Знати?» [198, с 93].

На нашу думку, з німецького досвіду організації охорони здоров'я та нормативно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці в Україні варто було здійснити спроби перейняти та імплементувати

таке:

- запровадження обов'язкового медичного страхування, що під­вищило б соціальні гарантії у сфері медичної діяльності та страхового захисту для громадян України;

- деталізувати відповідальність для тих осіб, які порушили вимоги щодо збереження в таємниці відомостей медичного характеру стосов­но конкретного пацієнта;

- удосконалити процедури документального оформлення згоди пацієнта на медичне втручання і, як наслідок, правового забезпечення відповідальності лікаря за неправомірне розголошення конфіденцій­ної інформації, що міститься в лікарській таємниці.

Підсумовуючи, слід указати, що інтеграція України до Європей­ського Союзу повинна відбуватись комплексно, з урахуванням як віт­чизняних традицій, так і необхідності розуміння сутності передового іноземного досвіду. Основні обставини, які, на наше переконання, обов'язково повинні враховуватися, це пріоритетність прав, свобод і законних інтересів особи в поєднанні з намаганням зробити охорону здоров'я громадян, медичну сферу в цілому високоякісною, високо-технологічною і такою, що відповідає кращим європейським і світо­вим зразкам. За такого підходу є всі підстави вважати, що і медицина в Україні буде якісною, і права людини краще захищеними.

1.3. Сучасний стан

нормативно-правового забезпечення

лікарської таємниці в Україні

Здійснивши аналіз проблематики лікарської таємниці як елемен­та системи професійної таємниці, зупинившись на аналізі загальної характеристики інституту лікарської таємниці як об'єкта правового регулювання, доцільним видається проаналізувати сучасний стан нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні. Це потрібно з багатьох причин, основні з яких:

а) будь-яке наукове дослідження то змістовніше, що більша кіль­кість його пропозицій урахується в чинному законодавстві, що обу-

36

мовлює необхідність здійснення комплексного аналізу реального сьо­годнішнього його стану;

б) можливість відшукати проблеми практичного характеру, які першопричиною мають неврегульованість на законодавчому рівні;

в) потенційно можлива наявність «білих плям» стосовно інформації зі спеціальним режимом охорони, дотичної до медичної діяльності та охорони здоров'я.

Дослідження цього питання вважаю за доцільне розкрити через почергове висвітлення таких складових:

- загальні зауваження стосовно нормативно-правового забезпечення інституту інформації та професійної таємниці;

- конституційно-правове врегулювання лікарської таємниці в Ук­раїні та аналіз практики його реалізації;

- законодавче врегулювання лікарської таємниці на рівні медичного законодавства.

Чинне законодавство містить низку нормативно-правових актів, котрі за своєю сутністю присвячені регулюванню суспільних відно­син у сфері забезпечення професійної таємниці. Частина з них має узагальнювальний характер і стосується визначення нормативного місця інформації в суспільних відносинах, частина має тісну «прив'язку» до тієї чи іншої професійної таємниці (законодавство про охорону здоров'я, адвокатуру, нотаріат тощо).

З позицій сучасного розуміння людиноцентристської ідеології діяль­ності держави, права, свободи та законні інтереси окремо взятого громадянина є важливішими для держави, ніж інтереси самої держави. Суспільство і держава - це не конкуруючі поняття, це взаємодопов­нюючі та взаємодіючі соціальні структури. Тому стверджувати, який ііид таємниці є соціально важливішим: державна чи професійна - вкрай иажко. Ми в рамках цієї монографії не ставимо собі такої мети.

Закон України «Про державну таємницю» визначає, що державна іаємниця (її синонімом є термін «секретна інформація») - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони право­порядку, розголошення яких може завдати шкоди національній без­пеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Дія цього За­кону поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші органи державної влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Авто­номної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підпри-

37

ємства, установи та організації усіх форм власності, об'єднання гро­мадян що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встано­вленому порядку наданий доступ до державної таємниці [202, о. 67]. Тобто, мова йде про обмежене коло осіб, котрі долучені до інформа­ції, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України.

На важливість нормативного регулювання державної таємниці звер­тають увагу І. Ю. Григор'єв та Ю. І. Григор'єв, які, зокрема, вказу­ють на неприпустимість засекречування відомостей про надзвичайні пригоди, техногенні катастрофи, стихійні лиха та їхні наслідки, що загрожують безпеці та здоров'ю населення, про стан охорони здо­ров'я, освіти, культури, про факти порушення прав людини [35, с 110].

Що ж до професійних таємниць, то ми маємо в державі низку нор­мативно-правових актів, положення яких присвячені унормуванню збереження та поширення конфіденційної інформації. Найбільш по­казовими з позицій теми дослідження та необхідності аналізу саме лікарської таємниці та її нормативно-правового забезпечення, як ви­дається, є такі:

1. Суддівська.

2. Банківська.

3. Нотаріальна.

4. Таємниця страхування.

5. Таємниця телефонних розмов.

За всієї різноплановості цих видів таємниць варто проаналізувати, наскільки однорідно, чи, навпаки, по-різному базуються підходи нор-мотворця з їх юридичного забезпечення.

1. Судова реформа не один рік обговорюється як у наукових, так і в практичних, юридичних і політичних колах. Доцільність проведення реформування судової системи мало в кого викликає сумніви. Інша річ, що кроки пропонуються різні. Стосовно суддівської таємниці варто вказати на прикладі адміністративного судочинства, яке існує в Україні з 2005 p., що Кодекс адміністративного судочинства Ук­раїни у ст. 154 «Таємниця нарадчої кімнати» містить положення, згідно з якими під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення в нарадчій кімнаті.

Стосовно суддівської таємниці слід указати, що це необхідно спри­ймати як додаткову гарантію незалежності суддів. Саме така позиція

38

міститься і в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 р. Там, зокрема, вказа­но, що «судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, а вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Неза­лежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та за­конами України. Такими гарантіями, зокрема, є: здійснення правосуддя виключно судами; особливий порядок призначення, обрання, притяг­нення до відповідальності та звільнення суддів; здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури; таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення» [202, с 102-104].

Спільним стосовно суддівської та лікарської таємниці є семантична «прив'язка» до основного виду діяльності - судочинства та лікуван­ня. Але суб'єктів зберігання такої таємниці у суддівській системі, як видається, суттєво менше, тому що такі особливості судочинства. Фактично кажучи, законодавець указав на місце збереження суддів­ської таємниці - нарадча кімната, що формально не є повністю аде­кватним, оскільки територіальні та часові межі збереження такої кон­фіденційної інформації набагато ширші.

2. Банківська таємниця. Фактори, що свідчать про важливість цього інституту, вже вказувались у праці раніше. Яким же чином це врахо­вано в чинній нормативно-правовій базі? Базовий системоутворюваль-ний Закон України «Про банки і банківську діяльність» у ст. 60 «Банківська таємниця» містить положення, згідно з якими інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою бан­ку у процесі обслуговування клієнта і взаємовідносин з ним чи тре­тім особам за надання послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею [202, с 54-67].

Зокрема, до об'єкта банківської таємниці відносять:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів;

2) операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійс­нені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комер­ційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та піша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

39

Думається, що чіткий перелік тієї інформації, яка входить до по­няття банківської таємниці, відіграє подвійну роль. З одного боку -це безперечний плюс, оскільки дозволяє чітко усвідомлювати суб'єк­тові збереження банківської таємниці, що саме він повинен сприймати як інформацію з ознаками конфіденційності та, відповідно, утримува­тися від неправомірного розголошення цієї інформації. З іншого боку - це мінус, тому що практика показує: будь-який перелік не може бути виключним, оскільки мова йде про постійний розвиток банківського сектора, модернізацію відомих та появу нових суспіль­них відносин у цій царині. Фінансова криза 2008-2009 років, яка сут­тєво зачепила саме банківський сектор, з усією очевидністю проде­монструвала, наскільки нестійкою є фінансово-кредитна складова еко­номіки України. У період складності з отриманням депозиту, фактичної відсутності споживчого чи іпотечного кредитування, правовий чин­ник банківської таємниці, здавалося б, відійшов на другий план, але це не так. Чинне законодавство не містить обмеження права на збереження для особи інформації, яка є банківською таємницею, навіть за усклад­нення фінансово-економічної ситуації. Водночас банківська таємниця не є абсолютною категорією.

Інформація щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить банків­ську таємницю, розкривається банками, відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність», у таких випадках:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міні­стерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету Ук­раїни - на їхню письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємни­цької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їхню письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно опе­рацій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи -суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додатко­вої інформації про фінансову операцію, що стала об'єктом фінансово­го моніторингу;

6) органам державної виконавчої служби на їхню письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної

40

юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької дія­льності [202, с 54-57].

Як бачимо, такий перелік свідчить про потенційно можливий конфлікт приватного та суспільного. Слід у цьому випадку визнати доцільним законодавче встановлення винятків із принципу забез­печення банківської таємниці. Це пов'язано з пріоритетністю забез­печення реалізації прав, свобод і законних інтересів законослухняних громадян, які потенційно можуть постраждати (або вже постраждали) від неправомірних дій, скажімо, власника рахунку в тому чи іншому банку. Спеціальні органи, які в ході виконання своїх компетенцій-них функцій мають право отримувати конфіденційну банківську ін­формацію, можуть отримати цю інформацію не в довільній формі та будь-коли. Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна: 1) бути ви­кладеною на бланку державного органу встановленої форми; 2) бути наданою за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою; 3) містити передбачені чинним законодавством підстави для отримання цієї інформації; 4) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації. Іншими словами, мова йде про заходи, спрямовані на мінімізацію можливості несанкціонованого отримання конфіденційної інформації щодо банківської таємниці навіть органами (посадовими особами), які мають на це право. Тобто таке право має бути належним чином забезпечене здійсненням певних організаційних кроків.

І, насамкінець, завершуючи аналіз нормативно-правового за­безпечення банківської таємниці, слід указати, що Національний банк України, як структура, що від імені держави є регулятором у вітчиз­няній банківській сфері, розробив Правила зберігання, захисту, вико­ристання та розкриття банківської таємниці. У цьому документі, за­твердженому Постановою правління Національного банку, йдеться про те, що з метою забезпечення зберігання та захисту банківської таємниці банки зобов'язані у внутрішніх положеннях встановити спе­ціальний порядок ведення діловодства з документами, що містять банківську таємницю, зокрема визначити: порядок реєстрації вихід­них документів, роботи з документами, що містять банківську таєм­ницю, відправлення та зберігання документів, які містять банківську таємницю, а також особливості роботи з електронними документами, які містять банківську таємницю. Під час опрацювання вихідних до­кументів виконавець документа визначає потребу проставляння на ньому грифа «Банківська таємниця» [202, с 134].

3. Нотаріальна таємниця.

41

Сучасне динамічне життя обумовлює досить часту необхідність звернення до нотаріату з метою посвідчення юридичної вірогідності тих чи інших правовстановлювальних документів, легітимізації угод про придбання житла та багатьох інших дій, компетенція стосовно яких має місце в нотаріуса. Тому, як у будь-якому демократичному суспільстві, в українському теж намагаються створити таку норматив­но-правову базу, здатну забезпечити права, свободи та законні інтереси громадян, які користуються послугами як державних, так і приватних нотаріусів, а також тих осіб, котрі у визначених законом випадках мають право здійснення нотаріальних дій. Яким же чином законодав­ство забезпечує збереження нотаріальної таємниці? Передовсім не­обхідно вказати, що Закон України «Про нотаріат» дає визначення, згідно з яким нотаріальна таємниця - це сукупність відомостей, отри­маних під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, зокрема про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов'язки.

Нотаріуси зобов'язані зберігати нотаріальну таємницю, навіть якщо їхня діяльність обмежується наданням правової допомоги чи ознайом­ленням із документами і нотаріальна дія або дія, яка прирівнюється до нотаріальної, не вчинялась.

Обов'язок дотримання нотаріальної таємниці поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з ви­конанням ними службових обов'язків чи іншої роботи, на осіб, залу­чених для вчинення нотаріальних дій як свідків, та на інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці [202, с 77-78].

При цьому державою гарантується і сама нотаріальна діяльність. Зокрема, держава гарантує і забезпечує рівні умови доступу грома­дянам до зайняття нотаріальною діяльністю та рівні можливості но­таріусам в організації та провадженні ними нотаріальної діяльності. Будь-яке втручання в діяльність нотаріуса, зокрема з метою перешко­джання виконанню ним своїх обов'язків або спонукання до вчинення ним неправомірних дій, зокрема вимагання від нього, його стажиста, інших працівників, які перебувають у трудових відносинах з нота­ріусом, відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, забороня­ється і тягне за собою відповідальність. Обшук, виїмка, огляд робо­чого місця (контори) провадяться на підставі та в порядку, встановле­ному законом.

Отже, ми бачимо, що чинне законодавство намагається оптимізувати баланс приватних і публічних інтересів у забезпеченні нотаріаль­ної таємниці. І це правильний підхід, оскільки він дозволяє забезпечити

42

правовий статус пересічного громадянина і водночас загальносуспільні інтереси у випадках, визначених законом.

Серед інших професійних таємниць, які знайшли відображення у чинному законодавстві та розуміння сутності яких дозволить провести якісний аналіз (зокрема порівняльно-правовий) лікарської таємниці як предмет нашого дослідження, вважаю за доцільне стисло вказати на особливості правового унормування професійної таємниці у таких сферах суспільного життя (родах професійної діяльності):

а) у Рахунковій палаті України. Закон України «Про Рахункову палату України» у ст. 20 («Професійна таємниця») визначає, що під професійною таємницею розуміється стан збереження матеріалів, документів, інших відомостей, якими користуються посадові особи Рахункової палати та особи, які залучаються до здійснення функцій Рахункової палати під час проведення перевірок, ревізій, обслідувань, і про які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення Рахункової палати. Тут ми є свідками наявності певного виду дискреційних повноважень, якими законодавство на­діляє Рахункову палату України. На нашу думку, такий підхід є не зовсім обгрунтованим, оскільки краще було би визначити (за аналогією з банківським законодавством) чіткий перелік випадків, коли дозво­ляється розголошувати професійну таємницю;

б) у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Професійна таємниця у цьому секторі - це матеріали, доку­менти, інші відомості, якими користуються в процесі та у зв'язку з виконанням своїх посадових обов'язків посадові особи державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення від­повідним уповноваженим державним органом [202, с 176-177]. Зно­ву ж таки ми є свідками розширювального тлумачення повноважень відповідного уповноваженого державного органу, що не відповідає сучасним реаліям стосовно демократичного розвитку суспільства та забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян.

