1.1. Лікарська таємниця
як елемент системи професійної таємниці:
теоретико-правовий аспект
На сьогоднішній день особливої актуальності набувають наукові дослідження, пов'язані із забезпеченням та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб. Це пов'язано з низкою причин, основними з яких можуть уважатися такі:
- демократичні орієнтири України, що проявляються в необхідності сприяти забезпеченню прав людини;
- людиноцентристська ідеологія діяльності держави, коли права та свободи індивіда визначають і спрямовують діяльність держави [1,с. 18-20];
- взаємини в системі «держава - людина» мають відбуватися на; рівних, паритетних засадах;
- наука повинна слугувати практиці, конкретним проявом чого є покращення життя людей, удосконалення механізмів реалізації йогоі прав, свобод і законних інтересів.
Правова наука охоплює своїм пізнавальним і дослідницьким впливом велику кількість суспільних відносин, які виникають у безлічі сфер суспільного життя. Практика провідних світових держав; наочно показує, що там, де суспільні відносини якісно врегульовані; нормами права, де в суспільстві є повага до права, а саме суспільства характеризується високим рівнем правової культури, життя громадян є комфортнішим, сама держава має більший авторитет на світовій арені, а можливості для реалізації прав громадян більшою мірою ймо-j вірні та захищені.
Однією з галузей суспільного життя, яка останнім часом дедалі активніше регулюється за допомоги юридичних механізмів, є медич на діяльність і сфера охорони здоров'я в цілому. Ми повинні констатувати, що за останні роки позначилася стійка тенденція до посилення
і її і ересу з боку правової науки та практики до охорони здоров'я. І (є проявляється в такому:
1) збільшення кількості дисертаційних наукових досліджень, икі виконуються за різними юридичними науковими спеціально-і і ями;
2) ініціювання та проведення науково-практичних форумів, в яких ііс лише окремі виступи чи секційні засідання присвячені правовому регулюванню медичної діяльності, а сама тематика конференції та її Назва присвячені юридичній регламентації суспільних відносин у сфері пчорони здоров'я;
3) у вітчизняному законодавстві з'явилися нові закони та підза-КОННІ акти, присвячені найактуальнішим проблемам медицини;
4) набирає обертів медичне право як нова навчальна дисципліна, і лнузь правової науки та потенційно можлива галузь права [169].
Керуючись тією обставиною, що медицина як сфера суспільного ЖИТТЯ існує задля забезпечення реалізації права особи на отримання медичної допомоги, констатуємо факт прямого віднесення правових наукових досліджень у галузі медичного права як таких, що спрямовані па забезпечення та захист прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб у сфері медичної діяльності.
Серед питань, які розглядаються в рамках правового регулювання медичної діяльності та створюють таке собі осердя медичного права, необхідно вказати такі:
- трансплантація органів і тканин людини;
- генетика та інші маніпуляції зі спадковим біологічним матеріалом;
- права пацієнтів і способи їх реалізації та захисту;
- правова кваліфікація дефектів надання медичної допомоги;
- психіатрія в розрізі забезпечення та захисту прав психічно хворих пацієнтів;
- обов'язкове та добровільне медичне страхування та можливості ЙОГО запровадження в Україні;
- лікарська таємниця.
Останній із наведених прикладів справді відповідає критеріям к іико-правової актуальності, оскільки має місце зацікавленість до і"' аі'язання невирішених проблем у цій сфері як серед юристів, так і ' і ереднні медичної спільноти. Іншими словами, можна сказати, що мкарська таємниця — це один із містків, які поєднують медицину та прано.
Можна виокремити велику кількість обставин, які свідчать про ІНачущісТь вирішення проблем лікарської таємниці саме в ракурсі Правової науки. Основні з них.
1. Наявність поряд із лікарською інших професійних таємниць, кожна з яких, поряд із традиційними засадами правового регулювання, має й певні особливості.
2. Понятійно-категоріальна неузгодженість, сутність якої зводиться до наявності історично обумовленого терміна «лікарська таємниця» та фактичної необхідності зберігати її не тільки лікарів, іншого медичного персоналу, а й низки немедичних працівників.
3. Проблематика визначення об'єкта лікарської таємниці, яка має різні погляди і тлумачення серед різних науковців.
4. Правомірне розголошення лікарської таємниці (іншими словами -вилучення із принципу збереження лікарської таємниці).
5. Перелік тих осіб (посад), стосовно яких повинен мати місце принцип обмеження лікарської таємниці.
Ці та багато інших обставин свідчать про необхідність і своєчасність здійснення наукових пошуків, спрямованих на теоретичну та галузеву юридичну розвідку складових інституту лікарської таємниці, вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.
У рамках теоретичної правової характеристики інституту лікарської таємниці значна роль відводиться пошукові способів визначення ролі, місця та сутності цього виду таємниці з-поміж інших варіантів професійних таємниць. Перш ніж перейти до дослідження вказаного питання, варто, у контексті загальної тематики нашого дослідження, зупинитися на сутності поняття інформації, його правового значення і розуміння інформації як об'єкта правового регулювання та правового захисту.
У реаліях сьогодення інформації належить провідна роль у значній кількості суспільних відносин та організаційних механізмів. Входження України у світовий інформаційний простір вимагає ефективної державної політики в інформаційній сфері, формуванні базових цінностей інформаційного суспільства, зміцненні його політичних, еконо мічних і соціальних інститутів. Ефективність такої політики, результативність її впливу багато в чому визначає демократичний потенці суспільства, змістовне наповнення державного управління, законотво чого процесу, національної безпеки, забезпечення прав, свобод і за конних інтересів громадян.
Зазначені світові тенденції супроводжуються впровадженням життя засобів комунікації органів державної влади з громадянами наданням послуг засобами мережі Інтернет, інформатизацією держав них функцій, що визначає напрямки впровадження моделі електрон ного управління державою e-Government. Водночас, поряд із тако
і міадовою, як технічна, на повен зріст постає проблема використання інформації в суспільних відносинах, які були актуальними і 50, і 100 років тому, є актуальними на сьогоднішній день. Йдеться про і, і истечения конфіденційності та правомірності розголошення інформації в рамках банківської, нотаріальної, адвокатської, лікарської і.і піших видів таємниці.
Серед обставин, які, на нашу думку, актуалізують проблематику ІОСЛІдження ролі та значення інформації в житті суспільства взагалі 1.1 (абезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян зокрема, і під зазначити ще й такі:
- бажання України, як будь-якої іншої незалежної держави, фор-м у пати і здійснювати свою інформаційну політику, спрямовану на и мократизацію всіх сторін життя суспільства з одночасним захис-ГОМ приватних прав громадян;
- намагання полегшити для пересічних громадян можливість отри-ішия інформації про діяльність державних і комунальних владних
I іруктур;
оптимізація використання грифів «таємно» та «для службового і "ріістування»;
- удосконалення використання інформаційно-комунікативних тех-МОЛОГІй у банківській, медичній та інших сферах;
сприяння в реалізації фізичними особами своїх прав із мініміза-ц|( ю можливості неправомірного несанкціонованого розповсюдження Інформації приватного характеру.
15арто вказати на міждисциплінарний характер інформації як інте-
II і іуального явища. Ним опікуються юристи, філософи, соціологи,
Представники технічних наукових спеціальностей. На думку Т. Г. Ге-
р іщенко, слід виокремити такі чинники, що свідчать про необхідність
оно-методологічного аналізу поняття «інформація»:
В) в умовах сучасного науково-технічного прогресу, переходу
■ шльства до нової фази розвитку - інформаційного, зростає зна-
II пня інформаційних процесів, через що виникає необхідність розроб-ц пня та конкретизації змісту категоріального апарату, здатного до
ні имального опису цих процесів та явищ;
п) на підставі принципу взаємозв'язку явищ матеріального і ду-"ічіоі'о світу виникає необхідність аналізу сутності інформації, її мі ч іку зі здатністю соціальної діяльності до самоорганізації;
її) проведення досліджень основних тенденцій розвитку об'єктив-
......> світу породжує актуальність і необхідність методологічного
Іішлізу інформаційних процесів;
г) становлення штучного інтелекту як нового наукового напрям) породжує додаткові проблеми, які потребують наукового обґрунтування та узагальнення філософських підходів до характеристики прак тичних можливостей моделювання процесів мислення, автоматизаці та технологізації розумової діяльності;
д) потребує перегляду наявна система інформаційних зв'язків, ще обумовлюється розвитком інформаційних технологій (наприклад, ство рення світової інформаційної мережі Інтернет) [ЗО, с 6].
