Ведмідь і Вовк

Жив Ведмідь у нашім лісі,

Їв на обід ягня.

Принадилось на те м'ясо

Малесеньке щеня.

Також воно хоче м’яса,

Та не зна, як ухопить.

Раз одважилось узяти –

А Ведмідь мовчить,

Дума: « Розуму у тебе,

Як у цього ось ягня.

Я не буду убивати

Тебе, малесеньке Щеня»

А побачив все це Вовк

Та й дума: « Правда, що я бачу?

Ведмідь Щеня не погубив,

Мене ж тим більше він пробачить!»

Пішов і взяв собі шматок.

Ведмідь як скочить – та й кінець Вовкові.

А це тобі за теє, Вовче – брате,

Що дивишся на те мале Щеня.

Тепер вже будеш, сірий, знати,

Що ти - давно вже не маля!

Осінь в саду

Одного вересневого ранку я йшла до школи. Чомусь саме цього дня мене вразила осіння природа. Біля мого будинку є прекрасний сад, посаджений чиїмось дбайливими руками. Яка тут краса! Ніжні граційні хризантеми, всипані іскристими срібними перлинами, спостерігають за новонародженим сонцем. Ось осінь ще не закінчила розфарбовувати стрункі клени. По листочках можиа вгадати розмаїття осінньої палітри. Скільки тут кольорів! Помаранчевий, коричневий, жовтий. червоний!

Ось літає тонесенька павутинка - «бабине лгго». Кажуть, що цариця-Осінь, кожного року ідучи по Україні, залишає шматочки своєї прекрасної мантії.

Сонце почало збирати перлини - росу. Воно зробило намисто для пишнокосої берези. Довге волосся, спадаюче аж до землі, їй заплітає друг-ясен.

Біля саду є невелике озерце. Далі починається ліс. Омитий в росі очерет милується собою, дивлячись у воду. На чистій дзеркальній поверхні видно навіть тіні дерев з лісу. Вони схожі на вершників, застиглих у русі часу. Я затамувала подих : невже вони зараз зірвуться з місця, поженуться на спритних конях у світи? Та ні, це лише ілюзія.

Прийшовши до школи, я мала чудовий настрш і довго розмірковувала над побаченим. Яка все-таки прекрасна осінь на рідній землі.

Н ародилася 6 лютого 1977 р. у с. Трибухівці Бучацького району на Тернопільщині. Прозаїк. Поетеса. Закінчила місцеву школу, Бучацький агроколедж, нині студентка київського національного університету харчових технологій.

Друкувалася у газеті "Нова доба", альманахах "Перші ластівки", "Подільська толока", антології оповідань "Що записано в книгу життя" (2003). Співавтор поетичної збірки "Анатомія душі". Учасник всеукраїнської наради молодих літераторів у місті "Ірпінь" (2004).

З 2006 р. - член національної спілки письменників україни.

Видані книги:

Диво для Попелюшки: оповідання / Л. В. Балюк. - Тернопіль: Терно-граф, 2005. - 48 с.

Спадщина

Старезний, як дід, каштан губив на бетонну доріжку свої колючі плоди. Ледь діткнувшись холодного бетону, їжачки розтріскувалися і з них викочувалися блискучі коричневі м'ячики, що аж просились до рук. Назбирати б повнісіньку сумку того добра і принести додому. Як у третьому класі, щоб мама мали за що сварити.

Володимир згадував ту пригоду і кілька кілограмів викинутих блискучих каштанів так часто, як згадував свою покійну матінку. Постарівши раніше за свої роки, вона на худеньких плечах тримала і сім”ю, і господарство, і той невидимий тягар пошарпаної долею єврейки.

У селі не любили і сторонилися жидів. Рано осиротівши, Чарна надовго задівувалася – ніхто не сватав убогу єврейку : своїх дівчат вистачало. Тому, коли підстаркуватий холостяк Степан, очі якого ніколи не дивилися на світ божий без горілчаного туману, натякнув на одруження – вона зраділа. Розписалися, а через неповний рік на світ з'явився Володимир. Вічно п'яний Степан ніби й не помітив „ прибутку”, але Чарна не могла натішитися чорночубим Володиком. Розриваючись між школою, де працювала прибиральницею, і малою дитиною. Вона ледве зводила кінці з кінцями, дотягуючи до наступної зарплати. Так тривало довгих дев'ять літ, поки народилося ще два голодних роти. Щоправда, Степан ніби отямився – менше пив, навіть на роботу влаштувався.

Та одного лютневого досвітку у шибку постукало горе. Сусідка бігла на раннє доїння і на греблі спіткнулася на щось прикурене снігом. П'яний Степан замерз, залишивши Чарну вдовою з трьома сиротами в старенькій хаті. Поховала чоловіка вже на купони. А далі стало ще важче – мізерну зарплатню перестали виплачувати взагалі. Як стягувалася Чарна на одіж і взуванку для синів, один Бог знав.