Лікарська таємниця повинна бути максимально повно унормована як на законодавчому рівні, так і на рівні підзаконних документів. Перші (закони) мають визначати загальну стратегію лікарської таємниці, її визначення, умови зберігання та випадки правомірного розголошення, другі (підзаконні нормативно-правові акти) мають деталізувати про­цедури, пов'язані з лікарською таємницею, та наводити засади її реалізації у певних напрямах (видах) безпосередньої медичної діяль­ності.

43

У цілому ж, на нашу думку, необхідно виокремити чотири рівні нор­мативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

I. Міжнародні нормативно-правові акти.

II. Конституція України.

III. Закони України.

IV. Підзаконні нормативно-правові акти.

Говорячи про міжнародні нормативно-правові акти, слід указати, що Україна, ставши на шлях демократичних перетворень, здійснила низку позитивних кроків, зокрема і через визнання пріоритету між­народних нормативно-правових актів над положеннями національ­ного законодавства. Проявом цього стала і поява Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 p., де рішення Європейського суду з прав людини визнано джерелом права в Україні: «Суди застосо­вують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Підкреслю, всіх рішень, які навіть розглядалися судом стосовно іншої держави. Це свідчить про намагання в нашій державі забезпе­чити для громадян високі європейські стандарти життя, забезпечення прав і свобод.

З-поміж міжнародних документів, які можуть уважатися нор­мативно-правовою базою інституту лікарської таємниці, слід на­звати такі:

- Загальна декларація прав людини;

- Міжнародний пакт про громадянські й політичні права;

- Міжнародний кодекс медичної етики;

- Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі;

- Лісабонська декларація про права пацієнта;

- Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини;

- Принципи захисту психічних хворих і покращення психіатрич­ної допомоги.

Стаття 12 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 груд­ня 1948 p., свідчить, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втру­чання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від та­кого втручання або таких посягань» [46].

Не випадковою є дата прийняття Загальної декларації. Одразу після Другої світової війни політики, дипломати, населення в цілому хотіли попередити таку війну у майбутньому, що означало попередити її

44

причини й наслідки. Одним із засобів такого попередження стала не­обхідність прийняття документа, котрий в основі своїй містив би повагу до людини, її прав, свобод і законних інтересів. Зазначена стаття безпо­середньо стосується до лікарської таємниці, взагалі медичної конфіден­ційної інформації, оскільки торкається особистого життя людини. Цим, як видається, розуміння віднесення лікарської таємниці до сенсу Загальної декларації прав людини було суттєвим кроком уперед у справі запровадження ідеалів необхідності збереження конфіденцій­ності медичної інформації.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 p., ратифікований Українською РСР 1973 р., у ст. 17 вказує на те, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань [110, с 327]. Видно, що в цілому сенс цієї статті перегукується з поло­женням Загальної Декларації прав людини в частині відображення інституту лікарської таємниці.

Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Всесвітньою медичною асамблеєю в 1949 p., має стосунок до лікарської таємниці через те, що в його тексті зазначено: лікар має поважати права пацієн­та, колег, іншого медичного персоналу, зберігати конфіденційність щодо пацієнта. Лікар повинен зберігати таємницю щодо всього, що він знає про пацієнта, навіть після його смерті [121, с 304].

Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі, прийнята в березні 1994 р. в Амстердамі, акцентує на питаннях іасобів, спрямованих на забезпечення декларованих прав пацієнтів. Мова йде про чітко визначену стратегію в цій царині, з урахуванням реальних організаційних, політичних і фінансових аспектів різних країн. Значне місце в документі відведено забезпеченню права пацієнта па збереження в таємниці відомостей, що торкаються його здоров'я, інтимного і сімейного життя та є конфіденційними. Зокрема, йдеться про розділ «Конфіденційність і приватність», в якому містяться такі положення:

- вся інформація про стан здоров'я пацієнта, діагноз, прогноз і лі­кування його захворювання, а також будь-яка інша інформація осо-Гшстого характеру повинна зберігатися в секреті, навіть після смерті пацієнта;

- конфіденційну інформацію можна розкрити тільки тоді, коли на і іс є ясно виражена згода пацієнта або цього вимагає закон. Передбача-

45

ється згода пацієнта на розкриття конфіденційної інформації медич­ному персоналу, що бере участь у лікуванні пацієнта;

— пацієнти мають право доступу до історії хвороби, а так само до всіх матеріалів, що мають стосунок до діагнозу і лікування. Пацієнт має право отримати копії цих матеріалів [110, с. 327].

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини, яку більш поширено називають Конвенцією про права людини та біомедицину, була прийнята в 1997 р. та стала свід­ченням розвитку нового напряму на межі права та медицини - біо-етики. Біоетику на сьогоднішній день обгрунтовано сприймають як один із рівнів підвищення медико-правових знань.

Зокрема, у тексті Конвенції сказано: «Кожна особа має право на повагу до її особистого життя стосовно інформації про її здоров'я. Кожна особа має право на ознайомлення із будь-якою зібраною про її здоров'я інформацією. Однак бажання осіб не отримувати такої інфор­мації має також поважатися. У виняткових випадках в інтересах паці­єнта здійснення викладених прав може обмежуватися законом». Тут хотілось би акцентувати на тій обставині, що поза волею пацієнтів лікарям не дозволяється надавати інформацію про стан здоров'я самим пацієнтам. Таке може мати місце у випадках онкологічних за­хворювань, коли хворий, будучи у складному психологічному стані, не бажає знати всю правду про свою хворобу, сподіваючись на щас­ливий позитивний результат.

Характеризуючи Конвенцію про права людини та біомедицину, необхідно вказати на наявність певних суперечностей з пострадян­ською практикою лікувальних установ. Зокрема, в Конвенції зазна­чено можливість для кожної людини знайомитися зі всією зібраною інформацією про стан свого здоров'я. Хоча практика, зокрема надання психіатричної медичної допомоги, нерідко свідчить про декларатив­ність такого положення.

Другий рівень нормативно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці складає Конституція України, прийнята 1996 р. Основний Закон держави у ст. 32 визначає, що ніхто не може за- , знавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, збе­рігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в ін­тересах національної безпеки, економічного добробуту та прав лю­дини.

46

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною за­коном таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спро­стовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної ін­формації [71].

Слід визнати суттєвим кроком до демократизації українського суспільства поміщення в Конституції України статті, присвяченій недопустимості втручання в особисте і сімейне життя особи. Зі всі­єю очевидністю автори констатують, що зміст цієї статті має пря­мий стосунок до інституту лікарської таємниці, оскільки мова йде про заборону поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Автори науково-практичного коментарю до Конституції України в аналітичній частині, присвяченій ст. 32 Основного Закону держа­ви, зазначають, що «право на особисте життя є таким же природ­ним правом людини, як і її право на життя взагалі, бо людина як розумна, духовна, соціальна істота живе в матеріальному світі, обза­водиться нематеріальним його виразом, що втілюється у її особисті права, фактичні дії, поведінку у побуті, риси характеру, прихильності, ідоров'я, здібності, стан фінансових справ тощо» Цікавим видається гой факт, що автори ще й зазначають, що «певна інформація повинна розкриватись особою частково, наскільки це вимагається тими чи ін­шими відносинами, до яких вона вступає. Прикладом можуть бути відомості про стан здоров'я, про який вона вимушена попередити, наприклад, вступаючи до шлюбу» [72, с 174-176]. Останнє положення ( дискусійним у вітчизняній правовій науці, оскільки існують думки, ігідно з якими це не право, а обов'язок людини перед вступом до шлю­пу - повідомляти про наявність у неї того чи іншого захворювання.

Фахівці Національного науково-дослідного інституту громадсько-го здоров'я Російської академії медичних наук, аналізуючи схожу за імістом статтю російської конституції, вказують, що «закріплене в Конституції право на особисту та сімейну таємницю, на таємницю мгреговорів та інших повідомлень, трансформується у право пацієнта ІШ конфіденційність відомостей про його звернення по медичну до­помогу та про стан його здоров'я, а також іншої інформації, яку він повідомляє лікареві про себе в огляді та в ході лікування, тобто у право п.і лікарську таємницю» [102, с 8].

47

Закріплення в Основному Законі держави статті, присвяченої не­допустимості втручання в особисте життя, котра має безпосередній стосунок до лікарської таємниці, суттєво піднімає правову значу­щість медичної інформації та необхідності забезпечення її конфіден­ційності. Адже ми пам'ятаємо, що Конституція - закон прямої дії, що автоматично підвищує правову вагу положень, які там містяться.

Яким же чином положення про лікарську таємницю втілено в жит­тя у поточному чинному законодавстві? Ми фактично зараз говоримо про третій - основний рівень нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

Основи законодавства України про охорону здоров'я - системо-утворювальний документ у галузі медичного законодавства. Сама назва є додатковим свідченням більш об'ємної його характеристики, порів­няно із звичайними законами. Стаття 40 цього правового акта -«Лікарська таємниця», засвідчує, що медичні працівники та інші осо­би, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обо­в'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх ре­зультати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У випадках використання інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, зокрема у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта [169, с 208-209].

Ця стаття закону, в цілому відображаючи сутність конфіденційності медичної інформації, характеризується такими рисами:

- відсутність фіксації на медичних працівниках як виняткових су­б'єктах збереження лікарської таємниці. Це позитив із позицій розуміння можливостей розголошення цієї таємниці й іншими особами;

- виокремлення професійних і службових обов'язків осіб, які отри­мали медичну інформацію, що підвищує гарантії пацієнтів на збере­ження лікарської таємниці;

- намагання виокремити перелік об'єктів лікарської таємниці (хво­роба, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимна і сімейна сторони життя громадянина).

Водночас мають місце певні хиби у формулюванні цієї статті. До них належать:

- описовий характер статті;

- відсутність як у базових положеннях Основ законодавства, так і в самій статті визначення лікарської таємниці;

- термін «медичні працівники та іноді особи» не є юридично ко­ректним, оскільки має невизначений характер;

48

- відсутні критерії забезпечення анонімності пацієнта та способи її забезпечення.

На підтвердження відсутності базового положення «лікарської таємниці» наведімо зміст ст. З Основ законодавства про охорону здоров'я громадян - «Поняття і терміни, що вживаються в зако­нодавстві про охорону здоров'я». Тут міститься визначення таких чотирьох термінів: здоров'я, охорона здоров'я, заклади охорони здо­ров'я, медико-санітарна допомога. Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я. Дума­ється, такий відсильний характер основного нормативно-правового акта у сфері охорони здоров'я не є оптимальним та обумовлює не­обхідність ширшого висвітлення визначень базових понять, зокрема лікарської таємниці.

Не вважає оптимальним зміст ст. 40 Основ законодавства Украї­ни про охорону здоров'я також і І. Я. Сенюта, яка, зокрема, вказує: «Наведений у цій статті перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю, неповний. З норми не випливає, як бути з інформацією, одержаною у процесі лікування чи профілактики, оскільки йдеться лише про медичне обстеження, огляд і їх результати» [149, с 195].

«Необхідно пам'ятати про те, що завдання законодавця полягає у постійному удосконаленні правової бази та законодавчої техніки ви­ходячи з динаміки розвитку суспільних відносин, і зокрема, відносин у сфері медичного обслуговування» [57, с 141]. У квітні 2007 р. Верховною Радою України було прийнято зміни, відповідно до яких з'явилася ст. 39-1 Основ законодавства про охорону здоров'я - «Право на таємницю про стан здоров'я», зміст якої формулюється так: «Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звер­нення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта». Сам факт більшої деталізації об'єкта лі­карської таємниці є безумовним плюсом, проте форма її не є вірною. Адже тоді аргументовано постає питання про співвідношення ч. 1 ст. 40 основ і ст. 39-1 тих же Основ стосовно об'єкта лікарської таємниці.

Автор пропонує вдосконалити Основи законодавства України про охорону здоров'я таким чином:

- до ст. З внести зміни визначенням лікарської таємниці в такій редакції:

49

«Лікарська таємниця - це правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником стосовно пацієнта під час його діагно­стики лікування чи реабілітації, обов'язок зберігати яку покладається також на інших осіб, яким зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов'язків»;

- до абзацу першого ст. 40 внести зміни та сформулювати його в

такій редакції:

«Суб'єктам збереження лікарської таємниці забороняється розго­лошення відомостей, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням про­фесійних, службових чи інших обов'язків, крім випадків, установлених цим законом. Громадянину повинна бути підтверджена гарантія кон­фіденційності відомостей, які стають відомими суб'єктам збереження лікарської таємниці. Форма підтвердження визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я громадян».

Логічне питання виникає з приводу суб'єктів збереження лікарсь­кої таємниці. Далі в ході дослідження у відповідному підрозділі буде здійснено класифікацію та адміністративно-правовий аналіз цього пи­тання. Відповідно до вказаного підсумкового елемента цієї частини праці стане визначення терміна «суб'єкти збереження лікарської таєм­ниці» та пропозиції стосовно доповнення ст. З Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян.

З-поміж інших законів, положення яких присвячені забезпеченню інституту лікарської таємниці, слід вказати:

- Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 2002 р. Ш 2657-ХП;

- Цивільний кодекс України;

- Кримінальний кодекс України;

- Сімейний кодекс України.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 2002 р. № 2657-ХП важливий у контексті розгляду інституту лікарської таємниці як ро­зуміння її сутності, осердям чого є інформація конфіденційного харак­теру. Правове поле її визначення, поширення, розголошення визнача­ється, поряд із Конституцією України, вказаним Законом. Зокрема, він установлює загальні правові основи одержання, використання, поши­рення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відно­син, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.

