Війна в Іраку (Друга війна в Перській затоці) – міжнародний конфлікт, що триває з 20 березня 2003 року в регіоні Перської затоки.

Війна в Іраку складається з двох основних етапів:

Перший етап (20 березня – 1 травня 2003 року) – війна очолюваною США міжнародної коаліції (США, Велика Британія, Австралія, Італія, Польща, Україна, Іспанія, Південна Корея, Японія, Болгарія, Румунія, Португалія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Домініканська Республіка, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Азербайджан, Монголія, Албанія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Вірменія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Казахстан, Молдова, Нова Зеландія, Тонга) проти Іраку.

Другий етап (з травня 2003 по сьогодні) – громадянська війна в самому Іраку між різними етнічними та релігійними групами, а також боротьба іракців проти окупаційних військ.

Причини та передумови війни. Офіційною причиною війни стали звинувачення режиму Саддама Хусейна у володінні зброєю масового знищення та порушенні в такий спосіб Резолюції 1441 Ради Безпеки ООН. Стверджуючи про можливий зв’язок між Хусейном та терористичною організацією Аль Каїда, відповідальною за теракти 11 вересня 2001 року, США намагалися провести через РБ ООН проект іншої резолюції, яка змушувала б Хусейна роззброїтися або, у випадку невиконання, надавала б світовому співтовариству право застосування сили. Однак, три постійні члени РБ ООН – Франція, Росія та Китай – дали зрозуміти, що застосовуватимуть право вето до проекту такої резолюції. Після цього США вирішили діяти самостійно. 17 березня 2003 року Президент США Джордж Буш висунув ультиматум Хусейну з вимогою, щоб той протягом 48 годин залишив Ірак разом із своїми синами. Після відмови, 20 березня було розпочато «Операцію Іракська свобода» - таку назву американське командування дало своєму наступу на Ірак.

Правові оцінки війни в Іраку. Рішення США про початок війни в Іраку суперечило нормам міжнародного права і, зокрема, Статуту ООН. Рада Безпеки не давала згоди на таку операцію. Допущені Іраком на власну територію експерти МАГАТЕ не виявили порушень режиму нерозповсюдження, вимагаючи більше часу на проведення додаткових інспекцій. Наявність в Іраку хімічної чи бактеріологічної зброї не була підтверджена і після усунення режиму Саддама Хусейна та завершення першого етапу війни.

Політичний контекст війни. Війна в Іраку стала, на думку її ініціаторів, важливим етапом боротьби із міжнародним тероризмом. В цьому сенсі вона стала продовженням військової кампанії в Афганістані, маючи на меті воювати з терористами на їхній території. І хоча наявність зв’язків між режимом Саддама Хусейна та Аль Каїдою не підтвердилася, усунення авторитарного режиму на Близькому Сході, відомого геноцидом проти власного народу, має сприяти, на думку Вашингтона, стабілізації ситуації в регіоні. Крім того, вирішення іракської проблеми, що існувала ще з часів Першої війни в Затоці 1991 року, покликане було сприяти вирішенню палестинської проблеми та в цілому мирному врегулюванню на Близькому Сході.

Співвідношення сил та стратегічні плани сторін. На початку військових дій Іракська регулярна армія виставила приблизно 11 піхотних, 3 моторизованих, 3 бронетанкових дивізії; сили Республіканської гвардії складалися з 3 бронетанкових, 2 механізованих та 1 моторизованої піхотної дивізій, сили спеціального призначення складали 6 бригад, з них дві танкові та одна бригада ППО – всього близько 400000 чоловік. Основою танкових сил Іраку були застарілі танки радянського виробництва Т-72, Т-62 та Т-55/54, загальною кількістю близько 2000. Крім того, на озброєнні іракської армії були близько 4000 бронетранспортерів та БМП та близько 2000 одиниць артилерії. Протиповітряну оборону забезпечували від 100 до 300 літаків, переважно Міг-21 та Міг-23; близько 850 пускових установок ракет «земля-повітря» та приблизьмо 3000 установок ППО. Крім цього, в Іраку були близько десятка ракет «земля-земля» «Хусейн» із радіусом дії до 650 км. Армія Іраку, за виключенням Республіканської гвардії, мала низький бойовий дух та рівень командування. Більшість експертів до початку бойових дій були впевнені, що досягти основної стратегічної мети – захисту режиму Саддама Хусейна – іракська армія не зможе.

Основою збройних сил «коаліції за бажанням» (Coalition of the willing) були американські війська. Їхня загальна кількість перевищувала 200000 чоловік, чисельність військ коаліції дорівнювала приблизьмо 265000. Пізніше вона збільшилася до приблизно 300000. Британці в рамках «Операції Телік» (британська кодова назва нападу на Ірак) виставили близько 46000 чоловік. Українська бригада в складі військ коаліції нараховувала близько 1800 чоловік та залишалася в Іраку протягом 2003-2005 років.

Основною ударною силою коаліції була авіація. В рамках операції «Шок і тремтіння» (військова складова «Операції іракська свобода») було задіяно 10 авіаційних крил та груп, загальна кількість палубних літаків дорівнювала 420, літаків наземного базування – 450 (американські бомбардувальники В-52, штурмовики F-16, F-116 Stealth, A-10, Harriers, а також безпілотні літаки-розвідники складали основу ВПС коаліції). В ході ракетного обстрілу та бомбових ударів по Іраку сили коаліції використовували здебільшого «розумні» ракети Tomahawk та бомби GBU-24. Позиції військ коаліції прикривали від повітряних ударів близько 40 зенітних комплексів Patriot.

В Персидській затоці було зосереджено три американські (авіаносці Lincoln, Constellation, Kitty Hawk) та одна британська (HMS Ark Royal) авіаносні ударні групи. В Середземному морі знаходились американські авіаносці Roosevelt та Truman. Всього в операції брали участь близько 115 кораблів.

Сухопутні війська коаліції нараховували близько 1700 одиниць бронетехніки, головними бойовими одиницями якої були американський танк M1 Abrams та англійський Challenger 2. Американські війська відрізняв високий професійний рівень, блискуча розвідка, відмінний зв’язок та ефективне управління. Внаслідок технологічної переваги, безперечної переваги в повітрі та деморалізації іракської армії, війська коаліції відносно швидко та без значних втрат досягли основної мети кампанії. Вже в квітні було захоплено Багдад, а 1 травня Президент Буш оголосив про переможне завершення війни.

Втрати. Перший етап війни, із 20 березня по 1 травня 2003 року, коштував союзникам втрати близько 200 солдатів вбитими. Іракська армія в цей же час втратила 11000 солдатів. Близько 1000 мирних іракців загинули в ході цього етапу військової кампанії.

  Партизанська війна. Із травня 2003 року розпочинається другий етап іракського конфлікту – громадянська війна. Він характеризується зростанням асиметричності викликів, релігійного фанатизму та загостренням протиріч всередині Іраку між сунітами, шиїтами та курдами. Війська коаліції, розташовані в країні, поступово були втягнуті в численні політичні та силові з’ясування стосунків. Із 2004 року стратегія коаліційних військ націлена на створення та підтримку в Іраку нового демократичного уряду та поступову передачу йому функцій управління в країні.

На другому етапі війни частина коаліційних військ була виведена:

11 березня 2004 – після терористичних актів в Мадриді та перемоги соціалістів на виборах війська з Іраку виводить Іспанія. Приблизно в цей же час війська виводять Домініканська Республіка, Нікарагуа, Гондурас та Сінгапур.

Липень 2004 – війська виводять Філіппіни.

Вересень 2004 – війська Таїланду виводяться з Іраку.

Листопад 2004 – Угорщина розпочинає вивід військ з Іраку.

Лютий 2005 – розпочинається вивід українських військ з Іраку.

Березень 2005 – Нідерланди приймають рішення про вивід військ.

 

Зусилля окупаційних військ в цей час зосереджені на пошуку лідерів режиму, що впав та відновленні соціальних інститутів в країні. В липні 2003 року були вбиті обидва сини Саддама Хусейна – Удей та Кусай. В грудні 2003 року в полон захоплено Саддама Хусейна.

В червні 2004 року США розпочали поступову передачу суверенітету новому тимчасовому уряду, на чолі якого став Іяд Аллаві. Основною проблемою, яка перед ним постала, був пошук перемир’я із повстанцями, відбудова іракської економіки та підготовка до виборів.

31 січня 2005 року відбулися вибори до Національної Асамблеї Іраку, яка повинна була виробити проект нової Конституції. На виборах перемогла шиїтська партія Іракський Об’єднаний Альянс (48%), другою став Демократичний патріотичний альянс Курдистану (25%). Сунітські партії бойкотували вибори. Парламент підготував проект нової Конституції Іраку.

15 жовтня 2005 року ратифіковано нову Конституцію.

15 грудня 2005 року відбулися вибори до Національної Асамблеї. Перемогу на них знову здобув Іракський Об’єднаний Альянс (41%), друге місце посів Демократичний патріотичний альянс Курдистану (22%), сунітські партії знову бойкотували вибори. За результатами виборів в країні сформовано новий уряд під головуванням Норі аль-Малікі.

Основною проблемою внутрішнього життя Іраку залишається боротьба між шиїтами, сунітами та курдами, яка часто виходить за рамки політичного процесу. До того ж в країні підсилюються антиокупаційні настрої серед населення, що стає сприятливим середовищем для терористичної діяльності. В зв’язку із складністю ситуації, вивід коаліційних військ постійно відкладається.

  Станом на початок серпня 2006 року, війна в Іраку забрала життя близько 45000 іракців; приблизно 2600 американських військових та 230 солдатів інших країн-членів коаліції. З них 18 – українці.

Жовтень 2006 року став рекордним за кількістю втрат серед американських військ місяцем. Впродовж нього загинуло більше ста американців.

5 листопада 2006 року винесено вирок іракського суду: Саддама Хусейна засуджено до смертної кари. Разом із ним такий самий вирок отримали його брат, колишній голова іракської розвідки Барзан аль-Тікріті та колишній голова Іракського революційного суду Авад Хамед аль-Бандер. Ще четверо підсудних отримали від 15 років до довічного ув'язнення; одного підсудного суд виправдав.

