Іі.2. Елементи весільної обрядовості у п’єсі Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці»

Григорія Квітку-Основ’яненка по праву вважають основоположником художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.

Пишучи, у стилі сентименталізму, він створює характери з правдивими українськими ментальними рисами. Важко пошукати яскравіших представників філософії кордоцентризму ніж Маруся і Василь з повісті «Маруся». До речі, в цій повісті докладно описано обряд сватання.

Головним Квітка-Основ'яненко вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам), використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів. Успіхи своїх творів він пояснював тим, що вони «писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушовки». У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози.

«Сватання на Гончарівці» — перша п'єса серед «малоросійських опер» після «Наталки Полтавки» І. Котляревського. В основі сюжету — соціальний конфлікт: багач Кандзюба хоче одружити свого придуркуватого сина Стецька з Уляною, донькою Прокопа Шкурата й Одарки. У тканину п'єси органічно введені українські пісні, обряди, танці. Широке використання фольклору, обряду сватання, сцен народного життя надало комедії неповторного національного колориту. Музику до цієї опери написав композитор Кирило Стеценко.

Квітка-Основ'яненко створює соціально-побутову комедію "Сватання на Гончарівці" (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих "добрих" панів говорить дочці: "Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю". Їх жахає навіть думка, що "поженуть на панщину" дочку. І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й "вільного" Стецька. За існуючою в комічних операх традицією "Сватання на Гончарівці" має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.

Знову йдеться про шлюб з розрахунку. Улянину матір Одарку також змисли вийти заміж за Прокопа: «Який мене гаспид поніс за сього п’яницю? Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядниці, - усім була голова; на жарти на скоки – усім була приводниця! А й казала покійній покійній матері: «Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба, я собі дівка не проста…» ²⁷ Одарка з жалем згадує свою молодість. Вся її біда в тому, що її чоловік п’яниця. У них не дуже щасливий шлюб через постійні матеріальні нестатки: «От же пішла; от і живу! Люди у щасті та багатстві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка…»²⁸. Головною підставою для щасливого подружнього життя Одарка вважає не взаємні почуття між нареченими, а багатство потенційного зятя.

Добра показана сцена так званих домовин. Кандзюба (батько Стецька, потенційного нареченого Уляни) приходить до батьків Уляни – Одарки і Прокопа домовлятись про сватання. Свою пропозицію висловлює словами пісні:

Послухайте мене,

Ось будьмо ми сватами!²⁹

Кандзюба питає, чи у Одарки і Прокопа є донька, але не тому, що він не знає чи це так. Таке питання ставиться для створення певної словесної формули:

«Кандзюба: А що? Дочка в вас є?

Прокіп і Одарка: Є,є!

Кандзюба: Така, що треба годувати?

Одарка: Хоч сьогодні віддавати.

Кандзюба: Сина маю.

Прокіп і Одарка: Знаю.

Кандзюба: Так віддайте!»³⁰

З цього короткого діалогу стає зрозумілою мета візиту Кандзьби до дому Уляни. Кандзюба вихваляє своє господарство, щоб батьки зрозуміли, що його син Стецько хороша партія для Уляни, що з ним вона буде жити в достатку і для того щоб отримати дозвіл засилати старостів. Всі недоліки сина, на думку Кандзюби, компенсуються матеріальними благами: «Та хоч би і з0овсім дурний був, так не узяв його кат, буде багатий після моєї смерті; аж розумній жінці за ним і добре буде. Слава тобі, Господи! Є воликів пар, може, дванадцятеро; ходимо у Крим за сіллю…Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи дві сотні, чи й більш; батраків дома з десяток, та при скотині на бразі скільки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копійка.»³¹

Словами пісні Одарка і Прокіп висловлюють дозвіл засилати старостів:

«Прокіп: Пришліть, пришліть людей.

Ой сватушко любезний!

Горілки накуплю!

Одарка: Пришліть, пришліть людей.