З позицій теми нашого дослідження особливої ваги набуває ст. 23 Закону України «Про інформацію», де, зокрема, зазначено, що

50

«інформація про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (пер­сональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігій­ність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіональ­ного самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом» [202].

Аналізуючи положення вказаного закону, можна зробити декілька узагальнень:

1) інформація, яка є об'єктом лікарської таємниці, регулюється також Законом України «Про інформацію»;

2) історія хвороби, амбулаторна карта та інші медичні документи належать до джерел документованої інформації про особу;

3) забороняється збирання медичних відомостей про особу без її попередньої згоди;

4) кожна особа має право на ознайомлення з медичною інформацією, зібраною про неї (історія хвороби, амбулаторна карта тощо).

Цивільне законодавство є важливим чинником розвитку та вре­гулювання майнових і особистих майнових прав особи. Саме до осо­бистих немайнових прав відносять права у сфері охорони здоров'я та медичної діяльності.

Стаття 286 Цивільного кодексу України («Право на таємницю про стан здоров'я») засвідчує, що фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення по медичну допомогу, діагноз, також про відомості, одержані в результаті її медичного обстеження. Забороняється вимагати і подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначе­ної в частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з вико­нанням службових обов'язків або з інших джерел [169, с. 208].

Як видається, назва статті Цивільного кодексу України та ідеоло­гія забезпечення лікарської таємниці в цивільному законодавстві не повною мірою відповідають критерієві оптимальность Хибами цієї конструкції є такі:

1) назви та зміст статей 286 Цивільного кодексу України та 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я є ідентичними,

51

що обумовлює недоцільність подвійного аналогічного врегулювання одних і тих же суспільних відносин;

2) загальна ідея відтворення в Цивільному кодексі України у пов­ному обсязі змісту тих особистих немайнових прав людини, які мають стосунок до медичної діяльності. Краще лише зазначити їх, вка­завши при цьому, що особливості їх правового регулювання визна­чаються чинним законодавством (у розумінні медичним законодав­ством).

Тому, виходячи з наведеного, доцільніше, на нашу думку, зали­шити статтю в Основах законодавства України про охорону здоров'я, оскільки це - профільний закон у сфері медичної діяльності. Це, по-перше, полегшить діяльність медичних працівників (які ніяк не завжди оперують положеннями Цивільного кодексу України, але біль­шість із них ознайомлена з Основами законодавства); по-друге, до­зволить і пацієнтам в одному документі мати перелік тих прав, які є в них у разі звернення по медичну допомогу та отримання медичних

послуг.

Не вважають оптимальною саме таку побудову співвідношення Цивільного кодексу України та Основ законодавства про охорону здоров'я і автори підручника з медичного права. «Вважаємо, що назва ст. 286 ЦК України «Право на таємницю про стан здоров'я» та ст. 39-1 Основ «Право на таємницю про стан здоров'я» не відповідає змісту самої норми. Таємниця про стан здоров'я «плавно переростає» у нормах на таємницю і щодо інших відомостей. Доцільно було б, щоб ці статті мали назву «Право на медичну таємницю». Норма ст. 40 Основ перед­бачає лише відомості, що становлять лікарську таємницю і заборону їх розголошувати без визначення у цій статті випадків, коли таке по­ширення є законним. Обсяг відомостей, які становлять лікарську таєм­ницю, визначено у цій статті не у повному обсязі. З норми не випливає, як бути з інформацією, що отримується у процесі лікування чи профі­лактики, оскільки мова йде лише про медичне обстеження, огляд і їх результати. Було б доречно провести термінологічне уточнення і ви­користовувати термін (в усіх проаналізованих вище нормах) - медична допомога, що включає діагностику, профілактику, лікування і реабі­літацію, а не медичне обстеження, яке є вужчим за змістом і не відо­бражає, наприклад, обов'язку зберігати у таємниці відомості, що отримані у процесі лікування» [169, с 214-215].

Кримінальний кодекс України у розділі II «Злочини проти життя та здоров'я особи» містять дві статті, що безпосередньо стосуються нормативно-правового врегулювання лікарської таємниці. Йдеться про статті 132 та 145. Перша з них має назву «Розголошення відомостей

52

про проведення медичного огляду на виявлення зараження віру­сом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби» і засвідчує, що розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інфор­мацію, або медичним працівником відомостей про проведення медич­ного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпеч­ною для життя людини, або захворювання на синдром набутого іму­нодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків є злочином і ка­рається відповідним чином. Своєю чергою, ст. 145 Кримінального кодексу України - «Незаконне розголошення лікарської таємниці» передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікар­ської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки [202, с 180].

Сам факт криміналізації незаконного розголошення лікарської та­ємниці, на нашу думку, є позитивним аспектом у справі юридичного іабезпечення обігу медичної інформації. Практика наводить безліч прикладів того, що порушення конфіденційності такого роду інфор­мації завдає пацієнтові, його сім'ї, рідним та близьким нерідко суттєвої шкоди і тяжких наслідків.

О. В. Леонтьев і співавтори підкреслюють значущість, що її в системі юридичної відповідальності медичних працівників набуває відпові­дальність за розголошення лікарської таємниці. Кримінальний кодекс Російської Федерації у ст. 137 («Порушення недоторканності при­ватного життя») визначає відповідальність за розголошення лікар­ської таємниці [79, с 31-32].

Залежно від суспільної небезпеки правопорушення, його наслід­ків мова йтиме про цивільно-правову чи кримінальну відповідаль­ність. Необхідно вказати, що криміналізації такого діяння сприятиме покращення діяльності лікувально-профілактичних установ взагалі, що підвищуватиме відповідальність окремо взятого лікаря за його професійну роботу.

Сімейний кодекс України, прийнятий 2002 p., визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших чле-IIів сім'ї та родичів. Сімейні відносини регулюються на засадах спра-мсдливості, добросовісності та розумності, відповідно до мораль­них засад суспільства. Слід наголосити, що сімейне законодавство та

53

інститут лікарської таємниці є пов'язаними, оскільки мова йде про на­явність суттєвої важливості стану здоров'я осіб, котрі вступають до шлюбу, бо це пов'язано з гармонійним подружнім життям, забез­печенням оптимальної життєдіяльності, продовженням роду.

У ст. ЗО Сімейного кодексу України визначено взаємну обізна­ність наречених про стан здоров'я. У цій нормі закріплено обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров'я, вказано на гарантії з боку держави щодо створення умов для обстеження на­речених, а також передбачено, що результати такого обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Слід зазначити, що медичне обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, проводиться тільки за їхнім бажанням, з метою визначення стану їхнього здоров'я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх нащадків [156]. Що ж до самої процедури медичного об­стеження подружжя, то її врегульовано на рівні підзаконного доку­мента - постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених» від 16 листопада 2002 р. Цей Порядок визначає механізм організації добровільного медичного обстеження наречених, з метою визначення стану їхнього здоров'я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх нащадків [126].

Цікаву позицію займає М. Селезньов, який стверджує, що стосовно добровільного медичного обстеження осіб, котрі йдуть до шлюбу, необхідно зробити висновок, що це суперечить нормальній логіці. Адже, на думку цього автора, сама невелика можливість хоч якось спрогнозувати спадковість перекреслюється вимогами сімейного за­конодавства. Так із подання законодавця другий партнер у майбут­ньому шлюбі отримує «кота в мішку» [146, с 41].

Слід все ж таки залишити існуючу практику добровільності про­ведення медичного обстеження наречених. Підставами саме такого підходу є цивільно-правові, диспозитивні основи сімейного законодав­ства, що обумовлюють багатоваріантність поведінки осіб, які всту­пають до шлюбу. Адже один із наречених може запропонувати іншому пройти подібне обстеження. 1 вже за результатами (коли людина по­годилася чи відмовилася від такого обстеження) можна робити для себе висновок стосовно подальших своїх дій - вступати до шлюбу чи відмовитися від цього кроку.

І, насамкінець, стосовно нормативно-правового регулювання інсти­туту лікарської таємниці необхідно зупинитися на Рішенні Конститу­ційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. у справь щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію»

54

та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа Устименка). У правовій науці є різні думки стосовно юридичної сили рішень Конституційного Суду України. Ми дотримуємося позиції, що рі­шення Конституційного Суду України можуть бути сприйняті як джерела права в Україні, оскільки свідчать про потребу суспільства у таких рішеннях.

Підставою для розгляду справи відповідно до ст. 94 Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України» стала наявність неоднознач­ного застосування зазначених норм Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про прокуратуру» судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

З документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К. Г. Устименка випливає, що в 1988-1990 ро­ках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного тех­нікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заяв­ник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 p., вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування та завдало йому моральних і матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивіль-ио-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру і вимогою надання інформації з питань:

- ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік;

- кому видавалися довідки про його перебування на такому обліку;

- ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку;

- чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаш­тування у 1988-1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки.

Як видно, ситуація є такою, що безпосередньо пов'язана з розгля­нутою темою дослідження - інститутом лікарської таємниці.

Важливим чинником, що при цьому каталізує всю ситуацію, і нирішення питання стосовно можливості самої людини знати сутність медичної інформації, яка торкається його самого. Тобто, виокремлю­ються дві сторони медичної конфіденційної інформації: про пацієнта (формально лікарська таємниця) та для пацієнта. Конституційний Суд '. становив, що правила використання відомостей, що стосуються лі­карської таємниці - інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації — інформації для пацієнта, встановлюються ст. 40 Основ іаконодавства України про охорону здоров'я та ч. З ст. 46 Закону України «Про інформацію».

55

Наявність проблем у чинному законодавстві стосовно збереження, поширення та розповсюдження медичної інформації підтверджено також Конституційним Судом України, який установив, що аналіз пра-возастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних поло­жень і прогалин, а це негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Результатом звернення К. Г. Устименка стало таке рішення. Суд вирішив: ч. 4 ст. 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здо­ров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомо­стей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний діє­здатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення пер­сональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду ін­формації, заперечувати її правильність, повноту тощо [135].

Отже, необхідно констатувати, що чинна нормативно-правова база інституту лікарської таємниці може бути представлена як систе­ма, рівнями якої є: 1) міжнародні нормативно-правові акти; 2) Конституція України; 3) Закони України; 4) підзаконні норматив­но-правові акти. Аналізу піддані перші три складові елементи у поєд­нанні з рішенням Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. (справа К. Г. Устименка). Підзаконні нормативно-правові акти (разом із необхідними суто «медичними законами») доцільніше розглянути в рамках розділу 2, де будуть аналізуватись адміністративно-правові аспекти регулювання інституту лікарської таємниці. Сам факт наяв­ності розгляду єдиним судом конституційної юрисдикції зазначеного питання є додатковим свідченням актуальності проблем, пов'язаних із поширенням медичної інформації та правовим регулюванням медич­ної діяльності в цілому. Це говорить про необхідність на підзаконно-

56

му рівні (а саме це робить адміністративне право) шукати оптимальні способи покращення стану справ забезпечення конфіденційності ме­дичної інформації.

Висновки до розділу 1

1. Обставинами, які свідчать про значущість вирішення проблем лікарської таємниці саме в ракурсі правової науки, є такі:

- наявність поряд із лікарською також інших професійних таємниць, кожна з яких, поряд із традиційними засадами правового регулюван­ня, має і певні особливості;

- понятійно-категоріальна неузгодженість, сутність якої зводиться до наявності історично обумовленого терміна «лікарська таємниця» та фактичної необхідності зберігати її не тільки лікарів, іншого медич­ного персоналу, а й низки немедичних працівників;

- проблематика визначення об'єкта лікарської таємниці, яка має різні погляди і тлумачення серед різних науковців;

- правомірне розголошення лікарської таємниці (іншими словами -вилучення із принципу збереження лікарської таємниці);

- перелік тих осіб (посад), стосовно яких повинен мати місце принцип обмеження лікарської таємниці тощо.

2. Актуалізація проблематики дослідження ролі та значення інфор­мації у житті суспільства взагалі та забезпечення прав, свобод і закон­них інтересів громадян зокрема пов'язана з низкою факторів, основними З яких є:

- бажання України, як і будь-якої іншої незалежної держави, формувати і здійснювати свою інформаційну політику, спрямовану на демократизацію всіх сторін життя суспільства з одночасним захи-< гом приватних прав громадян;

- намагання полегшити для пересічних громадян можливість Отримання інформації про діяльність державних і комунальних влад­них структур;

- оптимізація використання грифів «таємно» та «для службового іпристування»;

- удосконалення використання інформаційно-комунікативних ГСхнологій у банківській, медичній та інших сферах;

- сприяння в реалізації фізичними особами своїх прав із мініміза­ції ні можливості неправомірного несанкціонованого розповсюдження Інформації приватного характеру.

57

3. Історико-правовими особливостями ставлення суспільства та законодавця до регулювання лікарської таємниці в нашій державі є такі:

- протягом історії становлення нормативно-правового забезпечен­ня лікарської таємниці мали місце абсолютно протилежні підходи -від абсолютизації цього інституту до повної заборони лікарської таємниці;

- значний вплив ідеологічної складової на ставлення до лікар­ської таємниці;

- демократичні тенденції, які переважною мірою складаються в нашій державі останні 15-20 років, сприяють збалансованому став­ленню до лікарської таємниці, де інтереси окремо взятого громадянина, його конфіденційна медична інформація є важливішими, ніж інтереси держави та нерідко суспільства.

4. Український законодавець може взяти на озброєння такі позитивні надбання своїх російських колег стосовно правового регулювання ін­ституту лікарської таємниці:

- урахування необхідності збереження лікарської таємниці в умо­вах запровадження обов'язкового медичного страхування;

- неприпустимість подзаконного розширення переліку суб'єктів, яким може бути надана медична інформація без згоди на це пацієнта.

5. Досвід Сполучених Штатів Америки стосовно лікарської таєм­ниці вартий бути прийнятим до уваги українськими законодавцями та правозастосовувачами з таких причин:

- феномен «правди в очі», коли пацієнтові дається повна правдива інформація про його стан і перспективи;

- доцільність формування судової практики з судових рішень, при­свячених розголошенню інформації, яка є об'єктом і складовою лі­карської таємниці;

- високий рівень правової культури і правової свідомості як лікарів, так і пацієнтів.