30 грудня 2006 року виконано смертний вирок колишньому Президенту Ірака Суддаму Хусейну. 15 січня 2007 року страчено такожБарзана Ібрагіма ат-Тікріті та Авада Хамеда аль-Бандара.

Конфлікт між Індією та Пакистаном стосовно статусу території Кашміру триває із 1947 року, майже з моменту здобуття незалежності цими колишніми колоніями Британської імперії. Із кінця 1950-х років в конфлікт вступив Китай, під управління якого також відійшла частина території Кашміру.

В Індії переважна більшість населення сповідує індуїзм, в той час як в Пакистані – іслам. В плані, висуненому останнім віце-королем Індії британським лордом Луїсом Маунтбеттеном, Індії та Пакистану пропонувалося залишитися домініонами імперії, а князівства Індії розподілити за релігійним принципом. Спочатку Індія, а потім Пакистан від статусу домініону відмовились, а релігійний принцип самовизначення було дотримано не завжди. У випадку із стратегічно важливим для обох сторін Кашміром це вилилося у тривалий територіальний конфлікт.

 Об’єкт конфлікту: територія Кашміру

 Фази конфлікту:

Перша фаза – наслідки пост-колоніального розподілу та перша індо-пакистанська війна. 3 червня було прийнято Закон про незалежність Індії, згідно з яким правителі князівств могли або увійти до складу Індії чи Пакистану, або залишитися домініоном Британії. В Кашмірі переважна більшість населення – мусульмани, але магараджа Кашміру вирішив не робити такого непростого вибору і оголосив Кашмір незалежним. Деспотичність його правління спричинила хвилю невдоволення та спровокувала вторгнення на територію Кашміру мусульман-пуштунів з Пакистану. Стурбований магараджа запросив підтримки Індії в обмін на приєднання князівства. В жовтні 1947 року сторони підписали документ, яким підтверджувалося приєднання Кашміру до Індії. Пакистан не визнав такого кроку, що спричинило перше військове зіткнення між Індією та Пакистаном.

Війна завершилася 1 січня 1949 року, після чого в липні-серпні цього ж року під егідою ООН було встановлено лінію припинення вогню, яка поділила Кашмір на дві частини – пакистанську (близько 40% території на заході та північному заході) та індійську (решта території князівства, яка пізніше, в 1956 році, стала індійським штатом Джамму і Кашмір).

Друга фаза – втручання в конфлікт Китайської народної республіки. Наприкінці 1950-х років виникли територіальні суперечки між Індією та Китаєм; останній почав зближення із Пакистаном. 1962 року спалахнула індо-китайська війна, що завершилася встановленням китайського управління над спірною територією Аксай Чин. У 1963 році між Пакистаном та Китаєм підписано угоду, за якою територія Транс-Каракорум перейшла під китайське управління. Між Китаєм та Пакистаном з того часу існує постійний зв’язок т.зв. каракорумським шосе.

Третя фаза – другий індо-пакистанський збройний конфлікт у серпні-вересні 1965 року. За посередництва СРСР та тиску РБ ООН військові дії було припинено, війська відведено, а лінію кордону відновлено станом на 5 серпня. Втрати Пакистану в цій війні перевищили 3800 чоловік, втрати Індії – близько 30000. Основні післявоєнні переговори проводилися в Ташкенті у 1966 році.

Четверта фаза – третя індо-пакистанська війна 1971 року. Із березня 1971 року у Східному Пакистані розпочинаються громадські заворушення, проти яких уряд використовує війська. Спровокований прикордонними сутичками із індійською армією масштабний конфлікт завершився капітуляцією пакистанської армії у східних провінціях та відторгненням ї від Пакистану. Так було утворено державу Бангладеш. Влітку 1972 року представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню. В ході війни індійська армія втратила близько 1500 солдатів, пакистанська – 20000. При цьому 93.000 були захоплені в полон.

П’ята фаза – початок ядерного протистояння та Каргільська війна. У 1998 році індо-пакистанський конфлікт набув нового виміру – обидві держави провели успішні випробування ядерної зброї. Це поклало початок потеплінню у відносинах, що тривало протягом 1998-1999 років. Однак, вже в травні 1999 року розпочався черговий етап ескалації конфлікту – т.зв. Каргільска війна. Навесні 1999 групи пакистанських бойовиків за підтримки артилерії захопили ряд індійських прикордонних пунктів, внаслідок чого індійська армія була втягнута у виснажливу операції із повернення захоплених прикордонних територій, що потребувала вперше за багато років застосування військової авіації. Втрати індійської армії – близько 700 чоловік; серед бойовиків – більше 4000. Пакистанський уряд заперечував свою причетність до діяльності бойовиків, але двосторонні відносини суттєво погіршилися.

 З цього часу періоди короткого примирення змінюються поновленням ворожнечі та провокаціями. З них найбільш відомою є напад терористів на індійський парламент 13 грудня 2001 року, після якого Індія звинуватила Пакистан в підтримці терористів.

 Сучасне співвідношення сил Індії та Пакистану:

Загальна чисельність збройних сил – 1.100.000 (І) проти 550.000 (П)

ВПС – 738 літаків (І) проти 353 літаків (П)

Ядерні ракети – 60 (І) проти 25 (П)

Надводні військові кораблі – 27 (І) проти 8 (П)

Підводні човни – 16 (І) проти 10 (П)

Військові витрати (2004) – 17 млрд. дол. США (І) проти 3.8 млрд. дол. США (П)

Хронологія подій:

3 червня 1947 – Закон про незалежність Індії.

14 серпня 1947 – Британська Індія отримує незалежність і, відповідно до Закону про незалежність, на її місці утворено Індійський союз (з 1950 – Республіка Індія) та Пакистан.

Жовтень 1947 – вторгнення пакистанських пуштунів в Кашмір.

26 жовтня 1947 – підписання спеціального документу про приєднання Кашміру до Індії, який не визнано Пакистаном.

1947-1948 – перший збройний конфлікт між Індією та Пакистаном з приводу Кашміру. Введення миротворчих сил ООН.

1 січня 1949 – завершення першої індо-пакистанської війни.

Серпень 1949 – встановлення лінії припинення вогню, що поділила Кашмір на дві частини.

1962 – територіальний конфлікт між Індією та Китаєм щодо Аксай Чину – території в Кашмірі. Завершився встановленням там китайського управління.

1963 – підписання угоди між Китаєм та Пакистаном, за якою першому передавався контроль над територією Транс-Каракорум.

5 серпня – 23 вересня 1965 – друга індо-пакистанська війна.

Березень-грудень 1971 – третя індо-пакистанська війна.

Травень 1998 – ядерні випробування в Індії та Пакистані. Початок дії фактору ядерного стримування в індо-пакистанському конфлікті.

Травень-липень 1999 - Каргільска війна

Чечня – територія на Північному Кавказі, частина колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки у складі СРСР. Самопроголошена республіка Ічкерія; за версією російського уряду – республіка у складі Російської Федерації.

Площа – 19300 кв. км. Населення – близько 1.1 мільйона чоловік (2005). Рівень урбанізації – 34%. Близько 98% населення – чеченці. Більшість населення – мусульмани-суніти.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Основною метою федерального уряду Російської Федерації є нейтралізація будь-яких проявів сепаратизму. Росія є мультиетнічною державою: в складі 88 суб’єктів федерації (станом на 1 грудня 2005 року) проживає близько 160 національностей. Збереження єдності держави належить до життєво важливих пріоритетів сучасної внутрішньої політики. В середині 1990-х років масштабні реформи стали каталізатором сепаратистських тенденцій в ряді регіонів.

Крім цього, російський уряд був зацікавлений у встановленні контролю над нафтовими запасами Чечні (близько 60 мільйонів тон) та розгалуженою системою транспортних комунікацій.

В Чечні уряд Джохара Дудаєва оголосив про наміри утворити самостійну державу чеченського народу – Ічкерію. Історично претензії Дудаєва і нової чеченської національної еліти спирались на колишню державу чеченців та дагестанців, що існувала в ХІХ столітті до завоювання її Російською імперією – імамат Шаміля. Економічно чеченська національна еліта біла зацікавлена у встановленні власного контролю над нафтовими резервами Чечні та нафтопроводами, що проходять її територією. Нарешті, фактором формування сучасної чеченської ідентичності виступає іслам, який сповідує переважна більшість населення.

Об’єкт конфлікту:

суверенітет над територією Чечні.

 Фази конфлікту:

Конфлікт складається з чотирьох основних фаз.

Перша фаза – 1990 – 1994 роки, між проголошенням суверенітету Чечні та початком Першої чеченської війни, характеризується пошуком мирного правового вирішення конфлікту та поступовою підготовкою сторін до озброєної боротьби. Із провалом спроб Єльцина залучити Чечню до підписання нового Федерального договору, розпочинається активна підтримка російським урядом чеченської внутрішньої опозиції. Крах цієї стратегії спричинив початок військових дій.

Друга фаза – 1994-1996 роки – дати Першої чеченської війни, між вводом російських військ та підписанням Хасавюртських домовленостей, за якими російські війська відводилися, а Чечня отримала фактичну незалежність. У війні взяли участь близько 45000 російських військ проти 3000 регулярних формувань та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові втрати склали, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та приблизно 5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні оцінюються від 35000 до 100000 людей.

В ході військових дій обидві сторони вдавалися до систематичного насильства проти мирного населення. Російські військові в ході «зачисток» знищили тисячі мирних жителів, займалися грабежем та мародерством. Чеченські бойовики поступово взяли на озброєння терористичні методи захоплення та вбивства заручників із числа некомбатантів, як, наприклад, в Будьонновську.

Війна поступово поширювалася на сусідні території – більшою частиною в Інгушетію та Дагестан. Зруйнування в січні 1996 року російськими військами дагестанського села Первомайське викликало різку реакцію місцевої еліти. В Чечні було оголошено «джихад» - священну війну проти загарбників. Це відкрило шлях до Чечні численним бойовикам-мусульманам з усього світу.

