по-четверте, у випадку, коли є такі обставини:

1. відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2. недосягнення особою на момент вчинення адмі­ністративного правопорушення 16-ти років;

3. неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

4. вчинення дії особою у стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5. видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6. скасування акта, який установлює адміністративну відповідальність;

7. закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених ст. 38 КпАП;

8. наявність за тим самим фактом щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови

81

компетентного органа (посадової особи) про накладення адмі­ністративного стягнення;

9) смерть особи, щодо якої було розпочато прова­дження у справі.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. ІЦо основне повинна містити постанова по справі про адміністративне правопорушення?

2. Яким чином має бути викладено обставини вчинення адміністративного правопорушення у відповідній постанові?

3. Які Ви знаєте види постанов у справі про адмініст­ративне правопорушення?

Тема 5.9. Суб'єкти адміністративно-деліктного провадження План

Суб'єкти, які засвідчують важливі для встановлення об'єктивної істини факти, дії, обставини. Суб'єкти, які сприя­ють виконанню постанови по справі

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте главу КпАП, в якій зазначено особи, які беруть участь у провадженні про адміністративне провадження. Законспектуйте.

2. Визначте вік свідків по справах, щодо яких здійснюється адміністративне провадження.

3. Визначте важливість участі експерта у справах по адміністративних правопорушеннях.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДА ЦІЇ

Питання. Суб'єкти, які засвідчують важливі для вста­новлення об'єктивної істини факти, дії, обставини. Суб'єкти, які сприяють виконанню постанови по справі

Особи, які беруть участь у провадженні про адмініст­ративне правопорушення, та їх права врегульовано у гл. 21 КпАП.

Однією з центральних фігур провадження виступає особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; вона, за законодавством України, наділена широким колом процесуальних повноважень.

Іншим учасником провадження є потерпілий - особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

З метою з'ясування обставин справи закон допускає мож­ливість опитування потерпілого як свідка з дотриманням вимог здійснення такої процесуальної дії.

Наступним учасником адміністративного провадження по справах про адміністративні правопорушення є законний пред­ставник - особа, на яку законом покладено обов'язок захищати права та представляти інтереси неповнолітніх або осіб, які через фізичні або психічні вади не можуть самостійно здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення.

Свідок як учасник адміністративного процесу відіграє важливу роль у з'ясуванні усіх обставин справи.

Закон не обмежує будь-якими формальними ознаками коло осіб, яких може бути залучено до процесу як свідків.

Відповідно до ст. 272 КпАП, свідком у справі про адміністративне правопорушення може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі певні обставини, що підлягають установленню у даній справі.

За необхідності в якості свідка може бути викликано родичів особи, яку притягають до адміністративної відповідаль­ності, її підлеглих, потерпілого, понятого, які були присутні під час особистого огляду, вилучення речей та документів.

Закон не встановлює обмежень і щодо віку свідків. Опитування неповнолітніх свідків допускається з урахуванням ступеня їхнього розвитку та здатності сприйняття. Пояснення свідка може мати відношення до будь-яких обставин справи: відомості про вчинення адміністративного правопорушення, ви- ми відповідної особи, наявності обставин, які обтяжують або пом'якшують відповідальність, завдану майнову шкоду, при­чини та умови вчинення правопорушення тощо.

На свідка законом покладено обов'язок з'явитися за викликом органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа, у зазначений час, дати правдиві свідчення, повідомити усе відоме йому по справі і відповісти на поставлені запитання.

Крім обов'язків, свідок мас також права. Так, якщо свідок не володіє мовою, якою ведеться провадження, він має право користуватися послугами перекладача давати відповіді рідною мовою.

Свідок має право викладати інформацію по суті постав­лених запитань як в письмовій, так і в усній формі. Йому надано право на відшкодування витрат, пов'язаних із явкою в орган або до посадової особи, яка розглядає справу.

Експерт - це особа, від якої також залежить об'єктив­ність і правильність розгляду адміністративної справи.

Предметом експертизи можуть бути різні питання, крім правових, оскільки дослідження останніх є обов'язком органу чи посадової особи, яка розглядає справу.

На підставі всебічного вивчення поданих на експертизу матеріалів експерт на підставі спеціальних знань у своєму вис­новку дає вмотивовану відповідь на поставлені запитання.

