Діяльність повстанських рухів на Сході Африки (станом на 28.01.2008)
Політичний розвиток субрегіону Східної Африки
Висновки
Конфлікти в субрегіоні східної Африки мають мультифакторний спектр виникнення. Спільною рисою для більшості східноафриканських конфліктів виступають суперечності закладені в колоніальну добу, які лишаються актуальними викликами на сучасному етапі розвитку субрегіону. Колоніальні лінії кордонів стали не лише предметом виникнення міждержавних протиріч, але окрім того сприяли появі антагонізму між розрізненими етнічними групами, які потрапляли під юрисдикцію штучно-сформованих територіальних одиниць. Окрім того колоніалізм розділив субрегіон не лише бар’єрами кордонів, а ще й створив передумови для диференціації в економічному, соціальному та національному вимірах. Наслідком чого стало виникнення різних за рівнем розвитку регіонів в межах одних держав, появи соціальних груп з нерівними статусами та етносів з нерівними правами. Цей комплекс диференціацій утворив осередки, що продукували різноманітні конфліктні взаємодії, метою яких виступала нівеляція існуючих розбіжностей. Окрім цього існували й інші джерела конфліктогенності. Аналіз внутрішніх факторів конфліктів засвідчив, що домінантами серед них виступають слабкість державних механізмів, політична боротьба, складна економічна ситуація, боротьба за дефіцитні природні ресурси, поляризація етнічної різнорідності, які мають місце на сучасному етапі. Свідченням цього є фактичний територіальний розпад держави Сомалі після падіння режиму С.Барре та громадянська війна, яка розпочалася після цього, боротьба за розподіл нафтових ресурсів між Північчю та Півднем Судану, політична криза в Кенії після президентських виборів 2007 року, міжплемінне протиборство в Дарфурі (Західний Судан). Слід зазначити, що в найближчій перспективі істотно зросте вага зовнішніх чинників конфліктогенності. В першу чергу це пов’язано зі спробами західних держав зупинити поширення ісламського фундаменталізму в світі, а також з активізацією міжнародного співробітництва в напрямку боротьби з осередками міжнародного тероризму. Яскравими ілюстраціями до цього виступає спільна американо-ефіопо-кенійська інтервенція до Сомалі 2006 року з метою повалення ісламістського режиму, який звинувачувався у зв’язках з міжнародною терористичною спільнотою. Це може спричинити виникнення в межах регіону нових конфліктів по лінії розколу арабо-ісламський світ – Чорна Африка. Окрім того зростання уваги міжнародної спільноти до Африканського континенту загалом та Східної Африки зокрема, в пошуках нових джерел сировини, актуалізує новий виток боротьби між державами світовими лідерами, такими як США, Франція, КНР, Росія за зміцнення власних сфер впливу на континенті, що несе в собі додатковий конфліктогенний потенціал. Фактом на користь цієї тези виступають події Дарфурської кризи останніх років. Не можна виключати в найближчому майбутньому посилення тиску на окремі недемократичні східноафриканські режими, яке можне стати окремою причиною конфліктів між африканськими державами, оскільки антиавторитарні рухи та демократичні партії знаходять підтримку в сусідніх країнах. За таким сценарієм внутрішньодержавної боротьби крах держави призводить до того, що програють усі та виявляється відсутнім переможець, який здатен би був взяти на себе керівництво країною. Виникає ситуація коли державний механізм та політичний лад розпадаються та їх необхідно відновлювати знову.
