного процесу припускають (говорять):

1) Формаційний: Маркс, Енгельс. Історія - об'єктивний, природний історичний процес зміни формацій. Функціонування і час існування формацій залежить від розвитку матеріального виробництва. Маркс не стверджував глобальності такого характеру, це зробили його послідовники. Незадоволеність формальним розумінням історичного процесу, через те, що у формації економічні відносини визначають всі інші (розуміння в дусі економічного матеріалізму).

2) Цивілізаційний. Не тільки економічні моменти, а й соціально-культурні виміру суспільства, духовне ставлення. Нереривность еволюційність розвитку. Якщо в 1) - є зумовленість, спрямованість, то в 2) - многоварінтності історії. У разі формаційного людина виявляється не при справах, перестає бути дійсним суб'єктом історії, він міцно прив'язується до якоїсь об'єктивності як до сукупності явищ і процесів, законів їх розвитку, існуючих «незалежно від волі і свідомості людей». Свобода людини обмежується рамками економічної необхідності.

1. Історія - продукт діяльності людей, кожен з яких переслідує свої цілі і інтереси.

2. Історія - єдність суб'єктивного і об'єктивного,

-- незалежна від волі і бажання людей,

-- їх історія (Далі у Ольги)

1. Хто робить історію? (Багато хто замислюється над цим).

-- народ

-- роль особистості: кожна особистість, яка створює матеріальні блага чи духовні цінності, грає певну роль

-- видатні особистості. (Це політики і державні діячі, полководці, великі вчені, діячі літератури і мистецтва).

12. Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.    Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.    Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.    Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.    Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.    Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.     На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.    Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).    Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи “чисті” та “змішані”, статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.    Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.