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.»³²

Хоч Одарка і Прокіп раді таким сватам, мати зазначає, що донька може й не погодитись: «Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варіте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь і вигадує; така вже собі ніжна! То щоб і з женихами не стала вередувати.»³³

Уляна показана як завбачлива дівчина, яка шанує і плекає традиції рідного народу, але як молода дівчина прагне чого нового: «Лучиться чоловік, от у мене і хустка. Рушники є, хустки не було, тепер піде йому на хустку, а як вийду заміж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очіпків не носять, і на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очіпці, по-старосвітськи.»³⁴ Дівчина розуміє, що вона вже доросла до заміжжя і намагається достойно піготуватися до цієї важливої події в житті. Готуючи все необхідне, дівчина в мріях бачить, як подаватиме рушники хлопцеві, якого вона кохає.

Одарка переконує доньку вийти заміж за Стецька: «Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів, чи усякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовче. Куди схочеш, підеш; як задумуєш, так худобою і заорудуєш.»³⁵

Матір деякою мірою можна зрозуміти. Вона прожила життя і бажає кращого для своєї дитини, але забуває про вищість справжнього кохання над багатством. Уляна навіть слухати не хоче про шлюб з нелюбом: « Та вже, мамо, що хочете, кажіте, за того бецмана не піду та й не піду.»³⁶ Почуття вона ставить набато вище за багатсво і з коханим дівчина подолає будь-які труднощі: «З Олексієм пішла б на край світа, старцевому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби б він, мій милий, мій голубонько сизий, мій Олексієчко, мені подав!»³⁷

Коли приходить день сватання, Олексій придумує план. Він просить Одарку бути присутнім на сватанні. У дім Уляни приходить Стецько зі сватами: Скориком і Тимошем. Як велить звичай переговори ведуть Тиміш і Скорик, а Стецько не втручається в розмову. Прокіп запитує сватів звідки вони до них завітали. Згідно з традицією, свати кланяються і віддають йому хліб. Тиміш починає алегоричну розмову мисливців і говорить, що ідуть вони аж із Франції. Нерозважливість Стецька заважає здійснювати обряд, хлопець не розуміє алегорії і говорить, що вони насправді з-за Харкова. Скорик розповідає, що вони пройшли багато земель: «Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, о дин траншеями осадили. А у евтом городі как раз сидєл вот евтот (указав на Стецька), дикой князь.»³⁸.

Згідно історії, князь готовий віддати все загарбникам, але в заміну просить їх : «оддайте мінє алі птицю, алі чорную куницю, алі красную дівицу, какую у вас ізберу і до себя приведу.»³⁹. Мандріники пройшли багато країн і нічого не могли знайти. Але випала пороша і вони почали бачити сліди. А по тих слідах прийшли до дому Одарки і Прокопа. Куниця – це красная дівиця і вона є в них в хаті. Скорик закінчує розповідь стандартним проханням: «Нашому слову канець, а ви дайте дєлу вінець.⁴⁰»

Батько хоче детальніше дізнатися про князя, щоб йому розповіли, за якого парубка він буде віддавати доньку і Скорик вважає за потрібне розхвалити нареченого: «Е, хоч наш князь і дикой, одначе он штукар великой! Как на сет родилса, то іщо з сабою не билса; кагда ж ляжет спать, так ат нєво і слова не слихать;і таки з худоби кой-што маєт, і кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собсвенними своїми кусаєт…у кампанії знаєт честь, свічей і сала не єст; ум і разум за ним ведоьтца, он на стєну не дерьотца.»⁴¹

Та це сватання мало непередбачуваний результат. Уляна своєї згоди на шлюб зі Стецьком не дала. Олексій швидко зав’язав собі платок, якого Уляна мала пов’язати Стецькові. Тоді Скорик вирішує: «Ну, так во всєх землях такой закон: каму дана хустка, тот і жених, каму паднесуть гарбуз, вот как би нашому Канзюбенку, тот ступай вон.»⁴²

Цими словами він і визначає кінцівку сватання. Оскільки хустка була в Олексія, він посватався з Уляною. Тобто п’єса доводить нам, що до обряду ставились з певною сакральністю. Хоч хустина опинилась в Олексія , а не в Стецька, ритуалу це не порушувало.