Як уже було зазначено, для повнішої характеристики лікарсько' таємниці як об'єкта правових відносин необхідно вирізнити властиі вості конфіденційної інформації взагалі та місце лікарської таємниц серед інших професійних таємниць. Це дозволить якісно проаналізувати правову сутність саме лікарської таємниці.
Як указує А. Кисельов, всім таємницям властиве таке: таємниця не довіряється на якийсь час і повинна бути збережена назавжди [64, с 247]. Погодитись із цим важко, оскільки практика (і не тільки правова) містить низку прикладів того, коли таємниця має місце певний проміжок часу, після чого її правовий статус міняється. Для прикладу можна навести грифи «таємно» чи «цілком таємно», які спеціальними державними установами надаються певним важливим документам на визначений проміжок часу в архівній справі. Також таємниця заповіту коли зміст останнього може стати відомим лише у визначений термін часу.
Властивостями ж конфіденційної інформації можуть уважатис? такі:
1) визначений перелік осіб, які можуть володіти й використовувати інформацію;
2) особливий порядок зберігання та охорони;
3) особливий порядок поширення;
4) тісний зв'язок із правом особи на приватність;
5) юридична відповідальність за несанкціоноване протиправне роз голошения.
У контексті теми нашого дослідження важливим видається аналі: саме юридичних властивостей інформації, зокрема тієї, яка є об'єк том професійної таємниці. Для правового аналізу важливим видаєтьс. встановити, наскільки та чи інша інформація є юридично актуально; наскільки вона потребує забезпечення чи захисту, наскільки її охор на є нормативно встановленою. Так, В. Цимбалюк, розглядаючи юр дичні властивості інформації як предмета правовідносин, відноси до них такі:
- інформація із пушенням в обіг не відокремлюється від її творі ця або власника. Вона об'єктивізується як майно, у вигляді символі:
10
BOO знаків на матеріальних носіях, і внаслідок цього існує окремо, Незалежно від творця або власника. Звідси виникає юридична власти-ін п. інформації - можливість виступати як об'єкт, що передається від ОДНОГО суб'єкта до іншого й потребує юридичного закріплення факту п належності суб'єктам, які беруть участь у такому її обігу;
інформація, передана від одного суб'єкта до іншого, одночасно належить двом учасникам інформаційних відносин. Це - основна відмінність інформації від речі. Юридична властивість інформації, отже -н фізична невідчужуваність від творця, власника й споживача. Така властивість вимагає розроблення й застосування до інформації за її обігу особливих правових процедур, відмінних від процедур відчу-і ення речі;
із пушенням в обіг інформація документується й відображає-іі.і я на матеріальному носії. Існують дві групи матеріальних носіїв: короткі - до яких інформація прив'язана жорстко (папір, лазерні диски, ЩО не стираються, й т. ін.); віртуальні - до яких інформацію не можна Прив'язати жорстко, по яких вона начеб ковзає (дискети з перезапи-0ОМ, оперативна пам'ять персонального комп'ютера (ПК) і т. ін.). І< )рндична властивість, що випливає з цієї особливості, полягає у Ціоєдності інформації та матеріального носія, на якому ця інформація іокріплюється;
інформація надається в певних організаційних формах - окремі ми і (відомість), документ, масив (база) даних (документів), бібліо-
фонд документів, архів і т. ін. Звідси юридична властивість -
і" і швість відносити до інформаційних як окремі вихідні документи,
їм* і організаційні структури, що містять інформацію. Це - інфор-
і.іііміні системи, банки даних, інформаційні мережі, бібліотеки, архі-
п 11 и г. ін. [183].
У контексті лікарської таємниці юридичні властивості та спосіб пе-и ілшія інформації мають надзвичайно важливе значення, оскільки мі маємо багато прикладів того, що з розвитком науково-технічного ірогресу інформація, що є об'єктом лікарської таємниці, може пе-и іаватися через технічні інформаційні системи, може бути заархі-іоікшою тощо. Це також вимагає створення адекватних механізми чахисту. Звідси, як слушно зазначають С. І. Кифоренко та І Н Лавренюк, «експансія комп'ютерної техніки з її неоднозначним П і ином практично на всі життєві процеси породжує новий тип від-ІОі им у суспільстві, безумовно, супроводжується новими проблемами мчпого характеру, вивчення яких провадить нова наука - ком-і ЮТСрна етика. Особливої актуальності цс набуває в медицині - сфері і і п.пості, безпосередньо пов'язаній зі здоров'ям і життям людей»
11
[65, с. 227]. У тому ж ракурсі, але вже безпосередньо стосовно лікарської таємниці, висловлюються Т. В. Кондратюк та О. С. Семіхова, які стверджують, що «така величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли при застосуванні новітніх технологій зберігання, обробки та передачі даних у систему «лікар - пацієнт» втручається третя ланка - розробник методів і засобів для моніторингу та оцінки стану здоров'я людини, що відповідає не тільки за функціональність розроблених програмних продуктів, але й за безпеку, надійність та конфіденційність передачі даних» [70, с 265]. Справді, інформація є настільки широкоаспектним явищем, що й цю складову (інформація, яка є об'єктом лікарської таємниці та передається технічними засобами) необхідно враховувати в розробленні засобів удосконалення правового забезпечення медичної діяльності у цілому.
Важливим видається питання про класифікацію таємниць у їхньому юридичному розумінні. Поки що немає чіткої та єдиної класифікації видів конфіденційної інформації, хоча чинними нормативними актами встановлено понад 30 її різновидів. Різні дослідники пропонують різні класифікації. Як зазначають російські дослідники В. Талонпойка та В. Шабалін, «автори різних публікацій з питань інформаційного права наводять переліки, де вказують до 32 видів таємниць. При цьому посилаються на 100 з лишком законодавчих і правових нормативних актів, де мова йде про таку інформацію. Але ми вважаємо, що з урахуванням однакових норм стосовно видів таємниць, які мають до того ж подібну термінологію, краще говорити про не більш ніж 20 видів таємниць і відомостей, доступ до яких обмежується законодавством Російської Федерації. Всіх їх умовно можна переділити на три групи: таємниця приватного життя, комерційна таємниця та державні секрети» [171, с 34]. Характерно, що серед першої групи (таємниця приватного життя) автори виокремлюють банківську, лікарську, нотаріальну, страхову, адвокатську та деякі інші види таємниць. Своєю чергою, прикладами комерційної таємниці є безпосередньо комерційна, журналістська чи редакційна, а прикладами державних секретів - державна чи службова таємниці.
Так, А. І. Алексенцев пропонує розподіл інформації за видами таємниці [5, с 65]. А. А. Фатьянов класифікує ту інформацію, що підлягає захисту, за трьома ознаками:
- за приналежністю;
- за ступенем конфіденційності;
- за змістом [178, с 27].
12
Досить змістовний варіант класифікації професійної таємниці пропонує В. Н. Лопатін. На його думку, професійна таємниця може бути переділена на сім видів.
1. Лікарська таємниця.
2. Таємниця зв'язку.
3. Нотаріальна таємниця.
4. Адвокатська таємниця.
5. Таємниця усиновлення.
6. Таємниця страхування.
7. Таємниця сповіді [82, с 36].
Думається, що цей варіант є найближчим до оптимального, бо враховує переважну більшість професій, де змістом роботи є і певна інформація, захищена від широкого розповсюдження законом. Але, наголошуємо, мова йде про професійну таємницю, себто такий її варіант, де носієм інформації є особа, що отримала інформацію під час виконання своїх службових обов'язків.
Хоча існують й інші думки. Так, Є. Калашникова стверджує, що немає необхідності орієнтуватися на належність до тієї чи іншої професії у визначенні сутності та суб'єктів професійної таємниці. Автор зокрема, зазначає, що «традиційні так звані «професійні таємниці» (наприклад, адвокатська, лікарська, нотаріальна тощо) давно вже перестали існувати в рамках однієї професії з розвитком інфраструктури сфер обслуговування у відповідних царинах, створенням і побільшенням баз даних, зокрема тих, які містять персональні відомості, що об'єднує нерідко інформацію по всіх чи майже всіх агентах, котрі діють у тій чи іншій сфері, активізацією міжвідомчого інформаційного обміну» [57, с 141-142].