В самій Росії рішення про початок збройної операції викликало широкий резонанс та суспільне незадоволення. Воно зростало мірою того, як російські регулярні війська зустрічали неочікувано сильний опір з боку чеченських збройних формувань. Перша чеченська війна продемонструвала неготовність пост-радянської армії до ведення сучасних бойових операцій та характеризувалася масштабним насильством, на що постійно звертали увагу урядові та неурядові міжнародні організації: ОБСЄ, Human Rights Watch, Комітет Червоного Хреста та ін. Крім того, федеральні війська повністю програли інформаційну війну. В результаті цього популярність дій уряду невпинно падала, і з наближенням виборів 1996 року, Президент Єльцин почав шукати мирного розв’язання конфлікту. 31 серпня 1996 року секретар Ради Безпеки РФ генерал Лебєдь та начальник штабу армії Чеченської республіки генерал Масхадов підписали Хасавюртські домовленості. Пізніше вони лягли в основу мирного договору 1997 року, яким завершується друга фаза конфлікту.

Третя фаза – фаза тимчасової деескалації, між закінченням Першої та початком Другої чеченської війни в 1999 році. В цей період триває латентний конфлікт, оскільки основної проблеми – врегулювання статусу Чечні – не вирішено. Президент і одночасно голова уряду Чечні Аслан Масхадов веде внутрішньополітичну боротьбу із радикально налаштованими групами, яка завершується перемогою останніх. Державна влада в Чечні остаточно послаблюється. В країні масово викрадаються люди, панує організована злочинність та підсилюється влада польових командирів.

В Росії численні політичні діячі висловлюють невдоволення результатами Хасавюртських домовленостей, вважаючи, що чеченську проблему не вирішено, а тільки відкладено. В цих умовах нова військова кампанія була лише питанням часу. До того ж між 1996 та 1999 роками терористична діяльність чеченців проти мирного населення на території Росії триває. Як мінімум 8 масштабних терактів було здійснено в цей час, з яких особливо резонансними стали вибух житлового будинку в Каспійську (Дагестан), в результаті якого загинули 69 людей; напад групи аль Хаттаба на військову базу в Буйнакську; та вибух на ринку в місті Владикавказ (Північна Осетія), що забрав життя 64 людей.

Четверта фаза розпочинається у вересні 1999 року. Це – чергова ескалація конфлікту, яка зветься Другою чеченською війною. Стосовно її завершення чи незавершеності існують різні оцінки. Більшість джерел, близьких до російського уряду, вважають війну завершеною, а Чечню – такою, що вступила в мирну фазу пост-конфліктного розвитку. Альтернативна точка зору полягає в тому, що стабільність в Чечні є поняттям відносним і підтримується лише завдяки розміщеним там частинам російської армії. Назвати такий стан речей пост-конфліктним важко. В будь-якому випадку, фазу активний бойових дій завершено. Те, що зараз відбувається в Чечні, можна назвати пост-конфліктним врегулюванням, але дуже складним, напруженим і непередбачуваним.

На початку Другої чеченської війни російське керівництво всіляко давало зрозуміти, що засвоїло уроки Першої. Головним чином це стосувалося інформаційного супроводження війни і тактики її ведення. Російських військ було більше, серед них було більше досвідчених частин, і вони намагалися уникати втрат серед особового складу. Для цього перед введенням до бою піхоти проводилася тривала артпідготовка та повітряні бомбардування. Це уповільнювало темпи операції, але поспішати росіянам не було потреби. Повільно просуваючись вглиб території Чечні, спочатку вони намагалися встановити контроль над північною її частини (до річки Терек) і утворити таким чином буферну зону. Однак пізніше, в жовтні, російські війська перейшли річку Терек і почали підготовку до штурму Грозного. Операція по захопленню чеченської столиці тривала близько трьох місяців та коштувала російським військам серйозних втрат. Джерела суттєво розходяться щодо точної кількості, але в середньому щоденні втрати можна оцінити приблизно в 40-50 солдат. Тривалі обстріли майже зрівняли Грозний із землею. Врешті, столицю було взято, частина чеченських загонів залишила місто, інші загинули. Центр опору чеченців після цього зміщується до гірських районів, і вони переходять до партизанської війни. Російські ж федеральні органи починають відновлювати контроль над республікою.

В ході такого відновлення основними етапами стали затвердження референдумом нової Конституції Чечні та проведення президентських і парламентських виборів. Чечня потребувала відновлення правопорядку, оскільки із 2000 року в країні постійно тривають теракти. В результаті одного з них в 2004 році було вбито Президента Чечні, ставленика Москви Ахмата Кадирова. Під сильним адміністративним тиском нова Конституція вступила в силу; Президентом став проросійський Алу Алханов, головою уряду – син вбитого Ахмата Кадирова Рамзан.

В ході найбільш активної фази Другої чеченської війни, в 1999-2002 роках загинули, за різними оцінками, від 9000 до 11000 військових російської армії. В 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед мирного чеченського населення оцінюються в 15000-24000 жителів.

 Хронологія подій:

Листопад 1990 – Загальнонаціональний конгрес чеченського народу в Грозному. Поставлене завдання проголошення суверенітету Чеченської республіки.

Вересень 1991 – представники Загальнонаціонального конгресу чеченського народу, очолюваного Джохаром Дудаєвим, взяли штурмом будівлю Уряду Чечено-Інгушської республіки, вбивши при цьому секретаря міського комітету КПРС.

Жовтень 1991 – обрано Президента та Парламент Республіки.

1 листопада 1991 – указ Президента Чечні Джохара Дудаєва про державний суверенітет республіки.

Листопад 1991 – указ Президента Російської Федерації Бориса Єльцина про введення надзвичайного стану в Чечено-Інгушській республіці. Скасований Верховною Радою РФ.

Березень 1992 – Підписання в Росії нового Федерального договору із 86 суб’єктами Федерації. Із Татарстаном будо підписано спеціальний протокол. Чечня стала єдиним суб’єктом, що відмовився підписувати договір.

Серпень 1994 – активна підтримка з боку Російської Федерації чеченської озброєної опозиції.

26 листопада 1994 – перша спроба штурмувати Грозний за підтримки російських танків. Штурм відбито, в полон захоплено близько 20 російських військових.

29 листопада 1994 – ультиматум Єльцина з вимогою до всіх угруповань в Чечні роззброїтися. Відхилений урядом Чечні.

1 грудня 1994 – початок масованих бомбардувань території Чечні російської авіацією.

Грудень 1994 – домовленості між Джохаром Дудаєвим та міністром оборони Росії Павлом Грачовим щодо мирного врегулювання конфлікту зірвано із вводом російський військ на територію республіки. Початок Першої чеченської війни.

Січень 1995 – тривалі бої за Грозний, що розпочалися т.зв. «новорічним штурмом». В ході них місто майже повністю зруйновано, загинули близько 27000 мирних громадян. Російська армія понесла важкі втрати. В перші дні січня було повністю знищено 131 моторизовану піхотну бригаду, 7 січня загинув генерал-майор Віктор Воробйов.

Лютий 1995 – тимчасове перемир’я, в результаті якого війна переміщується в гірські райони Чечні. Зруйнований Грозний залишається під контролем російських військ.

Червень 1995 – захоплення групою із близько 50 чеченських бойовиків під керівництвом Шаміля Басаєва лікарні в місті Будьонновську в південній Росії. Із близько 1600 заручників 105 загинули, переважно від вогню штурмуючих лікарню російських військ спеціального призначення. В результаті переговорів між Шамілем Басаєвим та прем’єр-міністром Росії Віктором Черномирдіним було розпочато серію переговорів про припинення військових дій в Чечні.

Січень 1996 – захоплення групою бойовиків під командуванням Салмана Радуєва міської лікарні в місті Кізляр (Дагестан). Лікарню бойовики залишили, взявши із собою близько 100 заручників, після чого закріпилися в селі Первомайське. Там їх атакували російські війська; частині чеченців вдалося втекти разом із Салманом Радуєвим.

Квітень 1996 – знищення групою чеченців під командуванням араба аль Хаттаба 245 моторизованого стрілкового полку російської армії.

22 квітня 1996 – Ракетним ударом знищено Президента Чечні Джохара Дудаєва. Новим президентом став Зелімхан Яндарбієв.

Серпень 1996 – ряд успішних наступальних операцій чеченців в різних районах республіки призвів до важких втрат серед російських солдатів; чеченці також захопили військові трофеї.

31 серпня 1996 – підписання Хасавюртських домовленостей. За ними російські війська виводилися з Чечні, яка отримувала широку автономію та де-факто незалежність. Юридичне оформлення статусу республіки відкладалося до 2001 року.

12 травня 1997 – підписання мирного договору Борисом Єльциним та новим Президентом Чечні Асланом Масхадовим. Договір підтверджував умови Хасавюртскього перемир’я.

Березень 1999 – викрадення у Грозному представника російського уряду генерал-майора Геннадія Шпигуна, яке стало приводом для підготовки російської армії до наступної військової кампанії в Чечні. Генерал Шпигун був вбитий чеченцями у 2000 році.

Серпень 1999 – ескалація конфлікту в Дагестані, в який втручаються чеченські бойовики під проводом Шаміля Басаєва. У відповідь російська авіація здійснює серію бомбових ударів по південному сходу Чечні та Грозному.

Вересень 1999 – серія вибухів в житлових будинках в Буйнакську (Дагестан), Москві та Волгодонську, в результаті яких загинули 293 людини. Шаміль Басаєв заперечив свою причетність до жодного з цих інцидентів. Натомість, з’явилися чутки про причетність до них російських спецслужб. Однак, вони залишаються непідтвердженими.

29 вересня 1999 – Росія висунула ультиматум Чечні з вимогою видати організаторів вибухів.

30 вересня 1999 – початок наступальної операції російських військ в Чечні. Друга чеченська війна.

Листопад 1999 – початок тривалої облоги Грозного.

Січень 2000 – російські війська встановили контроль над центром Грозного.

Березень 2000 – чеченці переходять до партизанської війни, яка триває досі.

Травень 2000 – запровадження Володимиром Путіним прямого президентського правління в Чечні.

22 жовтня 2002 – захоплення чеченськими смерниками (шахідами) заручників в московському театрі на Дубровці. Загинули 129 людей.