6. З німецького досвіду організації охорони здоров'я та норма­тивно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці в Ук­раїні варто було здійснити спроби перейняти та імплементувати таке:

- запровадження обов'язкового медичного страхування, що під­вищило б соціальні гарантії у сфері медичної діяльності та страхового захисту для громадян України;

- деталізувати відповідальність для тих осіб, які порушили вимоги щодо збереження в таємниці відомостей медичного характеру стосов­но конкретного пацієнта;

58

- удосконалити процедури документального оформлення згоди пацієнта на медичне втручання і, як наслідок, правового забезпечення відповідальності лікаря за неправомірне розголошення конфіденцій­ної інформації, що міститься у лікарській таємниці.

7. Спільним стосовно суддівської та лікарської таємниці є семан­тична «прив'язка» до основного виду діяльності - судочинство та лі­кування. Але суб'єктів зберігання такої таємниці у суддівській системі, як видається, суттєво менше, тому що такі особливості судочинства. І, фактично кажучи, законодавець указав на місце збереження суддів­ської таємниці - нарадча кімната, що формально не є повністю аде­кватним, оскільки територіальні та часові межі збереження такої кон­фіденційної інформації набагато ширші.

8. Необхідно виокремити чотири рівні нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

I. Міжнародні нормативно-правові акти.

II. Конституція України.

III. Закони України.

IV. Підзаконні нормативно-правові акти.

9. З-поміж міжнародних документів, які можуть уважатися нор­мативно-правовою базою інституту лікарської таємниці, слід назва­ти такі:

- Загальна декларація прав людини;

- Міжнародний пакт про громадянські й політичні права;

- Міжнародний кодекс медичної етики;

- Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі;

- Лісабонська декларація про права пацієнта;

- Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини;

- Принципи захисту психічних хворих та покращення психіатрич­ної допомоги.

10. Назва ст. 286 Цивільного кодексу України («Право на таєм­ницю про стан здоров'я») та ідеологія забезпечення лікарської таємниці is цивільному законодавстві неповною мірою відповідають критерію оптимальності. Ось хиби саме такої конструкції:

- назви і зміст ст. 286 Цивільного кодексу України і ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я є ідентичними, що обумовлює недоцільність подвійного аналогічного врегулювання одних і тих же суспільних відносин;

- загальна ідея відтворення в Цивільному кодексі України у пов­ному обсязі змісту тих особистих немайнових прав людини, які мають

59

стосунок до медичної діяльності. Краще лише зазначити їх, вказавши при цьому, що особливості їхнього правового регулювання визна­чаються чинним законодавством (себто медичним).

Доцільніше, на нашу думку, залишити цю статтю в Основах за­конодавства України про охорону здоров'я, оскільки це - профільний закон у сфері медичної діяльності. Це, по-перше, полегшить діяльність медичних працівників (які ніяк не завжди оперують положеннями Цивільного кодексу України, але більшість із них ознайомлена з Основами законодавства), по-друге, дозволить і пацієнтам в одному документі мати перелік тих прав, які є в них у разі звернення по ме­дичну допомогу та отримання медичних послуг.

11. Слід усе ж таки залишити наявну практику добровільності про­ведення медичного обстеження наречених. Підставами саме такого під­ходу є цивільно-правові, диспозитивні основи сімейного законодавства, що обумовлюють багатоваріантність поведінки осіб, які вступають до шлюбу. Адже один із наречених може запропонувати іншому пройти подібне обстеження. І вже за результатами (коли людина по­годилася чи відмовилася від такого обстеження) можна робити для себе висновок стосовно подальших своїх дій - вступати до шлюбу чи відмовитися від цього кроку.

Розділ 2

Механізм

адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні

2.1. Суб'єкти збереження лікарської таємниці:

сутність, класифікація, адміністративно-правовий аналіз

Говорячи про інститут лікарської таємниці, ми насамперед повин­ні констатувати, що саме адміністративному праву належить провідна роль у правовому забезпеченні збереження інформації від розго­лошення. Так, конституційне право визначає в Основному Законі держави загальне положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбаче­них Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, ви­користання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах націо­нальної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Проте, як і всі інші положення Конституції України, вони деталізуються у чис­ленних законах і підзаконних нормативно-правових актах. Зважаючи на багатоаспектний комплексний характер проблематики забезпечення лікарської таємниці й ту обставину, що адміністративному праву на­лежить домінантна роль в упорядкуванні суспільних відносин підза-конними нормативно-правовими актами, автори доходять висновку, що механізм адміністративно-правового забезпечення лікарської таєм­ниці може вважатись основоположним у справі її юридичного регла­ментування.

Своєю чергою, проблематика адміністративно-правового дослі­дження суб'єктів збереження лікарської таємниці пов'язана з низкою важливих обставин, основними з яких є:

- чітке розуміння того, хто ж саме може вважатися суб'єктом збе­реження лікарської таємниці;

- наведення класифікації суб'єктів забезпечення лікарської таєм­ниці в Україні;

61

- чим відрізняється правовий статус узагалі та обов'язки збережен­ня лікарської таємниці в осіб, котрі безпосередньо отримали інформацію від пацієнта і тих, хто виходячи зі своїх професійних обов'язків має доступ до такої інформації;

- усвідомлення того, в чому полягають особливості юридичної від­повідальності тих чи інших суб'єктів збереження лікарської таємниці;

- необхідність проведення адміністративно-правового аналізу суб'єкт­ного складу інституту збереження лікарської таємниці та вироблення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства з цих питань.

Суб'єктами збереження лікарської таємниці є не тільки лікарі, тобто особи з вищою медичною освітою. Мало того, до суб'єктів на­лежать не лише медичні працівники (лікарі, середній та молодший медичний персонал). Необхідно зазначити, що особами, які потенцій­но можуть мати стосунок до медичної інформації, є як медичні, так і не медичні працівники. Йдеться про працівників цієї ж лікувальної установи (водії, працівники їдальні, охоронці та ін.) та осіб, які в ній не працюють, але мають доступ до такого роду інформації (медичні статистики, керівники органів охорони здоров'я, працівники страхо­вих компаній, співробітники прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.). Слід підтвердити, що останнім часом зросла кількість осіб, у перелік службових обов'язків яких входить оброблення інформації, що становить лікарську таємницю. В. Лопатін справедливо відзначає той факт, що однією із загальних ознак професійної таємниці є не­обхідність для особи, якій завдяки її професії було довірено конфіден­ційну інформацію, забезпечити її схоронність як професійну таєм­ницю під страхом настання відповідальності відповідно до чинного законодавства [82, с 36].

Саме тому на порядку денному гостро стоїть питання визначення переліку осіб, які можуть вважатися суб'єктами збереження лікар­ської таємниці. Це важливо з багатьох позицій, основні з яких:

- усвідомлення цими особами сутності медичної інформації та необхідності її збереження у таємниці;

- розроблення питань юридичної відповідальності для суб'єктів збе­реження лікарської таємниці;

- розроблення класифікації суб'єктів збереження лікарської таєм­ниці в Україні;

- удосконалення чинної нормативно-правової бази (передусім під-законних юридичних документів) із питань забезпечення лікарської таємниці тощо.

Отже, перше питання порядку денного стосовно суб'єктів збе­реження лікарської таємниці - їх класифікація. Як ми зазначали

62

у підручнику з медичного права, інтеграція медицини в інші галузі суспільних відносин - об'єктивний процес, що обумовлює постійне розширення переліку осіб, що завдяки своїм професійним обов'яз­кам мають доступ до медичних даних. До основних суб'єктів збере­ження лікарської таємниці належать такі:

1. Особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі,

провізори).

2. Особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти).

3. Молодший медичний персонал (санітари, няньки).

4. Особи, що навчаються (студенти вищих і середніх медичних

закладів освіти).

5. Немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (пра­цівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб та ін.).

6. Працівники страхових організацій.

7. Посадові особи органів управління охороною здоров'я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства та ін.).

8. Працівники судових і правоохоронних органів, яким інформа­ція, що становить лікарську таємницю, стала відомою завдяки профе­сійним обов'язкам [169, с 218].

Тут привертає увагу внесення до переліку суб'єктів збереження лікарської таємниці студентів вищих і середніх медичних закладів. Справді, юридично студенти не несуть відповідальності за ліку­вання хворих, проте вони нерідко мають безпосередній доступ до медичної інформації в історії хвороби, інших медичних докумен­тах, і, що головне, здійснюючи свої навчальні чи допоміжні функ­ції, безпосередньо контактують з хворим. Ми цілком підтримуємо внесення студентів до категорії осіб, які повинні зберігати медичну

інформацію.

Навесні 2006 р. О. П. Махник було проведено соціологічне опи­тування методом анкетування 90 студентів 6-го курсу лікувального фа­культету Тюменської державної медичної академії віком від 21 до ЗО років: 40% склали юнаки і 60% - дівчата. Метою опитування було виявлення обізнаності респондентів щодо права пацієнта на лікарську таємницю. Опитування проводилося на семінарському занятті серед студентів, які прослуховували лекції з правових питань в охороні здоров'я. Переважна більшість респондентів (95,55%) уважають, що в чинному законодавстві закріплено право пацієнта на лікарську таєм­ницю, 4,44% - не знають відповіді на це питання.

63

На підставі проведеного дослідження автор доходить до низки ви­сновків:

1) респонденти упевнені, що право пацієнта на лікарську таємницю закріплено в чинному законодавстві, і знають, у якому нормативно-правовому акті регламентовано це право;

2) законодавча база в царині захисту права пацієнта на лікарську таємницю є недосконалою;

3) пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лі­карську таємницю;

4) медичних працівників необхідно притягати до різних видів від­повідальності (переважно адміністративної та дисциплінарної') за не­правомірне розголошення лікарської таємниці;

5) необхідним є створення етичних комітетів, що регламентують медичну діяльність [91, с 603-604].

У цілому підтримуючи таку позицію (як і позитивно оцінюючи сам факт проведення соціологічних досліджень, які об'єктивізують ті чи інші висновки), все ж важко погодитись із автором стосовно того, що пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікар­ську таємницю. На наше переконання, це - основа юридичного забезпе­чення надання медичної допомоги. Інформування про право на медичну таємницю має абсолютний характер. Пацієнт повинен знати, що він має право на зберігання іншими особами у таємниці інформації, що торкається його особистого, сімейного, інтимного життя. Інша річ, що мають місце законодавчо визначені винятки з принципу збереження лікарської таємниці. Але ж не можна констатувати, що пацієнта необхідно лише частково інформувати про його право на лікарську таємницю!

Більш складним є питання про право на доступ до медичної інфор­мації для студентів, які безпосередньо не беруть участі в лікуванні хворого. Навчання біля ліжка хворого - один із найбільш істотних елементів в освіті медичних працівників. Традиції та адміністративний порядок клінік обґрунтовують їхнє право на участь в огляді хворих, виконанні під керівництвом досвідчених професіоналів діагностичних і лікувальних заходів, а, отже, на доступ до відповідної медичної інфор­мації. Проте з морального погляду, оскільки участь у навчанні студен­тів не є безпосереднім інтересом конкретного пацієнта, їхнє право на доступ до медичної інформації та лікувально-діагностичних дій по­винне бути обумовлене добровільною згодою хворого або членів його сім'ї [23, с 167].

Як указує Т. В. Заварза, «з метою навчання студентам медичних закладів дозволяють (і навіть заохочують!) вивчати медичні картки

64

пацієнтів, що перебувають на лікуванні» [45, с 141]. Погоджуючись, що це справді має місце, заради об'єктивності все ж слід вказати, що це має характер не навмисний (щоб збільшити вірогідність розголо­шення лікарської таємниці), а спрямовано на більший ступінь розу­міння студентами процесу лікування. Тут ми говоримо, що студент, вивчаючи історію хвороби, аналізує, на якій підставі хворому призна­чили те чи інше обстеження, чому вибрали саме такий варіант ліку­вання, чим обумовлений вибір саме цих лікувальних препаратів.

Свою класифікацію наводить І. Я. Сенюта, яка зазначає, що опрацювання нормативних документів, медичної та правової літератури дало змогу виокремити такі групи суб'єктів медичної таємниці.

I. Медичні працівники (головні лікарі, їхні заступники, лікарі, ме­дичні сестри, акушери, санітари та ін.).

II. Інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або служ­бових обов'язків стала відома інформація, яку не можна розголошувати. Цю групу переділяємо на такі підгрупи:

1. Особи, що не належать до медичних працівників у закладах охорони здоров'я (водії, працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо).

2. Фармацевтичні працівники.

3. Студенти, які ознайомилися з відомостями, що становлять ме­дичну таємницю, під час проходження навчання і практики у закладах охорони здоров'я.

4. Працівники страхових організацій.

5. Працівники управлінь охорони здоров'я органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування.

6. Працівники освітніх закладів (дошкільні навчальні заклади, за­гальноосвітні школи соціальної реабілітації, навчально-рсабілітаційні центри тощо).

7. Особи, яким відомості було передано в установленому зако­ном порядку (органи дізнання, досудового слідства, суди тощо) [149, с 193-194].

Тут, як бачимо, автор виокремлює дві принципово різні групи -медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням про­фесійних або службових обов'язків стала відома медична інформація.

Цікаву позицію наводить О. М. Орлов, який вказує: «Сьогодні ми і сумом констатуємо, що до узаконених медичних тайників медичної інформації допущені, крім лікарів і медичних сестер, санітарки, ла­боранти, програмісти та ін. Крім того, лікарняний листок потрапляє | процесі оформлення до адміністраторів, працівників профкому, бух-і.шгерії, і таємниця діагнозу стає відомою всім співробітникам.

65

При цьому спрацьовує механізм розголошення таємниці, який пере­конливо та психологічно тонко розкрив таджицький поет Абуль Ка-сим Фердоусі: «Є таємниця двох, але нема її у трьох, і всім відома таємниця чотирьох» [105, с 201].