І. І. Бродська пропонує переділяти конфіденційну інформацію на такі види:
- достовірні (у цьому їхня відмінність від наклепу) відомості, що ганьблять, розповсюдження яких пов'язано не тільки з моральною шкодою, але може істотно змінити життя людини, якої вони стосуються;
- відомості, незалежно від міри їхньої достовірності, зміст яких складає особисту, професійну таємницю. Це відомості безпосередньо конфіденційні за природою свого походження, а не через їхній зміст [19, с 18].
Отже, бачимо, що лікарська таємниця, та інформація, що є її об'єктом, можуть слугувати одним із складників професійної інформації взагалі. Ми погоджуємося, що носієм цієї інформації є не тільки лікар, що затребує пошук більш адекватної назви цього інституту, але мова про це у праці йтиме далі. Тут же необхідно вказати на актуаль-
13
ність вирішення питання стосовно ролі та місця лікарської таємниці в системі професійної таємниці взагалі.
Лікарська таємниця дозволяє забезпечити:
1) конфіденційність у відносинах між лікарем і пацієнтом;
2) реалізацію соціального статусу пацієнта;
3) захист економічних прав пацієнта;
4) реалізацію права пацієнта на автономію [23, с 176-179].
За всієї багатогранності можливих варіантів професійної таємниці, в основі всіх їх видів міститься феномен інформації. «Разом з тим варто мати на увазі, що в реальній дійсності інформація завжди виявляється в об'єктивній формі, зокрема, у вигляді сигналів, що повинні бути сприйняті будь-яким приймачем споживача інформації (у людини таким приймачем може бути зоровий, слуховий та інші аналізатори, у машин - спеціальні технічні пристрої). Таким чином, поняття інформації припускає наявність мінімум двох об'єктів - джерела інформації і її споживача. Шлях від джерела інформації до її споживача складається з ряду етапів і, як правило, сполучений з перетворенням початкової інформації її переносниками, носіями» [14, с 23].
На нашу думку, всі професійні таємниці тією чи іншою мірою пов'язані з забезпеченням прав фізичних осіб. Як зазначає Г. Романов-ський, «вони (професійні таємниці.- /. Ш.) не є єдиними гарантіями захисту приватного життя, але саме на їхньому історичному, порівняльному аналізі можна висловити загальне поняття права на недоторканність приватного життя» [137, с 195]. Вказане право може бути віднесене до права на приватність. Із усіх визнаних на міжнародному рівні прав людини приватність, напевне, визначити найскладніше. Приватність має глибокі історичні корені. Численні посилання на приватність можна знайти в Біблії. Приватність була об'єктом загального захисту за часів давньоєврейської культури, класичної Греції, Стародавнього Китаю. Захист головним чином зводився до права на усамітнення. Визначення приватності дуже різняться між собою і залежать від контексту. У багатьох країнах зроблено прив'язку до захисту даних, з інтерпретацією таким чином приватності у площині оброблення інформації особистого характеру. За межами цього захист приватності часто має вигляд рамок того, наскільки далеко суспільство може втручатися в особисті стосунки [84, с. 112].
Візьмімо для порівняння з лікарською таємницею банківську та адвокатську таємниці. Юридична енциклопедія містить визначення, згідно з яким під банківською таємницею розуміють інформацію про операції, рахунки та вклади клієнтів і кореспондентів банку зі спеціальним режимом використання [200, с 190-191. Основне в цьому 14
визначенні, як видається,- спеціальний режим використання, що певною мірою і дає загальну картину віднесення банківської таємниці до інформації конфіденційного характеру. На думку Є. Карманова, банківська таємниця — це врегулювані нормами права комплексні відносини, внаслідок яких банк зобов'язується зберігати в таємниці конфіденційну інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта банку, що стала відома банку у процесі відносин з клієнтом при здійсненні банківських операцій, а клієнт у разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, має право зажадати від банку повного відшкодування заподіяної матеріальної та моральної шкоди [60, с 129]. Як видно, вказаний автор наголошує на взаємних правах та обов'язках обох сторін - банка та його клієнта. Ґрунтовний аналіз інституту банківської таємниці провів І. Безклубий, який вказує, що банківською таємницею, зокрема, є:
• відомості про стан рахунків клієнтів, зокрема стан кореспондентських рахунків банків, у Національному банку України;
• операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
• фінансово-економічний стан клієнтів;
• системи охорони банку та клієнтів;
• інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи -клієнта, її керівників, напрями діяльності;
• відомості про комерційну діяльність клієнтів чи комерційну таємницю, будь-який проект, винаходи, зразки продукції та інша комерційна інформація;
• інформація щодо звітності окремого банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
• коди, що використовуються банками для захисту інформації
[12, с 17].
Особливістю банківської таємниці є те що не тільки клієнт (споживач банківських послуг) зацікавлений у збереженні інформації, що становить банківську таємницю. Не менше (а іноді більше) в цьому зацікавлена сама кредитно-фінансова установа. Йдеться про те, що від довіри клієнтів (а приклад швейцарських банків це наочно демонструє) багато в чому залежить фінансова потужність та існування самих банків. Сумнозвісним прикладом такого стану речей є фінансова криза, що протягом лише осені 2008 - весни 2009 р. призвела в Україні до банкрутства багатьох банків, довіри до яких у населення не було.
Г. Б. Романовський, на прикладі Російської Федерації, вказує на перелік суб'єктів, які мають доступ до відомостей, що становлять
15
банківську таємницю, незалежно від волі клієнта чи кредитної установи. До них належать:
- суди (судді);
- Рахункова палата;
- органи податкової служби;
- митні органи у випадках, визначених законом;
- нотаріальні органи у випадках перебування в їхньому провадженні спадкових справ про вклади померлих осіб;
- органи попереднього слідства з дозволу прокурора у справах, що перебувають у їхньому провадженні [137, с 199].
Адвокатська таємниця сприяє забезпеченню та захисту прав людини, яка потребує правової допомоги, а також сприяє реальній незалежності адвокатів у процесі виконання ними своїх функцій. На думку Т. В. Варфоломеєвої та С. В. Гончаренка, предметом адвокатської таємниці є питання, з якими громадянин чи юридична особа зверталися до адвоката, зміст консультацій, рад і роз'яснень з приводу дозволу правових питань, а також інші відомості, одержані адвокатом від його клієнта, його представників і (чи) інших джерел при здійсненні адвокатської діяльності [21, с 48]. Водночас необхідно зазначити, що і в царині адвокатської таємниці є низка проблемних, невирішених питань. Зокрема, як слушно зазначає А. М. Титов, у чинному законодавстві не визначено, чи входять у предмет адвокатської таємниці відомості, що безпосередньо не стосуються змісту і суті юридичної допомоги — сам факт звертання особи по юридичну допомогу і питання обговорення гонорару [174, с 34].
Тут ми є свідками суттєвої відмінності адвокатської та лікарської таємниць, оскільки у переважній більшості випадків (український досвід не є винятком) сам факт звернення по медичну допомогу -це складова лікарської таємниці, яка має місце в чинному законодавстві і не викликає сумнівів у науковців, які досліджують це питання. Йдеться про те, що безумовно, звернення по медичну допомогу повинне бути складовою лікарської таємниці, навіть коли мова не йде про звернення до таких спеціалістів, як психіатр, нарколог, інфекціоніст тощо. Адже це приватне життя особи, і тільки вона має право визначати, кому саме можна відкрити ці відомості та в якому обсязі.
Отже, бачимо, що між професійними таємницями (на прикладі банківської) та лікарською таємницею є багато спільного. Це дає можливість здійснення певних узагальнень, які свідчать, що лікарська таємниця є складовою системи професійної таємниці. Виходячи з цього вона повинна розглядатись у загальному правовому
16
полі професійної таємниці, в основі якого перебуває нормативно-правове регулювання конфіденційної інформації, яка стала відомою тій чи іншій особі під час виконання нею своїх професійних (службових) обов'язків.
Водночас необхідно вказати на певні відмінності, що характеризують лікарську таємницю в системі професійних таємниць взагалі. На нашу думку, до них належать такі:
1. Більш тісний зв'язок з іншими (неправовими) регуляторами -мораллю, етикою, деонтологією, біоетикою. У деяких випадках, пов'язаних зі збереженням таємниці, в основі якої лежить звернення по медичну допомогу, не видається можливим оперувати лише чіткими приписами норм чинного законодавства. Ще Гіппократ у свій час вказував на обставину неприпустимості розголошення медичної інформації, яка у подальшому ввійшла складовою у так звану Клятву Гіппократа. Стосовно біоетики варто наголосити, що це -комплексна наука, яка вивчає надання медичної допомоги у контексті прав людини. Створення біоетичних комітетів як наслідок посилення уваги до цієї проблематики, явище попередньої біо-етичної експертизи перед проведенням клінічного експерименту - все це наслідок актуалізації біоєтики як важливого регулятора суспільних відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Нерідко саме норми і правила біоетики відіграють визначальну роль у питанні правомірності (неправомірності) розголошення лікарської таємниці.