23 березня 2003 – затвердження референдумом нової Конституції Чечні, яка гарантує республіці автономні права, але залишає її в складі РФ. Федеральний уряд всіляко сприяв успіху позитивному результату референдуму.

5 жовтня 2003 – на президентських виборах в Чечні перемагає ставленик Москви Ахмат Кадиров.

9 травня 2004 – в результаті теракту вбито Президента Чечні Ахмата Кадирова

28 серпня 2004 – новим Президентом Чечні обрано підтриманого Москвою Алу Алханова.

1 вересня 2004 – захоплення групою із близько 30 чеченських бойовиків тисячі заручників в школі міста Беслан. В результаті штурму загинув 331 з них.

8 березня 2005 – російські спецслужби ліквідували лідера повстанців Аслана Масхадова.

Листопад 2005 – на парламентських виборах в Чечні перемогли проросійські політичні сили; результати виборів не визнаються демократичними міжнародними спостерігачами. В результаті виборів сформовано новий уряд, який очолив син Ахмата Кадирова – Рамзан.

10 липня 2006 – в Інгушетії загинув чеченський «терорист №1» Шаміль Басаєв.

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника.

Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав,  перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

 Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

 Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

 Політичний контекст конфлікту:

Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід конфлікту від самого його початку.

Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним.

 Основні етапи конфлікту:

1. Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

2. Суецька війна 1956 року

3. Шестиденна війна 1967 року

4. Війна на виснаження 1970 року

5. Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років

6. Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

7. Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

8. Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

9. Ліванська війна 1982 року

10. Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

11. Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

12. Війна в Перській затоці 1990-1991 років

13. Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

14. Війна в Іраку 2003-2006 років

15. Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту. Ми детальніше розглянемо деякі з основних етапів конфлікту, насамперед ті, що стосуються арабо-ізраїльського протистояння або є актуальними і сьогодні. Війна в Іраку 2003-2006 років розглянута нами окремо.

Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

19 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН запропонувала План розподілу підмандатної території Палестини для одночасного створення там арабської та єврейської держав. План було піддано критиці обома сторонами, але євреї його прийняли, в той час як араби – відмовилися. Майже одразу після цього розпочинаються збройні сутички.

Перша фаза війни – 29 листопада 1947 – 1 квітня 1948 року. В цей період відбуваються здебільшого масові заворушення, демонстрації та спорадичні спалахи насильства в Палестині. В країні все ще перебувають британські війська. Станом на квітень 1948 року загинуло близько 650 євреїв, 670 арабів та 46 британців.

Друга фаза війни – 1 квітня -15 травня 1948 року. Цей етап війни характеризується масовим систематизованим насильством. З обох сторін діють регулярні війська, здійснюються операції та масові чистки. В цей же час відбуваються перші спроби досягти перемир’я.

Третя фаза - 14 травня – 11 червня 1948 року. 14 травня проголошено незалежність Ізраїлю. Наступного дня сили арабських держав атакували Ізраїль. Розпочалася найважливіша фаза війни. Арабські сили нараховували спочатку близько 25000 – 1000 ліванських, 5000 сирійських, 5000 іракських, 10000 єгипетських та 4000 трасйорданських солдатів. Крім цього, в агресії взяли участь загони з Саудівської Аравії, Лівії та Ємену. Пізніше кількість військ арабських держав було доведено до майже 60000. Ізраїль виставив армію у 29000 чоловік, яку згодом було збільшено до 110000. Найбільш інтенсивні бої розгорнулися в Єрусалимі та за шосе між Єрусалимом та Тель-Авівом. Поступово ізраїльські війська розширили територію під власним контролем, захопивши землі, що за Планом розподілу мали відійти до арабської держави в Палестині. З 11 червня між сторонами діє тимчасове перемир’я.

Четверта фаза – 8-18 липня 1948 року. Відновлено військові дії. Ізраїльські сили проводять три великі наступальні операції, захоплюючи додаткові території. Із 18 липня діє друге тимчасове перемир’я.

П’ята фаза – 15 жовтня 1948 – 20 липня 1949 року. В ході цієї фази Ізраїль проводить ще декілька наступальних операцій, Генеральна Асамблея ООН приймає Резолюцію 194, звертаючи увагу на проблеми біженців та закликаючи сторони до примирення. На початку 1949 року Ізраїль підписує серію окремих двосторонніх угод про перемир’я.

Підсумки війни.

В ході війни Ізраїль не лише відстояв своє право на існування, але й захопив частину арабських палестинських територій, встановивши загалом контроль над 78% території Палестини. Лінія припинення вогню отримала назву «Зелена лінія». Сектор Газа було окуповано Єгиптом, Західний берег річки Йордан – Трансйорданією.

Втрати Ізраїлю у війні – близько 6400 чоловік (1% від загального населення). Втрати арабів оцінюються від 5000 до 15000 чоловік. Близько 711000 палестинців, що складає приблизно половину загального населення, стали біженцями.

 

 

Суецька війна 1956 року

Суецька криза – війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого, що тривала протягом жовтня 1956 – березня 1957 років. Війну було спровоковано націоналізацією Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка належала спільно Франції, Великобританії та Єгипту і управляла на той час дуже важливим для економік Франції та Великобританії транспортним шляхом. Незабаром після націоналізації було оформлено коаліцію між Ізраїлем, Францією та Великобританією.

Хід конфлікту:

29 жовтня 1956 року Ізраїльська армія атакувала Сектор Газа та Синайський півострів, швидко окупувавши їх. За погодженим планом, Франція та Великобританія запропонували замінити ізраїльські війська власними, на що Єгипет не погодився. Тоді було розгорнуто наступальні операції двох європейських держав.

Загальна кількість військ коаліції наближалася до 250000, з яких 175000 були ізраїльськими, 45000 – британськими і 35000- французькими. Армія Єгипту налічувала близько 300000 солдатів. Франція та Великобританія зосередили велику кількість авіації на Мальті та Кіпрі, за допомогою якої розпочали 31 жовтня бомбардування території Єгипту. У відповідь Єгипет затопив декілька десятків суден, перекривши у такий спосіб рух через канал до початку 1957 року. В листопаді, після бомбардувань, розпочалися спроби британських командос захопити лінію узбережжя, результатом чого стала позиційна боротьба та зростання кількості втрат.

Із самого початку війни Франція та Великобританія відчували тиск світової спільноти до пошуку умов перемир’я. Саудівська Аравія запровадила проти них нафтове ембарго. Однак важливішою була позиція США. В їхніх ідеологічних інтересах було якнайшвидше припинити конфлікт, який спровокував різку реакцію всього Третього світу. З цією метою США не стали підтримувати дій Франції та Великобританії, пригрозивши навіть останній економічними проблемами. Внаслідок цього британський прем’єр-міністр Антоні Іден пішов у відставку, а в березні 1957 року сили коаліції відведено.

Канадський міністр закордонних справ Лестер Персон запропонував план із врегулювання кризи за допомогою розміщення миротворчих сил ООН, за що пізніше отримав Нобелівську премію миру.

Підсумки війни.

У 1957 році ізраїльські війська було відведено з Синайського півострова, і їхнє місце зайняли миротворчі війська ООН. Пізніше Єгипет розпочав ремілітаризацію Синаю та вимагав виведення миротворчих військ, що привело до Шестиденної війни 1967 року.

Криза також засвідчила остаточний занепад колишніх європейських метрополій. Крім цього, очевидними стали протиріччя між європейськими великими державами та США, що стимулювало розвиток процесу євроінтеграції. На Близькому Сході Суецька криза розглядалася як перемога Єгипту та призвела до зростання арабського націоналізму.

 Шестиденна війна

Шестиденну війну називають ще Червневою війною. Вона тривала лише шість днів, із 5 по 10 червня 1967року. Війна була превентивною відповіддю Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля кордону між ними та вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський півострів. Крім того, Єгипет закрив Тиранську протоку для кораблів Ізраїлю. Все це в травні призводить до зростання напруженості в регіоні та ланцюгу мобілізацій. Конфлікту передувала серія дипломатичних торгів, здебільшого між арабськими державами, метою яких було створення якомога більш широкої антиізраїльської коаліції.

Співвідношення сил та стратегічна ситуація в регіоні в короткостроковій перспективі складалися на користь Ізраїлю. Єгипетські збройні сили номінально налічували близько 150000 солдатів, але майже половина їх воювала у громадянській війні в Ємені, що тривала на той час. Йорданія налічувала 55000 солдатів, частина яких також воювала в Ємені. Сирія могла виставити 75000. Загальна кількість ізраїльської армії перевищувала 260000 солдатів, військовий дух яких набагато перевищував арабський. Крім того, армія Ізраїлю була краще технічно оснащена та мала відмінних командирів, частина яких стали національними героями після війни, включаючи голову Генерального Штабу Іцхака Рабіна та генерал-майора Аріеля Шарона, які пізніше ставали прем’єр-міністрами Ізраїлю.

Хід війни:

За таких умов 5 червня Ізраїль наносить превентивний удар по позиціях єгипетських військ. В ході т.зв. «Операції Фокус» - першого етапу кампанії – було знищено основні аеродроми єгипетської авіації навколо Синайського півострова. На аеродромах та в повітрі за перший день операції знищено 452 літаки арабських армій, здебільшого винищувачі МіГ-21, Міг-17; бомбардувальники Ту-16 та Іл-28; транспортні літаки Іл-14 та Ан-12. Ізраїль при цьому втратив лише 19 літаків.

Після цього основні операції армії Ізраїлю здійснювалися за допомогою танкових ударів. Протягом чотирьох днів єгипетські війська були розбиті вщент, і Синайський півострів повністю опинився під контролем Ізраїлю.

На іншому фронті – йорданському – війська Йорданії, в силу домовленостей із Єгиптом, перейшли 5 червня у наступ, захопивши частину Єрусалима. За два дні Ізраїль силами трьох бригад витісняє йорданські війська з міста. Програвши згодом і Дженін-Наблусську битву, вони відходять за річку Йордан.

