2. Міжособистісні стосунки в малих групах

Міжособистісні стосунки – це взаємні орієнтації, які розвиваються в індивідів, що перебувають у тривалому контакті.

У стосунках можна виділити два приводи до спілкування – діловий і особистий. Діловий привід пов’язаний з проблемною взаємодією й відповідає формальному соціальному рівню, тобто тим функціям, які реалізуються під час виконання відповідної соціальної ролі у формальній структурі стосунків у суспільстві: начальник–підлеглий, продавець–покупець, лікар–хворий і т. ін.

Особистий привід спілкування пов’язаний з реалізацією, перш за все, емоційних стосунків між людьми. Таким чином, міжособистісні стосунки виникають і складаються на основі певних відчуттів людей одне до одного в процесі їх взаємодії (симпатія, антипатія, дружба, кохання, ворожнеча і т. ін.). Соціальні емоції – це емоції й відчуття, що виникають під час задоволення соціальних потреб. Соціальні емоції можуть бути:

позитивними (кон’юнктивними, або такими, що об’єднують);

негативними (диз’юнктивними, або такими, що розділяють).

Позитивні відчуття виникають тоді, коли люди переслідують спільну мету, досягнення якої приносить кожному певне задоволення. Виникає взаємність: ініціатива й активність одного залежить від внеску інших.

Негативні відчуття виникають тоді, коли успіх однієї людини спричиняє якусь невдачу для іншої. Виникає ситуація суперництва, потім настає конфлікт: супротивник розглядається як небезпечний об’єкт.

Одним з методів аналізу емоційних стосунків є методика соціометрії, запропонована Дж. Морено. Він вважав за важливе під час визначення якості стосунків установлювати відповідність макро-й мікроструктури взаємин. При цьому про макроструктуру свідчить просторове розміщення людей у процесі взаємодії, а про мікроструктуру – емоційна забарвленість стосунків (наприклад, перевага співпраці з одними людьми й відмова від неї з іншими). Про сприятливі стосунки свідчитиме те, що люди, які виконують спільну діяльність, добре ставляться одне до одного. Таким чином, просте питання про те, з ким людина вважала б за краще виконувати разом яку-небудь діяльність, може допомогти встановити структуру її емоційних стосунків у групі. Чим важливіша діяльність, заради якої здійснюється вибір партнера, тим більш значущі стосунки для людини.

Одним із важливіших факторів, які визначають властивості малої групи, тобто найближчого оточення, з яким людина безпосередньо контактує, є її структура.

Структура (від лат. structura – взаєморозташування, будова) малої групи – це сукупність зв’язків, які склалася в ній між індивідами.

Оскільки основними сферами активності членів групи є спільна діяльність і спілкування, то при розгляді малих груп принято виділяти структуру зв’язків і відносин, що виникають у процесі спільної діяльності й у структуру зв’язків, які з’являються у процесі спілкування і взаємовідносин.

Відповідно розрізнюють 2 вида структури малої групи: формальну та неформальну. Такий розділ структур групи запропонував Е. Мейо.

• Формальна структура групи – це ієрархічна система міжособистісних стосунків, яка створена за принципом «керівник - підлеглий» для виконання певних офіційних, ділових завдань.

Внутрішня структура групи, позиції її членів визначаються адміністративно-правовими розпорядженнями, посадовими інструкціями. Тому до головних її особливостей належать спеціалізація функцій, ієрархія посад, певна система координації дій тощо.

Між членами групи встановлюються передбачені документами ділові контакти. Прикладами груп з формальною структурою можуть бути виробнича бригада, студентська група, спортивна команда, відділ постачання на виробництві, штат учителів і співробітників школи тощо.

• Неформальна структура – це емоційно забарвлені (неофіційні) зв’язки, які склалися в наслідок особистісного прагнення індивідів до контактів, на основі симпатії, спільних поглядів, інтересів тощо.

Ця структура зумовлюється потребами людей у допомозі, захисті, спілкуванні, вияві симпатії тощо. Вона створюється самою групою та визначається такими факторами як симпатія, особистісні якості, інтереси, компетентність тощо членів групи. Наприклад, компанія друзів, любителів музики, болільників спорту тощо.

Іноді формальна й неформальна структури групи співпадають між собою, що поліпшує міжособистісні стосунки,

Структура малої групи визначається певним розташуванням соціальних статусів її членів.