2. Особливе коло суб'єктів збереження лікарської таємниці. Інформація стосовно перебування пацієнта на стаціонарному лікуванні є потенційно відомою багатьом особам, котрі як працюють у медичній установі (лікарі, медичні сестри, сестри - господарки, працівники їдальні, кабінетів функціональної діагностики, лабораторії, довідкового бюро тощо), так і не працюють у ній (керівники та спеціалісти органів управління охороною здоров'я, представники страхових компаній за надання медичної допомоги в умовах добровільного медичного страхування тощо). Коли ж ми говоримо про нотаріальну таємницю, то мова в аналогічних випадках іде про самих нотаріусів і працівників нотаріальних установ.
3. Тісний зв'язок із повсякденним життям пересічного громадянина. Це торкається таких явищ, як видача листках непрацездатності, зв'язок із можливістю легально не приходити на роботу, суттєва шкода різним інтересам людини в разі розголошення лікарської таємниці!
17
4. Наявність феномена «неправда заради добра», коли хворому дозволяється говорити неправдиві відомості стосовно його стану здоров'я, прогнозів лікування тощо. Для прикладу, нам важко уявити щось подібне в інституті банківської чи нотаріальної таємниці.
5. Ширший перелік нормативно визначених випадків, коли розголошення лікарської таємниці є правомірним. Чинне законодавство (Основи законодавства України про охорону здоров'я громадян) визначає перелік випадків, коли розголошення лікарської таємниці, що є об'єктом лікарської таємниці, є правомірним. Далі, в окремій частині монографії, мова бути йти про це явище.
У контексті теоретико-правового аналізу лікарської таємниці варто зупинитися на аналізі понятійно-категоріального апарату цього явища. Тут варто згадати вислів Рене Декарта стосовно того, що необхідно давати визначення словам, і цим половину людства буде позбавлено від помилок. Саме тому важливим є питання здійснення наукових досліджень, спрямованих на пошук оптимального визначення, адекватного тлумачення і способів удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці. А передувати їм мають наукові пошуки, спрямовані на вияснення сутності, ознак і визначення термінів, важливих з позицій самого явища лікарської
таємниці.
Ще одним фактором, на який необхідно звернути увагу в аналізі понятійно-категоріального апарату інституту лікарської таємниці, є потенційно можливі зловживання посадових та інших осіб, долучених до інформації, що становить медичну таємницю.
Ми вважаємо, що основним із них є визначення самого поняття лікарської таємниці, оскільки від його якісного тлумачення багато в чому залежить правильне розуміння та однакове застосування на практиці. Інші ж терміни, такі як «суб'єкт збереження лікарської таємниці», «правомірне розголошення лікарської таємниці», «обмеження лікарської таємниці» тощо будуть розглянуті автором у ході безпосереднього адміністративно-правового дослідження цих явищ.
Перше питання, на яке доцільно відповісти - назва таємниці. Лікарська чи медична? Формально кажучи, термін «лікарська» не зовсім точно відображає обов'язок збереження в таємниці інформації про хворого. Більш точним може вважатися використання терміна «медична таємниця», оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отримані відомості. Тим паче, що розвиток науково-технічного прогресу, комплексність медичної допомоги приводять до того, що така конфіденційна
18
за своєю суттю інформація досить часто стає доступною не тільки лікарям і медичним працівникам, а й представникам інших професійних співтовариств. Водночас ми вважаємо, що є певні підстави (саме тому в назві монографії міститься термін «лікарська таємниця») вживати інший, формально вужчий термін. Автори підтримують необхідність залишення лікарської таємниці як явища, дотичного до необхідності збереження в таємниці медичної інформації, оскільки це історично обумовлено, нормативно закріплено та дозволяє однаково сприймати це і лікарям, і їхнім пацієнтам.
Як вказують українські дослідники В. Головченко та Л. Грузова, термін «лікарська таємниця» має глибоке історичне коріння і є зро-зумілішим для медичного персоналу [33, с 7]. Більш системно висловлює свою прихильність до терміна «лікарська таємниця» Г. Б. Ро-мановський. Він уважає, що основними факторами, які свідчать про правомірність використання поняття «лікарська таємниця», є:
- історичні передумови, відповідно до яких протягом століть застосовувався термін «лікарська таємниця»;
- відображення саме лікарської таємниці в нормативно-правових документах, що регламентують медичну діяльність у державі, зокрема в Основах законодавства України про охорону здоров'я;
- термінопозначення «лікарська» цього виду таємниці свідчить не про кваліфікацію та освіту медичного працівника, а про вид діяльності — «лікування» [137, с. 21].
Переходимо до сутності самої лікарської таємниці. А. Глашев, аналізуючи визначення лікарської таємниці, вказує, що в цьому компоненті більш розробленим питанням є інша професійна - адвокатська таємниця. Під останньою розуміються будь-які відомості, пов'язані з наданням адвокатом юридичної допомоги своєму клієнтові, тоді як визначення лікарської таємниці не є завершеним та досконалим [32, с ЗО]. Тобто, автор вказує на більшу теоретичну розробленість явища адвокатської таємниці, що проявляється також і в більш якісному та однозначному тлумаченні. Повністю з цим погодитися важко, оскільки мова йде про необхідність здійснення певних спроб, спрямованих на пошук оптимального визначення лікарської таємниці. Як видається, кількість дослідників, які опікуються проблемами правового забезпечення інституту лікарської таємниці, не менша на сьогоднішній день від тих, хто переймається актуальними проблемами адвокатської та інших професійних таємниць. Справа лише в тому, що кількість рано чи пізно повинна перейти в якісну площину.
В. П. Новосьолов та Л. В. Канунникова вважають, що під лікарською таємницею розуміють відомості, що не підлягають розголо-
19
шєнню про хворобу, інтимну та сімейну сторони життя пацієнта, отримані від нього самого чи виявлені у процесі його обстеження чи лікування, тобто при виконанні медичним працівником своїх професійних обов'язків. Причому не повинні бути розголошеними не лише дані про саме захворювання, а й відомості про функціональні особливості організму пацієнта, фізичні вади, шкідливі звички, особливості психіки, про його майновий статок, коло знайомств, інересів, захоплень тощо» [99, с 113]. На нашу думку, позитивом зробленого визначення є комплексність стосовно переліку інформації, що є об'єктом лікарської таємниці. Водночас автори вказали лише медичного працівника як суб'єкта збереження лікарської таємниці, не вказавши при цьому інших, перелік яких, як видається,
є чималим.
Білоруська дослідниця С В. Агієвець вказує, що під конфіденційністю у взаєминах лікаря і пацієнта необхідно розуміти виражену чи ту, що мається на увазі, угоду про те, що лікар без згоди пацієнта не буде розголошувати інформацію, отриману в ході обслуговування пацієнта, серед осіб, котрі не мають прямого стосунку до його лікування [2, с 11]. На нашу думку, певна позитивна ідея такого розуміння конфіденційності у взаєминах лікаря і пацієнта (фактично лікарської таємниці) присутня, проте є й положення, з якими важко погодитись. «Виражена чи та, що мається на увазі, угода» - це поєднання права та соціальних відносин, не врегульованих нормами права. Угода, що мається на увазі,- це буде досить складно, якщо взагалі можливо, довести в судовому засіданні при мотивуванні порушення (непорушення) лікарської таємниці. Іншими словами, ми не можемо погодитись із наявністю у правовому визначенні нечітких складових, котрі можуть мати два чи більше тлумачення, що потенційно призведе до різного розуміння, різного застосування права і
можливих зловживань.
В. І. Акопов та Є. Н. Маслов указують, що «під лікарською таємницею необхідно розуміти всі відомості, отримані від хворого чи виявлені за медичного обстеження або лікування, які не підлягають розголошенню без згоди хворого. Це - факт звернення до медичного закладу, інформація про функціональні та фізичні вади організму, спадкові захворювання, шкідливі звички, діагноз, ускладнення, прогноз, сімейне та інтимне життя, факт усиновлення та удочеріння, стан здоров'я родичів» [4, с 102-103]. Тут ми бачимо намагання авторів перелічити у визначенні максимально можливу кількість випадків, які можуть бути притаманні лікарській
20
таємниці. Це, як видається, не завжди є оптимальним, оскільки не завжди видається можливим спрогнозувати потенційно можливі факти розголошення медичної інформації тими чи іншими суб'єктами збереження лікарської таємниці.
