2.2. Передумови прийняття Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право

Після чергової зміни Бернської конвенції в Брюсселі міжнародна система охорони авторських прав продовжувала залишатися ефективним правовим інструментом у розпорядженні основних капіталістичних держав Західної Європи, а також деяких розвинених країн Азії і Америки.

Головним же недоліком цієї системи в очах крупних видавців і книгопродавців була відсутність в числі учасників Конвенції Сполучених Штатів, які відмовлялися приєднатися до Бернського союзу у зв'язку з тим, що рівень охорони авторського права по Конвенції був дуже високий в порівнянні з їх внутрішнім законодавством.

Разом з тим американський книжковий ринок був найширшим серед держав. Американська поліграфічна промисловість з її величезними виробничими потужностями відчувала себе обмежено в національних межах. Загальна кількість робочих, зайнятих в цій промисловості на початок 50-х років, перевищила 470 тис. з щорічним доходом в 6 млрд. дол. Проте, експортуючи свою друкарську продукцію в інші країни, книговиробники і торговці терпіли значні збитки у зв'язку з тим, що твори, вперше опубліковані в США, не користувалися охороною за їх межами.

Як слушно зауважує Кузнєцов М.Н. “Саме ці обставини і визначили прагнення Сполучених Штатів залучитися до міжнародної системи охорони авторських прав. Для вирішення цього завдання була вибрана ЮНЕСКО, де політичні позиції США були тоді достатньо міцними для того, щоб норми нової багатобічної конвенції враховували і забезпечували інтереси США”¹⁹.

Разом з тим існували і інші країни, що виражали незадоволеність високим рівнем правового режиму конвенції Берна або що не вважали для себе можливим приєднатися до неї з цієї причини. Мова йде про молодих незалежних державах Латинської Америки, Азії і Африки, які почали утворюватися у зв'язку з процесом розвалу світової колоніальної системи, що почався.

Роботи по розробці нової конвенції почалися в 1948 р. і зайняли три роки. До 1951 р. був підготовлений проект Всесвітньої конвенції, який був представлений на розгляд дипломатичної конференції 1952 р. Причому, як неодноразово підкреслювалося на різних рівнях, при роботі над проектом жодних складних теоретичних проблем не ставилися і не вирішувалися.

На думку Підопригори П.А. та Святоцького О.Д. “Єдина проблема, що викликала серйозну стурбованість – як вирішити проблеми, що стояли, без змін національних законодавств майбутніх держав-членів”²⁰.

Всесвітня конвенція про авторське право була прийнята в Женеві у вересні 1952 р. на міжурядовій конференції за участю представників 50 країн. Конвенція набула чинності у вересні 1955 р.

2.2. Загальні засади Всесвітньої конвенції про авторське право

Як вже було зазначено, Всесвітня конвенція про авторське право була прийнята 1952 р. у Женеві на Міжурядовій конференції з авторського права. Нову редакцію Конвенції ухвалили 1971р. у Парижі на Міжурядовій конференції держав – членів ЮНЕСКО.

Колишній СРСР приєднався до Всесвітньої конвенції про авторське право 27 травня 1973 р. З цього часу учасником Всесвітньої конвенції є Україна, яка оголосила про своє правонаступництво зобов'язань СРСР відповідно до Всесвітньої конвенції.

Об'єкти охорони. Коло творів, які в принципі можуть бути об'єктами охорони відповідно до норм Всесвітньої конвенції, має загальний вигляд. Відповідно до ст. 1 Конвенції охорона поширюється на літературні, наукові та художні твори, як-от: твори письмові, музичні, драматичні та кінематографічні, твори живо гіпсу, графіки та скульптури.

Принцип національного режиму. Суть Всесвітньої конвенції про авторське право полягає в застосуванні до творів іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, національного режиму охорони. Принцип національного режиму доповнює обов'язок усіх держав-учасниць застосовувати такі матеріальні норми, як встановлений Конвенцією мінімальний строк охорони авторського права та забезпечення права автора на переклад. Крім того, принцип застосування національного режиму згідно із Всесвітньою конвенцією доповнює механізм подолання формальностей, якщо їх вимагає національне законодавство держав-учасниць.

Як підкреслює Мельник В. “Принцип застосування національного режиму закріплений у ст. 11 Конвенції, яка встановлює, що випущені у світ твори громадян будь-якої держави-учасниці, як і твори, вперше випущені у світ на території такої держави (незалежно від громадянства автора), користуються в кожній державі-учасниці охороною, яку така держава надає творам своїх громадян, випущеним у світ на її власній території. Не випущені у світ твори громадян держави-учасниці користуються в кожній іншій державі-учасниці охороною, яку ця держава надає не випущеним у світ творам своїх громадян”²¹.

