Тема 4. Сучасна філософія.

4.1. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм як філософське осмислення науки.

Позитивізм (від латинського слова „positivus” – позитивний, ствердливий) – філософський напрямок, що заперечує цінність традиційної філософії. Позитивізм визнає єдиним джерелом «позитивного» знання тільки спеціальні науки, що спираються на емпіричний досвід.

Основоположник позитивізму француз О. Конт (1798 – 1857 рр.) вважав, що позитивне знання, на відміну від спекулятивних міркувань попередньої філософії, повинне бути точним, корисним, достовірним.

Дійсний дух науки, по Конту, то не є пошук кінцевих причин, не пояснення явищ, а опис того, як ці явища відбуваються. Отже, завдання науки – поступово накопичувати факти й поширювати принципи емпіричного природознавства на всі галузі науки.

Неопозитивізм виник в 20-е роки ХХ ст., у джерел якого стояли М. Шлік (1882 – 1936 рр.) і Р. Карнап (1891 -1970 рр.).

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивізм убачав завдання філософії в аналізі мовних засобів вираження знання. Осмисленими неопозитивізм оголошував тільки ті висловлення, які допускають емпіричну перевірку – так звану «верифікацію». Приклад безглуздого, з погляду неопозитивізму, висловлення – це традиційне для попередньої філософії висловлення про приховану сутність. Таке висловлення не можна піддати процедурі верифікації – ні підтвердити, ні спростувати. Але якщо так, тоді безглуздою стає вся попередня філософія і втрачають зміст усі її моральні й естетичні судження. Реальне пізнання, як наголошує неопозитивізм, вичерпується природознавством, та й то його мову слід уточнювати через неточність.

Постпозитивізм зв'язують із творчістю К. Поппера (1902 - 1994 рр.) та його послідовників і критиків (Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда). За Поппером найважливіше завдання філософії – здійснення так званої демаркації, тобто розрізнення наукового й ненаукового знання, а також розрізнення емпіричних наук і логіки, математики, філософії. Методом демаркації Поппер вважає фальсифікацію – процедуру, що здатна тестувати будь-яке знання щодо його науковості: якщо знання має науковий характер, то воно припускає принципову можливість свого спростування. Отож, як то не дивно, науковою можна вважати лише таку теорія, що її можна фальсифікувати вже зараз чи у майбутньому. А та теорія, що не піддається фальсифікації ні за яких обставин – не наукова.

Ще одне важливе зауваження: постпозитивісти на відміну від неопозитивістів, не вважають науку самодостатньої, а відзначають її залежність від соціально-культурних чинників, у тому числі від філософських ідей, розглядають науку в її динаміці, в історичному розвиткові, відмовляються від проведення однозначних розрізнень між теорією й емпірією, наукою і філософією.

В позитивізмі філософська думка пройшла складну еволюцію в ХІХ - ХХ ст. - від заперечення ролі філософії у розвитку науки до її визнання.

4.2. Екзистенціалізм як філософія людського існування.

Екзистенціалізм (від латинського слова «екзистенція», що означає „існування”) – філософський напрямок, який виходить із визнання людини унікальною істотою, сутність якої не є наперед заданою: людина буде тим, чим зробить себе сама.

Як самостійна течія філософської думки екзистенціалізм сформувався на початку ХХ століття. Його найбільш видатні представники: М. Хайдегер, К. Ясперс, Л. Шестов, Ж.-П. Сартр, А. Камю.

Екзистенціалізм досліджує, перш за все, людську екзистенцію – безпосереднє переживання реальності власному існування.

Згідно з екзистенціалізмом, людина живе у світі абсурду й постійно відчуває загрозу своєму буттю. Тому життя людини наповнене тривогою й страхом, у тому числі перед самим буттям. Звідси виникає турбота про шляхи порятунку. Страх, тривога, турбота – основні категорії екзистенціалізму.

Одним із ключових понять в екзистенціалізмі є «гранична ситуація». Це особлива, критична ситуація, наприклад, на грані життя й смерті, коли раптом наступає прозріння – глибоке розуміння сенсу власного існування. Повсякденні проблеми на фоні цієї кризи знецінюються і людина змушена прийняти ризик життєвого вибору на себе і тільки на себе, притім без будь-яких гарантій успіху. У граничній ситуації перед людиною відкривається справжнє буття, зустріч з яким пережити набагато сутужніше, чим бути зануреним у повсякденність.

Людина є проблемою для самої себе. Вона намагається знайти захист і опору в Богові, і то є природним, але, все ж таки, це – фантазії, за межами екзистенції нічого не має. Отже, людина самотня, а, якщо так, то й вільна. Свобода – це важкий тягар, який приречені нести люди. Свобода реалізується у виборі, а вибір передбачає відповідальність.

Екзистенціалізм, без сумніву, виявився вельми помітним явищем духовного життя ХХ століття, тому що ґрунтовно дослідив найважливіші проблеми людського існування, сенсу життя, свободи і відповідальності, які набули у сучасний історичний період нової і загостреної актуальності.