Тут варто вказати, що певний сум, про який говорить О. М. Ор­лов, може мати місце, проте це - об'єктивна реальність. Враховуючи комплексний характер надання сучасної медичної допомоги, інакше бути і не може. Інша річ, що листок тимчасової непрацездатності є більш захищеним, ніж це було раніше, адже у ньому не ставиться діагноз як такий. Мова йде про вказівку на певний шифр міжнародної класифікації хвороб, що мінімізує розголошення сутності хвороби особам, які не є фахівцями в галузі медицини. Проте більш деталь­но на проблемних питаннях адміністративно-правового забезпечення лікарняного листка ми зупинимося у праці далі.

Однією з перших суттєвих наукових публікацій, присвячених пра­вовому забезпеченню інституту лікарської таємниці, стала праця «Про лікарську таємницю» професора М. С. Малеїна. В ній, зокрема, автор розглядав серед суб'єктів збереження лікарської таємниці всіх медич­них працівників (разом із фармацевтами), які мають вищу освіту (лікарі), середню спеціальну (медичні сестри), чи осіб без освіти (няні, сиділки). Необхідно розуміти, що обов'язок зберігати лікарську таємницю має розповсюджуватись і на інших працівників медич­них закладів, які не належать до медичного персоналу, але яким можуть бути відомі факти про хворобу пацієнта завдяки їхнім служ­бовим обов'язкам (наприклад, шофери, працівники їдалень у медич­них закладах та ін.) [86, с 80].

У тому ж ключі висловлюються і автори рекомендацій з пробле­матики захисту прав населення у сфері охорони здоров'я, аналізуючи правове забезпечення лікарської таємниці: «зрозуміло, що медична таємниця буде реально забезпечена лише за умови її збереження не тільки лікарями, а й іншими медичними працівниками. Хоча ст. 61 (Основ законодавства РФ про охорону здоров'я громадян.- /. Ш.) і не містить точного переліку осіб, які зобов'язані зберігати лікарську таємницю, є підстави широко сприймати цей термін. Сюди, крім лікарів, необхідно віднести медичних сестер і молодший медичний персонал (санітарів, реєстраторів, медичних статистиків), технічний персонал, який обслуговує медичні заклади (секретарів, бухгалтерів, працівників їдалень лікарень)» [134, с 78].

З такою позицією погодитися можна лише частково. Це, безумов­но, хиби, коли чинне законодавство не містить переліку осіб, які повинні зберігати медичну інформацію в таємниці. Але, водночас,

66

із позицій правового регулювання ми не повинні наводити тлума­чення розширювального характеру, як про це сказано в цитованій вище праці («...є підстави широко сприймати цей термін»). Сучасні дослідження з проблематики тлумачення норм права свідчать про надзвичайну їх важливість не тільки для самої теорії, а й для практи­ки [103, 113, 184].

З позицій теорії права необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлюють такі причини:

- невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення таких відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але під час необхідності у правовому регулюванні вони підпадають під дію такої норми. У таких випадках в актах тлумачення норм права дія останніх поширюється на певні юридичні дії або значення цих норм конкретизується щодо застосування до певних дій у майбутньому;

- юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, категоріальні визначений, які мають багатозначний або спеціально-юридичний характер, що обумовлює закономірну потребу в додатко­вому їх поясненні (наприклад, «джерело підвищеної небезпеки», «юридична особа» і т. ін.);

- у нормах права нерідко використовуються оцінні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ правової дій­сності. Під час застосування норми права необхідне з'ясування змісту таких понять (наприклад, «тяжкі наслідки», «особливо злісне хуліган­ство», «істотна шкода» тощо);

- необхідність тлумачення норм права іноді обумовлюється самим «містом правової норми. Так, у нормі права можуть використову­ватися граматичні сполучення типу «та ін.», «інші», «тощо». Встанов­лення їхнього змісту і значення можливе лише за допомоги правового тлумачення. Отже, необхідність правового тлумачення обумовлюється особливостями зовнішнього оформлення, мовно-логічного викладу, специфікою юридичної форми правових норм; відсутністю чіткої си­стеми норм права та їхнім тісним взаємозв'язком; неповнотою охоп­лення юридичними нормами фактичних реалій життя; невизначеним характером норм права; невичерпністю переліку обставин застосу­вання правової норми в багатьох випадках [172, с 366-367].

Водночас, говорячи про пересічного громадянина, варто сказати, що саме на нього повинне бути передовсім спрямоване чинне законо­давство, адже саме воно визначає зміст та наповненість прав, свобод і іаконних інтересів особи. Тому закони мають бути зрозумілими для

67

і ромадян, однаково ними сприйматися, бути керівними основами їхньої подальшої діяльності. Саме тому абсолютно вірним видається визна­чення, дане в підручнику із загальної теорії держави і права. «Адекват­не тлумачення - це такий вид тлумачення, коли дійсний зміст право­вої норми повністю збігається з її буквальним офіційним зовнішнім виразом, тобто норму розуміють як таку, що повністю збігається із відповідним нормативно-правовим приписом (текстовою формою пра­вової норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нор­мативно-правового акта і не має якихось труднощів у розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний, логічний та ін.). Буквальне тлумачення свідчить про те, що використані в тексті при­пису терміни тлумачаться однозначно, тобто дійсний зміст норми права і його текстуальний вираз повністю збігаються» [47, с 442].

Саме тому розширювальне розуміння приписів норм медичного законодавства (зокрема щодо медичної таємниці) не є оптимальним. Адже у випадку притягнення особи до юридичної відповідальності ви­никне логічне запитання, на підставі якої норми права компетентні органи будуватимуть свою позицію стосовно вини тієї чи іншої особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення.

Водночас маємо констатувати, що такий стан речей притаманний і сьогоднішній Україні. Переважна більшість науковців висловлюють думки, згідно з якими лікарська таємниця та необхідність її збере­ження має стосунок не тільки до лікарів, проте для юридичного закріплення такого стану необхідно внести зміни до чинного законо­давства. Лікарі, як інші пересічні громадяни, висловлюючи свої думки стосовно тих чи інших вимог чинного законодавства, реалізують на практиці неофіційне повсякденне тлумачення норм права.

До речі, слід зазначити, що радянське законодавство було в цьому контексті, як видається, більш якісним. Йдеться про те, що чіль­ний документ, що містив норми медичного законодавства,- Основи законодавства про охорону здоров'я Союзу РСР та союзних республік, давав, як видається, більш досконале формулювання стосовно суб'єктів забезпечення лікарської таємниці. Стаття 16 мала назву «Обов'язок зберігати лікарську таємницю», в якій, зокрема, зазначалось:

«Лікарі та інші медичні, а також фармацевтичні працівники не мають права розголошувати такі, що стали їм відомими через виконання про­фесійних обов'язків, зведення про хвороби, медичні обстеження (огляди), інтимне і сімейне життя громадян.

Керівники установ охорони здоров'я зобов'язані повідомляти ві­домості про хворобу громадян органам охорони здоров'я у випадках,

коли цього вимагають інтереси охорони здоров'я населення, а слід­чим і судовим органам - на їхню вимогу» [106, 142, с 106, 111, с. 26].

Важливим є вироблення пропозицій стосовно переліку категорій осіб, які повинні вважатися суб'єктами збереження лікарської таєм­ниці. Формулювання на кшталт «усі особи, які під час виконання своїх обов'язків...» може вважатись можливим для закону, але на рівні підзаконних документів необхідно більш чітко прописати коло тих осіб, для яких збереження лікарської таємниці є обов'язком.

Перше - це визначення. Під суб'єктом збереження лікарської таємниці необхідно розуміти медичного працівника, який отримав інформацію стосовно пацієнта за діагностики, лікування чи реа-білітації, а також іншу особу, якій зазначена інформація стала відомою під час виконання своїх професійних обов'язків. Виходячи з цього визначення, можливо виокремити ознаки суб'єкта збереження лікарської таємниці. Це:

- не тільки медичний працівник;

- для медичних працівників застосовується термін «отримав ін­формацію», що має стосунок до добровільного пєредання інформації від пацієнта до лікаря (фельдшера, медичної сестри та ін.) у процесі діагностики, лікування чи реабілітації;

- для інших осіб застосовується термін «інформація стала відо­мою» під час виконання своїх професійних обов'язків, тобто це має побічний характер і зазвичай без факту безпосереднього спілкування пацієнта з такою особою і добровільного пєредання інформації.

Друге - це класифікація суб'єктів збереження лікарської таємниці. На наше переконання, слід виокремити такі групи суб'єктів збере­ження лікарської таємниці.

1. Медичні працівники, які виконують суто лікувальні функції (наприклад, лікуючий лікар, медична сестра та ін.).

2. Медичні працівники, які поєднують лікувальні функції з ад­міністративними (завідувачі відділень, чергові лікарі, начальники медичних частин, головні лікарі та їхні заступники, старша медич­на сестра та ін.).

3. Медичні працівники, які виконують суто адміністративні функ­ції (керівники обласних і районних управлінь, відділів охорони здоров'я, фахівці цих установ, працівники Міністерства охорони здоров'я України та ін.).

4. Представники допоміжних служб лікувальних установ (кадро-іюго апарату, фінансової та юридичної служб, комп'ютерного забез­печення, реєстратури тощо).

5. Студенти медичних навчальних закладів.

69

6. Працівники системи обов'язкового та добровільного медичного страхування (фондів обов'язкового медичного страхування, страхових компаній тощо).

7. Працівники правоохоронних, контрольних і наглядових органів (органи внутрішніх справ, прокуратури, санітарно-епідемічної служ­би, антимонопольного комітету тощо).

Думається, що саме такий варіант класифікації здатен сутгєво сприя­ти адміністративно-правовому забезпеченню інституту лікарської таєм­ниці, оскільки враховує практично всю різноманітність можливих способів розголошення лікарської таємниці. Автор усвідомлює, що життя не стоїть на місці, і вся різноманітність проявів суб'єктів забезпечення лікарської таємниці сьогодення може не збігатися з такими ж показниками в подальшому. Тому в цьому випадку хоча б частково, але має втілюватись у життя принцип «випереджаючої рег­ламентації», за якого варто прогнозувати розвиток суспільних від­носин у сфері медичної діяльності і, як наслідок, пропонувати для законодавця доповнення суб'єктів збереження лікарської таємниці.

У цьому контексті автори наголошують на необхідності внесен­ня до переліку зазначених суб'єктів працівників системи обов'язко­вого та добровільного медичного страхування (фондів обов'язкового медичного страхування, страхових компаній тощо). На сьогоднішній день добровільне медичне страхування існує в Україні, його послуга­ми користуються заможні громадяни чи ті особи, які працюють на підприємствах, в установах чи організаціях, які вирішили (зна­йшли можливість) до «соціального пакету» своїх працівників внес­ти також і підвищений рівень медичного забезпечення. Добровіль­не медичне страхування - це розширення вибору для людини [3,42, 162,203].

Аналізуючи розвиток добровільного медичного страхування у країнах, де воно існує не один рік, слід на прикладі Європейського Союзу вказати таке. Ринок добровільного медичного страхування в державах, що входять до Європейського Союзу, неоднорідний, що пояснюється особливостями історичного розвитку, відмінно­стями у правилах і принципах організації систем охорони здоров'я, що забезпечують гарантоване медичне обслуговування населення, і розходженням адміністративних настанов. Ці чинники визначають пропоновані види добровільного медичного страхування, засоби, що витрачаються на нього, ступінь охоплення населення, типи страхуваль­ників, механізми встановлення страхових внесків, вибір критеріїв, політику, страхову допомогу, що надається, податкові пільги, адміні­стративні витрати, доступність страхування, наслідки створення рів­них умов і вплив страхування на свободу пересування [41, с 17]. 70

За цих умов у нашій державі, попри всю несхожість соціально-економічних, правових та організаційно-медичних основ добровіль­ного медичного страхування, значною мірою відображені загальні риси цього виду страхування. У контексті завдання забезпечення лі­карської таємниці, очевидно, що носіями такої інформації, крім медич­них працівників, стають також працівники страхової компанії, яка надала поліс добровільного медичного страхування (керівництво, офіс-менеджери, експерти та ін.), представники медичної установи, відповідальні за стосунки зі страховою компанією. Ці обставини і стали рушійною силою для внесення представників добровільного медичного страхування до переліку суб'єктів збереження лікарської таємниці.

Обов'язкове медичне страхування є більш складною правовою та соціальною категорією. Зараз ми є свідками активації як наукових до­сліджень, так нормотворчої роботи, присвячених цьому питанню. Серед науковців, праці яких присвячено цьому зрізу юридичного забезпечення медичної діяльності, слід назвати Я. М. Буздуган (правові та організаційні основи фінансового забезпечення охорони здоров'я в Україні) [20], В. В. Мачуського (правові основи страхової діяльно­сті) [92], Я. Ф. Радиша (медичне страхування як складова державного управління у сфері охорони здоров'я) [133], В. М. Юраха (фінансово-правові засади страхування в Україні) [199], В. Ю. Стеценко (загально­теоретичні та адміністративно-правові засади обов'язкового медичного страхування) [163].

Говорячи ж про нормотворчу діяльність, варто сказати про непросте прийняття базового закону, присвяченого проблематиці унормування обов'язкового медичного страхування. Серед законопроектів, наявних за цією темою, варто вказати такі [196, с 27-30].

1. Проект Закону «Про фінансування охорони здоров'я та медичне страхування» від 08.10.2003 р. № 3370 (подання М. Поліщука, Р. Бо-гатирьової).

2. Проект Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» від 12.12.2003 р. № 4505 (подання І. Франчука).

3. Проект Закону «Про загальнообов'язкове медичне страхування» під 27.01.2004 р. № 3370-1 (подання М. Добкіна, О. Морозова).

4. Проект Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне ме­дичне страхування» від 06.02.2004 р. № 4505-1 (подання І. Шурми).

5. Проект Закону «Про обов'язкове медичне страхування» від 16.06.2004 р. № 5655 (подання М. Добкіна, О. Морозова, В. Хомутинника).

6. Проект Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» від 09.02.2007 р. № 3155, внесений Я. М. Сухим, 11. Л. Денисовою, С В. Шевчуком, М. В. Мельничуком [49].

