Повстання в с. Турбаях.

Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp.

Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих.

Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході.

Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин.

8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається:

Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно.

Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.

Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.

У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.

ГАРКУША (Миколаєнко) Семен Іванович (бл. 1739 – р. с. невід.) – запороз. козак, торговець, ватажок повстанського загону на Лівобережній Україні, Правобережній Україні та Слобідській Україні. Н. в с. Березань Мозирського пов. (нині село Гомельської обл., Білорусь) в сім’ї кріпака І.Миколаєнка. 1748 (у віці 9 років) разом із кількома запорожцями поїхав на Запорозьку Січ, де незабаром дістав прізвисько Гаркуша (Картавий), очевидно, через фізичну ваду. Ставши запороз. козаком, побував у багатьох містах Лівобережжя та Слобожанщини, де займався торгівлею. 1768 у складі гайдамацького загону взяв участь у Коліївщині. В ході російсько-турецької війни 1768–1774 був у мор. поході запорожців під Очаків (1770) і на Хаджибей (1771, нині тер. Одеси). Під час останнього походу Г. було поранено. На поч. 1770-х рр. назавжди залишив торг. діяльність і став кер. повстанського загону, який вчинив низку нападів на маєтки можновладців Лівобережжя, Слобожанщини та Правобережжя. З метою конспірації не раз змінював своє ім’я та прізвисько. Називав себе Василем Верхосудом і Васильовичем, Грицьком Гаркавим, Іваном Лисим і Щербатим тощо. 1773 біля Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря повстанці, керовані Г., були оточені польс. жовнірами, захоплені в полон, а потім передані царській прикордонній варті. Від 1773 до 1776 після суду та побиття канчуками перебував на каторзі в м. Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ). Утік звідти й організував повстанський загін із козац. сіроми. 1778 знову заарештований у м. Ромни й кинутий за ґрати, де зазнав численних катувань. На поч. трав. 1781 Г. і ще 6 арештантів утекли з в’язниці. Продовжив свою діяльність на Правобереж. і Лівобереж. Україні до 1783, коли в м. Ропськ (нині с. Старий Ропськ Брянської обл., РФ) знову був схоплений місц. владою. Знову втік і знов був заарештований 28(17) лют. 1784 у Ромнах. Після суду, жорстоких катувань засланий на довічну каторгу в м. Херсон. Відтоді відомості про Г. відсутні.

ГАРКУША Справжнє ім'я Гаркуші - Миколаєнко. Народився він в місті Березань в Білорусії близько 1739 р. в сім'ї селянина. У 1748 р. покинув школу і з козацькою валкою, що проходила через містечко, подався на Січ. Там і одержав прізвисько "Гаркуша". Був козаком, ходив в походи, успадкував від свого названого батька на Січі худобу, майно і зайнявся торгівлею. Під час контрабандної торгівлі на Правобережжі польські власті конфіскували його товар і зробили неімущим. Познайомившись з такими ж хлопцями, Гаркуша зайнявся грабежами, але попався і опинився в Генеральному військовому суді в Глухові. (на фото - тюремний замок у Глухові. Тут, за переказами, утримувався С. Гаркуша - Ред.) Одержав каторжні роботи і був відправлений до Таганрогу.

Через 1,5 роки Гаркуша тікає з Таганрогу і прямує на Чернігівщину. Тут він зустрічає мешканців с. Терни Р. Босенка, Я. Косого, О. Недонищенка. Вирішили діяти разом. Місцем перебування обрали хутір Палюхи під Тернами. Ходили на здобич в Білопілля, Новгород-Сіверський та інші населені пункти. Ватага зростала.

Справа закінчилася арештом. Знову суд в Глухові і вирок: 26 ударів батогом, тавро на обличчі і довічна каторга. Каторгу відбував в Казані, але через рік разом з Босенком втік і з'явився на Сумщині. Проживали на хуторі козака Бардака під Смілим або у смілянського сотника Тарана. Звідси набігали на заможних господарів. З'явилися нові спільники.

