2.2 Поняття та властивості кодифікаційних актів.

Науковці відзначають, що на перший погляд питання форми кодифікаційного акту є не дуже важливим. Справді, з соціально-політичної точки зору питання про те, в якій формі приймається той чи інший кодифікаційний (та й взагалі нормативний) акт, суттєвого значення не має. Безперечно, що кодифікаційний акт здійснює свою регулюючу дію перш за все змістом, а не юридичною формою виразу. Однак, форма кодифікаційного акту визначає його юридичну силу, вона або активно сприяє реалізації його змісту, або гальмує, а іноді і перешкоджає досягненню тих завдань, які постають перед цими актами. Надання кодифікаційним актам тієї чи іншої форми має не лише велике значення в контексті правового регулювання, але й визначає зовнішній вираз системи законодавства. Відсутність суттєвих відмінностей змісту і юридичної сили актів та вільний вибір форми юридичного акту не сприяють впорядкуванню системи законодавства.

У відповідності до цього критерію класифікації можна виділити такі дві підсистеми:

1) класифікація кодифікаційних актів за зовнішньою формою конструювання:

а) кодифікаційні акти, які приймаються на законодавчому рівні;

б) кодифікаційні акти, що приймаються на підзаконному рівні.

2) класифікація кодифікаційних актів за найменуванням.

У дослідженні підкреслюється, що на теперішньому етапі закон є основною, найважливішою формою кодифікаційного акту. Науковці приходять до висновку, що роль кодифікаційних законів у регулюванні суспільних відносин, які складаються в державі, повинна ще більше зрости, висловлюється за поступове, поетапне звуження поточної нормо творчості та збільшення в правовій системі частки актів кодифікаційного типу, особливо – кодифікаційних законів. Вони вважають, що в подальшому вдосконалення законодавства повинно здійснюватися в напрямку створення кодифікаційних систем, центральне місце серед яких має належати основоположному кодифікаційному закону.

У кінці розділу науковці обґрунтовують загальний висновок про те, що кодифікаційні акти відіграють значну роль у процесі впорядкування та вдосконалення законодавства, впливають на ефективність та стабільність процесу регулювання суспільних відносин. Вони є основоположними, системо утворюючими актами у відповідній галузі (підгалузі) законодавства.

Ііі розділ. Методологічні витоки кодифікації.

У новітні часи в теорії права України небагато праць, спрямованих на обґрунтування кодифікаційних процесів та їхньої методологічної основи. Складається небезпідставне враження, що навряд чи хтось предметно замислюється над тим, що таке кодифікація, над її причинами та механізмами, метою і засобами втілення. В усякому разі це очевидно стосовно регулювання майнових відносин у сфері цивільного обороту.

Поява нових кодексів і лякаючи пропозиції по розробці інших численних кодексів нагадують хаотичну забудову міст на узбережжі.

У законотворчих процесах, що відбуваються в Україні, взагалі слабко протестується логіка, крім єдиної безсумнівної причини такої кодифікаційної «хвилі» : наукова праця на рівні дисертації часто містить пропозицію – прийняти відповідний кодекс. Ставлячись із розумінням до таких закликів, але й відповідним чином їх розцінюючи, все – таки варто серйозно обміркувати питання про те, що спонукає насамперед наукове співтовариство підтримувати ідеї про розроблення численних кодексів.

На перший погляд, причина, що лежить на поверхні, одна – неврегульованість відповідних відносин за наявності потреби в їхньому врегулюванні. З’являються принципово нові відносини, які йменують інноваційними, інвестиційними, інформаційними, екологічними. Ця причина спрацьовує, коли йдеться про прийняття нових кодексів. Що стосується перероблення наявних кодексів, то вони своє місце вже «застовбили» , і питання про те, чи потрібні вони, навіть у зміненому вигляді, практично не обговорюється.

Водночас до пропозиції прийняти той чи інший кодекс, у зв’язку з розвитком відносин, які не знайшли свого належного регулювання, варто ставитися вкрай обережно. При всій обґрунтованості потреби у правовому регулюванні відповідних відносин важливим є питання про те, на якому рівні має це робитися і як це впишеться в наявну систему законодавства. Часто недостатньо , розробивши кодекс, одночасно пропонувати внесення змін до законодавства, скасовуючи й доповнюючи його норми. І вже тим більше не очевидно, що ті чи інші відносини варто регулювати саме на рівні кодексу, тому що процес кодифікації має свою теорію і свої правила втілення, якими, на жаль часто зневажають. Іноді навіть пропонується кодифікація у формі закону, а не кодексу.