Сучасна конфліктогенність в субрегіоні Східної Африки спричинена наявністю групи локальних конфліктів, переважна більшість яких має внутрішньодержавний характер. Серед конфліктів, які спричинені прагненням етнічної меншості реалізувати своє право на самовизначення у формі незалежної держави. Варто відзначити прецедент Ерітреї, яка вийшла зі складу Ефіопської держави. За аналогічним сценарієм продовжує розвиватися ситуація довколо сецесії Півдня Судану. Прояви сепаратизму можна виокремити в сомалійській громадянській війні, де низка територіальних утворень прагнуть отримати статус незалежних держав. Конфронтація, в центрі якої знаходиться боротьба за владу, лягла до основи конфлікту в Уганді. Варто відзначити, що на межі громадянської війни знаходиться Кенія, витоки цього укорінені в суперечностях з приводу визначення голови держави після чергових виборів голови держави. Що стосується східноафриканських конфліктів міжнародного характеру, то класичною в даному сенсі виступає територіальна суперечка між Ефіопією та Ерітреєю. Елементи міжнародного конфлікту наявні у прикордонному протистоянні Судану з сусідами, такими як Чад та Ерітрея, яке спричинено діяльністю повстанських рухів у прикордонні двох держав. За розмірами охопленої території найбільш масштабним продовжують лишатися конфлікти в Сомалі та в Судані, вони також виступають лідерами за тривалістю. Хоча загальна тенденція для всього східноафриканського субрегіону засвідчує початок переходу більшості внутрішньодержавних конфліктів в латентну фазу, при цьому високою лишається вірогідність відновлення ефіопо-ерітрейського протистояння.
В той же час в регіональному контексті конфлікти посідають одне з провідних місць у міждержавних взаємодіях. На сьогоднішній день Східна Африка являє собою систему в межах якої є відсутнім чітко окреслений субрегіональний лідер, тому фактично не сформованою лишається ієрархія в стосунках між державами. Потенційно претендувати на роль субрегіонального лідера можуть такі держави, як Кенія, Ефіопія та Судан, проте, кожна з них має власний внутрішній конфлікт, який заважає кожній з вище перерахованих держав отримати статус гегемону субрегіону. Важливим системоутворючим елементом цього конгломерату виступає виживання християнської Ефіопії в ісламському оточенні. Щодо інших рис, які притаманні східноафриканським конфліктам можна виокремити їх хронічний характер (сомалійська криза, громадянська війна в Судані); наявність потенціалу трансформації, як це сталося у випадку з Ерітреєю, яка виборовши власну незалежність у війні з Ефіопією, в подальшому опинилася втягнутою в конфлікт територіального характеру; конфліктну текучість: так закінчення війни на Півдні Судану синхронізувалося з початком кризи на Заході Судану, причинами чого слугувало перетікання зброї з постконфліктного ареалу в межі зони, в якій були наявні осередки конфліктності.
Розглядаючи питання інтернаціоналізації субрегіональних конфліктів варто відзначити, що переважна більшість східноафриканських конфліктів пройшла стадії інтернаціоналізації. Вона відбувалася в двох проявах: перший з них це насильницька інтернаціоналізація конфлікту з метою його якнайшвидшого розв’язання, так сталося у випадку з конфліктом у Дарфурі, коли міжнародне втручання з боку ООН відбувалося всупереч супротивній позиції центрального уряду країни. Навпаки використання інтернаціоналізації конфлікту, як варіант утримання при владі було використано перехідним урядом Сомалі 2006 року підчас піку їхньої боротьби з Союзом ісламських судів. Варто відзначити, що на регіональному рівні конфлікти в Східні Африці демонструють загальну тенденцію до виходу за межі, як держав в кордонах яких вони відбуваються, як у випадку перетікання конфліктності з південносуданського конфлікту на територію Уганди, так і в межах субрегіону: конфлікт в Дарфурі поширився на держави центральної Африки, такі як Чад та ЦАР, конфліктогенність в Уганді поширювалася на ДРК. Отже окремі субрегіональні конфлікти поступово набувають регіональних обрисів. Хоча східноафриканські конфлікти і лишаються локальними, відсутність надійних механізмів контролю з боку національних урядів над територією власних держав, яка потрапляє під контроль повстанських рухів, перетворює їх на привабливі для осідання терористичних елементів території, створює простори в межах яких здійснюються широкомасштабні контрабандні операції, в тому числі наркотрафікінг, нелегальне транспортування зброї, що справляє негативний, хоча і не критичний вплив на стан міжнародної системи відносин глобального рівня.