В той час в м. Вороніж (нині Шосткинського р-ну) проживав бунчуковий товариш М.І. Холодович. В молодості він служив старшим канцеляристом, був освіченою людиною, цікавився філософією. Мав добрий достаток і, будучи бездітним, витрачав свої кошти на благодійні цілі: прикрашав церкви, створював притулки для сиріт і т.п. Вирішили його пограбувати.

В січні 1782 р. Гаркуша з товаришами пробралися у двір Холодовича, пов'язали челядь і увійшли до його покоїв. Протокол розповідає: "Ввойшовши к нему, застали его, Холодовича, стоящего и читающего книгу; вошедши же туда, сказали ему: "Здравствуйте, пане", на что им так же сказал: "3дравствуйте". И затем он, Гаркуша, спросил его, где его деньги, то он, Холодович, указав ему на сундуки, в избе стоявшие, обьявил, что деньги его в оных, а сам, севши на кровать, сказал: "Не той деньги поживает, хто наживает, а кому бог судит..." Забрали гроші і дещо з одежі. Поділили на хуторі. Кожному дісталося по 1700 крб., дали і Бардаку 500 крб.

Погулявши з тиждень, поїхали на Полтавщину, займалися торгівлею. Кілька разів приїжджали на Сумщину за товаром, але розбоїв не чинили.

В той час до Гаркуші приєдналися Ф. Кравченко з Лохвиці, М. Пикинер з Конотопу, С. Хмеловський з с. Хмелів (нині Роменський р-н), П. Воровченко з Лубен і ін.

В 60-70-х рр. в Конотопі жив заможний купець Й. Парпура. В свій час Гаркуша був його добрим знайомим. У 1776 р. Парпура помер, а його вдова Степанида вийшла заміж за ніжинського полкового суддю П. Базилевича, який потім став конотопським городничим. "Парпуриха" була відома крутим норовом, що відчували на собі і челядь, і сам городничий. Гаркуша вирішив пограбувати її. Взяли багато грошей, цінних речей і одежі, а потім відшмагали Парпуриху батогом, говорячи, щоб вона "по постам м'яса не їла" і щоб "не понижала своего мужа". Але не встигли відійти від Конотопу, як їх догнала козацька команда, всіх арештувала, а Гаркуша втік на Полтавщину.

Після пограбування маєтку дружини катеринославського віце-губернатора А.М. Воїнова в Хоролі власті серйозно взялися за Гаркушу. По містах читали "публікації" з його описом. Діяти стало небезпечно. Вирішили затаїтися і тихо перезимувати.

На початку 1784 р. Гаркуша, Дробот і Босенко прибули в Засулля. Звідси вони ходили в Ромни за продуктами і в лютому 1784 р. були заарештовані. Суд засудив Гаркушу на довічну каторгу в Херсоні. Там він в 1784 р. й помер.

На Сумщині пам’ять про Гаркушу довго зберігалася в народі, Ще в другій половині минулого століття в південно-східній частині Глухівського повіту існував так званий "Гаркушин шлях", а хутори біля Воронежа називалися “злодійськими”

Неполітизований підхід до оцінки діяльності С. Гаркуші породжує сумнів щодо об'єктивності тих дослідників, які називають його “народним месником”, його спільників “повстанцями” і навіть говорять про “повстання селянських мас під проводом С. Гаркуші”. Ніякого повстання селян не було. Були ватаги кількістю 5-15 чоловік, які створювалися і розпадалися. Не простежуються і прагнення “прийти на допомогу бідним і знедоленим”. Були напади на заможних господарів і награбовані гроші розподілялися між учасниками акції і витрачалися на власні потреби або заховувалися.

Джерело: Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція 7-8 грудня 1999 р. (Збірник статей) - Суми. - 1999. - С. 48-50.