Другою причиною боротьби за прийняття кодексу є вінець певної теорії, що висувала, по – між іншими , бачення про необхідність кодексу. Яскравим прикладом цього є господарська теорія, перемога в Україні безсумнівна – ГК України був прийнятий у 2003 р.. Не вдаючись до причин та наслідків цієї перемоги , слід зазначити , що вся передісторія становлення цього кодексу з правової точки зору досить цікава.

Саме це й змушує замислитись над тим , що становить процес кодифікації та наскільки він втратив або видозмінив своє призначення в сучасному українському суспільстві.

Важливо зазначити , що кодифікації все частіше пропонується піддати комплексне регулювання відносин у різних сферах соціального буття. Внаслідок цього в кожному випадку , коли ми зіштовхуємося з наявністю кодексу або пропозицією прийняти новий кодекс на таких засадах , треба намагатися зрозуміти, що мають на увазі вчені, які закликають до цього. Слід помітити й те , що створення в Україні нових кодексів і перероблення наявних не супроводжується проведенням глибокої кодифікації : немає не тільки єдиного підходу до процесів кодифікації , завдяки якому різні кодекси та закони взаємоузгоджувалися б , але й опрацювання всіх законів, що їм передують , і тих , що мають прийматися після кодифікації. Такі кодифікаційні процеси останнім часом розгортаються всупереч самому розумінню кодифікації як утворення якісно нового рівня законодавства , котрий досягається завдяки корінному переробленню чинних нормативних положень. Це має відбутися на базі нової стратегії правотворчості, збільшення від застарілих норм та системного викладення внутрішньо узгоджених норм , з огляду на реальний та всебічний аналіз правової, політичної та економічної ситуації в країні, що дає змогу обрати адекватні існуючі й систематизуючи засоби впливу на неї , визначення їх можливої ефективності . Завдяки цьому тільки й може бути створений такий нормативний акт, який має перспективу жити й діяти , бути сприйнятим суспільством .

Прикладом слідування кодифікації стала розробка нового ЦК , який становить втілення ідеї кодифікації приватного права , що забезпечувало б стабільне правове регулювання ринкових відносин , закріплення приватноправових принципів правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин, усунення суперечливості і неузгодженості законодавчих норм , що мали місце внаслідок вимушеного існування правових актів різних епох та недосконалості багатьох перших законів незалежності України.

На жаль такий підхід до кодифікації не було сприйнято в інших секторах законодавства. В наших реаліях за кожним кодексом або «навздогін» готується пакет законів і підзаконних актів , або поряд із кодексом продовжують діяти й ті закони , які фактично «увійшли» у кодекс . Більше того , це відбувається без їхньої переробки, а іноді навіть до кодексу потрапляють закони в попередній редакції , як це вийшло з деякими статтями ГК України.

Таким чином , заміть того щоб «розвантажити » чинне законодавство, позбавивши його від величезного масиву розрізнених нормативно – правових актів , шляхом об’єднання їхнього змісту в єдиному новому комплексному законодавчому акті , яким повинен був стати ГК України за задумом його розробників, відбулося інше. ГК України , що увібрав наявні закони , та який претендує на роль лідера «у сфері господарювання» , насправді вносить додаткову плутанину в законодавство.

Цей негативний досвід кодифікації має стати показовим і для інших спроб , що робляться сьогодні в Україні , коли в результаті кодифікації нормативно – правові приписи не тільки не постають в концентрованому вигляді, а навпаки – обсяг законодавства не зменшується.

Відсутність серйозного системного розроблення кодексів призводить до накладення сфер їхнього регулювання і не дає змоги їх застосовувати , користуючись відомим принципом співвідношення загального та спеціального закону.

Коли ж кодекс пропонується прийняти лише як поштовх для подальшого розвитку системи, це викликає здивування, оскільки такий шлях суперечить самому розумінню кодифікації.

Таким чином , як і раніше, систематизацію , у тому числі кодифікацію , варто здійснювати після того, як нормативний матеріал досить стабілізувався , оскільки кодифікація становить цілком ясну закономірність розвитку правової системи. Це тим більше важливо в період становлення законодавства , що спостерігається в нашій державі з початку 90-х років. У зв’язку з цим висловлюється навіть позиція про помилковість прийняття кодексів у перехідних умовах взагалі з оголошенням «мораторію» на їхнє прийняття , тому що вони не можуть навіть гіпотетично виявляти стійкі кодифіковані акти права, оскільки перетворення , підсумки яких вони покликані закріпити , ще не завершені , а тому законодавство приречено на часті зміни. Прийняті в таких умовах кодекси нерідко демонструють свої слабкі сторони , дефекти; до них доводиться вносити численні зміни майже відразу після прийняття.

Стан законодавчої бази України демонструють істотні розбіжності у підходах до кодифікації й у цілому свідчать про відсутність єдиних принципів і методологічних засад. Часом не ясні критерії вибору кодексу як однієї з форм законів.