Статус (від латинського «статус» - положення, стан) – це певне місце окремого члена групи в системі міжособистісних стосунків, яке визначає його права, обов’язки та привілеї.

Важливою характеристикою статусу є ступінь авторитетності людини для інших членів групи, тобто це своєрідна міра визнання оточуючими заслуг індивіда. Так, чим нижчий авторитет, тим нижчий статус.

З'ясовано, що статус члена групи є стійкою величиною, яка не тільки зберігає свою незмінність у конкретній групі, а й нерідко “мандрує” з індивідом в іншу спільноту. Зумовлено це тим, що людина звикає до статусного становища, закріплюючи у своїй поведінці звичні форми реагування на дії і вчинки інших людей. З переходом в іншу групу вона продовжує звично поводитися, а члени групи, в яку людина щойно влилася, наслідують запропоновані їм звички, манеру поведінки тощо.

Розрізнюють наступні статусні позиції (Дж. Морено): 1) популярні або привабливі; 2) відторгнені (аутсайдери); 3) ізольовані, 4) лідер.

1. Популярні або привабливі – члени групи, яким віддається перевага іншими, тобто вони мають середній позитивний статус.

2. Відторгнені – член групи, до якого інші ставляться негативно, тобто той, хто має негативний статус.

3. Ізольовані – член групи, що має нульовий статус та, який не приймає участь у груповій взаємодії. Він нібито не існує для інших членів групи.

4. Лідер – член групи, який користується авторитетом у інших членів групи та має на них вплив, здійснює керівництво членами групи, тобто має найбільш високий позитивний статус.

Лідер обирається малою групою на основі симпатій, є одним із членів групи та при значних змінах умов може переобиратися групою. Розглянемо більш докладно типи лідерства, що залежать від структури групи та характеру завдань, які стоять перед нею. Існує декілька типологій лідерства.

Автором першої типології є американський вчений Дж. Морено, в її основі лежить розподіл структури групи на формальну та неформальну. Він розподіляє лідерів на формальних та неформальних.

* Формальний або офіційний лідер – це люди, які обираються, або призначаються на певний формальний пост. Наприклад, старости навчальних груп, бригадири виробничих бригад тощо. Таким чином, формальні лідери пов’язані з офіційною організацією та мають можливість представляти всю групу в цілому та захищати її інтереси перед адміністрацією.

* Неформальний або неофіційний лідер – це люди, які є авторитетними в сфері взаємостосунків членів групи та обираються завдяки своїм індивідуальним особливостям іншими людьми, такими як, наприклад, високий рівень інтелекту, знань тощо.

Інший американський вчений Б. Бейлз також розподіляє групову структуру на 2 типу в залежності від спрямованості діяльності членів групи: на справу або встановлення взаємостосунків.

З точки зору цього вченого існує 2 типу лідерів: ділові та популярні або емоційні.

* Діловий лідер – це авторитетний член групи, який організує групу на рішення конкретної задачі та має високий рівень професіоналізму. Тому іноді його називають інтелектуальним лідером.

* Популярний лідер впливає на характер і спрямованість особистісних взаємостосунків, емоційний стан членів групи. Його іноді називають емоційним лідером.

Отже, кожна мала група в своїй структурі має всі перелічені вище статусні позиції її членів. При цьому, як правило, у групі є авторитетний лідер, який об’єднує інших членів групи.

Якщо ж у групі з’являються інші лідери, котрих починає підтримувати частина її членів, то така група стає структурно складною та часто розпадається на 2 та більше малих груп. Нові малі групи вступають між собою в міжгрупові стосунки та можуть розвиватися незалежно одна від одної. Наприклад, багато чисельні групи по інтересам, які існують в навчальній групі.

Із соціальним статусом тісно зв’язано таке поняття як соціальна роль.

Соціальна роль – це певна сукупність соціальних норм, які містять узагальнену інформацію про якості, властивості, обов’язки, функції членів суспільства.

В науковий оберт термін «роль» ввели Дж. Мід та Р. Лінтон. Вони використали це поняття для опису всієї суми культурних зразків поведінки, що пов’язані з певною позицією людини, тобто місцем, яке вона займає в системі соціальних та міжособистісних стосунків. Роль, таким чином, включає основні правила, взірці, моделі, які визначають поведінку людини в суспільстві. Суспільство та певні групи, до яких належить людина очікуються від неї певної поведінки, яка є типовою для даної ситуації та відповідає її статусу. Якщо ж людина поводиться іншим чином, ніж від неї очікуються, то вона карається суспільством або групою. Існує декілька класифікацій соціальних ролей.

