Розділ 3 Зміни у політичному та суспільному житті Литви, Польщі та України

Включення українських земель до складу найбільшої східноєвропейської держави - Речі Посполитої мало величезні політичні, економічні та культурні наслідки для населення України. З одного боку Україна ставала ближчою до Заходу, до європейського способу життя, з іншого - втрачала можливість для самостійного державного розвитку. Після підписання Люблінської унії всі українські землі, які ввійшли до складу нової держави, були розділені в адміністративному відношенні на шість воєводств - Київське, Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Белзьке. І територія і населення цих земель складали досить значну частину Речі Посполитої[2,с.414-418].

Одним із головних наслідків включення українських земель до складу Речі Посполитої стало створення тут станової системи західного типу. Першим і головним станом стає дворянство. Основою українського дворянства стали представники декількох десятків давніх княжих родів, але переважну масу дворян складали люди, які перебували на військовій службі. Часто це були вихідці з міщан або селянства. Вони служили в кавалерії, що давало їм можливість отримання дворянського титулу і привілеїв. В Україні, як і в Польщі, таких дворян називали "шляхтою". У Польщі шляхта була наймогутнішим дворянським станом в Європі, налічуючи до 10 % всього населення країни. В Україні представники місцевої шляхти складали близько 5 % населення[6,с.138-139].

У Речі Посполитій шляхта була повністю звільнена від будь-яких податків і не несла ніяких державних повинностей, окрім військової служби. У XVI ст. шляхта підпорядкувала собі всі місцеві органи самоврядування і навіть великий сейм Речі Посполитої, який представляв фактично вищу владу в країні[2,с.197]. Серед всіх європейських монархів влада польського короля була найбільш обмежена власним дворянством. Шляхта привласнила собі право обирати на сеймі нового монарха. Тільки шляхта мала право володіти землею і селянами, і, таким чином, мала не лише політичне, але й економічне панування в країні.

Близько 15 % населення України в XVI ст. проживало в містах і називалося "міщанами". До цього часу багато українських міст вже давно володіли Магдебурзьким правом, тобто мали органи міського самоврядування. Ще в XIV ст. Магдебурзьке право отримали Львів (1356 р.) і Кам'янець-Подільський (1374 р.), у XV ст. - Луцьк (1432 р.) і Київ (1497 р.)[3,с.137]. У XV ст. кількість таких міст значно зросла. Наявність міського самоврядування надавала місту певну незалежність від шляхти і дозволяла вести самостійну економічну політику, що сприяло його швидкому господарському розвитку[1,с.143-144].

Переважна більшість населення України відносилися до селянства (до 80 % всіх її жителів), яке не мало ніяких політичних прав. Щоб мати можливість працювати на землі, яка була власністю феодалів, селянин повинен був платити оброк шляхтичеві або відпрацьовувати панщину в його маєтку. Коли землі було ще багато, а людей мало, життя селянина не було дуже важким. Так, ще на початку XVI ст. панщина в Україні рідко перевищувала два тижні в році, а решту всього часу селянин міг працювати на себе. А після Люблінської унії кількість днів панщини постійно зростала[2,с.416]. Щоб полегшити собі визиск селян,польські феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління,впроваджуючи безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Але міра закріпачення селян на Україні була не однаковою. У густіше заселених регіонах,як,наприклад, Галичина і Волинь,де були досить сильні польські впливи,кріпацтво цілком переважало і мало жорстокий характер. Проте у рідко заселених регіонах,як Карпати й особливо Придніпров’я,де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам,кріпацтва практично не знали. Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні впливи Заходу,але одночасно заклало підвалини протиріч,що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. У наслідок зернового буму економіка України,як і власне польське господарство стала вкрай незрівноваженою,однобокою,оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста і промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада в Речі Посполитій все більше асоціювалася з поляками,то серед людей,котрі не могли себе ототожнювати з польською культурою зростало невдоволення[4,с.346-349].

Положення українського селянства почало швидко змінюватися не в кращий для нього бік. З відкриттям Америки, в Європу полився потік заокеанського золота і срібла, що сприяло збільшенню населення в європейських країнах, зростанню споживання продуктів харчування і підвищенню цін на них[6,с.140-141]. У цих умовах Річ Посполита, володіючи величезним і продуктивним земельним фондом, швидко стає житницею Європи. Польські й українські феодали перетворюють свої маєтки на "фольварки" - господарства, націлені на виробництво продукції для ринку. Така переорієнтація економіки неминуче вимагала посилення залежності селян, яких необхідно було змусити працювати на феодала якомога більше. На просторах Речі Посполитої почало швидко розвиватися кріпацтво, що перетворювало селян на рабів своїх господарів. Поширення фільварків призводить до зближення різних категорій селян,залежність їх збільшується. Польські магнати та литовська шляхта отримавши право на володіння землею по всій території Речі Посполитої ,швидко почали привласнювати багаті та родючі українські землі. Задля сприяння колонізації польські або полонізовані магнати,чиї зв’язки дозволяли їм легко отримувати в дар великі незаселені території України,заохочували селян займати ці землі. Щоб більше привабити селян, вони пропонували їм так звані слободи (тобто поселення,звільнені від сплати будь-яких оброків)[6,с.140-144]. Отже ,в малозаселеному Придніпров’ї система фільваркових господарств розвинулася із запізненням. Економічна могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без того широкі привілеї та політичний вплив. Спочатку шляхтичі намагалися зменшити свої зобов’язання перед сюзеренами . Колишні воїни, а тепер підприємці,вони прагнули обмежити право короля вступати у війни,не бажаючи брати участь у виснажливих кампаніях, коли можна було із власних маєтків отримувати великі прибутки. Тепер шляхта більше ніж знать будь-якої країни Європи,могла обмежувати прерогативи своїх королів. Після Люблінської унії Польща отримала у володіння Східну Галичину,Волинь,Поділля ,Київщину та частину Лівобережної України,що дало змогу польським шляхтичам поширити свій вплив і на значні простори українських земель[4,с.343]. Українські феодали дотримуючись своїх станових та особистих інтересів здебільшого окатололичувались. Почав відбуватись процес окатоличення української верхівки суспільства. Після приєднання до Польщі Галичини,а згодом інших регіонів України,серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація. Це призвело до суворих обмежень для міщан-українців. Доводячи, що начебто міські закони стосуються виключно католиків,полонізована міська верхівка витіснила православних українців із установ та судів. Вона також обмежила число українців,що мали право жити у містах. Під забороною були православні процесії, а православне міщанство примушували платити повинність католицьким священикам.

Таким чином ,після укладення Люблінської унії в 1569-му році відбулися важливі зміни у політичному та суспільному житті Польщі, Литви ,а найголовніше України. Польща отримала ряд українських земель,які поділялися на шість воєводств:Руське,Белзьке, Подільське,Волинське,Брацлавське та Київське . Литовські та польські магнати отримали необмежені права на володіння українськими землями. Польські пани поширили на території українських земель фільваркову систему господарювання,що призвело зо значних змін у господарстві України. Поширювалось закріпачення селян,відбувався процес денаціоналізації верхівки українського суспільства.