- •Як козаки дивували французів
- •Глава 1. Іван Сірко на березі Ла-Маншу.
- •Глава 2. Україна – очима французів.
- •Глава 3. Яким був український люд?
- •Глава 4. Козацька доблесть.
- •Глава 5. Козаки – мореплавці.
- •Глава 6. Як козаки обирали владу.
- •Глава 7. Козацька віра.
- •Глава 8. Українське жіноцтво.
- •Глава 9. Як козаки пили-гуляли.
- •Глава 10. Про древню минувшину України.
- •Глава 11. Подих рідної землі.
Глава 6. Як козаки обирали владу.
Боплан:
Старовинний малюнок козацької Ради на Запоріжжі |
Якщо обраний козак погоджується бути отаманом, то дякує раді за ту виявлену йому честь, хоча додає, що не гідний цього і не спроможний таку посаду обійняти.
Незважаючи на відмову, обіцяє, що своїми вчинками і розумними ділами, як значними, так і буденними, старатиметься гідно їм служити, а життя своє завжди готовий покласти за своїх братів (так вони себе називають).
При цих словах кожен із присутніх плескає в долоні, гукаючи "Слава! Слава!", а потім один за одним, відповідно до становища, шанобливо йому вклоняється. Отаман подає їм руку – такою є їхня форма вітання...Всі йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом. Влада його абсолютна, він має право стинати голови і карати...тих, хто провинився. Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях мусить виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана...
Управляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить."
Глава 7. Козацька віра.
Боплан:
"Козаки належать до грецької віри, яку вони називають руською..."
Жителі України в ті часи називали себе русинами. Росія називалась Московією, а населення – московітами. В 1721 році Петро І прийняв титул імператора і видав указ про перейменування Московії в Російську імперію, Росію.
Найдовше зберігали свою істинну назву "Русини" корінні жителі Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей.
Боплан:
"...дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8-9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м'ясних страв. У цій формальності вони такі вперті, що переконують один одного, буцімто від цього залежить порятунок їхньої душі."
"У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають – церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гроб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.
Після цього обряду всі вони – чоловіки, жінки, парубки і дівчата – стають навколішки перед єпископом (якого вони називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами: "Христос воскрес!" А єпископ бере яйце, відповідає: "Воістинно воскрес!" і христосується з жінками і дівчатами."
"Протягом наступного тижня на вулицю треба неодмінно виходити з певною кількістю крашанок, щоб частувати ними всіх зустрічних знайомих і промовляти до них ті самі слова, які говорили владиці чи своєму господинові. Зустрінутий друг чи подруга відповідають вам тими самими словами, обнімаються і цілуються. Той чи та, кого привітали, мусить дати одну крашанку, знову розпочавши ту саму церемонію."
Проспер Меріме:
"Більшість козаків сповідувала православну віру. Коли їхня маленька республіка збільшилася і впорядкувалися інституції, козаки завели своє духівництво; духівники освячували човни, що вирушали у похід, відпускали їм гріхи на смертному одрі.
...до культових відправ додавали добру частку мусульманських чи поганських (татарських) звичаїв. Скажімо, вірили у привиди, віщунів, знахарів; вперто боронили свою віру і ладні були терпіти муки за православ'я, не знали і не бажали знати, чим воно різниться від інших вірувань. У Києві існувала богословська школа, яку закінчувало багато козацьких священиків. Для них Київ був святим містом, і в кожній своїй суперечці з Польщею вони вимагали, щоб православне духовенство і школи зберігали тут свій примат чи принаймні мали цілковиту свободу."
Проспер Меріме:
"...Декотрі з шляхтичів у релігійному фанатизмі руйнували православні церкви, силою навертали в католицизм. Повсюди зводилися католицькі монастирі, по селах нишпорили ксьондзи разом із жовнірами, повертаючи русинів у лоно своєї церкви; дуже часто вони доповнювали проповіді погрозами на насильство."