71

7. Проект Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» від 12.02.2007 р. № 3155-1, внесений С. С Буль­бою, Л. С Григорович, В. Г. Карпуком, Л. В. Стасів) [50].

Особливістю сучасного нормотворчого процесу в Україні є те, що, на жаль, кількість не переходить у якість. На сьогодні жоден із проек­тів не став законом. У одній із своїх праць ми зазначали, що серед проблем, що супроводжують процес нормотворення у сфері охорони здоров'я, вирізняють такі:

• недостатньо виражена державна політика у сфері охорони здо­ров'я населення, зокрема її законодавчого забезпечення;

• відсутність науково обґрунтованої стратегії законотворчої діяль­ності у сфері охорони здоров'я;

• низька активність суб'єктів законодавчої ініціативи у сфері ме­дичної правотворчості;

• складність проходження законопроектів про охорону здоров'я у Верховній Раді України;

• відсутність спеціалістів, які мали би необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині;

• відсутність певної соціально необхідної координації в діяльності представників правової та медичної науки і практики;

• недостатнє врахування міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров'я і неефективне використання позитивного закордон­ного досвіду в регулюванні медичної діяльності;

• нечіткість правової бази у сфері охорони здоров'я, законодавчі колізії та проблеми, що виникають на практиці, коли норми двох чи більше правових актів по-різному регламентують суспільні відносини у певній частині медицини;

• надмірна розпорошеність норм щодо охорони здоров'я по всьому українському законодавству [166, с 96-98].

Важливим у контексті забезпечення правомірного існування ме­дичної інформації є забезпечення її збереження та нерозповсюдження з боку різноманітних сторін, причетних до функціонування системи обов'язкового медичного страхування. Автори переконані, що воно найближчим часом буде запроваджено у нашій країні. Поняття лікарської таємниці містить елементи і службової таємниці, оскільки доступ до такого роду відомостей обмежений і мати їх у своєму розпорядженні можуть тільки особи через виконання своїх професійних медичних чи інших обов'язків (або прирівняні до них за законом особи). Тут же необхідно вказати, що відомості, складові лікарської таємниці, є також персональними даними, оскільки належать до фактів, подій та обста­вин приватного життя, можуть складати особисту або сімейну таєм-

72

ницю, а також дозволяють ідентифікувати особу громадянина. Це є більш, ніж вірогідним в умовах функціонування обов'язкового медич­ного страхування, де особа людини, котра отримує медичну допомогу (застрахована особа), з усіма її персональними і медичними даними, стає максимально відкритою. Проте незалежно від віднесення лікар­ської таємниці до тієї або іншої категорії конфіденційної інформації, законодавець повинен установити для особи, яка є суб'єктом правових відносин у сфері медичного страхування, певні гарантії, що передовсім пов'язані з кореспондуючим обов'язком для інших осіб - спеціалістів системи обов'язкового медичного страхування, передбачити спеціаль­ний режим захисту такого роду інформації.

Отже, виокремлюється адміністративно-правова проблема, що під­лягає вирішенню в системі функціонування обов'язкового медичного страхування,- це розроблення режиму захисту, оброблення і правил використання інформації, що лежить в основі лікарської таємниці.

На регіональному рівні (областей та районів України) реалізація вимог з оброблення і захисту конфіденційної інформації особливо важлива, оскільки на цьому рівні є, як мінімум, три аспекти діяльно­сті, в результаті яких система обов'язкового медичного страхування отримуватиме конфіденційну інформацію, зокрема відомості, що є складовими лікарської таємниці:

1) ведення реєстру застрахованих;

2) здійснення взаєморозрахунків між страховими медичними ком­паніями і лікувально-профілактичними установами за надані медичні послуги [188, с 284-286];

3) ведення взаєморозрахунків між страховими фондами областей та районів.

Вся ця інформація повинна буде зберігатись і оброблятись в авто­матизованому вигляді. При цьому обмін нею з суб'єктами медичного страхування в рамках корпоративної мережі буде проводитися за до­помоги автоматизованих каналів зв'язку. Це обумовлює необхідність ігакористання засобів захисту інформації відповідно до вимог чинного шконодавства. Можливо, як заходи доцільно запропонувати шиф­рування інформації через застосування відповідних закритих ключів, використання яких робить інформацію абсолютно недоступною для ііеакредитованих суб'єктів комп'ютерної мережі.

У цьому контексті адміністративно-правовими заходами, що сприя­тимуть мінімізації можливості несанкціонованого розголошення лі­карської таємниці, можуть стати такі:

- обов'язковість сертифікації засобів захисту інформації, що містить нідомості, складові лікарської таємниці;

73

- обов'язкове ліцензування діяльності, пов'язаної із застосуванням засобів захисту інформації для організацій всіх організаційно-право­вих форм, залучених до процесу супроводження обов'язкового медич­ного страхування.

Отож, практично будь-яка інформація, що стосується особи застра­хованого та циркулює в системі обов'язкового медичного страхування, повинна бути забезпечена необхідним рівнем захисту. Засоби захис­ту, які при цьому будуть використовуватися, підлягають обов'язковій сертифікації. Діяльність фондів медичного страхування із засто­сування засобів захисту інформації підлягає обов'язковому ліцен­зуванню.

Для оптимізації функціонування системи захисту інформації всі учасники корпоративної мережі обов'язкового медичного страхуван­ня повинні бути пов'язані договірними відносинами. Відповідно до цього, захищені корпоративні мережі мають будуватися за багаторів­невим принципом. У системі першого рівня міститься загально­державний фонд обов'язкового медичного страхування; другого рівня -обласні фонди; третього - районні підрозділи.

У цілому ж слід зазначити, що принцип невтручання в особисте і сімейне життя людини передбачає для кожного члена суспільства гаран­товану державою можливість контролювати збір та оброблення інфор­мації про власне приватне життя. Зрозуміло, що відповідно до цього, зако­нодавство встановлює достатньо детальну регламентацію до держав­них органів, що мають право збирати та обробляти інформацію про громадян. Такі вимоги встановлюються у спеціальних і галузевих законах, корпоративних нормах. Персональні дані не можуть бути використані з метою заподіяння майнової та моральної шкоди грома­дянину, зменшення чи обмеження реалізації прав і свобод громадянина України. Обмеження прав громадян України на основі використання інформації про їхнє соціальне походження, расову, національну, мовну, релігійну, партійну належність чи майновий, посадовий стан заборонено та карається відповідно до кримінального чи адміністративного зако­нодавства. Кожен має право знати: ким, коли збирається інформація про нього, ким, як і з якою метою вона буде використана [90, с 169].

І, насамкінець, у рамках цього підрозділу праці необхідно зупи­нитися на необхідності збереження інформації, яка лежить в основі лікарської таємниці, в системі використання комп'ютерної техніки в самих лікувально-профілактичних закладах. Сьогодні проблема тех­нізації надання медичної допомоги, роль лабораторно-інструментальних методів дослідження у правових відносинах системи «лікар — пацієнт» є предметом багатьох досліджень [53, 65, 70, 80, 181]. Абсолютно

74

слушною слід уважати думку С В. Бондаренка, який зазначає: «Проблема забезпечення лікарської таємниці сьогодні постає з новою гостротою. Якщо донедавна для того, щоб отримати доступ до конфі­денційної медичної інформації, необхідно було якимось чином отри­мати історію хвороби пацієнта, яка зберігалась або в реєстратурі, або на руках, то зі створенням електронних баз даних проблема набуває цілком нового аспекту» [18, с 229]. Поряд із заходами, спрямованими на захист конфіденційної інформації в системі обов'язкового медич­ного страхування, близькі за спрямованістю, але дещо інші за адміні­стративно-правовими механізмами втілення в життя, є проблеми за­хисту комп'ютерної інформації. Прикладами цього є:

- електронні історії хвороби, що їх дедалі частіше заводять у медич­них закладах;

- результати рентгенологічних, біологічних, лабораторних, УЗД та інших технічних досліджень;

- особисті архівні матеріали лікуючих лікарів, що стосуються хворих - пацієнтів даних лікарів;

- електронні дані реєстратур лікувально-профілактичних закладів тощо.

Обмін медичними даними між лікарнями, медичними установами та органами управління охорони здоров'я за допомоги мережі Ін-тернет теж потенційно є небезпечним з позицій несанкціонованого доступу. При цьому небагато замислюються над тим, що будь-яка персоніфікована інформація, тим паче така особиста, як дані історії хвороби в електронному вигляді, можуть стати об'єктом правопору­шення. Передумови до цього:

- легкість отримання інформації, оскільки у створюваних медич­них комп'ютерних програмах мало уваги приділяється захисту від несанкціонованого доступу;

- легкий доступ до комп'ютерних мереж (не потрібно складного устаткованім, окрім комп'ютера);

- складність ідентифікації особи у випадках розкрадання інформації. Бази даних на пацієнтів здебільшого не захищені паролями від входу і не­достатньо часто зберігаються на випадок технічної відмови [34, с 323].

Водночас варто вказати, що заборона не повинна бути заради за­борони. Все повинно бути оптимізовано. «Зовнішня та внутрішня ін­формація мають бути оброблені так, щоб були дотримані не тільки конфіденційність, а й законність вимог тих, хто її потребує, для за-оезпечення послугами пацієнтів та цілих організацій» [190, с 241].

Підсумовуючи, варто вказати, що проблематика суб'єктів збережен­ня лікарської таємниці є важливою складовою адміністративно-правового

75

забезпечення всього інституту лікарської таємниці в нашій державі. Класифікація зазначених суб'єктів, основні засади її побудови, у по­єднанні з особливостями захисту інформації в різних медичних си­стемах, як видається, здатні допомогти в реалізації основного завдання збереження лікарської таємниці - забезпечення прав, свобод і закон­них інтересів пацієнтів.

2.2. Правомірне розголошення

лікарської таємниці: критерії допустимості

та адміністративно-правові засоби забезпечення

Людина існує не сама по собі, вона є соціальною істотою, яка постійно вступає в комунікативні зв'язки з суспільством. Керуючись цим, а також розуміючи, що пріоритетом будь-якої демократичної держави є всебічне сприяння у забезпеченні прав, свобод і законних інтересів громадян [48, 108, 118, 151], все ж слід указати, що це не є абсолютною категорією. Іноді мають місце випадки, коли з усією очевидністю постає питання стосовно співвідношення індивідуального та колективного (суспільного). Частими є випадки, коли пріоритетним є індивідуальне, але непоодинокими з позицій як норм права, так і мо­ралі є доцільність більшої уваги до загальносоціальних інтересів.

Не є у цьому розумінні винятком і сфера медичної діяльності. Обставини, що актуалізують проблематику співвідношення приват­ного і загальносоціального у сфері адміністративно-правового забез­печення медичної діяльності, такі:

- військово-медична практика, що нерідко ставить питання мо­рально-етичного і правового характеру, скажімо, стосовно винесення поранених із поля бою (кого раніше - тяжкопоранених із мінімальними шансами на виживання чи легкопоранених) [66, 93, 182];

- масові захворювання людей епідемічного характеру, коли по­стає питання першочерговості надання медичної допомоги;

- техногенні аварії та катастрофи, коли кількість одночасно по-страждалих значно перевищує оперативні можливості надання швид­кої та невідкладної медичної допомоги;

- фінансування витрат на медичну допомогу, де нерідкими є питання першочерговості та пріоритетності фінансування звичних медичних заходів, які є недорогими, але такими, що не одне десятиріччя демон­стрували свою ефективність, чи таких, які є новими, дороговартісними, але більш ефективними.

76

Тож нерідкими є прийняття управлінських і правових рішень на користь соціальних інтересів. Тому що ціною питання є життя і здоров'я багатьох людей, що в сучасному розумінні є складо­вою забезпечення національної безпеки. Також у контексті такого бачення зіставлення окремого та загального не можна не сказати про комплексну проблему зловживання правом [28, 78, 104, 117, 160, 176].

Зловживання правом може мати місце у багатьох сферах суспіль­ного життя, не є винятком і медична діяльність. Гіпертрофований підхід до прав пацієнта, необхідності їх забезпечення та сприяння в реалізації з боку державних і комунальних установ нерідко призво­дять до «перекосів» у політиці держави у сфері охорони здоров'я. Саме тому з позицій адміністративного права є важливим розроблення механізмів, які здатні комплексно, з урахуванням усіх обставин, знайти оптимальний вихід у проблемних ситуаціях медичного забезпечення громадян, коли з усією гостротою постає питання вибору.

Все зазначене безпосередньо стосується до проблеми, що роз­глядається в рамках нашого дослідження. Інститут лікарської таєм­ниці не є абсолютним. В іншому випадку, коли обов'язок зберігати конфіденційну медичну інформацію був би 100%, без жодних ви­нятків, на переконання автора, з усією гостротою постали б пи­тання:

- надання медичної допомоги особам, які перебувають у комі чи іншому стані, що впливає на їхню свідомість;

- розслідування правопорушень, що супроводжуються завданням шкоди здоров'ю особи;

- інформування населення про масові отруєння громадян, з метою припинення епідемії та недопущення (мінімізації) зараження нових громадян тощо.

Оскільки шкода від подібних наслідків очевидна, вона потенційно перевищує шкоду від розголошення лікарської таємниці, то на рівні ін­дивідуального сприйняття, на переконання автора, можуть мати ви­падки відходу від необхідності збереження у таємниці інформації, яка і об'єктом лікарської таємниці. Утім, варто ці випадки максимально унормувати, тобто визначити їх перелік у чинному законодавстві.

Основний документ у системі медичного законодавства - Основи ілконодавства України про охорону здоров'я містять дві статті, при-свячені проблематиці лікарської таємниці. Мова йде про статті 48 та 78. У першій із них, що має назву «Лікарська таємниця», зокрема, ска-ілпо: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з вико­нанням професійних або службових обов'язків стало відомо про

77

хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відо­мості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у ви­падках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта» [106].