Адміністративний закон не встановлює вимог щодо фор­ми експертного висновку, але зазвичай він надається у письмо­вій формі. Як і інші джерела доказів, висновок експерта підлягає оцінці з боку органу (посадової особи), що розглядає справу.

Постанова про накладання адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими орга­нами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Вона підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КпАП та іншими законами України.

Постанова про адміністративний арешт виконується орга­нами внутрішніх справ у порядку, встановленому законами Ук­раїни.

У разі винесення кількох постанов про накладення адмі­ністративних стягнень щодо однієї особи кожна постанова вико­нується окремо.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання пос­танови про накладання адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту чи виправних робіт або роблять її ви­конання неможливим, орган (посадова особа), який виніс поста­нову, може відстрочити її виконання на строк до одного місяця.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням поста­нови про накладання адміністративного стягнення здійснює орган (посадова особа), який виніс постанову, та інші органи державної влади у порядку, встановленому законом.

Наприклад, постанова про позбавлення права керування транспортними засобами виконується посадовими особами орга­нів внутрішніх справ, зазначеними у п. 2 ч. 2 ст. 222 КпАП.

Постанова про позбавлення права полювання викону­ється зазначеними у ч. 2 ст. 222 КпАП посадовими особами органів мисливського господарства.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Хто такий потерпілий у справах про адміністративні провадження?

2. Яку роль відіграє свідок як учасник адміністративного процесу?

3. Хто здійснює контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладання адміністративного стяг­нення?

Тема 5.10. Стадії адміністративно-деліктного провадження План

]. Виконання постанови. Звернення постанови до вико­нання. Безпосереднє виконання постанови.

2. Особливості виконання постанови про накладання ок­ремих адміністративних стягнень.

Завдання для самостійного вивчення

1. Розкрийте зміст ст. 298 КпАП.

2. Визначте органи, які забезпечують виконання поста­нов про накладання адміністративної відповідальності.

3. Поясніть послідовність виконання постанови про оп- латне вилучення предмета.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Виконання постанови. Звернення поста­нови до виконання. Безпосереднє виконання постанови

Завершальним етапом провадження є виконання поста­нов. Так, ст. 298 КпАП установлено, що постанова про накла­дання адміністративного стягнення є обов'язковою для вико­нання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. У процесі виконання постанови особа, яка вчинила адміністра­тивне правопорушення, зазнає відповідних обмежень особис­того, морального або матеріального характеру.

У ст. 299 КпАП йдеться про те, що постанова підлягає виконанню з моменту її внесення, а при оскарженні або опротестування постанови про накладання адміністративного стягнення без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу у вигляді попередження, а також у вигляді накладання штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Постанова про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу підлягає примусовому виконанню після закін­чення строку, який встановлено ч. 1 ст. 307 КпАП.

У разі відсутності самостійного заробітку в осіб віком від 16-ти до 18-ти років, які вчинили адміністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх виховують.

Постанова про накладання адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), який виніс постанову (ст. 304 КпАП).

Адміністративне законодавство передбачає виконання постанов і відносять до цього два види органів.

У ст. 313 КпАП дані органи чітко зазначено:

1. державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби у справах про адміністративні правопорушення, перед­бачені ст. 42 - 42^і, 146, 157, 160 - 162², 160⁴, 164⁶, 164⁹, ч. 1, 2 і З ст. 181,209 ^і КпАП;

2. уповноважені на це особи: органи внутрішніх справ (ст. ст. 85, 85^і, 88, 163 КпАГІ), митні органи (ст.ст. 208, 208^і, 209), органи державної податкової служби (ст. 164⁵) та ін.

По-перше, це органи, які звертають постанову до виконання, що передбачено ст. 299 КпАП:

• своєчасне направлення постанови органу-виконавцю;

• здійснення контролю за правильним виконанням по­станови;

• вирішення усіх питань, пов'язаних з виконанням по­станови;

• припинення постанови з підстав, передбачених ст. 302

КпАП.

По-друге, це органи, які безпосередньо виконують пос­танови про накладання адміністративних стягнень.

У ст. 300 КпАГІ до цих органів належать уповноважені на те органи у порядку, установленому законодавством.