На сирійському фронті протягом перших чотирьох днів війни тривають обміни артилерійськими ударами. Після цього швидким наступом ізраїльтяни захоплюють Голанські висоти.

9 червня всі сторони конфлікту отримують вимогу Ради Безпеки ООН припинити вогонь. Наступного дня війну завершено.

Підсумки війни.

В ході Шестиденної війни Ізраїль завдав розгромної поразки коаліції арабських держав. Він захопив стратегічно важливі території: Сектор Газа, Синайський півострів, Голанські висоти та Західний берег ріки Йордан. З того часу лише Синайський півострів повернуто Єгипту за результатами Кемп-Девідських угод 1978 року. На захоплених територіях проживало близько 6 мільйонів арабів.

22 листопада Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію 242, якою закликав Ізраїль вивести війська з окупованих територій.

 

 Війна на виснаження

Відновивши власний військовий потенціал після Шестиденної війни за допомогою радянської техніки та інструкторів, Єгипет поставив за мету повернути контроль над Синайським півостровом. З цією метою у червні 1968 року він напав на Ізраїль. Війна тривала два роки і завершилась без територіальних змін.

Хід війни:

В червні 1968 року єгипетська артилерія розпочинає тривалі обстріли позицій ізраїльських військ на східному боці Суецького каналу. Канонада триває до жовтня, коли операцією ізраїльських командос у відповідь знищено єгипетську електростанцію, що на декілька місяців призупинило бойові дії. В листопаді було оголошено перемир’я, яке було порушено Єгиптом в лютому 1969 року. За час його дії Ізраїль створив т.зв. лінію Бар Лев – систему фортифікації вздовж каналу.

В березні 1969 року розпочинається нова хвиля масових обстрілів позицій ізраїльської армії. До ударів долучаються радянські літаки Міг-21. У відповідь Ізраїль здійснює серію авіаційних нальотів на позиції єгипетської армії, майже повністю знищивши до кінця року її систему ППО. Крім того, Ізраїль відповідає артилерійськими ударами, результатами яких буди численні жертви серед населення.

Беззахисність Єгипту перед ізраїльськими ВПС змушує СРСР шукати переговорів із США, які розпочинаються 17 жовтня 1969 року. Однак план Роджерса, запропонований в грудні, який передбачав виведення ізраїльських військ з Синайського півострова в обмін на єгипетські гарантії миру, було відкинуто обома сторонами. В січні 1970 року Єгипет домовився із СРСР про постачання радянської зброї та допомогу радянських радників. Протистояння продовжувалося.

За допомогою СРСР Єгипет відновив свою систему ППО біля каналу. Прикриття радянськими літаками було надійним, оскільки ізраїльські пілоти отримали наказ не вступати в протистояння з ними. Однак, коли рейди радянських МіГ-21 почастішали, ізраїльські ВПС почали їх атакувати. У великій повітряній битві 30 липня 1970 року було збито 5 радянських винищувачів, 3 пілоти загинули.

Незважаючи на все це, нова система ППО Єгипту була ефективною. За її прикриттям можна було знову наблизити артилерію, погрожуючи ізраїльським позиціям вздовж каналу. З огляду на це, в квітні 1970 року продовжилися мирні переговори, на цей раз за посередництва США. 7 серпня було підписано перемир’я. Невдовзі Президент Гамаль Абдель Насер помер від серцевого нападу, а його місце зайняв Анвар Садат, який розпочав підготовку до Війни Судного дня.

 Війна Йом Кіпур (Війна Судного дня)

Війна Йом Кіпур називається ще Жовтневою війною, майже як Велика соціалістична революція 1917 року в Росії.

Війна між Ізраїлем та коаліцією арабських держав тривала з 6 по 26 жовтня 1973 року, розпочавшись на іудейське свято Йом Кіпур агресією Єгипту на Синайському півострові та Сирії на Голанських висотах – територіях, втрачених арабськими державами внаслідок Шестиденної війни 1967 року. Після короткочасних успіхів арабських армій, викликаних несподіваністю атаки, Ізраїль перехопив ініціативу, відрізав наступаючи єгипетські армії і домігся сприятливих умов перемир’я.

Війна стала природним наслідком зовнішньої політики Президента Єгипту Анвара Садата, який змінив Абделя Насера. Починаючи із 1972 року, Єгипет значно підсилює збройні сили, закуповуючи в СРСР винищувачі МіГ-21; ракети класу «земля-повітря» SA -2, SA-3, SA-6, SA-7; танки Т-55 та Т-62. Арабські країни Близького Сходу утворюють коаліцію, готову розпочати війну проти Ізраїлю. Ядром коаліції були Єгипет та Сирія.

Помилки ізраїльської розвідки зменшили готовність Армії оборони Ізраїлю до відбиття агресії. Внаслідок цього, атакувавши в день свята, коли євреї традиційно не займаються будь-якою роботою, армії Єгипту та Сирії досягли ефекту повної несподіванки.

Хід війни:

Уроки минулих війн змусили Єгипет підсилити ППО власних позицій, а також насичити наступаючи війська протитанковою зброєю. Результатом таких заходів стало зменшення ефективності танкових контратак Ізраїлю, до яких він вдався, відійшовши від шоку несподіваної атаки власної лінії укріплень. Крім того, ізраїльська авіація, найсильніша в регіоні, була частково паралізована розгорнутими Єгиптом радянськими комплексами протиповітряної оборони. Епізодичні атаки танкових військ Ізраїлю в перші дні війни завершилися численними втратами.

Синхронно із атакою єгипетських військ, сирійська армія силами 5 дивізій (близько 45000 солдатів, 1200 танків та 300 літаків) перейшла в наступ на Голанських висотах, які захищалися двома ізраїльськими бригадами (4500 солдатів та 180 танків). Оскільки ізраїльська армія була змушена воювати на два фронти, сирійці змогли вже 7 жовтня вийти на півдні Голанських висот до тих рубежів, які вони займали до 1967 року. На півночі, однак, їхній наступ було зупинено. Ізраїльський контрнаступ на сирійському фронті розпочався вже 8 жовтня, після прибуття підкріплень. 11 жовтня військові дії вже точилися на території Сирії. Після цього частина військ була перекинута на синайський фронт для підготовки контрнаступу.

Лише 15 жовтня, кардинально змінивши тактику і вдавшись до масованого застосування піхоти в рамках наступальної операції «Стійкий народ» під командуванням Аріеля Шарона, ізраїльська армія силами трьох бригад прорвала лінію оборони єгипетських військ, знищили основу системи єгипетської ППО та відкрила шлях діям власної авіації.

Як тільки це сталося, СРСР та США, які постачали ворогуючи сторони зброєю, ініціювали пошук перемир’я. 21 жовтня обидві наддержави внесли до Ради Безпеки ООН проект резолюцію про припинення вогню, яку було прийнято (Резолюція 338). Сторонам конфлікту було запропоновано припинити вогонь із 22 жовтня. Єгипет та Ізраїль погодилися, Сирія відхилила Резолюцію РБ ООН.

Пізніше і Єгипет порушив умови перемир’я, після чого Ізраїль продовжив наступ, незабаром повністю оточивши тертю єгипетську армію та підійшовши на відстань 50 км до Каїру. Єгипет вимагав Ізраїль відвести війська за лінію перемир’я від 22 жовтня, в той час як Ізраїль наполягав на нових умовах та новій лінії перемир’я від 25 жовтня. На підтримку Єгипту СРСР привів у бойову готовність частину власних військ для відправки на Близький Схід, намагаючись вплинути на Ізраїль. У відповідь, 25 жовтня про приведення до повної бойової готовності своїх військ оголосили США. Лінія перемир’я залишилась станом на 24 жовтня. Наприкінці 1973 року арабські країни наклали ембарго на постачання нафти США та деяким країнам Західної Європи. У відповідь країни Спільного Європейського ринку висловили підтримку позиції арабів.

Підсумки війни:

В ході війни Ізраїль захопив нові території в Сирії площею близько 325 кв. міль та Єгипті площею близько 1600 кв. міль. В оточенні ізраїльських військ знаходилася третя єгипетська армія (20000 солдатів та 300 танків). Всього в ході війни сирійці втратили вбитими 3500 солдатів, єгиптяни – 15000 (8000 полонених). Втрати Ізраїлю склали близько 2500 солдатів. Ізраїль майже повністю знищив сирійський та єгипетський військово-морські флоти, встановив контроль над північною частино Красного моря та східною частиною Середземного моря.

Із набуттям чинності угоди про перемир’я, сили сторін були відведені, в регіоні конфлікту розміщено військові континенти ООН, а держсекретар США Генрі Кісінджер розпочав переговори між Ізраїлем та Єгиптом як посередник. 15 листопада розпочався обмін полонених єгипетських солдат 3 армії на ізраїльських полонених. 21 грудня в Женеві відкрилася мирна конференція з проблеми Близького Сходу під спільним головування США та СРСР. Сирія в конференції участі не брала, розпочавши натомість т.зв. «війну на виснаження», що тривала до 1974 року, однак суттєвого впливу на перебіг подій не мала.

 Ліванська війна 1982 року

Ліван – невелика гірська країна на Близькому Сході, колишня колонія Франції. З півночі і зі сходу межує із Сирією, з півдня – з Ізраїлем. Населення країни - близько 4 млн. чоловік.

Протягом 1975-1990 років в країні тривала руйнівні громадянська війна із втручанням зовнішніх сил, насамперед – Сирії. Спровокували війну потоки біженців, здебільшого палестинських, під час Шестиденної війни та Війни судного дня, які змінили демографічний та релігійний баланс в країні (в Лівані проживає багато християн). Сирія втрутилася в конфлікт, не бажаючи прихожу до влади в Лівані ворожих до себе політичних сил. Надіславши війська, вона фактично окупувала територію Лівану й встановила там маріонетковий уряд. Такий стан речей зберігався до 2005 року.

Протягом цього часу Ліван потерпав від внутрішніх суперечок: на півночі країни було встановлено владу Сирії, на півдні зростав вплив терористичної організації «Хезбола», якою керували іранські ісламські фундаменталісти. Лише у 2005 році становище в країні стабілізувалося, але вже у 2006 розпочалася нова ізраїльсько-ліванська криза.