Втім не переробні складнощі з сучасною кодифікацією в Україні є лише наслідком загального не устояного уявлення про галузі права й законодавства , а тому – про можливість галузевого або підгалузевого інституціонального або комплексного регулювання. Дотепер лише одна всіма визначена фундаментальна праця В. Яковлева про предмет і метод навряд чи сьогодні вже здатна впоратися з тими проблемами , які нас атакують внаслідок швидкої видозміни сучасних правовідносин. Нових же праць подібного рівня так і не виникло. Звідси – відсутність добротної теоретичної бази для законотворчого процесу в цілому й кодифікації зокрема. У такому середовищі проводити кодифікаційну роботу вкрай складно , а розробляти нові кодекси – необачно.

Крім цього , існують й інші , досить прагматичні причини , що дозволяють виступати проти прийняття кодексів так легко , як це в нас повелося . Та обставина , що розроблення нового кодексу вимагає величезної системної роботи з переструктурування наявних кодексів і законів, навряд чи викликає в кого – небудь сумнів.

У дійсності ж цього не відбувається. Так , залучення до процесу кодифікації інноваційного законодавства , якого замало й яке до останнього часу виявилося занадто непрацездатним , неминуче спричинить той самий наслідок , що вже маємо з іншими кодексами .

Слід відмітити й про брак в Україні фахівців із законодавчої техніки , які здатні були б уформувати все законодавче поле. Усім мало – помалу освіченим фахівцям явно видні недоліки наших законів , які є наслідком цього.

Поряд із порушеними вище проблемами системності при кодифікації є ще один ракурс її прояву – це питання про положення кодексів в ієрархії джерел права , яке залишається дискусійним. На думку більшості вчених , кодекси впливають на всі правові акти та правозастосування й стосовно інших , звичайних законів , займають більш високу сходинку в ієрархії джерел права.

Відсутність чіткої ієрархічної підпорядкованості кодексів і законів за наявності дублювання регулювання в різних кодексах з одночасною зміною одного законодавчого підходу до протилежного вносить плутанину під час застосування цих джерел права. Причому така ситуація зберігається досить тривалий час.

Отже , в Україні склалася непроста ситуація у сфері кодифікації , сполучена з наполегливим небажанням подивитися на цю проблему системно , з позиції теорії права в цілому , відмовившись від вузько спрямованої спеціалізації представників тієї або іншої науки , що просувають свої ідеї більш – менш успішно на законотворчому ринку. Спроби вказати на цю проблему натрапляють на непорозуміння й відстоювання своїх вузьких, часто тимчасових ідей , цілей. Спостерігається стійка тенденція не зважати на поставлені вище питання , спростити ситуацію. При цьому робляться навіть посилання на кодифікаційний досвід інших країн , до яких приміряють наші кодифіковані закони. Однак це порівняння далеко не завжди коректні .

Виявилося , що наслідком відзначених підходів кодифікації в Україні не тільки не досягає мети проведення систематизації для полегшення учасникам право реалізації можливості ефективного системного використання всіх правових принципів , якими слід керуватися , а ускладнює вибір правомірного варіанта поводження аж до повної неможливості цього. Така кодифікація , що склалася й продовжує набирати оберти в Україні , не усуває безсистемне накопичення нормативних правових актів , до того ж суперечних один одному , а навпаки сприяє таким суперечливостям. Вона не лише не впорядковує норми й не породжує чітке слідування осіб правовому регулюванню , а й не здатна бути повноцінним регулятором суспільних відносин. Більше того , постійне зіткнення широких мас із заплутаністю й суперечливістю наших кодексів створює не просто антипатію до закону , а зменшує їх шукати такі шляхи для розв’язання проблем , пов’язаних із цим , які далеко не завжди відповідають вимогам сумлінності й право узгодженості.

Отже , великого значення набуває простеження за дією кодифікаційних законів; надання аналізу їх впливу на практику та узагалі соціальних наслідків їхнього прийняття ; співвідношення з іншими актами законодавства й вироблення на цій основі пропозицій щодо їх подальшого існування ; постійний режим моніторингу , який усуне суб’єктивізм у висновках з попередніх питань та механізми впливу на усвідомленні прошарки суспільства дозволить побачити реальну картину дієвості та проблемності того чи іншого кодексу. Такі дослідження дозволяють виявляти реальні потреби суспільства в правовому регулюванні на рівні кодексів , вчасно виявляти застарілі й малоефективні норми. Ці заходи , які мають сполучатися з підвищенням вимогливості до кодифікаційної роботи взагалі , мають надати свої результати і позбавити українське законодавче поле від «шкідливих бур’янів» .