Варто виокремити певні загальні факти, у рамках яких необхідно здійснювати пошук оптимального правового визначення лікарської таємниці. До них, на нашу думку, належать:
1) доцільність відходу від перелікового (описового, кількісного) підходу стосовно лікарської таємниці;
2) недоцільність у рамках визначення перелічення суб'єктів збереження лікарської таємниці;
3) максимально можливе поєднання абстракції та конкретики в пошуку оптимального визначення;
4) «юридизація» терміна, оскільки метою його подальшого використання є саме юридична наука, теорія та практика.
Керуючись указаними зауваженнями, на нашу думку, під лікарською таємницею необхідно розуміти правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником стосовно пацієнта у діагностиці, лікуванні чи реабілітації, обов'язок зберігати яку покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов'язків.
Таке визначення дозволить оперувати саме юридичним інструментарієм у пошуку способів удосконалення адміністративно-правових засобів забезпечення та захисту інформації, яка є об'єктом лікарської таємниці.
Отже, слід указати, що лікарська таємниця, безсумнівно, є складовим елементом системи професійної таємниці. Правове поле таких таємниць є схожим, але не ідентичним. Це пов'язано з низкою обставин, про які мова у роботі йшла вище. Характерно, що особливості ці торкаються як суто правової матерії, так і особливостей, пов'язаних із ознаками самої медичної діяльності. Вказане обумовлює необхідність здійснення правового взагалі та адміністративно-правового зокрема досліджень, спрямованих на таку соціально важливу категорію, якою є інститут лікарської таємниці. Незначна кількість наукових досліджень у цій царині обумовлюють актуальність і необхідність цієї праці. У рамках подальших частин монографічного дослідження авторами буде здійснено комплексний теоретичний та адміністративно-правовий аналіз цього важливого медико-правового феномена, який є важливим для пацієнтів, для лікарів, для суспільства і держави в цілому.
21
1.2. Загальна характеристика
інституту лікарської таємниці
як об'єкта правового регулювання
Правовий аналіз лікарської таємниці як складової конфіденційної інформації взагалі буде неповним без юридичного дослідження, спрямованого на показ загальної характеристики професійної таємниці з позицій об'єкта правового регулювання. Іншими словами, перш ніж регулювати, треба визначити, що саме. Цьому буде присвячено підрозділ 1.2 нашої праці.
Для якісного дослідження феномена лікарської таємниці як об'єкта правового регулювання вважаю за доцільне зупинитися на розгляді таких аспектів:
- загальна правова характеристика лікарської таємниці як об'єкту правового регулювання;
- історико-правові особливості ставлення суспільства та законодавця до регулювання лікарської таємниці в нашій державі;
- міжнародний досвід регулювання конфіденційної медичної інформації та можливість його впровадження в українську правову та медичну практику.
Аналізуючи об 'єкт лікарської таємниці, ми повинні базуватися на теоретико-правовому розумінні сутності поняття «об'єкт правового регулювання». Об'єкт - це компонент об'єктивної реальності, який існує поза свідомістю та незалежно від даності. Об'єктивну реальність тут представлено у вигляді чистої потенціальності, як буття в собі [55, с 35].
Лікарська таємниця як об'єкт правового регулювання - це складний феномен, який за своєю сутністю показує, що саме необхідно за допомоги права, притаманних йому засобів і способів необхідно регулювати. Автори підручника «Медичне право України» стверджують, що «об'єктом медичної таємниці повинна бути уся інформація, яка отримана у процесі надання медичної допомоги. Іншими словами, вся та інформація, розголошення якої може завдати шкоди пацієнтові, його соцішіьним, економічним й іншим інтересам, повинна становити об'єкт лікарської таємниці. її умовно можна поділити на дві групи:
1) медичну інформацію;
2) інформацію немедичного характеру, тобто, що стосується особистого і сімейного життя. Кожну з цих груп можна розглядати як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі звички, сімейне та особисте
22
життя тощо), так і щодо членів сім'ї хворого (спадкові хвороби, стан здоров'я родичів, їх особисте і сімейне життя та інше) в залежності від конкретної ситуації» [169, с 219].
Відомий радянський правознавець М. Малеїн, автор наукової праці «Про лікарську таємницю», справедливо відзначав, що не має значення, яким чином медичні працівники отримали відомості про хворого та його близьких: у спосіб огляду, спостережень, зі слів пацієнта або родичів, з історії хвороби, щоденника хворого, його заповіту або інших джерел; не можуть також розголошуватися відомості, почуті від хворого, що перебував у непритомному стані [86, с 79].
Відомий дослідник правових аспектів особистого життя І. Л. Пет-рухін уважав, що до складу лікарської таємниці входять такі відомості:
1) про сам факт звернення особи по медичну допомогу;
2) про хворобу (діагноз, перебіг, прогноз);
3) про використані методи лікування та їхню ефективність;
4) про особу, котра звернулася по допомогу,- минуле, звички, схильності, фізичні та психічні вади, інтимні зв'язки тощо;
5) про сім'ю хворого та порядок життя вдома [111, с 24]. Безсумнівним позитивом такого розуміння об'єкта лікарської таємниці є намагання автора систематизувати перелік тих аспектів таємниці, які необхідно зберігати.
Своєю чергою, Є. Є. Калашникова, аналізуючи медичну інформацію, стверджує, що зміст конфіденційної медичної персональної інформації складають такі відомості.
1. Інформація про факт звернення по медичну допомогу.
2. Зведення про стан здоров'я громадянина.
3. Інформація про діагноз його захворювання, лікування, прогнози захворювання.
4) Інформація про будь-які медичні дії, що мали місце стосовно особи (трансплантація органів, штучне запліднення, імплантація ембріона, проведений аборт, хірургічне втручання тощо).
5. Інформація про особу донора і реципієнта.
6. Інші відомості, отримані під час його обстеження і лікування (відомості про приватне життя, зокрема про особисті, сімейні та інші таємниці особи) [57, с 142-143].
Ми стверджуємо, що таємниця є знанням деяких фактів про кого-нсбудь або про що-небудь, які сталі відомі під час виконання службових обов'язків або отримані іншим довірчим способом. Загальним правилом є те, що таємницю не можна розкривати або виказувати раніше
23
певного терміну, щоб не заподіяти або не створити загрози спричинення шкоди інтересам конкретного індивіда, декількох осіб, колективу людей. Отже, для загального поняття таємниці недостатньо знання довіреної інформації про факти, а необхідний ще обов'язок зберігати отриману інформацію. Цей обов'язок і випливає з положень чинного законодавства про необхідність збереження лікарської таємниці. Відомості, складові таємниці, можуть бути отримані будь-яким способом: з дружньої бесіди, під час виконання службових і професійних обов'язків або іншим способом.
Об'єктом таємниці можуть виступати відомості про стан здоров'я людини, хвороби, її майнове становище, рід занять і захопленнях тощо. Можна розрізняти таємниці лише особисті (нікому не довірені) і таємниці професійні (особисті таємниці, довірені представникам різних професій - лікарям, адвокатам, нотаріусам, священикам). Особисті таємниці, довірені медичним працівникам, і становлять лікарську таємницю. Право пацієнта на збереження в таємниці інформації про факт звернення по медичну допомогу, про стан здоров'я, діагноз та інші відомості, отримані під час його обстеження і лікування, закріплено в Конституції України.
Проаналізувавши підходи інших дослідників, керуючись теоретико-правовим розумінням понять «об'єкт права» та «об'єкт правового регулювання», автор пропонує такий підхід до визначення об'єкта лікарської таємниці, і, відповідно, розуміння лікарської таємниці як об'єкта правового регулювання.
Об'єкт лікарської таємниці - це відомості, що стали відомі медичному працівникові стосовно пацієнта під час діагностики, лікування чи реабілітації, конфіденційний характер яких визначено законом, обов'язок зберігати які покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов'язків.
Тут же доцільно навести класифікацію відомостей, які становлять об'єкт лікарської таємниці. їх доцільно переділити на дві групи.