Ще на початку 1980-х років з півдня Лівану, який фактично не контролювався урядом країни, надходили систематичні загрози безпеці Ізраїлю з боку палестинських бойовиків та загонів «Хезбола». Зростання напруги завершилося підготовкою Ізраїлем наступальної операції «Операція мир Галілеї» під керівництвом міністра оборони Аріеля Шарона, яка розпочалася 6 червня 1982 року.

Хід війни:

6 червня 1982 року, у відповідь на обстріли північного Ізраїлю силами Організації визволення Палестини (ОВП) та спробу замаху на посла Ізраїлю в Великобританії з боку терористів організації «Фата», Армія оборони Ізраїлю атакувала війська Сирії, ОВП та ліванських мусульман і окупувала південь Лівану. Метою ізраїльських військ було просунутися на 40 км вглиб території Лівану, встановивши таким чином буферну зону та захистивши територію Ізраїлю від ракетних обстрілів. Так само Армія оборони Ізраїлю діятиме в Лівані і 2006 року, але вже без Аріеля Шарона.

Співвідношення сил в ході операції було на користь Ізраїлю. Загалом його сили нараховували близько 75000 чоловік та 800 танків; в операції були задіяні 364 літаки та 42 гелікоптери. Сили ОВП та Сирії загалом налічували близько 37000 чоловік, 650 танків, 300-350 гармат та 250 комплексів ППО. Сирійська авіація нараховувала декілька сотень літаків, однак її ефективність виявилася дуже низькою. В перші дні війни Ізраїль знищив 86 літаків Сирії, не втративши жодного власного.

Ізраїль швидко досяг основних цілей кампанії. Сили ОВП були розгромлені, встановлено та забезпечено буферну зону. Згодом в зону конфлікту було направлено мультинаціональні сили миротворців, що складалися з американців, італійців та французів. Приблизно те саме було здійснено і в завершальній фазі ліванської кризи 2006 року.

Ізраїльська окупація півдня Лівану тривала до 1985 року, а прикордонних районів - до 2000 року. В той же час Сирія зберігала до 2005 року контроль над рештою території Лівану. Південь Лівану досі контролюється терористичною організацією «Хезбола».

В ході конфлікту загинули близько 18000 арабів, військових та мирних жителів; та близько 700 ізраїльських солдатів.

 

  Інтифада палестинського народу

Арабською мовою «інтифада» означає «повстання». В політичному житті Близького Сходу цим словом позначаються дві організовані кампанії боротьби палестинського народу проти ізраїльської окупації. Перша інтифада тривала із 1987 року і завершилася створенням 1993 року Палестинської автономії. Друга інтифада триває із 2000 року по сьогодні.

Провідна роль в обох інтифадах належала Організації визволення Палестини. Цю організацію було створено Лігою арабських держав у 1964 році. Початкової метою її діяльності була збройна боротьба проти держави Ізраїль до повного його знищення та створення на цій території палестинської держави. У 1988 році, однак, ОВП визнала державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін визнав 1993 року ОВП як повноважного представника палестинського народу. З того часу між урядом Ізраїлю та ОВП інституціалізовано діалог з проблеми співіснування двох народів.

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР).

Площа – 4100 кв. км. Населення – 550000 чоловік (2004). 32% - молдовани, 30%- росіяни; 29% - українці.

За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи, хоча в 1990 році тут вироблялося близько 40% ВВП Молдови, при тому що частка населення складала лише 17%.

Цілі та мотивація сторін конфлікту:

Метою етнонаціонального крила молдовської еліти було здобуття в ході перебудови якомога більшої автономії від союзного центра – аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову ідентичність молдован. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією.

Придністровська еліта формувалася не стільки за етнонаціональними ознаками, скільки за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров’я були росіянами або українцями), а отже відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв’язків з нею. Врешті, промисловий комплекс Придністров’я було розраховано насамперед на ринки РСФСР та УРСР. Таким чином, Придністровські керівники не підтримали курс, взятий в Кишиневі. Їхня мета полягала у недопущенні «румунізації» Придністров’я, збереженні його економічних та політичних зв’язків із СРСР.

Історично Придністров’я входило до складу Молдовської республіки із 1940 року, до цього – було частиною УРСР. Етнічний склад Придністров’я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: молдован, росіян та українців. Натомість, населення решти Молдови більш гомогенне. Воно користується молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Розіграш майже від самого початку лінгвістичної та етнічної карт молдовським керівництвом створив передумови для швидкої ескалації конфлікту.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше – російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та населення в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність армії завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв’язання конфлікту. У 1992 році командування армією було доручено генералу Олександру Лебєдю.

Об’єкт конфлікту:

суверенітет над територією Придністров’я.

Фази конфлікту:

Конфлікт складається із трьох основних фаз:

Перша фаза – 1989-1992 роки – характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стале мовне питання.

Після початкової проби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Румунії; придністровська – в радянській столиці. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розроблявся в 1991 році, як окремий суб’єкт СРСР. Однак, після провалу ГКЧП в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

З цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту і виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює т.зв. «повзучий путч», витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, Кишинів оголошує 28 березня 1992 року введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого озброєного протистояння.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. В результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери було жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії.

Разом з тим, цілий ряд проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим же є «спільна держава» Молдови і Придністров’я, існує набагато більш важлива економічна проблема. В Придністров’ї сформувалася специфічна економічна система – гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує т.зв. «номенклатурна приватизація» - явище, знайоме для пост-радянських республік. Це створює передумови для перетворення Придністров’я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що непокоїть вже зовнішніх акторів, таких як Україна, Росія та ЄС. Політичні чинники тісно переплітаються із економічними.

Існування цих проблем визначало хід конфлікту в третій фазі. Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання. З них найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака – заступника Голови адміністрації Президента РФ – передбачав перетворення Молдови на т.зв. «асиметричну» федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров’я та Гагаузія. При цьому Придністров’я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. Невеликий російський миротворчій контингент (до 2000) залишався в Придністров’ї щонайбільше до 2020 року. Таким чином, план Козака пропонував вирішення проблем державного устрою та демілітаризації сторін. Однак, розміщення російських військ в Придністров’ї стало приводом для Президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися підписувати його.

Після відмови від плану Козака триває пошук сторонами компромісного формату ведення переговорів та вирішення конфлікту. Основними учасниками подій виступають Молдова та ПМР, а також Росія, Україна та ОБСЄ як посередники. В квітні 2005 року один із посередників – Україна – пропонує «план Ющенка», висунутий Президентом України на саміті ГУУАМ в квітні 2005 року. Цей план передбачає внутрішню демократизацію в Придністров’ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг україно-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ; та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачає створення федеративної держави в Молдові, але передбачає прийняття спеціального закону про статус Придністров’я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднуватиметься до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров’ю надавався статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом оголошувалася Верховна Рада Придністров’я. Кордони автономії повинні були уточнюватися за допомогою референдумів в ряді населених пунктів. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров’я розходилася із інтересами авторитарного режиму Президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

В 2006 році відбулося чергове загострення конфлікту, на цей раз в зв’язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров’я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров’ю. З травня підприємства Придністров’я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт. Тим не менш, ескалація конфлікту відбулася, і в її ході керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення в 2006 році референдуму про незалежність.

 Хронологія подій:

31 серпня 1989 – прийняття закону про офіційний статус молдавської мови на основі латинського алфавіту (фактично – румунської). Масові протести в Придністров’ї.

23 червня 1990 – Декларація про державний суверенітет Молдови.

2 вересня 1990 – Другий з’їзд народних депутатів Придністров’я проголошує про створення Придністровської молдавської республіки (ПМР).

27 серпня 1991 – проголошення незалежності Молдови.

Вересень 1991 – початок «повзучого путчу» в Придністров’ї.

1 грудня 1991 – референдум в Придністров’ї схвалив незалежність ПМР.

28 березня 1992 – введення на території Молдови надзвичайного стану. Початок збройної боротьби.

9 червня 1992 – угода про припинення вогню.

19-21 червня 1992 – битва за Бендери.

21 липня 1992 – в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Березень 1994 – план НБСЄ із врегулювання конфлікту, що пропонував широку автономію Придністров’я.

Квітень 1994 – підписання Президентом Молдови та Президентом Придністров’я ряду документів, що регулювали відносини сторін в сферах економічних, фінансових, транспортних відносин.

Листопад 1999 – початок виведення 14 російської армії з території Придністров’я.

Серпень 2003 – т.зв. «конфлікт шкіл» - протистояння навколо мови викладання в молдовських та придністровських школах.

Листопад 2003 – відмова Молдови підписати план Козака.

Квітень 2005 – висунення «плану Ющенка».

22 липня 2005 – схвалення Парламентом Молдови Закону про статус Придністров’я у відповідності до плану Ющенка. Закон відхилено урядом ПМР.

Лютий 2006 – черговий раунд переговорів в форматі «2+5» (Молдова, Придністров’я та Росія, Україна, ОБСЄ, ЄС та США).

Березень 2006 – «економічна блокада» ПМР.

31 травня 2006 – Президент ПМР Смирнов оголосив про проведення до кінця вересня в республіці референдуму щодо незалежності.

17 вересня 2006 - на референдумі в ПМР близько 97% населення висловились за незалежність республіки від Молдови та подальше входження її до складу Російької Федерації. Офіційний Кишінеу не визнав результати референдуму. Так само результати не визнали США, ЄС та ОБСЄ. Представники Російської Федерації заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

Абхазія – де факто незалежна, але де юре - автономна в складі Грузії республіка. Площа Абхазії – 8600 кв. км. Населення – 250000 (2000). Після 1993 року частка абхазів різко зросла із 17% до 45%; частка грузинів, відповідно, зменшилася із 48% до близько 30%.

Мови – абхазька, російська, грузинська. Столиця – м. Сухумі.

23 липня 1992 року Абхазія оголосила про незалежність від Грузії. Цю незалежність не визнає світове співтовариство. Особливу позицію займає Російська Федерація, шукаючи шляхи приєднати Абхазію.