Тобто, ми бачимо, що, на жаль, стаття не містить адекватних по­ложень, присвячених питанням розголошення лікарської таємниці, критеріям правомірності такого розголошення тощо. Відсильна норма про «... крім передбачених законодавчими актами випадків» здава­лося б, повинна свідчити про наявність в інших законах положень, які відображали би критерії правомірності розголошення лікарської таєм­ниці та перелік самих таких випадків. Стосовно ж другої частини цієї статті, то, аналізуючи її зміст, варто вказати, що принципово мова йде про три важливі питання, дотичні до потенційного розголошення лікар­ської таємниці:

1) навчальний процес;

2) науково-дослідну роботу;

3) публікації у спеціальній літературі.

Ми розуміємо, що прогрес у медицині неможливий без оприлюд­нення певних результатів науковій громадськості. Лише таким чином можна отримати нові науково обґрунтовані результати, що справді зможуть покращити лікування хворих і, як наслідок,- реалізацію їхніх прав, свобод і законних інтересів. Головна обставина, що має чітко виражений правовий, у переважній більшості адміністративно-пра­вовий характер,- це те, щоби суспільна користь не досягалась обме­женням (порушенням) прав інших людей, коли про це чітко не вказано у чинному законодавстві.

Але водночас ми чітко розуміємо, що весь перелік складів пра­вопорушень, дотичних до лікарської таємниці, скласти досить непросто, тому на порядку денному обґрунтовано стоїть питання щодо фор­мулювання базових принципів, чільних засад, на яких повинна бу­дуватися система правомірного розголошення лікарської таємниці, чи, іншими словами, вилучення положення про необхідність збере­ження у таємниці медичної інформації.

Своєю чергою, продовжуючи стосовно Основ законодавства Украї­ни про охорону здоров'я та лікарську таємницю, зазначмо, що серед професійних обов'язків медичних і фармацевтичних працівників (ст. 78) міститься і обов'язок дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю. З одного боку, це пози-

78

тив, з іншого,- без конкретизації стосовно механізму забезпечення, ішлучень із цього принципу, такий обов'язок певною мірою є декла­ративним.

Розголошенням лікарської таємниці є навмисне чи необережне опри­люднення медичним працівником відомостей, що становлять лікар­ську таємницю, без дозволу пацієнта, в результаті чого вони стали надбанням сторонніх осіб чи хоча б однієї особи [99, с 113]. Проте, коли ми говоритимемо про нормативно-правові підстави для такого кроку, то порушення чинного законодавства не буде. Мало того, оскіль­ки ми знаємо про загальнообов'язковий характер правових приписів, інання вилучень із принципу збереження лікарської таємниці стане дороговказом у складних ситуаціях і для пацієнта.

У контексті проблематики правомірного розголошення лікар­ської таємниці вважаю за доцільне зупинитися на висвітленні таких

питань:

1) аналіз найбільш типових можливих випадків несанкціонованого розголошення лікарської таємниці;

2) пропозиції загальних підстав, на яких має базуватися пошук способів визначення правомірності розголошення лікарської таємншіі;

3) пошук оптимального визначення та адміністративно-правової класифікації випадків правомірного розголошення лікарської таємниці.

Перше. Для того, щоб запропонувати кращі зразки норм права, які регулювали би випадки правомірного розголошення лікарської та-(мниці, видається за доцільне вказати на «болючі пункти», себто ті иипадки, коли ймовірним є порушення конфіденційності медичної інформації.

Багато написано і сказано про заборону професійних розмов, що містять лікарську таємницю, у присутності сторонніх осіб - у коридо­рах, холах, за банкетним столом, у громадському транспорті та ін. На жаль, ми нерідко стаємо невільними свідками розголошення до­сить особистої медичної інформації. Варто прислухатися до розмови студентів у міському автобусі, де є змога дізнатись, у кого хірурги виявили неоперабельний рак шлунку, коли оперували з приводу раку матки або позаматкової, «кримінальної» вагітності, та багато іншого.

Повчальний приклад розголошення лікарської таємниці наво­дить Л. Андреев у розповіді «Жили-були». У палаті, де спав, а точніше, удав сплячого хворий Лаврентій Петрович, студенти в розмові між гобою обмовилися про те, що одному з хворих, отцеві-диякону, жити пі шилося недовго. Цю таємницю Лаврснтій Петрович розкрив дияконові у хвилини озлоблення на весь світ і на життєрадісного сусіда. Жор-

79

стокість Лаврентія Петровича викликає гнів і засудження. Але заду­майтеся, хто дав у руки злій людині страшну зброю правди? [105, с 203]. Нерідкими є факти розголошення інформації по телефонному дзвін­ку. Особи, які цікавляться станом здоров'я, а чи навіть самим фактом перебування на лікуванні тієї чи іншої особи, частіше це роблять із гуманними цілями - дізнатися про наявні проблеми, запропонувати допомогу тощо. Найчастіше, це родичі, знайомі, колеги по роботі чи навчанню. Проте, на жаль, непоодинокими є інші випадки:

- отримання інформації від потенційних злочинців, яким необхідна інформація про факт перебування особи на лікуванні;

- особи, які не є учасниками розмови, як з однієї (лікарня) сторони, так і з іншої (співрозмовник) можуть отримати конфіденційну медичну та іншу особисту інформацію;

- у сучасних умовах реальним є налагодження системи несанкціо­нованого прослуховування телефонів певних осіб.

У виданні, присвяченому проблематиці біомедичної етики, О. М. Ор­лов наводить приклад, відповідно до якого з онкологічного диспансеру виписалася хвора С, прооперована з приводу раку яєчника в запущеній стадії. Лікарка перед випискою запропонувала пацієнтці оптимістичну версію діагнозу, яка не відповідала тяжкості хвороби. Вийшовши з лікарні, С. зателефонувала з автомата цій лікарці. Представившись родичкою хворої, вибачившись, що вона не змогла прийти на виписку, попросила сказати всю правду про хворобу «сестри». І лікарка повідо­мила справжній діагноз. Душевна криза хворої була такою глибокою, що вона не знайшла в собі сили побачитися з дітьми і чоловіком. У відчаї вона кинулася під машину, а лікарку, звинуватили за криміналь­ною статтею «доведення до самогубства» [105, с 203].

Принцип конфіденційності є принципом надання медичної допо­моги, принципом біоетики. Утім, він може розглядатись як правовий звичай, оскільки знаходить своє логічне завершення у статті Основ законодавства України про охорону здоров'я. Природно, що межа між етичним трактуванням і юридичним застосуванням цього прин­ципу дуже гнучка. Визначити її можна, спираючись на концепцію прав людини в інтерпретації кожного конкретного випадку. Вказана стаття, як відомо, регламентує діяльність медичних та інших праців­ників, яким може бути відомою конфіденційна медична інформація.

Як відомо, чимало людей виявляють іноді зайву зацікавленість персональною інформацією, яку пацієнт розкриває лікареві. Ця інфор­мація традиційно, етично і юридично характеризується конфіденцій­ністю. Лікарі зобов'язані утримуватися від розголошення (оприлюднен­ня) інформації, отриманої від пацієнтів, і проявляти достатні запобіжні

80

засоби, аби гарантувати, що така інформація не буде доступна для тих, хто не має до неї професійного стосунку.

Відсутність єдиних норм регулювання доступу до конфіденційної інформації є проблемою як для медичних установ, так і для тих, хто формує політику охорони здоров'я. Юридичні норми захисту конфі­денційності не можуть бути рівними тим цінностям, можливостям або межам конфіденційності, які позначені чинним законодавством [110, с 327].

Вказані автори наводять два цікаві випадки, які торкаються пра­вомірності нерозголошення лікарської таємниці.

1. 61-річний чоловік діагностований з метастатичним раком про­стати. Він відмовляється від гормональної терапії та хіміотерапії. Він вимагає, щоб його лікар не повідомляв його дружині, каже, що він і сам не має наміру повідомити її про це. Наступного дня дружина дзвонить, щоб запитати щодо здоров'я свого чоловіка.

2. 32-річний чоловік діагностований з пресимптоматичною хворо­бою Хантінгтона. Це - аутосомно-домінантна генетична хвороба (шанс передачі гена і хвороби потомству становить 50 відсотків). Він повідомляє свого лікаря, що не хоче, аби його дружина, з якою він недавно одру­жився, знала про захворювання. Лікар знає, що дружина прагне мати дітей.

Як можуть бути вирішені ці ситуації в єдності етичного та юридич­ного підходу на основі принципів прав людини?

У першому разі, лікар не повинен повідомляти дружині діагноз чоловіка, тоді як дружина має моральне право знати про стан чоловіка, який, звичайно, зачепить і її. Повідомити її - це обов'язок її чоловіка. Лікар, будучи стурбований ситуацією, все одно не може піти на роз­голошення, тому що зобов'язання поважати права його пацієнта пе­реважає можливу шкоду для дружини від незнання діагнозу її чоловіка. Водночас лікар повинен переконати чоловіка самого розповісти дру­жині про свій стан.

У другому випадку є більше підстав для повідомлення діагно­зу дружині пацієнта. Але, передусім, лікар повинен докласти сер­йозних зусиль, щоб переконати чоловіка поквапитися обговорити питання з дружиною для пошуку оптимальної генетичної рекомен­дації. У цьому випадку дружина - також пацієнт, і лікар може умо­вити її серйозно поговорити з чоловіком щодо його здоров'я та їхніх планів щодо народження дітей. Ризик шкоди майбутнім дітям ви­сокий (50 відсотків), але цей ризик статистичний. Немає ніякої гарантії, що порушення конфіденційності захистить будь-якого ін­дивідуума. Але ризик нанесення шкоди шлюбу і, можливо, май-

81

бутнім дітям робить необхідним розкриття наявної інформації [110, с. 327-328].

Вказані питання вирішувалися насамперед виходячи з принципів біоетики, а не права. До речі, як видається, біостика є тим містком, який з'єднує між собою медицину та права особи. Численні праці з цієї проблематики підтверджують актуальність саме такого розуміння [75, 77, 95, 97, 150, 154]. Актуальність етико-правових проблем су­часної медичної діяльності загострюють такі обставини:

а) менталітет народу (пріоритет волі, а не свободи; традиційний правовий нігілізм; зіставлення моральності й закону);

б) недосконалість правової бази охорони здоров'я і медицини;

в) етико-правова безграмотність як населення, так і самих медич­них працівників.

Хворобливий перехід до ринкової, демократичної системи зумо­вив великі етичні втрати. Сучасне суспільство, особливо його молоде покоління, характеризують такі негативні моменти, як втрата етичних ідеалів, зміна пріоритетів цінностей, відсутність духовного виховання тощо. Постає питання: Наскільки застосовні гуманістичні ідеали гіп-пократової етики, продовжені великими гуманістами-лікарями XIX і XX століть, до сучасної медицини? Нагадати ці ідеали, допомогти у формуванні етичних якостей і культури майбутнього фахівця є основ­ним завданням біомедичної етики як навчальної дисципліни [6, с 277].

Виходячи з цього, керуючись формально-юридичним аспектом ро­зуміння цієї проблеми, вихід із раніше наведених двох проблемних ситуацій, як видається, мав би бути іншим. Тобто, варто було б не вирішувати питання керуючись особистим переконанням лікаря (чи авторів статті), а все ж таки орієнтуватися на вимоги чинного законо­давства. Так, вони іноді не збігаються з вимогами моралі, етики, біоетики. Але це закони, вони забезпечені силою державного примусу і є найдосконалішими на сьогоднішній день джерелами права.

Даючи визначення неправомірному розголошенню лікарської таємниці, говорять про умисно чи необережно здійснене без необ­хідності та явної згоди пацієнта чи інших зацікавлених осіб розпо­всюдження медичним працівником відомостей про хворобу, інтимне та сімейне життя хворого, які можуть дискредитувати його в очах оточення, спричинити моральні страждання, погіршити стан здо­ров'я, призвести до інших тяжких наслідків. Лише медичний пра­цівник, на жаль, перерахований у цьому випадку серед суб'єктів потенційно можливого неправомірного розголошення лікарської таєм­ниці. Ми все ж таки повинні проводити паралель: хто є суб'єктом збереження медичної інформації, свідомим чи несвідомим її носієм,

82

той потенційно і може стати суб'єктом неправомірного розголошен­ня лікарської таємниці.

Друге. Пропозиції загальних підстав, на яких має базуватися по­шук способів визначення правомірності розголошення лікарської таєм­ниці. Важлива ситуація, на яку варто звернути увагу,- це розроблення адміністратіївно-правовнх механізмів, за яких розголошення медич­ної інформації у робочих (внутрішніх) цілях не буде правопорушенням і мінімізуватиме подальше зовнішнє вільне розповсюдження інфор­мації про пацієнта. Заслуговує на увагу вирішення цього питання російськими колегами, які в листопаді 1994 р. затвердили «Етичний кодекс російського лікаря», де визначили підстави, за яких розголо­шення лікарської таємниці не є злочином. Це:

- розголошення лікарської таємниці з метою професійних консуль­тацій;

- з метою проведення наукових досліджень, оцінювання ефективно­сті лікувально-оздоровчих програм, експертизи якості медичної до­помоги та навчального процесу;

- коли у лікаря немає іншої можливості попередити спричинення значної самому пацієнту або оточенню;

- за рішенням суду [45, с 140].

Цікаву інформацію наводить А. В. Шапошников стосовно забез­печення лікарської таємниці у Великій Британії. Генеральна медична рада цієї країни у 1991 р. переглянула й підготувала доповнення до керівних документів із професійної поведінки, в яких, зокрема, записано: «Лікарі зобов'язані не розкривати жодної інформації про особу, яку вони отримали у процесі своєї професійної діяльності прямо чи побічно від пацієнта. Смерть пацієнта не позбавляє лікаря обо­в'язків зберігати конфіденційність». Ця ж рада визначила список ви­нятків із загального правила:

1) згода хворого на розголошення інформації;

2) обов'язок розкриття на суді;

3) інформація про особливо небезпечні інфекції;

4) інформація про побічні дії ліків, аборти, пологи, смерть, нещасні випадки на роботі;

5) розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

6) розголошення в суспільних інтересах;

7) надання інформації іншим медичним працівникам задля ліку­вання хворого;

8) для наукових цілей і процесу навчання;

9) органам охорони здоров'я.