/. Інформація, яка стосується пацієнта:
- про факт звернення по медичну допомогу;
- про діагноз;
- про призначене лікування;
- про результати лабораторно-інструментальних та інших методів дослідження;
- про ефективність призначеного лікування;
- про прогноз захворювання;
24
- про шкідливі звички;
- про особливості сімейного та інтимного життя.
2. Інформація, що стосується осіб, які перебувають Ь пацієнтом у родинних (сімейних, дружніх) зв'язках, і що стала відома в результаті спілкування з пацієнтом:
- їхні спадкові хвороби;
- стан здоров'я родичів;
- їхнє особисте і сімейне життя;
- особливості стосунків із пацієнтом.
На нашу думку, звичайно, не можна визначити вичерпний перелік відомостей, що становлять медичну таємницю. Водночас, саме для юридичної практики, для адекватного захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, нагальною є потреба оптимально визначити об'єкт лікарської таємниці і, відповідно, саму лікарську таємницю як об'єкт правового регулювання.
Серед іншого, зупинюся детальніше на такій важливій, але малодослідженій складовій, як результати лабораторно-інструментальних та інших методів дослідження об'єкта лікарської таємниці. Слід указати, що на сьогодні практично жоден метод лікування не може обійтися без застосування клінічних досліджень та інших технічних за своєю суттю методів. Значного поширення останніми десятиліттями набуло застосування комп'ютерної техніки та інших пристроїв, що дозволяють якісно діагностувати захворювання і призначити адекватне лікування. Одним із таких засобів є телемедицина.
Телемедицина, як один із дієвих засобів медицини, розглядається як технологія, можливості якої дозволять установити взаємодію та участь в професійній діяльності, внаслідок чого експериментально підтверджені та науково обґрунтовані дані отримають оцінку, що висловлюється безпосередньо в місцях їх застосування. Це сприятиме науково-дослідним роботам на користь розвитку медицини на міжнародному, шіутрішньодержавному і місцевому рівнях.
Разом із перевагами, які мають місце у використанні інформаційних технологій, виникли і значні етико-правові проблеми. Комп'ютеризація медичної інформації поставила такі проблеми захисту пацієнтів.
1. Приватність індивідуальної інформації.
2. Якість і доступність інформації.
3. Відповідальність за розголошення інформації.
Зв'язок між ними очевидний. Що вище відповідальність за розголошення інформації, то більшою є упевненість пацієнта в збереженні
25
його таємниці, що, своєю чергою, дозволяє пацієнтові повідомити повніші й достовірніші відомості про себе.
У міських, сільських і важкодоступних районах зі слаборозвине-ною системою медичного обслуговування телемедицина повинна слугувати збільшенню чисельності та якості підготування відповідних фахівців, поліпшенню профілактики здоров'я і лікування пацієнтів. Так з'явиться можливість підвищити ефективність зусиль з епідеміологічного нагляду, профілактики і контролю захворюваності. Теле-медичні технології уявляються найбільш перспективними для надання медичної допомоги окремим групам населення, зокрема матерям і дітям, підліткам, особам похилого віку, інвалідам. Телемедицина повинна істотно вплинути на поведінку здорового населення і підвищити рівень освіти, при цьому особливий акцент ставиться на подоланні комп'ютерної безграмотності через використання засобів мультимедіа. Навіть більше, телемедичні технології пропонують унікальні можливості для дистанційного навчання і підвищення кваліфікації всіх зайнятих у сфері надання медичних послуг [100, с 6].
Захист інтересів пацієнта в питанні розголошування персональної інформації є важливою правовою проблемою у використанні комп'ютерів в медицині. Дані про здоров'я окремих осіб можуть належати до найбільш конфіденційної інформації. її неповноцінний захист може привести до розголошування лікарської таємниці.
Комп'ютерні бази даних персонально ідентифікованої інформації без застосування сертифікованих засобів захисту можуть бути доступніші та легше копіюються, ніж паперові історії хвороби.
Реалії сьогодення свідчать про можливість використання нових інформаційних технологій для користі медицини. Дедалі частіше застосовуються телемедичні технології, завдяки яким пацієнт і лікар можуть бути розділені відстанню у тисячі кілометрів, а діагностика та лікування застосовуються так само успішно, як і тоді, коли вони перебувають поряд.
Додаткові проблеми захисту конфіденційності виникають із використанням електронної пошти і засобів телемедицини. Інформація, отримана вказаними способами, може бути використана в корисливих цілях. При цьому за користування електронною поштою між хворим і лікарем повинні бути дотримані такі вимоги.
1. Отримання інформованої згоди хворого на використання електронної пошти.
2. Інформування хворого про всіх осіб, що мають доступ до його
файлів.
3. Недопустимість ознайомлення з інформацією третіх осіб, стосовно
яких пацієнт не дав своєї згоди. 26
Сьогодні необхідно скористатися цими перспективами поліпшення охорони здоров'я, що вражають. Давно визнано, що ефективне використання передових телекомунікаційних та інформаційних технологій у наданні медичної допомоги і виконанні медичних наукових досліджень - не розкіш, але шанс «перескочити» через етап технологічних розроблень і надати населенню, позбавленому повноцінної системи медичного обслуговування, можливість користуватися перевагами на рівні, що вже став звичайним у розвинених регіонах країни або в роз-виненіших у технологічному аспекті країнах.
Телемедицина використовує комунікаційні зв'язки між лікарем і хворим, які розділені великою відстанню. Вона допомагає наданню медичної допомоги в сільських районах, розширює доступ до спеціалізованої допомоги і нових технологій. Утім виникає можливість перехоплення телекомунікацій, що збільшує загрозу порушення конфіденційності.
Як зазначає на російському досвіді Г. Юркін, із розвитком обов'язкового медичного страхування, гостро постає питання збереження конфіденційної інформації. «На регіональному рівні реалізація вимог із оброблення та захисту інформації особливо важлива, оскільки на цьому рівні є, як мінімум, три аспекти діяльності, в результаті яких система ОМС (обов'язкового медичного страхування.- /. Ш.) отримує конфіденційну інформацію, зокрема відомості, що становлять лікарську таємницю:
- ведення реєстру застрахованих;
- здійснення взаєморозрахунків між страховими медичними організаціями та лікувально-профілактичними закладами за надані медичні послуги;
- ведення взаєморозрахунків між фондами обов'язкового медичного страхування суб'єктів Російської Федерації.
Вся ця інформація зберігається та обробляється в автоматичному вигляді» [201, с 42].
Якість персональної медичної інформації тісно пов'язана з її захистом. Гарантія конфіденційності підвищує рівень довіри у відносинах між лікарем і пацієнтом. Впровадження комп'ютерних технологій в охорону здоров'я вимагає продуманого підходу до захисту особи мюрого, конфіденційності даних про його здоров'я Це впливає на якість медичної інформації. Невирішеність питань відповідальності за розголошення даних робить пацієнтів малозахищеними. Саме тому на порядку денному як юристів, так і медиків і фахівців із технічного •■іхисту інформації вочевидь стоїть питання забезпечення належного
27
захисту медичної інформації, яка передається через комунікативні технічні засоби.
Зупиняючись на історико-правових особливостях ставлення суспільства та законодавця до регулювання лікарської таємниці в
нашій державі, слід указати таке:
- протягом історії становлення нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці мали місце абсолютно протилежні підходи -від абсолютизації цього інституту до повної заборони лікарської таємниці;
- значний вплив ідеологічної складової на становлення до лікарської таємниці;
- демократичні тенденції, які переважною мірою складаються в нашій державі останні 15-20 років, сприяють збалансованому ставленню до лікарської таємниці, де інтереси окремо взятого громадянина, його конфіденційна медична інформація є важливішою, ніж інтереси держави та нерідко суспільства.
Вперше поняття лікарської таємниці чітко сформувалось у присязі Гіппократа. Ми повинні наголосити, що низка країн визнала присягу Гіппократа складовою свого чинного законодавства, інші сприймають цей документ як морально-етичний. Все ж, зупиняючись на проміжному аспекті — біоетичному, ми свідчимо, що його вплив на формування українського чинного законодавства є беззаперечним.
Говорячи про середньовічну Європу, слід указати, що особливою пошаною користувалися «Канони медицини» арабського мислителя і медика Авіценни (Ібн-Сіни), в якому узагальнювалися погляди і досліди грецьких, римських, індійських і середньоазійських лікарів. Там теж є рядки про необхідність збереження в таємниці того, про що лікар дізнався від хворого [101, с 112].