Широко розповсюджена класифікація Т. Сарбін і В. Ален, які розподіляють ролі в залежності від спрямованості людини на:

* формальні або соціальні – це позиції індивіда, що обумовлені його місцем у системі соціальних стосунків (професійні ролі, статеві, соціально-демографічні). Так, статеві ролі визначають зовнішні прояви моделей поведінки чоловіків та жінок, що дозволяє іншим людям визначати приналежність індивіда до певної статі.

Професійна ролі диктують правильну поведінку для начальника й підлеглого, для викладача та студента. У сімейних ролях постають завдання перед батьками й дітьми, перед чоловіком і дружиною.

При цьому, кожна людина привносить в ту чи іншу роль своє уявлення про неї. Так, різні актриси, що грали роль Джульєтти, слідували тексту В. Шекспіра, але кожна зробила своє прочитання та інтерпретацію. Подібне відбувається й у соціальних ролях.

*неформальні або міжособистісні ролі – обумовлені місцем індивіда в системі міжособистісних стосунків (лідер, герой, «козел відпущення», відхилений тощо). Це немовби головна роль, яка виділяється особистості та закріплюється за нею в даній групі.

Наприклад, член групи, якого визнали «ерудитом» повинен постійно бути готовим до занять, від нього очікують швидкої відповіді на любе питання, надання допомоги та підтримки в ситуаціях пізнавальних труднощів. Якщо ж він відмовляється від виконання того, що від нього очікує група (наприклад, не бажає підказувати під час контрольної роботи), то група та окремі члени вважають його дії не правильними та ображаються на таку самовільну зміну рольової поведінки.

Р. Лінтон виділяє ролі активні та латентні. Активна – це роль, яку людина виконує в даний час. Відповідно інші залишаються латентними.

Більшість людей виконує багато ролей. При цьому необхідно, щоб людина прийняла роль, згодилася слідувати її змісту та правилам. Так, для молодого викладача прийняття нової професійної ролі, разом із її змістовними та функціональними навантаженнями, означає й необхідність обмеження діапазону своїх особистісних проявів: збереження коректного зовнішнього вигляду, контролю за поведінкою та мовою тощо. Людина, що прийняла цю роль буде дотримуватися цих вимог і контролювати себе, намагатися уявити як вона виглядає з точки зору студентів. Людина, що не прийняла роль може ігнорувати вимоги до зовнішнього вигляду, загравати з студентами, підкреслювати своє розуміння їх потреб, ігнорувати необхідність постійного контролю та самоконтролю. Разом із тим, можливе й повне прийняття однієї ролі, коли навіть поза ситуацією, що вимагає її виконання, людина продовжує поводитися певним чином: наприклад, «грає педагогічного метра» в домашньому оточенні або зустрівшись із однокурсниками.

Характерно, що в звичних ситуаціях людина найчастіше за все не усвідомлює, що «грає» певну роль, тобто слідує певному шаблону поведінки. Усвідомлення починається тоді, коли звичні обставини змінюються, тобто людина потрапляє в ситуацію, коли вона не може зразу визначитися з роллю, котру необхідно грати. Людина відчуває розгубленість. Наприклад, в такому положенні знаходиться більшість студентів першокурсників, які нерідко почувають себе розгубленими, тому що чітко не уявляють собі, чого від них можуть очікувати оточуючи, яка поведінки відповідає змісту їх нової ролі.

У ситуаціях неуспішного виконання певної ролі може виникнути рольовий конфлікт. Розрізнюють 2 типу конфліктів: міжрольовий та внутрішньорольовий.

* між рольовий – конфлікт, що викликається одночасним виконанням багатьох ролей, тому людина не може виконувати їх однаково якісно. Наприклад, рольовий конфлікт жінки, що працює. Цей конфлікт розглядається як комплекс негативних переживань, почуття вини, що виникає у жінки внаслідок негативної оцінки якості одночасного виконання ролей в професійній та сімейній сферах.

