3. Особливості деяких положень Женевської конвенції про авторське право

Женевська конвенція про авторське право відкривається преамбулою, що не містить положень нормативного характеру. Вона примітна, проте, тим, що містить загальну декларацію про прагнення країн-учасниць конференції створити міжнародно-правовий інструмент, прийнятний для якомога ширшого кола країн і направлений на полегшення розповсюдження творів інтелектуальної творчості в цілях кращого міжнародного взаєморозуміння. У преамбулі підкреслювалося, що Всесвітня конвенція створюється на додаток до вже існуючих міжнародних угод (Бернської і міжамериканським конвенціям) і не зачіпає їх. В даному випадку виявилося прагнення представників розвинених країн Заходу (зокрема, Великобританії, Італії, Франції) залишити в недоторканності Бернську систему.

Проблемі врегулювання співвідношень між новою Конвенцією і що вже існують багато- і двосторонніми угодами присвячені ст. XVII, XVIII, XIX Конвенції і Декларація, до ст. XVII. Тут регулюються дві проблеми²⁴:

а) захист Бернського союзу від конкуруючого впливу Всесвітньої конвенції встановленням свого роду санкцій до країн, що покинули Бернський союз, і які приєдналися до Всесвітньої конвенції;

б) встановлення порядку застосування Всесвітньої конвенції країнами Бернського союзу.

Основне правове навантаження у встановленні зв'язків між Бернською та Всесвітньою конвенціями несе Декларація, яка додається до ст. XVII, яка відповідно до ст. XVII є невід'ємною частиною Конвенції і має правове значення для держав, що є членами Бернського союзу на 1 січня 1951 р., або тих, які приєдналися до нього пізніше.

Відповідно до Декларації твори, територією походження яких є країна, що вийшла з Бернського союзу після 1 січня 1951 р., не користуються охороною, Всесвітньої конвенції, яка надається, в країнах Союзу.

Нагадаємо у зв'язку з цим, що відповідно до Брюссельського тексту Бернської Конвенції територією походження неопублікованого твору є країна громадянства автора, а для опублікованого твору – країна першої публікації.

Аналізуючи положення Декларації, перш за все слід звернути увагу на те, що ці положення, по суті, накладають зобов'язання на країни в обхід їх національного суверенітету, що було однією з основних причин для відмови від приєднання до Всесвітньої конвенції багатьох країн.

На зміцнення Бернського союзу направлено і друге правило Декларації, що встановило порядок застосування положень Всесвітньої конвенції країнами цього Союзу. Декларація встановлює, що Всесвітня конвенція не повинна застосовуватися до взаємин між країнами Бернського союзу тоді, коли мова йде про твори, країною походження яких є країна Союзу. Як зауважує Сергєєв А.П. “якщо мова йде про охорону італійського твору у Франції (обидві країни – учасниці як Бернського союзу, так і Всесвітньої конвенції), то для цього можна застосовувати лише положення Бернської, а не Всесвітньої конвенції. Проте, якщо мова йде про французький твір, вперше опублікований в США, то Італія повинна при охороні твору французького автора користуватися положеннями Всесвітньої конвенції. Але і тут виникає суперечлива ситуація: якщо слідувати буквальному сенсу, то можна уявити собі випадок, коли твори, країнами походження яких виявляться ті, які приєдналися до різних текстів конвенції Берна, не користуватимуться охороною ні за Бернською конвенцією, ні за Всесвітньою”²⁵.

Представляється, що тлумачити це правило Декларації слідує таким чином, що положення Бернської, а не Всесвітньої конвенції застосовуються лише до тих творів, країни походження яких пов'язані одним і тим же текстом Бернської конвенції.

Взаємини між Всесвітньою і міжамериканською конвенціями з авторського права регулюються ст. XVIII, яка підкреслює, що Всесвітня конвенція не зачіпає міжамериканські конвенції і угоди. Відповідно до цієї статті у разі відмінностей між ухвалами однієї з міжамериканських діючих конвенцій, або майбутніх, або однієї з існуючих або майбутніх угод, з одного боку, і ухвал Всесвітньої конвенції, з іншого боку, матиме перевагу остання за часом заключення конвенція або остання за часом заключення угода. В даний час всі латиноамериканські конвенції і угоди заключені раніше Всесвітньої Конвенції, тому правила останньої користуються пріоритетом у разі розбіжностей в правовому регулюванні.

Дещо інший принцип застосовується у взаєминах Всесвітньої конвенції зі всіма іншими багато- і двосторонніми угодами, що існують між двома або більше державами-членами до часу набуття чинності Конвенції, яка не анулює ці угоди. У разі ж якої-небудь розбіжності між положеннями угод, що діють, з положеннями Всесвітньої конвенції перевага віддається правилам останній.

При цьому, як і у випадках взаємин з міжамериканськими конвенціями, права на які-небудь твори за діючими конвенціями, або угодами не зачіпаються.

Мінков А.М. відмічає, що “Кажучи про пріоритет положень Всесвітньої конвенції у разі розбіжностей з правилами міжамериканських конвенцій (ст. XVIII) або інших багато- або двосторонніх угод (ст. XIX), що існували раніше набуття нею чинності, слід зазначити, що сама умова про можливість розбіжностей створює підгрунття для різного тлумачення. Проте, до теперішнього часу суперечок з тлумачення статей XVIII і XIX не виникало”²⁶.

Обравши своїм основним правилом охорони інтересів володарів авторських прав принцип національного режиму, Всесвітня конвенція містить ряд матеріально-правових норм, наявність яких забезпечує необхідний мінімум охорони авторських прав в державах, які беруть участь. До цих норм відносяться закріплення права перекладу і встановлення мінімального терміну охорони (25 років).

Також слід зазначити, що Конвенція застосувала новий метод обмеження цього права, що досі не зустрічався в міжнародній практиці, шляхом видачі при певних обставинах так званої примусової ліцензії на переклад. І ще один випадок обмеження принципу національного режиму заслуговує особливої уваги – мова йде про механізм подолання обов'язку виконання зацікавленою особою так званих формальностей (депонування екземплярів твору, застава, реєстрація, оголошення, нотаріальне засвідчення, сплата мит і тому подібне), що існує в деяких країнах, для визнання за нею авторських прав на твір, який охороняється.

Як слушно зауважує Негрескул В. “Стаття III Конвенції не вимагає від країн, в національних законодавствах яких є вказівки про формальності як про неодмінну умову охорони авторського права, відмовитися від них. Проте, що стосується іноземців, то, які б вимоги не пред'являлися національними законодавствами, вони вважаються виконаними відносно будь-якого твору, що охороняється, який вперше випущений поза територією цієї держави, якщо, починаючи з першого випуску цього твору, всі його екземпляри, випущені з дозволу автора або іншого володаря авторського права, матимуть знак С, супроводжуваний ім'ям володаря авторських прав і роком (день і місяць не обов'язково) першої публікації”²⁷.

Закінчуючи розгляд особливостей Всесвітньої конвенції про авторське право, слід підкреслити ще два важливі моменти: – обмовки до Конвенції не вирішуються. Таким чином, країна, що приєднується до Конвенції, приймає всі без виключення її положення; – всі спори між державами, що беруть участь в Конвенції, з приводу її тлумачення або її застосування, не дозволені самими сторонами, передаються на розгляд Міжнародного Суду.