Довгий час зберігання лікарської таємниці було лише етичним правилом, а не юридичним обов'язком, тож, відповідно, не було встановлено правової відповідальності за її розголошення. Протягом XIX ст. у Російській імперії, складовою якої в переважній більшості була Україна, державного закону про відповідальність за порушення лікарської таємниці не було. Ставлення до цієї проблеми було виражене лише в тексті урочистої обіцянки, яку давали випускники медичних факультетів університетів під час отримання диплома. Вони присягалися, «допомагаючи хворим, свято зберігати сімейні таємниці і не зловживати наданою довірою». Ця фраза лише зачіпала проблему. Але констатуємо, що присяга Гіппократа та праці Авіценни певною мірою вплинули як на текст обіцянки, так і на її появу взагалі.
28
Кінець XIX ст. характеризувався суттєвим впливом позитивних досягнень буржуазних революцій на правосвідомість і правову культуру громадян Європи та Російської імперії. Проявом цього стало і реформування поліційного права в адміністративне. Перехід до адміністративного права проявився і в тому, що права та свободи людини були протиставлені всемогутності держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліційним правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей правової держави. У суспільстві почали виникати та обстоюватись ідеї про те, що управління повинно базуватися на вимогах закону, з обов'язковим урахуванням прав і свобод громадян, що державне управління не може здійснюватися на власний розсуд чиновників.
Характерною особливістю адміністративного права, на відміну від права поліційного, стали відносини між державною (в широкому розумінні) та людиною. За панування поліційного права держава домінувала над людиною практично в усіх випадках виникнення суспільних відносин, тоді як адміністративне право обстоювало ідеї верховенства права, рівності всіх перед законом, діяльності владних органів лише в межах, установлених законодавством. Принциповою рисою адміністративного права стала можливість контролю з боку громадськості дій державних органів за допомоги звернень громадян до судових установ [164, с. 14]. Усі ці адміністративно-правові особливості значною мірою вплинули і на охорону здоров'я громадян, оскільки сприяли актуалізації проблематики збереження лікарської таємниці.
Історії проблеми лікарської таємниці з погляду вимог правосуддя і лікарської етики торкнулася 1894 р. І. В. Бертенсон у доповіді на V з'їзді Російської Пироговської спілки лікарів. Відзначивши, що всі західноєвропейські законодавства, за винятком російського, накладають на лікарів юридичну відповідальність за розголошення лікарської таємниці та дають право лікареві відмовитися від свідчень у суді, вона закликала свято виконувати цю благородну професійну обіцянку, що має не тільки особистий, а й суспільний інтерес [4, с 136-137].
Суттєві дискусії стосовно лікарської таємниці велись і в науковому середовищі. У Росії питання про збереження лікарської таємниці дискутувалося в медичній та в юридичній літературі [87, 170]. Законодавство дореволюційної Росії, на відміну від держав Західної Європи, не знало спеціальної норми, яка встановлювала би відповідальність за розголошення професійної медичної таємниці.
Особливе значення у правовій регламентації медичної діяльності в Росії у другій половині XIX - початку XX ст. має поява Лікар-
29
ського статуту - першого систематизованого документа, що визначав правове забезпечення охорони здоров'я в Росії. Як указують В. П. Сальников і С. Г. Стеценко, крім інших переваг, поява Лікарського статуту дозволила регламентувати і діяльність «наказної медицини», яка забезпечувала надання медичної допомоги незаможним та соціально незахищеним верствам населення [142, с 41—43]. Існували три редакції Лікарського статуту, датовані 1857, 1892 і 1905 pp. Відповідно до останньої редакції, статут складався з трьох книг.
I. Установи лікарські.
II. Статут медичної поліції.
III. Статут судової медицини [177].
Обов'язок дотримувати лікарську таємницю, але тільки для повивальних бабок, установлювала ст. 173 Лікарського статуту, яка, зокрема, передбачала, що повивальна бабка після прибуття до породіллі повинна «чинити ласкаво і розважливо, зберігаючи завжди мовчазність, особливо в таких випадках, які не терплять розголошення».
Суттєве значення для всіх сторін суспільного життя мав Жовтневий переворот 1917 р. Відкидаючи політичні, ідеологічні та інші подібні чинники, скажемо, що він значною мірою модифікував ставлення до правового регулювання медичної діяльності та збереження лікарської таємниці. Після Жовтневого перевороту в нашій країні були прихильники скасування лікарської таємниці, які вважали її пережитком буржуазної медицини. Перший нарком охорони здоров'я М. О. Се-машко на початку 20-х років писав про чіткий курс на знищення лікарської таємниці — пережитку буржуазної медицини. «Лікарської таємниці не повинно бути. Це випливає з нашого основного гасла, що хвороба не ганьба, а нещастя» [189, с 101]. Цікаво, що в подальшому, залишивши великі посади та державну службу, Семашко визнав помилковість заперечення лікарської таємниці, та вже дотримувався іншої позиції, яка зводилася до того, що «лікар зобов'язаний берегти таємницю, довірену йому пацієнтом, інакше підривається довіра хворого до лікаря, але якщо збереження таємниці загрожує інтересам тих, що оточують, колективу, лікар не повинен зв'язувати себе таємницею» [148, с 95].
Наступний етап - поява та затвердження Основ законодавства СРСР і союзних республік про охорону здоров'я громадян у 1969 р. У ст. 16 «Обов'язок зберігати лікарську таємницю» було визначено, що «лікарі та інші медичні, а також фармацевтичні працівники не мають права розголошувати відомості, що стали їм відомими через виконання професійних обов'язків, про хвороби, медичні обстеження (огляди),
зо
інтимне і сімейне життя громадян. Керівники установ охорони здоров'я зобов'язані повідомляти відомості про хворобу громадян органам охорони здоров'я у випадках, коли цього вимагають інтереси охорони здоров'я населення, а слідчим і судовим органам - на їх вимогу» [106].
Як зазначає українська дослідниця Ж. В. Чевичалова, сьогодні важко собі уявити, що питання збереження лікарської таємниці визначалося тільки совістю лікаря та його моральними принципами. На сучасному етапі спостерігається динамічне зростання законодавства, що регулює правовідносини з приводу охорони здоров'я і прав пацієнтів, зокрема права на лікарську таємницю [185, с 349].
Отже, підсумовуючи історико-правові особливості розвитку інституту лікарської таємниці у нашій державі, слід указати, що вона перебувала в загальному контексті розвитку правової бази того часу. Хоч би як ми з позицій сьогоднішнього дня ставилися до абсолютизації чи повної заборони лікарської таємниці, слід визнати, що це відповідало тогочасній добі. Водночас ця інформація дає підстави для врахування цих особливостей в удосконаленні нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в сучасній Україні.
Говорячи про міжнародний досвід регулювання конфіденційної медичної інформації та можливість його впровадження в українську правову та медичну практику, ми повинні враховувати різні обставини, насамперед:
- різні правові системи, які є в тій чи іншій країні;
- суттєві відмінності соціокультурного розвитку, ставлення до прав і законних інтересів особи;
- стан правового регулювання медичної діяльності в цілому;
- історичні та правові традиції, які мають місце у тій чи іншій країні та які можуть суттєво впливати на прояви нормативно-правового регулювання охорони здоров'я в цілому та лікарської таємниці зокрема.
Як приклади країн, стосовно яких аналізуватиметься вирішення питання про лікарську таємницю та її нормативно-правове забезпечення, автор вирішила обрати:
- Російську Федерацію;
- Сполучені Штати Америки;
- Німеччину.
Вибір саме цих країн базується на декількох обставинах, із яких основні:
а) юридична збалансованість, оскільки тут представлені країни як з романо-германською, так і з англосаксонською правовими системами;
31
б) соціально-політична збалансованість, оскільки тут є країни близькі нам за історичними, соціальними та політичними чинниками і такі, до рівня життя і правового забезпечення ми намагаємося рухатись;
в) доцільність - себто реальна можливість використати позитивні приклади цих країн із метою вдосконалення українського чинного
законодавства.
Російська Федерація є близькою за історичними, економічними та нормативно-правовими показниками до нашої держави. Варто нагадати, що багато в чому нормативно-правова база медичної діяльності Росії, як і України, базувалася на радянському законодавстві. Основною відмінністю стосовно медичної діяльності та її правового забезпечення автор уважає наявність із 1993 р. обов'язкового медичного страхування як засобу покращення гарантування громадянам надання безкоштовної медичної допомоги.