Загальна ситуація з дієвістю міжнародних режимів безпеки в субрегіоні Східної Африки засвідчує низку основних особливостей: по-перше, найбільш важливим безпековим режимом лишається режим контролю над розповсюдженням стрілецької та лекої зброї, яка є головною причиною виникнення більшості конфліктів в субрегіоні. Відсутність ефективних механізмів контролю над транскордонним перетіканням зброї робить цю проблему провідною та об’єднуючою для всіх держав субрегіону. По-друге, держави Східної Африки у своїй переважній більшості займають деструктивну позицію, щодо перетворення Африканського континенту на зону вільну від ядерної зброї, оскільки уряди країн субрегіону не квапляться з ратифікацією Угоди Пеліндаба. По-третє, активно розвивається співпраця держав Східної Африки в напрямі ліквідації хімічної та бактеріологічної зброї масового знищення, при цьому треба зауважити, окремі держави регіону такі як Судан, Уганда та Кенія є природними резервуарами сировини для бактеріологічної зброї. В цілому дієвість міжнародних режимів безпеки в субрегіоні Східної Африки можна вважати не достатньо ефективною.
Розглядаючи питання врегулювання конфліктів в субрегіоні треба зазначити зростання ролі міжнародних організацій різних рівнів в цьому процесі. На сьогоднішній день можна відзначити наявність певного розподілу ролей між субрегіональними, регіональними та універсальними міжнародними організаціями в процесі відновлення миру та стабільності в Східній Африці. Субрегіональна організація ІГАД фактично виступає ініціатором початку переговорних процесів з врегулювання субрегіональних конфліктів, підтримує ініціативи посередників по врегулюванню конфліктів, а також забезпечує моніторинг виконання укладених мирних угод. Окрім того, ІГАД виконує функцію превентивного запобігання субрегіональних конфліктів, проте субрегіональні організації повинні діяти в межах більш широкої регіональної структури. Головна роль регіональних організацій полягає в забезпеченні мирного процесу по врегулюванню конфліктів в межах африканського регіону, демонструючи рівну віддаленість від усіх сторін конфлікту. Окрім того, Африканський союз має нести місію врегулювання африканських конфліктів африканцями. Але структурна слабкість організації, відсутність достатньої кількості добре підготованих кадрів миротворців, а також недостатній рівень фінансування, робить діяльність АС малоефективною, та викликає необхідність співпрацювати з ООН. На сучасному етапі продовжує формуватися механізм взаємодії та інтеграції діяльності регіональних інститутів ООН та АС, передусім по врегулюванню внутрішніх конфліктів в африканських державах, що має справити позитивний вплив на проблему врегулювання міждержавних конфліктів в Східній Африці. Особливу важливість являє собою проблема взаємодії ООН з субрегіональною організацією ІГАД, яка могла б надавати спеціалізованим установам ООН інформацією для вживання невідкладних дій, здатних нейтралізувати конфлікт на ранній стадії та не дати йому перерости у широкомасштабне протистояння.
Тибет – історико-географічний регіон в Центральній Азії, територіально охоплює Тибетське нагір'я. Де-факто вважає себе незалежною державою з 1912 р., але де-юре є автономним регіоном в складі Китайської Народної Республіки, що був анексований у 1959 р. Зараз опозиційними силами ведуться всілякі спроби відновити втрачену суверенність. Площа Тибету – 2,5 млн. км². Населення – 6 млн. тибетців та 7,5 млн. китайців.. Китайська влада подає інші цифри – 5,2 млн. тибетців, 3,6 млн. китайців та 1,6 млн. осіб інших національностей. Більша частина населення зайнята в сільському господарстві. Мова – тибетська. Історичною столицею Тибету є місто Лхаса.