* внутрішньо рольовий – конфлікт, що виникає внаслідок протилежних вимог, які пред’являються виконавцю однієї ролі значущими для нього людьми або соціальними групами.

Отже, рольовий конфлікт порушує звичний хід життя людини, дезорганізує її життєдіяльність. Тому подолання конфлікту, що вимагає від людини перегляд своїх життєвих цілей, стосунків із оточуючими тощо, є важливою задачею для неї.

Соціальні ролі мають значний вплив на поведінку, вимагають від особистості діяти, навіть всупереч її особистісним почуттям.

Познайомимось з деякими дослідженнями, що ілюструють могутність соціальних ролей. Це дослідження у в’язниці П. Зімбардо та Стенлі Мілграма щодо наказів авторитетної особи (підкорення).

Дослідження у в’язниці. Уявіть, як одного дня ви йдете додому. Під'їжджає автомобіль із правоохоронцями. Двоє у формі виходять, заарештовують вас, доставляють до в'язниці та заводять у камеру. Там із вас знімають одяг, голять, бризкають дезінфекційним розчином, надягають смугасту одежину, фотографують у анфас та профіль і саджають за ґрати. Ви почуваєте себе трохи моторошно, але не дуже панікуєте, адже ви погодилися грати роль "в'язня" у психологічному експерименті протягом двох тижнів.

Так починається дослідження з вивчення змін, які трапляються, якщо звичайні студенти візьмуть на себе ролі в'язнів і охоронців. Добровольцям щоденно платили достатню суму грошей. Було навмання визначено, хто яку роль грає. Крім цього, не давали жодних інструкцій щодо поведінки.

Невдовзі "в'язні" стали почувати себе розгублено, потім безпорадно й навіть впадали у паніку. З'явилися невротичні симптоми й психосоматичні порушення. Дехто впав у депресію, апатію. Інші сердилися чи обурювалися. За кілька днів половина "в'язнів", благала відпустити їх, більшість готові були відмовитися від платні за дострокове звільнення.

У той самий час "охоронці" пристосувалися до влади. Дехто намагався допомагати "в'язням", роблячи послуги для них. Інші були «круті, але справедливі», суворо дотримувалися правил. Третина стала жорсткою й тиранічною, вдавалась до зловживань, навіть коли в’язні не чинили опору. Один «охоронець», поміщав «порушників» на всю ніч у карцер, приховуючи цей факт від експериментатора, котрий йому здавався занадто м’яким. Багато «охоронців» прагнули працювати понаднормово безкоштовно.

Експеримент припинили через 6 днів. Для дослідників були несподіваними ті швидкі та жахливі перетворення, що сталися зі звичайними студентами. «В’язні» раділи, а «охоронці» розчарувалися. Останні не лише поводилися жорстоко, але ще одержували від цього насолоду.

Критики наведеного дослідження стверджували, що встановлено не так уже й багато. Адже учасники були добре обізнані з фільмів, ігор, як треба поводитись й грали свої ролі з запалом, щоб розважитися та не засмутити експериментаторів. Їхня поведінка, мовляв, не більш дивна, ніж у тих, хто, вдягнувши футбольну форму, штовхається на полі.

Автор експерименту П. Зімбардо погодився з критиками в тому, що поведінка людини значною мірою залежить від ролі, що вона грає. Однак, якщо все це лише весела гра, чому «в’язні» просилися на волю? Чому «охоронці» втратили відчуття гри та почали поводитися так, неначе це їхня робота?

Висновок: таке дослідження все-таки ілюструє могутність соціальних ролей.

Дослідження підкорення. Інший соціальний психолог із США, Стенлі Мілграм, зацікавився причинами того, чим була викликана покірність військових фашистської Німеччини, які сліпо виконували накази, виявляючи неймовірну жорстокість. У 1963 році дослідник провів дослідження, котре стало найвідомішим і найдискусійнішим у психології.

