Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
НОВИЙ ДУБЛІКАТ УСІЄЇ РОБОТИ.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
27.08.2019
Размер:
214.53 Кб
Скачать

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Процес демократизації сучасного суспільства неможливо уявити без гуманізації суспільства в цілому. В центрі пріоритетів, в першу чергу, - людина та захист її інтересів.

Однією з найефективніших форм захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб є судовий захист. Можливість широкого застосування влади для захисту прав громадян та організацій передбачена ст.55 Конституції України.[1]1 Судова влада при вирішенні судових спорів реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного судочинства. Гарантоване Конституцією право на судовий захист передбачає не тільки можливість звернення зацікавленої особи до відповідної судової установи за захистом своїх прав, але й вимагає від цієї особи активної участі на підтвердження своїх вимог.

Прийняття Цивільного процесуального кодексу України в 2004р.[2] (далі ЦПК України) стало значним кроком в удосконаленні українського цивільного процесуального законодавства. Метою прийняття та введення в дію зазначеного нормативного акту була і лишається спроба зробити цивільний процес процедурою, яка полегшить особам вирішення питань відновлення або оспорюваного права. Адже для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і ухвалив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного, невизнаного права і охоронювального законом інтересу.

Сьогодні заінтересовані особи - громадяни та юридичні особи, які мають юридичний інтерес у справі, все частіше прагнуть захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати іншу дію на свою користь або утриматись від такої дії, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках.

Саме норми цивільного процесуального права України та врегульоване ним цивільне судочинство є найефективнішим способом вирішення спірних та невизначених матеріальних правовідносин. Тобто тих відносин, які викають між двома сторонами: позивачем та відповідачем. Становище відповідача в цивільно-процесуальних відносинах є неоднозначним, але чинне законодавство дає можливість забезпечити відповідача, як учасника цивільних правовідносин, належним правами та механізмами захисту власних інтересів.

Мета і завдання курсової роботи. Метою курсової роботи є здійснення комплексного аналізу наукової літератури та нормативних джерел цивільного процесуального права, вивчення теоретичних засад та їх поступовий розвиток науковцями; здійснення аналізу щодо статусу відповідача як суб’єкту цивільно-процесуальних правовідносин; аналізуючи норми чинного законодавства, визначити способи активної поведінки під час захисту своїх інтересів.

Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставились такі завдання: уточнити поняття «відповідач», проаналізувати теоретичні підходи до даного визначення; провести аналіз особливості правоздатності та дієздатності відповідача; визначити за нормами ЦПК України основний зміст прав та обов’язків відповідачів як учасники цивільного процесу; провести аналіз можливого захисту прав та інтересів відповідачів та особливості процесуальної співучасті відповідача та його заміни.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема, порівняльний метод, метод аналізу законодавства України, метод узагальнення.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в галузі цивільного процесуального права. Предметом дослідження є чинне цивільне процесуальне законодавство та спеціальна юридична література щодо поняття та правового статусу відповідача.

Ступінь наукової розробки теми дослідження. В ході роботи над темою даної курсової були опрацьовані роботи, які відповідали обраній проблематиці. Це роботи та публікації Васильченко Н.М., Луспеника Д.Д., Шакаряна В.М., Штефана М.Й., Заворотько П.П., Комарова В.В., Баланюка М.І., Зейкана Я.П., Триушнікова М.К., Шишкіна Федосюка А.П., Гетьманцева О.В. та інші.

Дані роботи не втратили своєї актуальності на сьогодні та становлять певне підгрунття у формуванні теоретичних засад цивільного процесуального права.

РОЗДІЛ 1

ВІДПОВІДАЧ ЯК СУБЄКТ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ

ВІДНОСИН

    1. Відповідач як пасивна сторона цивільно-процесуальних правовідносин

Визначення самого поняття відповідач в процесуальній літературі дещо різниться. Так, де які автори вважали, що відповідач - це особа яка притягається судом до відповідальності у зв’язку з тим, що вона порушила або претендує на суб’єктивні цивільні права позивача[10,12]. Інші вважали, що відповідач - це особа яка, на думку позивача порушила його права та оскаржує даний факт. Третя група авторів вважала можливим визначати відповідача, як особу яку називає позивач та притягається до відповідальності перед ним. Всі ці визначення не є повними і досить суб’єктивні. Аналізуючи їх Васильченко Н.М., в своїй монографії «Процесуальноє положение ответчика в гражданском судопроизводстве» робить висновок про те, що відповідачем слід називати особу, яка притягається позивачем або іншим уповноваженим суб’єктом до відповідальності за пред’явленим позовом, у зв’язку з тим що вона, на думку вказаних осіб, порушило право позивача або його оскаржує.