83

Особливо відзначається: обов'язки лікаря в розслідуванні зло­чинів; під час їхньої роботи у в'язницях, в армії та на флоті; відомості про ВІЛ-інфекцію і венеричні хвороби [191, с 42-43].

З позицій запозичення передового іноземного досвіду виникають питання стосовно трьох пунктів:

- розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

- розголошення в суспільних інтересах;

- органам охорони здоров'я.

У першому випадку слід вказати, що ніяк не завжди пацієнти під­тримують гарні позитивні стосунки з родичами. І, по-друге, не зовсім зрозуміло, що означає термін «на користь пацієнта». Хто визна­чає таку користь? Лікар? А чому, на якій підставі? Все ж таки, краще, ніж сам пацієнт, навряд чи хтось зможе сказати, що для нього краще. А ось коли у пацієнта буде недостатньо знань стосовно меди­цини для прийняття остаточно рішення про згоду на медичне втру­чання, він має право звернутися до лікаря, навіть делегувати йому право стосовно обрання варіанта лікування. Має право, але не зобо­в'язаний.

Розголошення в суспільних інтересах теж не може бути абсолютною обставиною, на яку необхідно звернути особливу увагу. Ми раніше висловлювали думку, що абсолютизація прав, свобод і законних інтересів особи порівняно з інтересами суспільства та держави теж не завжди є оптимальною. Але й інший ухил - повний пріоритет ін­тересів суспільства над інтересами окремо взятого індивіда теж не може сприйматись як ідеал. Мабуть, має бути або певна конкрети­зація в юридичному документі, або делегування такого права на вирішення спірної ситуації певному органу (громадському чи дер­жавному).

Цікавим видається досвід Російської.Федерації. У контексті пра­вомірності розголошення лікарської таємниці це обумовлено великою кількістю причин, основними з яких можуть уважатися:

- спільна історія, яка проявляється, зокрема, у спільній історії ме­дицини;

- єдине медичне законодавств зокрема у більшій частині XX ст.;

- схоже домінування держави над людиною, що мало місце і у сфері медичної діяльності;

- подібні патерналістські підходи до правового регулювання від­носин між лікарем і пацієнтом.

Частина 4 ст. 61 Основ законодавства РФ про охорону здоров'я громадян передбачає можливість надання відомостей, що становлять

84

лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного пред­ставника у таких випадках:

1) для обстеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан виразити свою волю;

2) за загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень;

3) за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв'язку з прове­денням розслідування або судовим розглядом;

4) у разі надання допомоги неповнолітньому віком до 15 років для інформування його батьків або законних представників;

5) за наявності підстав, що дозволяють уважати, що шкоду здоров'ю громадянина спричинено в результаті протиправних дій.

Суб'єктами розголошення відомостей у перелічених випадках є, передовсім, лікарі. Істотною хибою аналізованої статті є від­сутність вказівок на те, кому саме може передаватися медична персо­нальна інформація (за винятком п. З ч. 4 ст. 61). Непряма вказівка на обмеження кола таких осіб містить ч. 5 ст. 61 Основ, що передбачає відповідальність за розголошення медичної таємниці тими, кому вона довіряється, вилучаючи таким чином засоби масової інформації з кола конфідентів. Проте, видається за доцільне чітко окреслити коло таких осіб стосовно кожного випадку вилучень із принципу недотор­канності медичної таємниці. Отже, надання відомостей, складових медичної таємниці, в недобровільному порядку можливе для об­стеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан вира­зити свою волю. У цьому випадку інформація, складова лікарської таємниці, довіряється або лікареві, групі лікарів, медичним праців­никам або суду в указаних законом випадках. Як підставу переказу медичної інформації, її розголосу Закон передбачає як фізичні (кома, параліч і под.), так і психічні нездужання, що позбавляють особу можливості виразити волю з приводу медичного обстеження і ліку-иання [57, с 145].

Варто підтримати правильність позиції стосовно можливості роз­голошення лікарської таємниці у випадках загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень, а також за шпитом органів дізнання, прокурора і суду у зв'язку з проведенням розслідування або судовим розглядом. Обставина, на яку варто звер­нути увагу,- це необхідність, у плані запозичення українськими за­конодавцями, чіткого визначення формальних підстав (на підставі офіційного запиту, підписаного визначеною посадовою особою, з обо­в'язковим зазначенням причин необхідності отримання такої інформації).

85

М. Герасименко наголошує: «Необхідно звернути увагу на обо­в'язковість виконання лікарями норми закону, відповідно до якої пацієнтам має бути підтверджена гарантія конфіденційності ві­домостей, що передаються (про що лікарі нерідко забувають)» [29, с. 151].

Переходячи до українських реалій стосовно винятків із обов'яз­ковості дотримання лікарської таємниці, варто сказати, що, на жаль, чинне законодавство не містить систематизованого переліку випадків, коли розголошення лікарської таємниці не є порушенням норм права. Тому варто проаналізувати думки українських науковців стосовно вказаного питання. Багато науковців акцентують лише на питаннях психіатричної практики. Ми далі у праці зупинимося на цьому питанні, проте зараз висловимо певні зауваження.

По-перше, мова йде про те, що винятки з принципу нерозго-лошення лікарської таємниці - це не лише психіатрична практика.

По-друге, з позицій формальної логіки, про правомірне розголошен­ня лікарської таємниці мова може йти у випадках такого розголошення, коли на це немає необхідності отримувати згоду пацієнта. Тому це, як видається, і є основною ознакою правомірного розголошення. В інших випадках, коли сама особа дає на це згоду,— це розголошення конфіденційної медичної інформації, але воно не має характеру пра­вомірного розголошення в класичному розумінні. Це — реалізація права будь-якого пацієнта, і тільки тоді медичні та інші працівники можуть порушити принцип лікарської таємниці. Але, знову ж таки, повторімо: класичне розуміння правомірного розголошення лікарської таємниці базується на іншому,- це розголошення без необхідності щось узгоджувати з пацієнтом.

Більш системно підійшла до питання про розголошення лікарської таємниці, коли це має правомірний характер, І. Я. Сенюта, яка, про­аналізувавши чинне законодавство, зазначає таке.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме:

- в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України);

- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочи­нам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України);

86

- при медичному обстеженні осіб, які подали заяву про реєст­рацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров'я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їх сімейного та особистого життя (ст. ЗО Сімейного кодексу України);

- в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта чи коли пацієнт перебуває у непритомному стані, інформують членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого (ч. З ст. 39 Основ законодав­ства України про охорону здоров'я) [149, с 196-197].

Далі цитованим автором наводиться ще низка вилучень із прин­ципу нерозголошення лікарської таємниці, які свідчать про наявність у певних законах саме таких положень, і свідчать про комплекс­ний характер роботи, проведеної автором під час дослідження вка­заної проблематики. Варто детальніше зупинитися на деяких із них, а саме:

- на нормах Конституції України, де, на думку І. Я. Сенюти, міс­тяться винятки із принципу нерозголошення лікарської таємниці. Йдеться про такі:

а) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України);

б) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку... (ч. З ст. 34 Конституції України);

- на нормах «медичної конституції України», тобто Основ законо­давства України про охорону здоров'я, де вказано, що «...в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієн­та чи коли пацієнт перебуває у непритомному стані, інформують чле­нів сім'ї або законного представника пацієнта...» (ч. З ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Перше. Щодо Конституції України. Не слід забувати, що Основ­ний Закон країни має передовсім правовстановлювальний характер стосовно окремо взятої особи. Права та свободи людини є осердям Конституції України, її стрижнем. За всієї важливості інших положень, вони (керуючись основним призначенням держави щодо забезпечення прав і свобод людини) мають похідний характер. Тому абсолютно праві автори підручника з конституційного права, коли стверджують: «Оскільки людину називають найвищою соціальною цінністю в державі, норми конституційного права передусім врегульовують су­спільні відносини, які виникають з огляду на закріплення основ пра­вового статусу громадян» [187, с 11].

87

Тому, аналізуючи статті 32 та 34 Основного Закону країни, слід вказати, що І. Я. Сенютою тут не враховано таких чинників:

- у ст. 32 Конституції України йдеться про те, що «Не допуска­ється збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» [71]. Тобто, ми бачимо, що мова йде насправді не про будь-які випадки, коли йдеться про інтереси національної безпеки, економічний добробут та права людини, а лише про ті, які прямо пе­редбачені законом;

- у ст. 34 Конституції України йдеться не про випадки право­мірного розголошення лікарської таємниці, а навпаки, про обмеження прав людини на вільне поширення інформації. Текст Основного Закону країни у ст. 34 формулюється таким чином: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, тери­торіальної цілісності або громадського порядку...» [71]. Іншими сло­вами, ніяк не можна погодитись із внесенням цієї статті до переліку винятків із лікарської таємниці.

Ідея Конституції нашої держави інша. У період формування в Ук­раїні правової держави відбувається реформування всієї правової си­стеми. Сучасне уявлення про правову державу невід'ємно пов'язано з наявним функціонуванням громадянського суспільства. У ньому людина стає повноправним суб'єктом - учасником усіх суспільних відносин, в яких проблеми громадянина мають вирішуватися з пріо­ритетом його прав і свобод. Обов'язок держави - створювати умови для реалізації його інтересів. Для цього Конституція і закони вводять громадянина у сферу свого регулювання, і держава повинна захищати його, забезпечувати умови вільного доступу до всіх інститутів влади і гарантувати недоторканність приватноправових відносин громадян [147, с 201].

Друге. Щодо Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян. У ст. 39 вказано, що в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта чи коли пацієнт перебуває в непритомному стані, інформують членів сім'ї або закон­ного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого [106]. Але чи може це вважатися критерієм правомірності розголо­шення лікарської таємниці? На наше переконання - ні. Це - фено­мен «неправда заради користі», коли пацієнтові надають неповну інформацію, щоб не погіршити при цьому той стан здоров'я, який

88

є на теперішній час. Але ж до винятків із лікарської таємниці це також не має стосунку.

С. Сахацький звертає увагу на забезпечення санітарно-епідеміч­ного добробуту населення і, як наслідок, на можливість відходу в цьому зв'язку від принципу збереження конфіденційної медичної та­ємниці. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про захист насе­лення від інфекційних хвороб» та п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» лікарська таємниця може стати доступною за загрози розповсюджен­ня інфекційних захворювань, ухилення від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку. Отже, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміо­логічної служби особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворі на небезпечні для оточення інфекційні хвороби або особи, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, можуть бути усунуті від роботи, навчання або відвідування дошкільних закладів [144].

Третє. Вирішуючи питання щодо винятків із загального прин­ципу збереження лікарської таємниці, варто почати з визначення. На нашу думку, під правомірним розголошенням медичної таємниці необхідно розуміти право суб'єкта збереження лікарської таєм­ниці розголошувати конфіденційну медичну інформацію без узго­дження з особою, якої вказана інформація торкається.

Які ж випадки можуть уважатися такими, за яких розголошення медичної інформації не буде правопорушенням? Насамперед загальні зауваження:

1) ці винятки мають міститися лише в законах;

2) як перспективу слід сприймати необхідність систематизації таких винятків у єдиному нормативно-правовому акті (наприклад, в Основах законодавства України про охорону здоров'я громадян);

3) сутність винятків має базуватися на переважанні загальносуспіль­них інтересів над приватними і на можливому використанні інституту крайньої необхідності.

У цьому зв'язку, характеризуючи перше зауваження, складно по­годитись із позицією С. Сахацького, який зазначає, що розповсю­дження конфіденційної інформації може мати виправдання й за настання нещасного випадку на виробництві або за профхвороби від­повідно до п. 9 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних тхворювань і аварій на виробництві» і п. 6 Порядку розслідування га обліку нещасних випадків невиробничого характеру. Аналізуючи

89

1

цю Постанову, слід указати, що в п. 9, зокрема, зазначено: «Ліку­вально-профілактичний заклад повинен про кожне звернення потер­пілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві без направ­лення підприємства передати протягом /доби з використанням засобів зв'язку екстрене повідомлення за формою згідно з додатком 1:

- підприємству, де працює потерпілий;

- робочому органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнахо­дженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно;

- установі (закладу) державної санітарно-епідеміологічної служби (далі - установа державної санітарно-епідеміологічної служби), які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або такій устано­ві за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно,- у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння)» [202, с 198].

Основний елемент, відповідно до якого складно погодитись із таким підходом,- викладення цього пункту в положенні підзакон-ного нормативно-правового акта, що прямо суперечить ст. 32 Кон­ституції України, де зазначено, що подібні винятки повинні базува­тись у законі.

Всі випадки, які торкаються правомірного розголошення лікар­ської таємниці, доцільно класифікувати так.

1. Передбачені медичним законодавством.

2. Передбачені цивільним і сімейним законодавством.

3. Передбачені законодавством про захист населення.

4. Передбачені законодавством про правоохоронну діяльність.

До першої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можуть бути віднесені:

- що торкаються організації та надання психіатричної допомоги;

- що торкаються забезпечення санітарно-епідемічного добробуту населення за загрози поширення масових інфекційних захворювань, отруєнь та уражень;

- що торкаються обстеження та лікування особи, не здатної всна-слідок свого стану виявити свою волю.

До другої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можуть бути віднесені:

- що торкаються надання медичної допомоги неповнолітньому ві­ком до 15 років та особі, що визнана законом недієздатною;

- що торкаються медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього

90

подружжя пре стан здоров'я кожною t них, із забороною надання відомостей щодо їхнього сімейного ги особистого життя. До третьої групи належать:

- щодо проведення медичною огляду хворих на небезпечні для оточення інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій з метою захисту населення;

- щодо організаційно-медичних заходів у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров'я за об­раним звільненим місцем проживання;

-- щодо виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздат­ними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних пред­ставників зазначених осіб.

До четвертої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можуть бути віднесені:

- щодо наявності підстав вважати, що шкоду здоров'ю громадя­нина спричинено в результаті протиправних дій;

- щодо запиту органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

Думається, що таким чином в Україні справді поталанить побу­дувати чинне законодавство, яке дозволить враховувати як приватні, так і загальносуспільні інтереси, намагаючись досягнути між ними компроміс.