І перші, і другі органи, які затверджують постанови до виконання і безпосередньо їх виконують, утворюють єдину стадію виконання постанов, що складається з різних етапів.

Орган, що виніс постанову, може лише відстрочити її виконання на строк до 1 місяця з обставин, які вказано у ст. 301 КпАП: насамперед, це ті, що ускладнюють виконання постанови про накладання адміністративного стягнення у вигляді адмініст­ративного арешту чи виправних робіт або роблять їх виконання неможливим.

Усі питання, пов'язані із виконанням постанови про накладання адміністративного стягнення, як вказано у ст. 304 КпАП, вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову. Він також здійснює контроль за правильним та вчасним виконанням постанови.

Питання 2. Особливості виконання постанови про накладання окремих адміністративних стягнень

Оплатне вилучення предмета, що став знаряддям ско­єння або безпосереднім об'єктом адміністративного правопору­шення, складається з його примусового вилучення і реалізації з передачею отриманої суми попередньому власнику, за винятком витрат з реалізації вилученого предмета.

Вилучені предмети, згідно з постановою про оплатне ви­лучення (ст. 311, 312 КпАП), здаються компетентним органам для реалізації в комісійний магазин або в інші спеціально виділені для даної мети магазини за місцем знаходження майна. Постанови про оплатне вилучення зброї та боєприпасів виконуються органами внутрішніх справ.

Основні положення при застосуванні адміністративного арешту закріплено у ст. 32 КпАП. Це покарання у вигляді короткочасного позбавлення волі, що застосовується виключно судом на строк до 15 діб.

Законодавець указує, що дана міра може застосовуватись у виняткових випадках, якщо застосування інших заходів адміністративного впливу буде визнано недостатнім.

Особи, яких піддано адміністративному арешту, трима­ються під вартою у місцях, визначених органами міліції, з обо­в'язковим, без оплати праці, притягненням до фізичних робіт.

Особи, піддані адміністративному арешту, вважаються такими, що не мають судимості, за ними лишається місце роботи і безперервний стаж.

У випадках ухилення порушника від відбуття покарання або злісного порушення встановленого режиму, строк адмініст­ративного арешту може бути продовжено суддею за поданням адміністрації місць ув'язнення або начальника органу міліції до ЗО діб.

Виправні роботи як міра адміністративного стягнення згідно зі ст. 31 КпАП призначено відповідно до чинного законодавства за дрібне розкрадання (ст. 51), за дрібне хуліган­ство (ст. 173). ІДе адміністративне стягнення може бути накла­дено тільки районним (міським) суддею.

Виконанням постанов при їх застосуванні відають органи внутрішніх справ.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Який строк встановлено ч. 1 ст. 307 КпАП для вико­нання постанови про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу?

2. Які органи безпосередньо виконують постанови про накладання адміністративних стяг нень?

3. У якій статті КпАП закріплено основні положення про застосування адміністративного арешту?

Тема 6.1. Публічне адміністрування у сфері економіки План

1. Суб'єкт публічного адміністрування у сфері економіки. Відносини публічного управління у сфері економіки.

2. Забезпечення законності у сфері економіки.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте суб'єктів адміністративно-правового публіч­ного регулювання у сфері економіки.

2. Наведіть приклади публічного адміністрування у сфері економіки місцевих державних адміністрацій.

3. Визначте гарантії дотримання законності у сфері еко­номіки.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Суб'єкт публічного адміністрування у сфе­рі економіки. Відносини публічного управління у сфері еко­номіки

Основними суб'єктами адміністративно-правового пуб­лічного регулювання в сфері економіки є:

• Президент України;

• Кабінет Міністрів України;

• профільні міністерства, комітети, спеціально створені центральні органи виконавчої влади;

• місцеві державні адміністрації;

• виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Комітет із зазначених суб'єктів здійснює адміністра­тивно-правове регулювання у сфері економіки у межах своєї компетенції, що встановлено Конституцією України, законами, іншими нормативними актами.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертання виробленого матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією дер­жави за умов ринкового господарювання. Саме держава вста­новлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфра­структуру, контрольні процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави пра­вовідносини.

Управління сферою економіки становить складний про­цес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти еко­номічної системи з метою її вдосконалення.

Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єк­тивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрованості держави у світове економічне співтова­риство.