Коментуючи статтю 30 ЦПК Зейкан Я.П.[5,98] дає наступне визначення поняття відповідач. Відповідач — це особа, яку притягують до відповіді у зв'язку із заявою по­зивача про те, що порушуються, не визнаються або оспорюються права, сво­боди чи інтереси. Відповідача розглядають як пасивну сторону в цивільному процесі.

Оскільки в основі позову лежить думка позивача, що саме відповідач пору­шує право, то науковці вказують, що відповідач є тією зі сторін, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто як стосовно позивача, так і щодо відповідача має місце елемент презумпції.

Істотною новелою у статті 30 Кодексу [2] є визнання, що відповідачем, крім фізичних та юри­дичних осіб, є держава.

Чинне цивільне процесуальне законодавство чітко визначає процесуальне становище окремих учасників цивільного судочинства. Теоретичною підставою для цього є розроблене вчення про цивільні процесуальні правовідносини [10,18]. Встановлюючи їх як врегульовані норми цивільного процесуального права суспільні відносини які виникають в процесі розгляду або вирішення цивільних справ в судах, вчені-юристи показали правове становище суб’єктів подібних відносин. З даного питання в свій час дискутували різні науковці-практики. Серед яких С.В. Александровський, С.Н. Абрамов які визнавали, що процесуальна правоздатність визначається можливістю бути стороною у процесі, М.А. Гуревич вважав, що цивільна процесуальна правоздатність –це здатність особи бути суб’єктом процеса. Висловлювали свою точку зору також М.С. Шакарян, Н.А. Чечена, Д.А. Чечот, який вважав, що процесуальна правоздатність наступає з народження, на відміну від думки А.А. Мельникова, який вважав, що вона наступає з досягненням повноліття. [10, 25]

Якщо проаналізувати окремі аспекти процесуального становища відповідача як одного з основних учасників процесу, то відповідачу часто відводиться другорядна роль, з моменту його появи в процесі він іноді вважається порушником прав та інтересів позивача. Таке ставлення до відповідача справляє враження нерівності сторін у цивільному судочинстві. Діюче ж законодавство грунується на важливішому принципі рівності громадян перед законом і судом.

Відповідач - особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладання на неї обов'язку щодо поновлення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягань. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача необхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Конкретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи іншого ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаючи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. Якщо заявник немає відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена. Відповідно до ст. 78 ЦПК України [2], якщо місце перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів або відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ухвалою оголошує розшук, який проводиться державним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення на відповідача рішенням суду.

Відповідач - це особа, яка притягується до відповіді по позову, оскільки на нього не вказується в позові як на порушника. В багатьох випадках причиною пред'явленого позову являється дія чи бездіяльність самого відповідача: несплата боргу в установлений термін, оспорювання права авторства, завдання шкоди та ін.. Однак в окремих випадках відповідач може сам ніяких дій, обмежуючи права і інтереси позивача, не завдавати (володілець джерела підвищеної небезпеки, неповнолітній спадкоємець, до якого пред'явлений позов про визнання заповіту недійсним), але об'єктивно відмовити суб'єкту спірних матеріальних правовідносин на так званих підставах пасивної сторони.

Відповідач, як сторона у цивільному процесі, повинен володіти цивільно-процесуальною правоздатністю та дієздатністю. Цивільна процесуальна правоздатність - це встановлена законом можливість мати цивільні права та обов'язки. Тож, вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Якщо відповідач являється юридичною особою то процесуальна правоздатність виникає з моменту її створення, а зупинення дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності.

Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність перебуває у тісному взаємозв'язку з нормами матеріального права, насамперед цивіль­ ного, сімейного, конституційного та цивільного процесуального. Суб'єкти ци­ вільного процесуального права мають цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність у зв'язку з потребою захисту належних їм прав та інтересів.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності є загальною підставою для участі у цивільному процесі. Цивільна процесуальна правоздатність визнається за всіма фізичними особами. Що стосується комерційних і неко-морційних організацій, інших утворень, то за ними цивільна правоздатність визнається у випадку, якщо вони мають права юридичної особи.[5,94]

Як визначено ст. 29 ЦПК України Цивільна процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Цивільна процесуальна дієздатність фізичних осіб настає в повному обсязі з досягненням повноліття. Юридична особа, відповідач, має процесуальну дієздатність з моменту виникнення. Процесуальні права й обов'язки юридичної особи здійснюються її органами безпосередньо або через представників , що закріплено ст. 38 ЦПК України.