Традиційно територія Тибету ділилася на провінції У-цанг, Кхам і Амдо. Автономний район Тибету (ТАР) в Китаї займає менше половини всього історичного Тибету (провінція У-цанг і західна частина Кхама), а населення ТАР складає всього лише одну третину від населення історичного Тибету. Територія історичного Амдо і остання частина Кхама адміністративно входять в провінції Юньнань, Сичуань, Цинхай і Ганьсу. Причини конфлікту:
Історичні причини. Історія боротьби за незалежність, протистояння тибетців і китайців. Тибет був незалежною державою починаючи з 7 ст. і до анексії Китаєм. Пекін же наполягає, що Тибет завжди був частиною Китаю. Територіальні прагнення об’єднати всі історичні провінції тибетської нації. Політичні причини – це незадоволення тибетців політикою окитаювання, прагнення тибетців до самовизначення, створення власних державних інститутів. Соціально-економічні причини пов'язані з нав'язуванням соціалізму і модернізації, низьким рівнем якості життя населення, погіршенням екологічної ситуації в регіоні (з китайською допомогою), небажанням бути сховищем радіоактивних відходів тощо. Релігійні причини – руйнування традицій, пам’ятків культури, придушення та втручання в релігійні справи (намагання нав’язати власно обраного Панчен Лами). Психологічні причини пов'язані з відмінністю в етнокультурних психотипах, взаємним нерозумінням, прагненням тибетців до консолідації. З ними тісно переплетені власне етнічні проблеми, які є базовою складовою конфлікту і є прагненням тибетців здобути незалежність від етнічно чужих їм народів. Тибетці ризикують стати нацменшиною на власній землі. Приклад – інші народи КНР: маньчжурців на їх землях зараз лише декілька відсотків населення; монголів у Внутрішній Монголії близько 18%; мусульман в Синьцзяні майже стільки ж, скільки ханців. Об’єкт конфлікту: суверенітет над територією Тибету. Позиція КНР Тибет є невід’ємною частиною КНР, неможливо навіть надання будь-яких більших прав ТАР; Китайський уряд мотивує це тим, що після 1959 року в Тибеті було ліквідовано рабство, зросла письменність і стабільно підвищується рівень життя населення, тому присутність там Пекіну є необхідною. До того ж на території ТАР, що складає 28% території КНР, знаходиться близько 1/3 ядерної зброї Китаю, а також за неофіційними даними там відбувається захоронення радіоактивних матеріалів. За допомогою прийнятого у березні 2005 р. “Закону про антисепаратизм” забезпечилась легітимність (для КНР) можливого застосування як мирних, так і „немирних” засобів протидії сепаратистам. Позиція тибетської опозиції Політика Пекіну в регіоні розцінюється як геноцид тибетського народу. Починаючи з 2005 р., Далай Лама ХІV відмовляється від політики спрямованої на здобуття незалежності, а вимагає лише культурної та релігійної автономії, проте більшість тибетського народу та парламент не підтримують його позицію, оскільки впевнені, що КНР не піде на поступки і врешті-решт «окитаїть» тибетське населення. Позиція міжнародного співтовариства Сьогодні всі країни світу або визнають повну приналежність Тибету до Китайської Народної Республіки, або ж не надають офіційних заяв щодо статусу Тибету (Україна). Більшість країн світу вважають, що Тибетське питання є внутрішньою справою КНР (Франція, Російська Федерація, Індія). Хоча також є досить поширена практика неофіційного визнання Тибету незалежною країною, окупованою іноземними військами (США). Генеральна Асамблея ООН неодноразово приймала резолюції, що засуджували порушення прав людини Тибетського народу. Проте всі резолюції залишаються лише на папері. Етапи конфлікту: Перший етап 1907-1949 рр. Ключовим моментом в історії тибетсько-китайських відносин можна вважати «Конвенцію між Росією и Великобританією в справах Персії, Афганістану та Тибету», яка стала першим офіційним документом, що визнавала права Китаю над Тибетом, проте він не був визнаний тибетськими лідерами. Майже 40 років Тибет де-факто був вільною державою. Цей етап є фазою ініціації конфлікту. Китайська позиція в цей період була двозначною. З одного боку, націоналістичний уряд односторонньо заявляв в своїй конституції та посиланнях іншим країнам, що Тибет є