Крім того, на утримання та спрямування управлінських процесів впливають: наявність кількох форм власності, особ­ливості кооперації праці, розміщення підприємств за еконо­мічними регіонами тощо.

Найбільш значущим, з юридичної точки зору, обсягом повноважень щодо управління економічними процесами у державі володіє Президент України. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і, насамперед, полягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у т.ч. й економічної, політики, впливає на розстановку кадрів і утворення управлінських структур у даній сфері.

Верховна Рада України є суб'єктом регулювання еконо­міки України, оскільки, що до її повноважень належать:

• прийняття законів (зокрема у сфері економіки);

• затвердження Державного бюджету України та внесен­ня змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

• затвердження загальнодержавних програм економічно­го розвитку тощо.

Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади реалізує свій вплив на регулювання економіки України за рахунок також повноважень:

• забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України;

• забезпечення проведення фінансової, цінової, інвести­ційної та податкової політики;

• розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку України тощо.

Серед основних завдань Міністерства економіки Украї­ни у контексті державного регулювання економіки, необхідно вирізнити:

• участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалі­зації, прогнозів економічного і соціального розвитку на серед- ньо- і короткостроковий періоди та відповідних програмних документів;

• створення сприятливих економічних умов для функ­ціонування суб'єктів господарювання всіх форм власності, роз­витку ринкових відносин, конкурентного середовища;

• участь у реалізації антимонопольної політики.

Серед інших центральних органів виконавчої влади, які відіграють значну роль у системі державного управління еконо­мікою України, є: Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет України з питань регулятив­ної політики та підприємництва; Антимонопольний комітет.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого са­моврядування здійснюють регулювання у сфері економіки за рахунок головних управлінь економіки як структурних одиниць відповідних обласних чи Київської міської державної адмініст­рації (у Севастополі функціонує управління економіки) та управлінь економіки районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій.

Органи місцевого самоврядування також беруть участь у регулюванні сфери економіки на відповідних територіях.

Питання 2. Забезпечення законності у сфері економіки

Держава забезпечує реалізацію законності у сфері еконо­міки й інших сферах публічного управління з допомогою сис­теми її гарантій. Гарантіями законності є наявність у держави:

• по-пергие, загальних умов забезпечення режиму закон­ності (у т.ч. й у сфері економіки);

• по-друге, спеціальних засобів забезпечення режиму за­конності (у т.ч. й у сфері економіки).

До першої групи гарантій, тобто загальних умов забезпе­чення режиму законності, належать такі передумови:

1. політичні;

2. економічні;

3. ідеологічні;

4. організаційні.

Економічними передумовами забезпечення режиму за­конності є наявність:

а) рівня добробуту, за якого забезпечуються життєво не­обхідні потреби людини;

б) необхідних для підтримки такого добробуту ресурсів, ринку товарів, капіталів, послуг;

в) фактичної свободи колективних й індивідуальних суб'єктів економічних відносин;

г) усвідомлення суб'єктами економічних відносин необ­хідності дотримання фіскальних обов'язків перед державою.

До другої групи гарантій, тобто спеціальних засобів за­безпечення режиму законності, належать:

а) організаційно-структурні формування;

б) організаційно-правові методи.

Взаємодія організаційно-структурних формувань і органі­заційно-правових методів утворює особливий державно-право­вий механізм забезпечення законності у сфері економіки та інших сферах публічного управління.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Яку роль виконавчі органи сільських, селищних та міських рад у публічному адмініструванні у сфері економіки?

2. Чим характеризуються відносини публічного управління у сфері економіки?

3. Яку роль виконує Кабінету Міністрів України у сфері публічного управління економіки?

Тема 6.2. Публічне адміністрування у соціально-культурній сфері План

1. Відносини публічного управління у соціально-культур­ній сфері.

2. Забезпечення законності у соціально-культурній сфері.

Завдання для самостійного вивчення

1. Охарактеризуйте зміст публічного управління у сфері охорони здоров'я.

2. Визначте основні напрями адміністрування Міністер­ства охорони здоров'я України.

3. Назвіть основні способи забезпечення законності у соціально-культурній сфері під час публічного адміністрування.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Відносини публічного управління у соці­ально-культурній сфері

1. Управління охороною здоров 'я.