У новому ЦПК України розширенні можливості цивільної процесуальної дієздатності неповнолітніх, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Стаття 29 ЦПК говорить, що цивільної процесуальної дієздатності набуває також особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законодавством, надано повну цивільну дієздатність. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а та­кож особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійсню­вати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у спра­вах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах за­ конного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а та­ кож особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійсню­ вати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у спра­ вах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах за­ конного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієз­ датність. При чому набута повна дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК України) й у випадку припинення шлюбу (якщо тільки це не пов'язано з протиправною поведінкою неповнолітньої особи). Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим кодексом, надано по­вну цивільну дієздатність.

У статті18 Сімейного кодексу України [3]передбачено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосеред­ нє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Як указує професору Зореслава Ромовська: «основною новелою цієї статті є надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної проце­суальної дієздатності. Така дитина має право самостійно подати позовну за­яву на захист свого права або інтересу, зокрема позовну заяву про розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним, визнання батьківства, стягнення алі­ментів, скасування усиновлення чи визнання усиновлення недійсним. Така дитина має й усі процесуальні права позивача у процесі. Вона може бути і від­повідачем (наприклад, у справі про визнання батьківства чи стягнення алі­ментів). Дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, може сама звернути­ся до суду із заявою про надання їй права на шлюб»1 (стаття 23 СК) [5,102]. З урахуванням вимог норм СК частина 2 коментованої статті передбачає, що особи віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та ви­конувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Згідно ст.

39 ЦПК суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена. У даному випадку законодавець враховує, що неповнолітні особи й особи, дієздатність яких обмежена, не мають достатнього життєвого досвіду і не завжди можуть повною мірою оцінити ситуацію, що склалася у цивільній справі. Малолітніх осіб (віком до 14 років), а також недієздатних осіб представляють у суді за­конні представники.

Відповідно до ст. 35 ЦК України [4] суд може надати повну цивільну дієздат­ність фізичній особі, яка працює за трудовим договором. У разі припинення трудового договору надана цій особі повна цивільна дієздатність зберігаєть­ся. Повна цивільна дієздатність може бути надана також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У літературі звертається увага, що «повна цивільна дієздатність надається не тільки судом, а й органом опіки та піклування (ст. 35 ЦК України).І в той же час простежується невідповідність: чому зако­нодавець не наділяє цивільною процессуальною дієздатністю осіб, яким повну цивільну дієздатність надано органом опіки та піклування, адже наслідки отримання повної цивільної дієздатності однакові для всіх неповнолітніх осіб, незалежно від того, хто їм таку дієздатність надавав»[9,62] 1

Таким чином, утворилася прогалина у ЦПК. Отже, особа, якій повна цивільна дієздатність надана органом опіки та піклування, може укласти договір, але не може звернутисядо суду за захистом свого по­рушеного права, за буквальним тлумаченням цієї норми.

У літературі з посиланням на ч.1 ст.40 Сімейного кодекса України стверджується, що норми інституту емансипації, тобто набуття повної цивільної та цивільної процесуальної дієз­датності до досягнення повноліття

мають обме­жений характер у частині представництва в суді. Згідно з ч. 1 ст. 40 ЦПК пред­ставником у суді може бути дієздатна особа, яка досягла 18 років[11].2

Зейкан Я.П., Луців-Шумська Н.Л. та Шумська Н.Л. у своєму науково-практичному коментарі [5,95] аналізують ситуацію коли у результаті неповнолітня мати, яка досягла повної цивільної дієздатності (якщо бути послідовним), не може бути законним представником своєї малолітньої дитини, оскільки їй не випо­внилося 18 років, якщо розуміти цю норму буквально. Таким чином з повнова­жень цивільної процесуальної дієздатності відповідно до ст. 29 ЦПК ніби виокремлюється право представництва.

Професор 3. В. Ромовська наголошує [12,188] на тому, що особа, яка має повну ци­вільну дієздатність, повинна мати можливість звернутися до суду за захистом свого права або інтересу. Повна цивільна дієздатність невіддільна від проце­суальної дієздатності. Набуття повної цивільної дієздатності неповнолітнім усуває перепони на шляху повної соціальної активності. Водночас неповно­літній стає самостійним суб'єктом ризику та відповідальності, втрачаючи можливість часткового перенесення їх на плечі батьків або піклувальника.1