провінцією Китайської Республіки (однією з «п’яти рас» республіки). С іншого боку, воно визнавало в своїх офіційних контактах з урядом Тибету, що Тибет не є її частиною. Китайський лідер неодноразово відсилав ноти і посланників Далай Ламі ХІІІ та тибетському урядові, пропонуючи «з’єднатись з Китайською Республікою». Проте Тибет відхиляв пропозиції приєднання. Тибетський уряд неодноразово закликав Російську імперію про допомогу, проте рос. керівництво так і не визнало незалежність Тибету, оскільки не хотіло ускладнювати відносини з Великобританією. Першим договором, що визнавав незалежність Тибету був Тибетсько-монгольський договір. Другий етап 1949-1965 рр. – одна з фаз ескалації конфлікту. Після перемоги комуністів та проголошення Китайської Народної Республіки, Радіо «Пекін» повідомляє, що Китайська Визвольна Народна Армія (КВНА) повинна визволити всі китайські території, включно з Тибетом. Тибетський уряд відправляє делегацію до Китаю, яка підписує Договір про мирне визволення Тибету (без згоди уряду Тибету). Під гаслами визволення народу Тибету від феодально-кріпосницького гніту КВНА вторгається на його територію. Китайські військові під час своїх «зачисток» знищили тисячі мирних жителів, займалися грабіжем та мародерством. Населення Тибету звернулося за допомогою до ГА ООН, яка протягом цих років прийняли 3 резолюції. Дії КНР були засуджені, проте з огляду на те, що комуністичні країни всебічно підтримали Китай, Генеральна Асамблея так і не застосувала жодних санкцій проти Китаю. Протягом цього періоду КНР активно впроваджує економічні «демократичні» реформи, що супроводжуються масовими демонстраціями та партизанською війною. В решті-решт в 1959 р. в Лхасі проходять криваві сутички, внаслідок чого Далай Лама вимушений покинути країну і створює в Індії уряд у вигнанні. 9 вересня 1965 року КНР офіційно створює Тибетський автономний регіон. Третій етап 1966-1976 рр. збігається з проведенням «культурної революції» в Китаї. Китайське керівництво активно проводить реформи в ТАР: адміністративну, аграрну, соціальну. Цей період характеризується ліквідацією конституційних органів влади, переслідуванням багатьох лідерів тибетців, масовими репресіями та гоніннями на національну релігію та культуру, пере¬ходом всіх владних повноважень в руки воєнних. До 1976 року з 6259 чоловічих та жіночих монастирів залишилось всього 7. Було створено безліч організацій таких як Асоціація жінок Тибету, Асоціація патріотичної молоді Тибету тощо. Четвертий етап 1976-1987 рр. - фаза тимчасової деескалації. Після подій 1976 р. в Китаї, а також внаслідок нової політики лібералізації КНР, китайсько-тибетські відносини дещо нормалізуються. В 1977 р. Далай Ламі офіційно дозволено повернутися «до свого народу», відбувається амністія багатьох політичних тибетських в’язнів, Тибет відкривають для відвідування міжнародному співтовариству, багато мігрантів повертаються до Тибету, залучаються іноземні інвестиції в тибетську економіку. ТАР вперше відвідують колишній президент США Джиммі Картер та канцлер ФРН Гельмут Коль, які висловлюють задоволення внутрішньополітичною ситуацією, що склалась в регіоні. Значно покращується і економічне становище ТАР. 1982 р. Пекін запрошує делегацію Тибетського уряду у вигнанні для обговорення статусу ТАР, проте відхиляє умови повернення Далай Лами у Тибет (об’єднання історичних тибетських земель та надання ТАР аналогічного статусу як у Тайваню). П’ятий етап вересень 1987 – наступна фаза ескалації. Розпочинається із відвідування Далай Лами ХІV Вашингтону, де він оприлюднює «Мирний план з п’яти пунктів», в якому він закликав перетворити Тибет в зону миру, заповідний край, де люди будуть жити в гармонії з природою. Також там було наголошено про необхідність поваги прав людини та ідеалів демократії, захисту навколишнього середовища та припинення переселення китайців в Тибет. КНР ігнорує цю програму, що викликає масові демонстрації у Лхасі. КНР запроваджує воєнний стан у регіоні. Протягом 90-х рр., що стали фазою деескалації, керівництво КНР проводить політику направлену на економічне зростання та боротьбу з сепаратизмом. Загалом відбувається нормалізація відносин, встановлюються