Експеримент проходив наступним чином. Двоє приходять в психологічну лабораторію Єльського університету, щоб прийняти участь в дослідженні процесу навчання та запам’ятовування. Піддослідні вважали, що вивчається вплив покарання на навчання. Кожен піддослідний призначався, немовби випадково на роль "учителя". Інша особа, котру представляли як такого ж учасника-добровольця, була «учнем» (насправді це був спільник експериментатора). Коли "учень", сидячи в сусідній кімнаті припускався помилки у пригадуванні списку парних слів, "учитель" повинен був карати його розрядом електричного струму, натискаючи на важіль велетенської машини. З кожною помилкою напруга струму мала зростати. У машині було 30 важелів із позначенням під кожним напруги: від 15 до 450 вольт. Крім цифр там були написи «ЛЕГКИЙ ШОК", "ПОМІРНИЙ ШОК", потім «ВЕЛИКА ІНТЕНСИВНІСТЬ", далі "НЕБЕЗПЕЧНО - СЕРЙОЗНИЙ ШОК" і, нарешті остання «ХХХ».

Колеги С. Мілграма, "учні", насправді не одержували жодного шоку, але "учителі" не знали про це. Актори-жертви переконливо грали свої ролі, навіть благали відпустити їх.

До початку експерименту С. Мілграм про анкетував велику кількість студентів, психіатрів, представників середнього класу, запитуючи, скільки людей, на їхню думку, пройдуть увесь шлях аж до позначки "XXX" за наказом експериментатора. Психіатри передбачали, що більшість людей відмовиться перетинати межу 150 вольт, коли "учень" вперше стане вимагати звільнити його, і що лише один на тисячу, людина з емоційними порушеннями або садист, буде вживати найвищій рівень. Непрофесіонали погодилися з цим прогнозом. Всі висловилися за те, що особисто вони не погодилися б уже на початку експерименту.

Вчений був вражений результатами свого дослідження. Вони продовжують бентежити людей над 30 років: 26 піддослідних із 40, тобто 65% підкорилися вимогам експериментатора, пройшли весь шлях від найслабкішого до найсильнішого шоку. Жоден не зупинився на позначці «300 вольт», коли жертва гамселила по стіні на ознаку протесту. Пізніші варіанти експерименту включали і аудіальний канал — жертву можна було чути.

У цьому дослідженні брали участь понад 1000 осіб. С. Мілграм перевіряв не лише чоловіків, але й жінок, людей усіх вікових груп і способів життя, а все ж таки 62,5 % (майже дві третини) повністю скорилися. Вони корилися, незважаючи на те, що жертва кричала, благала припинити, що шок для жертви здавався дуже болючим. Піддослідні "учителі" не були байдужими до страждань жертв. Дехто губився, дрижав, хтось вкривався потом, демонструючи ознаки тривоги та стресу, але продовжували коритися, навіть якщо самі ж плакали та благали експериментатора звільнити їх.

С. Мілграм з колегами прагнули виявити умови, за яких люди можуть відмовитися слідувати наказам авторитетної особи. Було встановлено, що нічого з того, що робить жертва, не змінює вірогідності людського прислуговування, навіть якщо жертва казала, що у неї хворе серце, або кричала в агонії, чи переставала повністю реагувати, немов втративши свідомість.

Люди з більшою вірогідністю не корилися за таких умов: залишаючись на самоті (даючи низькі рівнем розряд, доповідали, що слідують інструкції); перебуваючи поряд із жертвою. Адже проявляти жорстокість легше до тих, хто знаходиться на відстані; отримуючи вказівки по телефону – близькість авторитета збільшує поступливість; отримуючи суперечливі вимоги від двох експериментаторів (продовжувати чи припинити); приймаючи накази від звичайної, не наділеної владою людини (наприклад, іншого піддослідного); працюючи з учасником, що відмовився продовжувати.

С. Мілграм зробив такий висновок: ключ до поведінки людини лежить не в гніві чи агресії, а в її ставленні до авторитета. Люди віддають себе під владу авторитетної особи, вбачають в собі інструмент для виконання його волі і не можуть вирватися.

Отже, два суперечливих дослідження — у в'язниці і щодо наказів авторитетної особи — ілюструють могутність соціальних ролей та зобов'язань, які впливають на людину і навіть відкидають особистісні властивості. Поведінки "в'язнів" та "охоронців" розрізнялися: деякі "в'язні" були активнішими, опиралися, деякі "охоронці" виявили більшу схильність до зловживань. Але все ж таки те, що люди роблять, великою мірою залежить від ролі, яку вони на себе поклали, навіть всупереч їхнім особистим почуттям. Люди в експерименті С. Мілграма вірили, що мусять виконувати накази впливової особи, котра має знати, що треба робити, і більшість заглушила голос власного сумління.