Володимир підвівся з розхристаної лавки і пішов шкільним подвір'ям. Нові черевики м'яко пірнали в перину жовтого листя, залишаючи за собою сухе шарудіня молодого жовтня. Ті черевики, хоч і нові, але з дешевих, шкрябали Володимирові душу. Не ходити ж, звичайно, босому, але за ті гроші можна було купити якоїсь олії та крупи для дому. А ще ж треба взути братів і годувати їх чимось до його наступної сторожівсткої зарплати.

Тяжкі думи його урвало дрібненьке цокотіня каблучків. Ще не глянувши Володимир знав, що то Вона. Та, через яку він не міг спокійно спати, вільно дихати і для якої, одягаючись у найновіше, що в нього було, щонеділі висиджував у шкільному дворі.

Пасемця білявого волосся мініатюрної Іринки похитувалися від подихів обережного вітру. Вона підбігла до іномарки і , відчинивши дверцята, сіла, навіть не привітавшись з Володимиром, начебто на помітивши. Так, вона не помічала його давно, хоч і просиділа перед ним десять шкільних років. У неї , бачте, пишний котедж, новенький автомобіль, достаток і татко – свіжеспечений бізнесмен. Усе те, очевидни не дозволяє зазнайкуватій Іринці опуститися до сторожа з убогої жидівської сім”ї.

Очима повними болю, хлопець провів ту іномарку Іринчиного залицяльника і, сумно переставляючи блискучі черевикі поплівся додому, де його чекали голодні близнюки.

Ледь переступив поріг, як почулося :-Володьку, а Михасько вибив шибу!

-То він вибив, а на мене спихає!

-Брешеш, - зарепетував Роман.

-Тихо, - втихомирював їх Володимир- Хлопці втихли, але не надовго. Голод нагадував про себе.

- Що будемо їсти ?- А що будемо їсти ? – дратувався Володимир. – Підігріємо ранішню бараболю

- Роман скривився і відвернувся.- Не хочу бараболі. Надоїла. – заявив Михайло.

- То що ж , сидіть голодні. Де я вам візьму лагоминів?- Володимир скинув нові черевики, нову куртку – його свято скінчилося.

Знову впрягайся в порожній віз, що тяжчий за переповнений.

Вечеряли мовчки. Роман і Михайло поспішали загорнути побільше бараболі, а Володимир думав, де взяти грошей на розбиту шибку. Сидів за столом над порожньою пащекою сковорідки, підперши голову руками, а думки неначе чорні круки, дзьобали його голову.

Брати мовчки роздягалися і позалазили під благеньке, але чисте одіяльце. Трохи пововтузившись, вони прилаштувалися й затихли. І вже добре вгрівшись, продираючи дрімоту, підвівся Михайло:

- Володьку, там письмо.

- Яке письмо?

- А дивись сам, - Михайло знову ліг на подушку.

Володимир узяв з підвіконня присипаного розбитою шибкою листа.

„Письмо” було з Ізраілю. Напевне від маминого брата Йосефа. Дядько ніколи не писав мамі. Коли від”їжджав на правітчизну зі своїм дядьком і тіткою, Йосефові було п'ятнадцять років, а Чарни ще й на світі не було. Тому мама часто казали:

- Де ж то наш Йосьо? Чи пропав де, чи, може гордує мною? – і вже до молого Володика : - Він навіть не знає коли я народилася, то , може , хоч дізнається, як помру.

Потертий клаптик паперу з Йосефовою адресою берегла, як святиню, але ніколи не писала. Часу бакувало чи, може, відваги.

Смерть матері важко вдариа по Володимирові і, пригадавши материні слова, він витягнув той клаптик і написав лише, що вмерла Чарна, Йосефова сестра. Довго носив того заклеєного конверта, не наважуючись вкинути у поштову скриньку. Але одного дня таки зробив те. З тої пори минуло добрих два роки. Володимир вже й не сподівався на відповідь.

Розірвавши конверт він розчаровано зітхнув : лист був не від старого Йосефа. Чужі люди писали, що на шістдесят сьомому році життя відійшов у кращі світи Йосеф Фішерман і, не маючи рідних дітей заповів усі свої статки племінникові по сестрі Володимирові Кельському з умовою переїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю. Нижче була написана сума – цифрами і прописом. Володимир перечитував кілька разів, покиповірив, що те „ письмо” йому не сниться.

Далеко за пвініч він підвівсч. На ліжку спали мирно посапуючи, брати. Він знав, що наступної зими вони нарешті не ходитимуть в подертих чоботях і не їстимуть пісну бараболю. І шибка буде новенька. І хата велика, як в Іринки...

Народилася 7 березня 1995 року в с.Трибухівці, член лтгературного об'еднання Бучацъкого ЦДЮТ «Сузір'я», друкувалася в десятому та одинадцятому випуску «Перші ластівки»

***

Коли сонця сягало висоти,

Прокидались дерева і квіти.

Неможливо тебе віднайти

Та можливо душею зустріти.