та підтримуються неофіційні дружні відносини між Далай Ламою та Китайським керівництвом. Загострення відносин відбувається на шостій фазі конфлікту, яка триває з 2007 року. Китайське керівництво закріплює нову процедуру обрання Далай Лами, присвоївши собі право впливати на вибір кандидатури. Це обурює міжнародне буддійське співтовариство, і вже в березні 2008 року, намагаючись привернути увагу міжнародного співтовариства до Тибетської проблеми, в історичному центрі м. Лхаса проходить мирна демонстрація. Проте Пекін наголошує, що ця демонстрація одразу перетворилась в погроми, в ході яких цілеспрямовано вбивали етнічних китайців та руйнували їхню власність. Бунт був жорстоко придушений. Більшість країн висловили бажання бойкотувати Олімпійські Ігри в Пекіні, проте це були лише пусті обіцянки. Під час проведення в Римі 18-19 листопада п’ятої щорічної зустрічі парламентарів по проблемам Тибету була прийнята Римська декларація, яка містить в собі пропозиції щодо можливого вирішення Тибетського питання. Хронологія подій: 31 серпня 1907 р. – Підписано «Конвенцію між Росією и Великобританією в справах Персії, Афганістану та Тибету», згідно якої обидві сторони визнавали сюзеренні права Китаю над Тибетом. 1910 р. – Відбулось вторгнення китайських військ на територію Тибету та вигнання Делай Лами ХІІІ в Індію. 1911 р. – Внаслідок буржуазно-демократичної революції в Китаї династія Цинь була скинута, її місце зайняла республіка; 1912 р. – Тибет проголосив незалежність. 1913 р. – Тибетсько-монгольський договір, який, хоча і не був визнаний міжнародним співтовариством, став першим договором, що визнавав незалежність Тибету. 1913-1914 р. – При посередництві Великобританії та Росії були проведені тибетсько-китайський кордони. 1949 р. – Після проголошення КНР новий уряд Мао Цзедуна почав наполягати, на тому, що Тибет є частиною Китаю. 1 листопада 1949 р. – Радіо Пекін повідомляє, що Китайська Визвольна Народна Армія (КВНА) повинна визволити всі китайські території, включно з Тибетом. Листопад 1950 р. – Тензин Гьяцо став Далай Ламою ХІV і взяв на себе всю політичну владу. Січень 1951 р. – Національна Визвольна Китайська Армія були введена в Тибет. 23 травня 1951 р. – Підписано Договір про мирне визволення Тибету, що ознаменувало «мирне» вимушене приєднання Тибету до КНР. Листопад-грудень 1954 р. – Індія виводить всі свої військові угруповування в Тибеті та передає почтові, телеграфні та телефоні служби на території Тибету під керівництво КНР. 19 січня 1955 р. – Далай-лама XIV и Панчен-лама X підписали Згоду про підписання спірних питань між ними. 1957 р. – Прихильники тибетської незалежності розпочали партизанську війну. Березень 1959 р. – У Лхасі відбулись збройні сутички між підрозділами китайської армії та місцевим населенням. Далай Лама вимушений був залишити країну та мігрувати в Індію, в м. Дхарамсала, де було створено Уряд в вигнанні. 1963 р. – Уряд у вигнанні прийняв першу в історії країни Конституцію. 9 вересня 1965 р. – КНР офіційно створює Тибетський Автономний Регіон. 1971 р. – Перший з’їзд КПК ТАР. 1977 р. – Китайське керівництво офіційний дозвіл на повернення Далай Ламі ХІV до Тибету. 1979-1980 рр. – Відвідування Тибету тибетцями-емігрантами. 1982 р. – Пекін запрошує делегацію Тибетського уряду у вигнанні для обговорення статусу ТАР. 1984 р. – Тибет офіційно відкрили для відвідування. Вересень 1987 р. – Під час візиту в США Далай Лама ХІV оприлюднив «Мирний план з п’яти пунктів», який був проігнорований КНР, що викликало демонстрації у Лхасі. 1988-1992 р. – Ху Цзинь-тао – перший секретар парткому в ТАР. 10 грудня 1989р. – Далай Лама ХІV прийняв Нобелевську премію. 1989 р. – Після демонстрацій та безладів у Лхасі проголошений воєнний стан. 1992 р. – Правозахисна організація «Міжнародна амністія» назвала Тибет «катувальною лабораторією пенітециарної системи КНР». 2002 р. – Делегація Далай Лами XIV відвідала Пекін і Лхасу 2007 р. – Китайське керівництво закріплює нову процедуру обрання Далай Лами, присвоївши собі право впливати на вибір кандидата, що обурило міжнародне буддійське співтовариство. Березень 2008 р. – Розпочалось повстання тибетців проти КНР, яке було жорстоко придушено армією; розпочались масові мітинги проти дій КНР по всьому світу, деякі країни бойкотували проведення Олімпійських ігор у Китаї. 18-19 листопада 2009 р. – під час п’ятої щорічної зустрічі парламентарів по проблемам Тибету була прийнята Римська декларація. Нинішня політична ситуація