 Цілі та мотивація сторін конфлікту: процес формування національних еліт на тлі кризи радянської системи тривав як в Грузії, так і в Абхазії. Останню було включено до складу Грузії лише 1931 року, до цього ж, із 1925 року Абхазія була окремою радянською республікою. Відновлення такого статусу прагнули абхазькі політичні діячі починаючи із 1989 року. Ця ситуація, спровокована підготовкою нового Союзного договору, дещо нагадує розвиток подій в Придністров’ї.

З іншого боку, Грузія прагнула не допустити відокремлення Абхазії, в якій у 1989 році 48% населення становили грузини; абхазців же було лише 17%. Пізніше, в результаті етнічних чисток проти грузинів в Абхазії, кількість їхня різко скоротилася, і грузинський уряд постав перед більш складною проблемою: втримати етнічно іншу Абхазію у складі єдиною держави. Об’єкт конфлікту: статус Абхазії.

 Фази конфлікту: Перша фаза – внутрішньополітичний конфлікт в Грузії, пов’язаний із боротьбою за владу між різними політичними силами. Конфлікт цей протікає бурхливо, супроводжується насильницькими діями, сутичками між прихильниками Президента Гамсахурдіа та опозицією, остаточно розхитуючи політичну ситуацію в країні. Криза, в якій опинився грузинський уряд, дала початок самостійним діям місцевих політичних еліт – південноосетинської, абхазької та аджарської. Війна в Південній Осетії, що тривала 18 місяців та завершилася в липні 1992 року, продемонструвала потенціал проблем, які поставатимуть перед центральним урядом. Конфлікт в Південній Осетії був відкритим, конфлікт в Абхазії до 1992 року перебував в латентній фазі.

Друга фаза – т.зв. «Абхазька війна» 1992-1994 років. В ході цього конфлікту обидві сторони вдавалися до масових чисток, репресій проти мирного населення. Було підписано декілька домовленостей, які згодом порушувалися. Важливу роль в ході конфлікту зіграли збройні сили Російської Федерації. Шеварднадзе спробував забезпечити собі підтримку російської армії, давши згоди на дислокацію військ РФ на чотирьох базах на території Грузії і вступивши в обмін на таку підтримку до СНД. Однак, російські війська часто виступали на боці абхазців, зокрема, під час штурму Сухумі. Домовленості, досягнуті за посередництва Москви, створювали умови для відновлення насильства, чим щоразу користалися абхазці. Врешті, після падіння Сухумі, грузинські війська були поступово витіснені за межі Абхазії. Тим більше, що в самій Грузії відновилася громадянська війна. Війну було завершено підписанням 1994 року Московських домовленостей, за якими війська сторін відводилися, і між ними встановлювалася буферна зона безпеки.

Третя фаза – латентний хід конфлікту із встановленням фактичної незалежності Абхазії триває досі. Періодично спалахує насильство. В квітні-травні 1998 року в районі Галі абхазькі війська зайняли грузинське село, в результаті чого загинули сотні людей, а близько 20000 грузинів стали біженцями. В жовтні 2001 року в районі Кодорі в Абхазію проникли близько 400 чеченських бойовиків, ймовірно, за підтримки грузинського уряду. Цей напад було відбито силами абхазців та російських миротворців.

Грузинська влада запропонувала Абхазії широку автономію, яку Абхазія відкидає, розраховуючи на підтримку Росії. Світове співтовариство не визнає незалежності республіки, але підтримці її Росією Тбілісі немає чого протиставити.

Втрати сторін в ході конфлікту складають близько 4000 з боку Абхазії та, за рідними оцінками, 10000-30000 – з боку Грузії.

Хронологія подій: Квітень 1991 – Верховна Рада Грузії приймає нову Конституцію та обирає Звіада Гамсахурдіа Президентом Грузії.

Грудень 1991 – початок збройної боротьби прихильників Гамсахурдіа («звіадісти») з опозиціонерами.

Січень 1992 – З. Гамсахурдіа скинуто. Дію Конституції Грузії призупинено.

Березень 1992 – створення замість Державної Ради Грузії, яку очолив Едуард Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР.

Червень 1992 – абхазькі бойовики здійснюють напад на урядові будівлі в м. Сухумі.

Липень 1992 – завершення війни в Південній Осетії.

23 липня 1992 – уряд Абхазії оголошує про незалежність.

14 серпня 1992 – початок збройних сутичок між поліцією та військами Грузії та абхазькими повстанцями.

18 серпня 1992 – грузинські війська встановили контроль над більшою частиною території Абхазії.

3 вересня 1992 – перемир’я укладено в Москві. За ним грузинські сили мали залишити район м. Гагри.

2 жовтня 1992 – порушення перемир’я силами абхазьких бойовиків та Конфедерації гірських народів Кавказу при підтримці російських козаків.

Жовтень 1992 – вибори до парламенту Грузії. Його Головою став Е. Шеварднадзе.

Грудень 1992 – початок обстрілу абхазькими силами Сухумі, контрольованого грузинською армією.

14 березня 1993 – початок широкомасштабного наступу абхазьких військ на Сухумі.

14 травня 1993– підписання перемир’я.

27 липня 1993 – підписання Сочинських домовленостей за посередництва Росії.

16 вересня 1993 – порушення перемир’я абхазькими силами. Відновлення атак на Сухумі.

27 вересня 1993 – Сухумі захоплено абхазцями.

Осінь 1993 – початок громадянської війни в Грузії між звіадістами та владою.

Січень 1994 – Вбито З. Гамсахурдіа.

14 травня 1994 – підписання Московських угод. Завершення Абхазької війни.

30 листопада 1994 – нова Конституція Абхазії.

Квітень-травень 1998 – напад абхазців на грузинське село в районі Галі.

Жовтень 2001 – провокація чеченських бойовиків в районі Кодорі.

Липень 2006 – криза в Кодорі. Встановлення там влади Абхазького уряду.

«Конфліктогенність у Східній Африці»

Колоніальні володіння європейських держав в Африці (станом на 1914 рік)

Характеристика конфліктів у субрегіоні Східної Африки

Конфліктна динаміка за період 1991-2007 рр.

Східноафриканська система конфліктів

Діяльність повстанських рухів на Сході Африки

Участь східноафриканських країн у міжнародних безпекових режимах

Членство східноафриканських країн у міжнародних регіональних організаціях

Членство східноафриканських країн у міжнародних субрегіональних організаціях

Поточні миротворчі операції у Східній Африці (станом на 28 січня 2008 р.)

Діяльність українських миротворців у Східній Африці

Політичний розвиток субрегіону Східної Африки (прогноз)

Висновки до магістерської роботи

Актуальність теми визначається гостротою проблеми конфліктогенності на африканському континенті в світлі як загальних змін в системі міжнародних відносин та нових загроз в епоху глобалізації, так і політико-економічної ситуації, яка складається у новому тисячолітті в Африці, і багато в чому зумовлюється станом у сфері субрегіональної безпеки.

Проблема створення ефективного та функціонального механізму підтримання регіональної безпеки в Африці ускладнена дефіцитом стабільності в субрегіональних підсистемах. Однією з найбільших конфліктогенних на сьогоднішній день виступає субрегіональна підсистема відносин між державами на Сході Африки, в якій спостерігаються всі типи конфліктів з якими стикається африканський континент в цілому. У державах Східної Африки кризи носять особливо тривалий характер, збройне протистояння характеризується особливою жорстокістю, а самі конфлікти дуже слабко піддаються врегулюванню.

Важливість вивчення витоків конфліктогенності на субрегіональному рівні постає з огляду на фактор поширення їх деструктивного впливу на стабільність всієї регіональної системи. В свою чергу інтернаціоналізація регіональних конфліктів, яка не є рідкісним явищем в умовах всезростаючої глобалізації, погіршує загальну атмосферу в світі та несе пряму загрозу міжнародній безпеці.

Беручи до уваги той факт, що субрегіон Східної Африки, особливо у контексті геополітичної близькості до основних шляхів транзиту нафти з регіону Близького Сходу та наявних на його території природних ресурсів, являє собою сферу стратегічних інтересів найбільш розвинених країн світу, тому події, що відбуваються тут набувають не лише регіональний, але й глобальний резонанс. Необхідність дослідженні проблеми обумовлена тим, що вивчення конфліктів в Африці є одним з важливих напрямів міжнародних відносин, який, одначе, ще не набув достатньої теоретичної бази.

Об’єктом дослідження в даній роботі виступають міжнародні відносини держав Східної Африки на сучасному етапі.

Предметом відповідно є система конфліктів, яка склалася в регіоні Східної Африки.

Мета дослідження полягає у виявленні чинників, які сприяють виникненню та ескалації конфліктних взаємодій між державами субрегіону, а також аналіз субрегіонального аспекту африканських конфліктів, що є важливим для прогнозування майбутніх кризових ситуацій та пошуку моделей їхнього врегулювання. В той же час автор ставить собі за мету виявити позитивні та негативні сторони миротворчої діяльності в Східній Африці міжнародних універсальних та регіональних організацій.

Задля деталізації мети наукового дослідження були сформульовані наступні завдання:

1. дослідити внутрішні та зовнішні чинники, які формують підгрунття для появи конфліктогенності в міждержавних стосунках країн Східної Африки;

2. визначити типи конфліктів в східноафриканському субрегіоні;

3. проаналізувати конфлікти в субрегіональному контексті шляхом виявлення притаманних їм особливостей;

4. виявити потенціал інтернаціоналізації конфліктів Східної Африки та можливості їхнього поширення на регіональний та глобальний рівень;

5. з’ясувати ефективність дії міжнародних режимів безпеки в субрегіоні;

6. встановити ступінь ефективності миротворчих зусиль держав-посередників та механізмів багатосторонньої дипломатії з врегулювання конфліктів у Східній Африці та по забезпечення економічної, політичної та військової безпеки цих країн.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 90-х років ХХ століття – початку ХХІ століття. Ґенеза проблем, які є предметом дослідження, торкається епохи завершення глобального протистояння між двома світовими центрами сили США та СРСР, коли конфлікти, що виникали, носили вже інший характер та не мали нічого спільного з наслідками ескалації конфліктності між двома антагоністичними таборами, які існували в рамках Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Протягом останніх 15 років характер конфліктів трансформується, що стає особливо помітним у верхній хронологічній рамці. Після завершення періоду «афросліпоти» великих держав 90-х років, Африканський континент на початку ХХІ століття знову повертається до фокусу уваги країн світових лідерів, що призводить до зміни характеру конфліктів та істотно впливає на їх попередження.