Реалізацію державної політики охорони здоров'я покла­дено на органи державної виконавчої влади.

а) Особливу роль у даному процесі відіграє Президент України. Його щорічна доповідь Верховній Раді передбачає звіт про стан реалізації державної політики у галузі охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства щодо охорони здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, провадить державну систему охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

б) Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що сти­мулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я, забез­печує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

в) Міністерства та інші центральні органи державної ііиконавчої влади у межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози у галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою мате­ріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров'я.

г) Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну політику охорони здоров'я у межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

г) головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, яке забезпечує реалізацію державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

2. Управління освітою.

Система освіти в Україні складається з:

• органів управління освітою (державних і місцевого самоврядування);

о самоврядування у галузі освіти;

• закладів освіти;

• наукових, науково-методичних і методичних установ;

• науково-виробничих підприємств.

До органів управління освітою в Україні належать:

1. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України;

2. міністерства України, яким підпорядковано заклади

освіти;

3. Вища атестаційна комісія України;

4. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5. місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управ­ління освітою.

Центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює керівництво у сфері освіти є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке:

• бере участь у визначенні державної політики у галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє прог­рами розвитку освіти, державні стандарти освіти;

• установлює державні стандарти знань з кожної дис­ципліни;

• визначає мінімальні нормативи матеріально-техніч­ного, фінансового забезпечення закладів освіти;

• здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування;

• забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

• проводить акредитацію вищих та професійно-техніч- них закладів освіти, незалежно від форми власності та підпо­рядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

• формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою;

• розробляє умови прийому до закладів освіти;

• забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;

• розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

• організовує атестацію педагогічних і науково-педаго­гічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних катего­рій, педагогічних та вчених звань;

• разом з іншими міністерствами і відомствами, яким підпорядковано заклади освіти, Міністерством освіти і науки ЛРК реалізує державну політику в галузі освіти, здійснює конт­роль за її практичним втіленням, дотриманням актів законо­давства про освіту в усіх закладах освіти незалежно від форм власності і підпорядкування.

3. Управління культурою.

Головним (провідним) органом державної виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культури і мистецтв, шляхом здійснення керівництва даною сферою управ­ління, а також несе відповідальність за її розвиток є Мініс­терство культури і туризму України.

Основними завданнями міністерства є:

• реалізація державної політики у сфері культури і мис­тецтв виходячи з принципів та пріоритетів, визначених Осно­вами законодавства України про культуру та законодавством України;

• збереження культурно-мистецького надбання, розви­ток української культури і мистецтв, створення сприятливих умов для збереження етнічної мовної та культурної само­бутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні;

• розробка пропозицій щодо основних напрямів роз­витку національної культури і мистецтв, стимулювання куль­турно-мистецького процесу;

• розвиток соціальної та ринкової інфраструктури у сфе­рі культури і мистецтв, забезпечення ефективного управління галуззю та зміцнення її матеріально-технічної бази;

• державний контроль за вивезенням з України та вве­зенням в Україну культурних цінностей;

• розширення міжнародного культурного співробітниц­тва та розвиток культурних зв'язків.

Міністерство культури України відповідно до покладених іш нього завдань:

1. розробляє проекти цільових державних програм роз­витку культури і мистецтв, пропозиції щодо правового регу­лювання та податкової політики у даній сфері;

2. прогнозує розвиток культури і мистецтв, готує та вносить у встановленому порядку пропозиції щодо надання зак­ладам культури і мистецтв статусу національних, академічних, а також щодо присвоєння митцям і працівникам культури по­чесних звань, відзначення їх державними преміями та наго­родами;

3. сприяє відкритості національної культури, заохочує і підтримує розповсюдження творів літератури і мистецтв тощо.

Питання 2. Забезпечення законності у соціально- культурній сфері

Див. рекомендації до питання 2 в темі 6.1.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Чому Президент України виступає гарантом права гро­мадян на охорону здоров'я?

2. Хто здійснює управління освітою?

3. Хто здійснює управління культурою?

Тема 6.3. Публічне адміністрування в адміністративно-політичній сфері

План

1. Відносини публічного управління в адміністративно- політичній сфері.

2. Забезпечення законності в адміністративно-політич- иій сфері.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте основні види відносин публічного управ­ління в адміністративно-політичній сфері.