Китайське керівництво не хоче приймати жодних поступок, і не йде на жодні переговори, ані Далай Ламою, ані з урядом у вигнанні. Міжнародна думка КНР також не цікавить. На сьогоднішній день тибетці майже не мають можливості контролювати те, що відбувається в їх країні. Всі рішення приймаються в Пекіні і виконуються за допомогою мережі військових і бюрократичних працівників. Хоча де-юре ТАР - автономний регіон, в реальності ситуація зовсім протилежна - приймати рішення може лише Китайська Комуністична Партія, а виконувати їх - регіональний секретар партії (а цю посаду ще жодного разу не займав тибетець). Реальною владою володіють китайські функціонери. У більшості департаментів число китайських чиновників значно перевищує число тибетців. • Понад 1.3 млн. тибетців було вбито з 1949 р. • Понад 6.000 монастирів було знищено. • Тисячі Тибетців все ще знаходяться під вартою за те, що намагалися захистити свої фундаментальні права. • Природні ресурси Тибету і його крихка екологія нещадно експлуатуються. • Існують свідоцтва, що в Тибеті відбувається захоронення ядерних відходів. • Китайців в Тибеті стало більше (7,5 млн.), ніж тибетців (6 млн.). • Раніше Тибет був мирною буферною зоною між Індією і Китаєм, а тепер він перетворився на обширну військову зону. Пропозиції вирішення конфлікту
Починаючи з 1959 р. були запропоновані наступні шляхи врегулювання Тибетсько-китайського конфлікту:
Резолюції ООН 1959, 1961 та 1965 рр. які закликають Китай поважати права людини в Тибеті і прагнення Тибету до самовизначення. До того ж вони визнають, що Китай є винний в систематичному порушенні прав людини в Тибеті, включно з актами геноциду. Дані резолюції спонсорувалися США. І хоча це була перша спроба налагодити відносини між конфліктуючими сторонами, Китай ігнорував дані резолюції.
«План миру з п’яти пунктів» - 1987 року на Нараді Конгресу США з прав людини Далай-лама висунув «План миру з п'яти пунктів», як перший крок по створенню в Тибеті зони миру. План передбачав припинення масового переселення китайців до Тибету, відновлення основоположних прав людини і демократичних свобод, припинення використання Китаєм території Тибету як місця для виробництва ядерної зброї і поховання ядерних відходів, а також початок серйозних переговорів про майбутнє Тибету. 15 червня 1988 року в Страсбурзі був запропонований розширений варіант Плану, який передбачав демократичні перетворення, проте з «в асоціації з Китайською Народною Республікою» («Страсбурзька пропозиція»). Проте Уряд у вигнанні визнав дану пропозицію як недійсну через закритість і негативний настрій китайського керівництва по відношенню до висунутих в Страсбурзі пропозицій.
З метою подолати проблеми, з якими сьогодні зіткнулось тибетське населення 31 листопада 2008 р. був представлений Меморандум про справжню автономію для тибетського народу. В Меморандумі представлена пропозиція по розширенню автономії, а також пропозиції щодо задоволення основних потреб тибетського народу в автономії та самоврядуванні. Китайське керівництво майже повністю відкинуло меморандум, назвавши даний документ намаганням встановити «напів-незалежність» або «приховану незалежність». І хоча в Меморандумі наголошується на неможливості застосування будь-якої сили, китайське керівництво вбачило у документі заклики щодо «етнічних чисток» по відношенню до етнічних китайців і відмовляється приймати його.
Римська декларація була підписана під час зустрічі парламентарів з питань Тибету 18-19 листопада 2009 р. Як і попередні плани по врегулюванню вона закликає Китайське керівництво переглянути своє ставлення до Тибетської автономії, а також підписати Міжнародний пакт про цивільні та політичні права та сприяти конструктивному діалогу з Урядом у вигнанні, а також прийняти вищезазначений Меморандум. Китайське керівництво залишає цю декларацію без своєї уваги.