Джерела та література. Для розв’язання зазначених в дослідженні завдань автор спробував використати широке і різнобічне за своїм характером коло джерел. Особливе місце серед них посідають документи Африканського союзу, африканських субрегіональних організацій (таких як ІГАД) і інших інститутів, найважливіші зовнішньополітичні виступи африканських державних і політичних діячів з питань проблеми, яка досліджується. Особливість африканських національних документів є те, що вони в своїй більшості малоінформативні, складаються із загальних формулювань, нерідко носять декларативний характер.

Серед інших документальних матеріалів слід зазначити документи ООН, зокрема її спеціалізованих органів, а також низку матеріалів, надрукованих в різноманітних російських , американських, арабських документальних виданнях.

Загальний стан розробленості тематики субрегіональної на конфліктогенності Африканському континенті засвідчує, що в науковій літературі на сьогоднішній день відсутня наявність цілісного дослідження в цьому напрямку.

Окремі аспекти конфліктогенності в субрегіоні Східної Африки розглядалися в роботах вітчизняних та іноземних дослідників. В Україні питанням виникнення конфліктів в Субсахарській Африці присвячені роботи І.Іжніна, Б.Гончара, В.Гури, Н.Несука, С.Андрущенко, Г.Перепелиці, П.Ігнатьєва, Г.Музики. Вплив історичного минулого на сучасну конфліктогенність на Африканському розі, а також релігійний та етнічний чинники конфліктів розглянуті в роботах арабських дослідників Анані Халаліль, Махмуда абу аль-Айніна, Хамді Абд-Аррахмана, а також африканських дослідників Н.Кассайє, Чол Денг Алака, Ф.Аджамі та С.Мселлу.

Проблемі створення дієвої системи безпеки в субрегіоні присвячені публікації американських та британських дослідників-африканістів Дж.Харріса, Р.Олівера, Е.Гордона, Дж.Вітмана. Перспективи врегулювання криз в субрегіоні та роль механізмів багатосторонньої дипломатії досліджувалися в працях африканских авторів Е.Кв.Куассі, А.Мазруї, М.Саліха, а також російських дослідників Ю.Сумбатяна, В.Шагалова, О.Маслова, Н.Косухіна, К.Полякова, Є.Примакова, О.Шишова тощо.

Щодо методологічного апарату дослідження, варто зазначити, що автор у своїй роботі застосовував елементи системного аналізу.

Теоретико-методологічну основу даного дослідження складають діалектичні принципи наукового пізнання. Зокрема, принцип історизму передбачає розгляд минулого з урахуванням тих змін, які відбулися не лише з предметом або об’єктом дослідження, але й з усіма пов’язаними з ним процесами і явищами. Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів, які впливають появу конфліктних взаємодій у межах субрегіону Східної Африки. У дослідженні автор дотримувався також фактору всебічності, орієнтуючись на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків аналізованих явищ. Застосування вищезгаданих принципів дало змогу з’ясувати, що на процес виникнення та розгортання конфліктних ситуацій в Східній Африці великий вплив справила низка взаємопов’язаних і взаємообумовлених факторів.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів – історичного і логічного з притаманними їм аналізом та системним підходом, так і загально історичних методів – порівняльного та ретроспективного. Окрім того слід зазначити, що для цілісного вивчення феномену конфлікту були використані спеціальні методи конфліктології. Серед них функціональний та структурно-функціональний методи, ресурсно-ціннісний підхід, методи факторного аналізу та біхевіористський метод.

Використання функціонального методу, який базується на вивченні залежностей між державами в системі, дозволило встановити вплив таких чинників, як економічний розвиток, рівень політичних відносин, військова співпраця на формування сталої моделі міждержавних зв’язків та виявити перешкоди, що призводять до дестабілізації стосунків між державами. Структурно-функціональний метод виявився прийнятним для аналізу конфліктогенної системи в субрегіоні Східної Африки. Дослідження форм поведінки держав, що входять до її складу, способів їхньої взаємодії в її межах, а також встановлення функцій цих елементів, дозволило виявити ті ключові вузлові суперечності, що призводять до дестабілізації субрегіональної системи. Розгляд держави, як ключової змінної в рамках системи уможливлює прогнозування варіантів еволюції системи та шляхів її трансформації, корелювати стабільність окремих елементів системи із загальною стабільністю всієї системи.

Ресурсно-ціннісний підхід до аналізу конфліктогенних взаємодій дає змогу скорелювати ступінь впливу фактору боротьби за контроль над різноманітними видами ресурсів та місце ціннісно-ідеологічних настанов в ній. Використання цього підходу дозволяє чітко окреслити основні мотивації сторін до участі в конфлікті, а також дати їхню класифікацію. Застосування факторного аналізу дозволило провести редукцію кола змінних східноафриканської системи конфліктів та окреслити структури взаємозалежності

Хронологічні межі конфлікту	Країна(и)	Тип конфлікту	Учасники (сторони конфлікту)	Причини конфлікту	Наслідки конфлікту (кількість загиблих)	Врегулювання конфлікту
03.1961-03.1991	Ефіопія	Внутрішньодержавний	ЦУ проти антименгістівської кооаліції	Боротьба за владу, прагнення до демократизації країни	300-400,000	Підписання мирної угоди за міжнародного посередництва
11.1974-05.1991	Ефіопія	Внутрішній, війна за незалежність Ерітреї	ЦУ проти ЕФВ.	Війна за отримання незалежності	250,000	Вихід зі складу Ефіопської федерації
04.1983-01.2005	Судан (Південносуданські провінції)	Внутрішньодержавний	ЦУ проти НВАС	Отримання незалежності, боротьба за ресурси, релігійний чинник	1,900,000	Посередництво ІГАД, АС, ООН. Всеохоплююча мирна угода(01.2005) МООНВС з 2005 року.
12.1986-…	Уганда (пров. Ачоліленд)	Внутрішньодержавний	ЦУ проти ПАГ.	Боротьба за владу, трайбалізм	36,000 біженців	Переговорний процес за посередництва Джуби(Південний Судан)
01.1991-…	Сомалі	Внутрішньодержавний	Різноманітні племенні клани, ісламіські формування	Розпад держави, міжплеменне протиборство	300-400,000	Місія Африканського союзу у Сомалі.(з 2007). Провал місій ООН ЮНОСОМ І та ЮНОСОМ ІІ
11.1991-12.1994	Джибуті	Внутрішньодержавний	ЦУ проти FRUD	Міжплеменне протистояння, боротьба за владу	>1,000	Політичне примирення.
1994-1996, 1997, 2000, 2001, 2002	Кенія, (Північний Рифт, Пч-Сх. Провінції країни)	Внутрішньодержавний, міжетнічний	Племена туркана, покот, самбура, мараквет, ваджир	Боротьба за ресурси, трайбалізм	5,000	Внутрішні межплеменні угоди за посердництва ЦУ.
1994-1999	Ерітрея, Судан	Міждержавний	Уряд Ерітреї, уряд Судану	Підтримка повстанських рухів на території одна одної	Близько 60 тис. переміщених осіб	Міждержавна угода про нормалізацію стосунків(2006 рік)
12.1995	Ерітрея, Ємен	Міждержавний	Уряд Ерітреї проти уряду Ємена	Територіальна суперечка довколо острівного архепелагу Ханеш	Бл. 40	Міжнародний арбітражний суд визнав приналежність о.Ханеш Єменові.
07.-11.1997	Коморські острови	Внутрішньодержавний	ЦУ, сепратисти	Сепаратизм о.Анжуан	Дані відсутні	Примирення між сторонами конфлікту
05.1998-06.2000	Ефіопія, Ерітрея	Міждержавний	Уряд Ерітреї, уряд Ефіопії	Спірні ділянки кордону в районі Бадме та Масауа	Бл. 12,000	ООН, АС. МООНЕЕ(з 2000 року діюча)
02.2003-…	Судан (штат Дарфур)	Внутрішньодержавний, міжплеменний	ЦУ, Джанджавід проти АВС та РСР	Екологічна та гуманітарна катасрофа на Заході Судану, боротьба за природні ресурси(нафта, пасовища, вода),	200,000	Дарфурська мирна угода(ДМУ, 05.2006) Гібрідна місія ООН та АС, миротворчі ініціативи Лівії, Саудівської Аравії, АРЄ.
05.2004 – 10.2006	Судан (штат Кассала)	Внутрішньодержавний	Уряд Судану, Східний фронт, Фронт беджа	Сепаратизм, ігнорування ЦУ проблем регіону	1,500	Угода про мир на сході Судану (10.2006)
12.2005 - …	Судан, Чад	Міждержавний	Уряд Судану, уряд Чад	Діяльність повстанських рухів в зоні спільного кордону.	25,000	Посередництво ЛАД, АС, Лівії (Сіртський процес)
12.2006-…	Ефіопія, Сомалі	Міждержавний	Уряд Ефіопії, США, Перехідний уряд Сомалі проти СІС	Терористична діяльність СІС, гуманітарна катасттрофа в Сомалі	12,000	Місія АС в Сомалі, миротворчі ініціативи ІГАД
04.2007-…	Ефіопія (провінція Огаден)	Внутрішньодержавний	Уряд Ефіопії, НФВО	Сепаратизм	>2,600	Конфлікт знаходиться в стадії ескалації
07.2007 -…	Сомалі	Міждержавний	Самопроголошений уряд Сомаліленду проти Пунтленду	Територіальна суперечка довколо приналежності регіону Саоол.	>1,000	Конфлікт знаходиться в стадії ескалації
12.2007-…	Кенія	Внутрішньодержавний	Міжетнічні сутички на півночі Кенії	Невизначеність з приводу переможця на президентських виборах 2007 року	>1,000	Міжнародне посередництво ООН, ІГАД, АС