Суб'єкти охорони. Суб'єктами охорони відповідно до ст. 1 Конвенції є не тільки автори, а й інші володільці авторських прав. Це означає, що її положення мають однаковою мірою поширюватися і на інших осіб, яких законодавство деяких країн визнає володільцями первинного авторського права (юридичних осіб щодо творів, створених найманими працівниками, продюсерів кінофільмів тощо), а також на тих, хто набуває авторське право у спадщину або за Договором.

При вирішенні питання про надання охорони авторам, які не є громадянами держав – учасниць Конвенції, застосовують критерій випуску твору у світ, під яким розуміють відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття (ст. VI Конвенції). Використовуваний у тексті Конвенції термін «випуск у світ», по-перше, виключає твори, не втілені її матеріальній формі (наприклад, усні твори), по-друге, обмежується тільки тими творами, примірники яких можуть бути прочитані, або доступні для зорового сприйняття, по-третє, не може поширюватися на випадки звукозапису.

Довгий С.О., Дроб’язко В.С. зазначають, що “Всесвітня конвенція містить мінімум обов'язкових норм матеріального права. Відповідно до норм ст. IV Конвенції строк охорони авторського права не може бути меншим за 25 років після смерті автора”²².

Конвенція не зобов'язує охороняти фотографічні твори. Проте якщо в державі-учасниці такі твори охороняють відповідно до внутрішнього законодавства, то в цій державі мають охороняти всі фотографічні твори іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, при цьому строк охорони не може бути меншим за 10 років.

Такі самі правила поширюються і натвори прикладного мистецтва, проте із застереженням «оскільки їх охороняють як художні твори. У такий спосіб Конвенція намагається врахувати особливості законодавства деяких держав, які охороняли такі роботи тільки як промислові зразки, послуговуючись нормами патентного права.

Принцип застосування національного режиму щодо тривалості охорони обмежує ст. IV Конвенції, яка встановлює, що жодна з держав-учасниць не зобов'язана забезпечувати охорону твору протягом більшого строку, ніж той, що встановив для творів цієї категорії закон держави-учасниці, громадянином якої с автор, (якщо йдеться про твір, не випущений у світ), або, якщо йдеться про випущений у світ твір, – закон держави-учасниці, у якій твір вперше побачив світ.

Виключне право на переклад. Відповідно до норми ст.V Конвенції автори охоронюваних на основі Конвенції творів мають виключне право перекладати свій твір, оприлюднювати цей переклад і використовувати його.

Виключне право на переклад може бути обмежене в тих випадках, коли внутрішнє законодавство держави-учасниці, скориставшись можливістю, яку містить ст. V, передбачає процедуру надання уповноваженим державним органом зацікавленій особі, яка виконала передбачені Конвенцією формальності, ліцензії на право видання охоронюваного твору іноземного автора без його згоди (але з виплатою винагороди) національною мовою цієї держави²³.

Знак охорони авторського права. До матеріально-правових норм Всесвітньої конвенції можна віднести передбачений нею механізм подолання існуючих у деяких країнах формальностей, які необхідно викопати для визнання авторських прав (депонування примірника твору, реєстрації уповноваженим органом, нотаріального засвідчення тощо), що є частиною національного режиму охорони.

Стаття 111 Конвенції містить компромісне рішення, згідно з яким усі формальності матеріально-правового характеру вважають виконаними, якщо всі примірники твору іноземного автора мають знак охорони авторського права – символ © із зазначенням імені володільця авторського права і року першого випуску твору у світ.

Решту питань, пов'язаних із визначенням обсягу надаваної на підставі Всесвітньої конвенції охорони, вирішують відповідно до законодавства держави, у якій запитують охорону.

Відповідно до ст. VII Конвенція не поширюється на твори, охорона яких на момент введення Конвенції в дію для договірної держави, у якій запитують охорону, остаточно припинена або ніколи не існувала.

Таким чином, міжнародна система охорони авторського права є складним механізмом, в основі якого лежать перш за все Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів в її численних редакціях і Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, змінена в 1971 році. Визначену, правда, незначну в даний час роль грають тут і міжамериканські конвенції, які носять регіональний характер і відкриті в основному лише для приєднання країн американського континенту.

Всесвітня конвенція про авторське право була прийнята 1952 р. у Женеві на Міжурядовій конференції з авторського права. Нову редакцію Конвенції ухвалили 1971р. у Парижі на Міжурядовій конференції держав – членів ЮНЕСКО. Відповідно до ст. 1 Конвенції охорона поширюється на літературні, наукові та художні твори, як-от: твори письмові, музичні, драматичні та кінематографічні, твори живо гіпсу, графіки та скульптури. Суть Всесвітньої конвенції про авторське право полягає в застосуванні до творів іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, національного режиму охорони. Суб'єктами охорони відповідно до ст. 1 Конвенції є не тільки автори, а й інші володільці авторських прав. Відповідно до ст. VII Конвенція не поширюється на твори, охорона яких на момент введення Конвенції в дію для договірної держави, у якій запитують охорону, остаточно припинена або ніколи не існувала.