2. Доведіть, що держава є основним суб'єктом забезпе­чення безпеки.

3. Визначте суб'єктів, що здійснюють публічне управ­ління закордонними справами.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання І. Відносини публічного управління в адміністративно-політичній сфері

1. Управління обороною.

Основи організації оборони та повноваження державних органів з її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, орга­нізацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни встановлених Законом України "Про оборону України" від 6 грудня 1991 р.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України. Дане міністерство є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Вони є головним (провідним) органом у системі цент­ральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони.

До основних завдань Міністерства оборони України належать:

• участь у реалізації державної політики з питань обо­рони і військового будівництва, координація діяльності держав­них органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони;

• участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визна­чення рівня воєнної загрози національній безпеці України;

• забезпечення функціонування, бойової і мобілізаційної готовності, боєздатності та підготовки Збройних Сил України до виконання покладених на них функцій і завдань;

• проведення державної військової кадрової політики, заходів щодо реалізації соціально-економічних і правових гаран­тій військовослужбовців, членів їх сімей та працівників Зброй­них Сил України;

• розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисцип­ліни, правопорядку та виховання особового складу;

• взаємодія з державними органами, громадськими орга­нізаціями і громадянами, міжнародне співробітництво;

• контроль за дотриманням законодавства у Збройних Силах, створення умов для демократичного цивільного конт­ролю над Збройними Силами.

2. Управління безпекою.

У забезпеченні безпеки беруть участь органи законодав­чої, виконавчої, судової влади, а також недержавні організації і громадяни.

Найбільша питома вага у вирішенні питань забезпечення безпеки припадає на державні утворення. Це Збройні Сили, Служба безпеки, прикордонні війська, органи внутрішніх справ і міліція, органи митного контролю, захисту прав споживачів, прокуратури й інші.

Таким чином, держава є основним суб'єктом забезпе­чення безпеки.

Найвище керівництво у сфері національної безпеки здійс­нює Президент України. Саме він очолює Раду національної без­пеки і оборони України.

Рада національної безпеки і оборони України є коор­динаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і передбачена Конституцією України. Її діяльність регламентовано Законом України "Про Раду націо­нальної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 р.

Державним правоохоронним органом спеціального приз­начення, який забезпечує державну безпеку, є Служба безпеки України. Бона підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

На Службу безпеки України покладено захист дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіальної ці­лісності, економічного, науково-технічного і оборонного потен­ціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

100

Державний комітет у справах охорони державного кордону України (Держкордон України) є центральним орга­ном державної виконавчої влади, іцо забезпечує реалізацію державної політики з прикордонних питань, здійснює управ­ління Прикордонними військами України, а також координує діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування з питань організації перетинання державного кор­дону особами, транспортними засобами, вантажами та іншим майном, забезпечення дотримання режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.

3. Управління закордонними справами.

Центральним органом державної виконавчої влади у даній справі є Міністерство закордонних справ України (МЗС).

Воно є головним (провідним) органом у системі цент­ральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та коор­динації заходів у даній сфері.

3. Управління юстицією.

Міністерство юстиції України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні реалізації державної правової політики, державної політики з питань міжнаціональних відносин.

3. Управління внутрішніми правами.

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України (МВС України).

МВС України реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, організовує та координує діяльність органів внутрішніх справ щодо боротьби зі злочинністю, з охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.

()сінжними завданнями МВС України є:

. організація і координація діяльності органів внутріш­ніх справ із захисту прав і свобод громадян, інтересів сус­пільства і держави від протиправних посягань, охорони громад­ського порядку і забезпечення громадської безпеки;

• участь у розробці державної політики щодо боротьби із злочинністю;

• забезпечення запобігання злочинів, їх припинення, розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вживання заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень;

• організація охорони та оборони внутрішніми війська­ми особливо важливих державних об'єктів;

• забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства;

• забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи;

• організація роботи, пов'язаної із забезпеченням безпе­ки дорожнього руху;

• здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності;

• визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги;

• забезпечення дотримання законності у діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військовослужбовців системи МВС;

• підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу.

Питання 2. Забезпечення законності в адміністрати­вно-політичній сфері

Див. рекомендації до питання 2 в темі 6.1.

5