3.1 Необхідність державного втручання в економіку України

Світовий досвід свідчить, що пряме втручання держави в економіку з метою подолання глибокої кризи мало місце в багатьох країнах світу («Новий курс» Рузвельта в 1933 – 1934 г.г.). Проте мета такого втручання (за винятком державного регулювання військової економіки) полягала в тому, щоб відновити умови для нормального функціонування ринкової економіки. У українському випадку йдеться про абсолютно іншій меті, а тому перехід до «мобілізаційної моделі» економіки задавить слабкі зачатки ринку.

Очевидно, що в умовах перехідної економіки посилення державного втручання в економічні процеси допустимо, але в певних межах: якщо воно вийде за них, то станеться зміна економічної моделі. Саме через те, що ринковий механізм не здатний якнайповніше задовольняти потреби суспільства, економіка повинна регулюватися державою. [11, c. 25]

Сучасні економічні школи трохи інакше розглядають питання про місце і роль держави в економіці.

Кейнсианськая політика ставила своєю за мету також контроль і регулювання сукупного попиту, щоб він відповідав сукупній пропозиції при забезпеченні повної або високої зайнятості населення. Модель Кейнса передбачала стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом «спонуки» до інвестування приватного капіталу, а також через державне фінансування суспільних робіт і деякий перерозподіл через бюджет національного доходу на користь незаможних. Основними інструментами регулювання в моделі Кейнса були державний бюджет, дефіцитне фінансування економіки, а також маніпулювання облікової ставки відсотка.

Противники Кейнсіанської школи – прибічники неокласичної теорії – виходять з постулату про тенденцію капіталістичної економіки до рівноваги стійкості і стабільності. Вони стверджують, що ринок і конкуренція, гнучкість цін – кращі механізми встановлення економічної рівноваги. Монетаристи підкреслювали інфляційний характер кейнсіанських рецептів дефіцитного фінансування. Прибічники неоліберальних концепцій вважають, що треба відмовитися від кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання, ведучих до різких коливань грошової маси, і перейти на строге регулювання грошей в зверненні незалежно від кон'юнктури. Виступаючи проти зростання витрат держави, вони вважають, що краще, що може зробити державу – це скоротити власні доходи і витрати і понизити податки. Перехід від адміністративно-командної економіки до планомірно-ринкової системи повинен здійснюватися еволюційним дорогою і в плановому порядку. Найкоротша дорога реалізації цієї мети – це поступовий перехід від директивного до рекомендаційного планерування економіки нашої країни. У Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, після відділення поспішили дискредитувати директивне планерування економіки і управління. Це, у свою чергу, привело до демонтажу старої адміністративно-командної системи управління і планерування народного господарства, що в умовах відсутності іншого господарського механізму привело економіку держави не до регульованого ринку, а, швидше, до стихійного. Хаос в ринкових стосунках посилив кризисну ситуацію. У таких умовах роздержавлення і приватизація сприймаються не як свобода товаровиробника, а як вседозволеність, якої сьогодні немає ні в одній країні цивілізованого світу. Така свобода характерна для країн «третього світу», де кожен товаровиробник працює на свій риск, де економіка не регулюється державними органами, і, тим більше, не планується. Саме такий свобода нашого товаровиробника привела до того, що він, користуючись відсутністю конкуренції, перестав враховувати інтереси суспільства. Звідси виник парадокс: зростання зарплати товаровиробників при зниженні виробництва і продуктивності праці за рахунок не обгрунтованого завищення цін, що приводить до посилення диференціації в доходах населення. Планерування економіки України, тобто планерування на макрорівні, повинне зводитися до планерування основних пропорцій між сферами і крупними галузями народного господарства, основ НТП, до планерування оборони і так далі Останнє повинне плануватися на місцях у межах областей, окремих регіонів, виходячи з їх економічних інтересів.

У таких умовах держава не займатиметься опікою підприємств – воно втручатиметься в справи там, де порушуються закони, і регулюватиме весь процес економічного і соціального розвитку за допомогою нормативів, штрафних санкцій, створення зацікавленості, впливу на економічні інтереси товаровиробників і так далі. [1, c. 52]

На розвиток економіки України негативно позначається невирішеність проблем приватизації землі і інших засобів виробництва. Складними залишаються процеси створення фермерських господарств в малоземельних регіонах (західні області України), розділ землі, виділення паїв, акцій з врахуванням трудового внеску кожного у формування суспільного майна. Для прискорення цього процесу, поряд з державною підтримкою підприємництва істотна допомога може бути надана фондами сприяння, крупними підприємствами, у тому числі закордонними фірмами і ін. Державне регулювання цін повинне забезпечити гарантовану оплату за сільськогосподарську продукцію, що реалізується у формі держзамовлень, за допомогою системи індексів закупівельних цін і оптових цін на промислову продукцію, а також тарифів на послуги для здобуття еквівалентного обміну. Окрім цього, уряд України повинен створити систему державних дотацій, що діє, на виробництво сільськогосподарській продукції.

У цих умовах демонтаж колгоспно-радгоспної системи слід не прискорювати, а, навпаки, цілком стримувати, поки не виникнуть асоціації кооператорів, орендарів, фермерів, які добровільно створять нові структури, – стабільніші і мобільніші, чим старі. Планове регулювання економіки України при поступовій трансформації економічної системи здійснюватиметься на основі економічних стимуляторів, які орієнтують підприємства на виконання плану, на основі надання підприємствам певної свободи дій. Одночасно підприємствам слід розраховувати в основному на свої ресурси; бюджетні обмеження повинні мати жорстокий характер. За таких умов ресурси використовуватимуться набагато ефективніше, ніж при директивному планеруванні.[11, с. 21]

На перехідному етапі до планомірно-ринкової економіки першочерговим завданням є передача підприємств що переробляє і харчовою промисловості в колективну власність. Цей процес вже почався, проте він гальмується через відсутність у робітників достатніх грошових накопичень, малогабаритної продуктивності і обслуговуючої матеріально-технічної бази. Крім того, в процесі акціонування, створення акціонерних суспільств, у тому числі відкритого типа, необхідна економічна підтримка державою підприємств, оскільки у них низький рівень первинного накопичення капіталу, підприємницької активності, ініціативи і так далі. [10, с.24 – 29]