Відповідно до чинного російського законодавства, лікарську таємницю складає інформація про: 1) факт звернення по медичну допомогу, 2) стан здоров'я громадянина, 3) діагноз його захворювання і 4) інші відомості, отримані під час його обстеження і лікування [165, с 261-262]. Отже, до лікарської таємниці належить не тільки інформація про те, яке захворювання виявлене в особи, а навіть сам факт того, що вона зверталася по медичну допомогу до тієї або іншої медичної установи (при цьому ніякого захворювання могло бути і не виявлено), була покладена на стаціонарне лікування чи ні. Крім того, як ми бачимо, лікарською таємницею є, крім відомостей медичного характеру, також і інші відомості про пацієнта, отримані в ході його обстеження і лікування,- зокрема дані, що передаються пацієнтом, наприклад, про його інтимне і сімейне життя. У цьому аспекті, як видається, суттєвих відмінностей від України немає.
Цікаво, як російський законодавець визначає питання розголошення інформації, що лежить в основі лікарської' таємниці. Надання відомостей, що становлять лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного представника допускається в суворо обумовлених
випадках:
1) з метою обстеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан висловити свою волю (тобто який перебуває в несвідомому, небезпечному для його життя і здоров'я стані та в ситуації, коли його представник недоступний);
2) за загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових
отруєнь і ушкоджень;
3) за запитом органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв'язку з проведенням розслідування або судовим розглядом (ситуація, коли
32
пацієнт є учасником цивільного або кримінального процесу. Важливо, що на стадії до порушення кримінальної справи така інформація затребуваною бути не може);
4) у разі надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років для інформування його батьків або законних представників;
5) за наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкоду здоров'ю громадянина спричинено в результаті протиправних дій [165, с 263].
Ю. М. Аргунова, коментуючи положення чинного російського законодавства про лікарську таємницю, стверджує: «Попри те, що цей перелік є вичерпним, на практиці медична документація без згоди пацієнта запрошується і в інших цілях. Так, медичні карти вилучаються в цілях проведення експертизи якості медичної допомоги, у здійсненні фінансових розрахунків за надану медичну допомогу в системі обов'язкового медичного страхування. Знайомитися з історіями хвороби, не запитуючи на те дозволу в пацієнтів, уважають для себе можливим прокурори, що здійснюють наглядові функції з виявлення порушень законів в органах та установах охорони здоров'я. Повідомляти медичні відомості про громадян по запитах військкоматів наказано медичним установам Положенням про військово-лікарську експертизу, затвердженим Урядом РФ від 25 лютого 2003 р. № 123, що не є, як відомо, законодавчим актом. Принцип доцільності в усіх цих випадках бере гору над принципом законності» [7, с 56].
Ту саму тенденцію щодо розширення переліку осіб, які мають доступ до лікарської таємниці, підкреслює і Н. В. Путило, яка в коментарі до Основ законодавства РФ про охорону здоров'я громадян зазначає: «Попри те, що з прийняттям цього акта (постанови Уряду Росії про нійськово-лікарську експертизу, яка розширяє повноваження військкоматів з отримання медичної інформації.- /. Ш.) ставилася «добра» мета, а саме: недопущення до військової служби за призовом осіб, котрі страждають на психічні та інші захворювання, перебування яких в умовах військової служби може бути пов'язане з негативними наслідками,- ці норми підзаконного акта розширяють законодавчо иіііііачений перелік підстав для надання відомостей, що становлять иікарську таємницю» [132, с 210].
Ми, аналізуючи сучасний стан нормативно-правового забезпе-чення лікарської таємниці, зокрема, вказуємо на таке: «Задля до-фіімання конфіденційності відомостей, що становлять лікарську темницю, особами, що працюють у системі обов'язкового медич-Иого страхування, яким ці відомості стали відомі під час виконання ічлсбових, професійних та інших обов'язків, передбачено.
33
1. Затвердження списків працівників фондів і позаштатних лікарів-експертів, які мають право на доступ до відомостей, що складають, згідно з законодавством Російської Федерації, лікарську таємницю.
2. Розроблення зразка вкладки до службового посвідчення лікарів-
експертів.
3. Особливий порядок проходження в територіальному фонді обов'язкового медичного страхування листів, що надійшли з медичних установ, і звернень громадян з відомостями, що становлять лікарську таємницю» [165, с 260].
Отже, слід указати, що український законодавець може взяти на озброєння такі позитивні надбання своїх російських колег, як:
- урахування необхідності збереження лікарської таємниці в умовах запровадження обов'язкового медичного страхування;
- неприпустимість підзаконного розширення переліку суб'єктів, яким може бути надана медична інформація без згоди на це пацієнта.
Сполучені Штати Америки є для багатьох інших країн взірцем демократичних засад організації діяльності держави, повагою до прав, свобод і законних інтересів громадян. Стосовно правового регулювання медичної діяльності слід указати, що на території США діє правова база загальнодержавного значення, проте значними повноваженнями характеризуються компетентні органи на рівні окремих штатів. Ознакою, яка характеризує цю країну з позицій стану та рівня охорони здоров'я, є чіткі орієнтири на розвиток і підтримку приватної медицини. При цьому, за рахунок програм «Медікер» та «Медікейд», забезпечується можливість доступу до ресурсів медицини також соціально малозахищених верств населення.
На думку Дж. В. Берг, яка досліджувала проблематику лікарської інформації у США, «захист конфіденційності у штатах істотно різниться. Декілька штатів мають всебічне законодавство про конфіденційність, деякі контролюють розкриття інформації про здоров'я, розробляючи детальні правила, що торкаються всього: від інформації про конкретне захворювання до записів про автопсію. Деякі штати утримуються від установлення правил, що потребують загальної конфіденційності, і просто на законодавчому рівні закріплюють окремі винятки, виходячи з розуміння, що захист інформації про здоров'я загальним правом є достатнім» [13, с. 172].
Судова практика, яка, як відомо, є в Сполучених Штатах Америки потужним джерелом права, свідчить, що відносини пацієнтів і медичних працівників певних спеціальностей є конфіденційними. Несанкціоноване розповсюдження лікарем інформації про приватну сферу пацієнта, яку той довірив йому, сподіваючись на її збереження в таємниці,
34
може бути визнано вчиненням такого делікту, як порушення конфіденційності.
Як видається, досвід Сполучених Штатів Америки стосовно лікарської таємниці вартий того, щоби бути взятим до уваги українськими законодавцями та правозастосовувачами з таких причин:
- феномен «правди в очі», коли пацієнту дається повна правдива інформація про його стан і перспективи;
- доцільність формування судової практики з судових рішень, присвячених розголошенню інформації, яка є об'єктом і складовою лікарської таємниці;
- високий рівень правової культури та правової свідомості як лікарів, так і пацієнтів.
Німеччина багатьма фахівцями справедливо вважається взірцем для наслідування як організації охорони здоров'я, так і нормативно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці. Характеризуючи організацію охорони здоров'я та нормативно-правову базу, слід вказати, що Конституція Німеччини визначає державу як федеративну і, відповідно, визначає певні права за державою в цілому і певні права за територіальними одиницями (землями). До медичного законодавства, стосовно якого є норми як федерації, так і земель (конкуруюче законодавство), належать:
- заходи проти особливо небезпечних інфекцій;
- допуск до медичної діяльності;
- обіг лікарських засобів і наркотичних лікарських препаратів тощо.
Аналізуючи історію німецького законодавства про лікарську таємницю, О. Махник стверджує, що «німецьке законодавство забороняло лікарям повідомляти довірені їм відомості під час виконання професійних обов'язків. Якщо лікар запрошений як свідок, то йому надається право відмовитися від дачі показів, коли пацієнт, якого він лікував, не дав йому на це дозволу» [91, с. 603]. Раніше німецьке кримінальне законодавство встановило, що адвокати, нотаріуси, лікарі, повивальні бабки, фармацевти та їх помічники у випадках оприлюднення ними довіреної професійної таємниці мали сплатити грошове стягнення до 1500 марок чи відбути в ув'язненні до трьох місяців.
На думку Н. В. Ельштейна, який виступає за ідеологію «неправда заради блага», «лікарська правда - лише та, яка корисна хворому». Автор зазначає: «як бути з тими, аж ніяк не одиничними випадками, коли пацієнта ставили до відома про те, що в нього рак чи сифіліс, він кінчав життя самогубством, а на розтині тіла хвороба не підтверджувалася? Як бути з опитаними в Німеччині хворими, серед яких 40% не
35
хотіли знати правди? Чи їм треба було задавати питання: хочете ви її