Рекомендована література

Кримінальні покарання та їх види - види кримінальних покарань 

Кримінальні покарання та їх види

План:

 Вступ..............................................................................................................3

 1. Цілі покарання..........................................................................................5

 2. Види покарання і умови їх застосування...............................................7

2.1. Штраф............................................................................................8

2.2. Позбавлення звання, чину державних нагород.........................9

2.3. Обов'язкові і виправні роботи.....................................................9

2.4. Виправні роботи...........................................................................9

2.5. Обмеження по військовій службі..............................................10

2.6. Конфіскація майна......................................................................11

2.7. Обмеження свободи і арешт.......................................................11

2.8. Позбавлення волі: на певний термін і довічно.........................12

 Список використаної літератури..............................................14

Вступ.

 Покарання є міра державного примушення, що призначається по вироку суду. Покарання застосовується до особи, визнаної винною в здійсненні злочину, і полягає в передбаченому Кодексом позбавленні або обмеженні прав і свобод цієї особи.

Можна виділити декілька специфічних ознак, поєднання яких і утворює поняття покарання.

1) Покарання – це особлива міра державного примушення, відмінна від інших заходів державного примушення як реакції держави на здійснення обличчям правопорушення, що не є злочином (адміністративне, цивільно-правове правопорушення, дисциплінарна провина і т. д.). Особливий характер цього заходу виявляється в наступному:

а) покарання може бути призначене лише за ті дії, які передбачені кримінальним законом як злочин. Підставою застосування до лиця покарання може бути тільки здійсненний ним злочини. Якщо ж особа не зробила злочину, то покарання не повинне до нього застосовуватися ні за яких умов.

2 Покарання носить строго особистий характер. Воно застосовується лише відносно самого злочинця і ні за яких обставин не може бути перекладене на інші обличчя (наприклад, на батьків неповнолітнього злочинця).

3. Покарання завжди пов'язане з обмеженням прав і свобод особи, що зробила злочин, заподіює (або принаймні здатне заподіяти) йому певні моральні страждання і позбавляє його певних благ (свободи, майнових прав і т. д.). Тобто по своєму об'єктивному змісту покарання — це завжди кара. Будь-яке покарання в тому або іншому ступені повинне мати каральний зміст.

Тяжкість покарання повинна відповідати тяжкості досконалого злочину, а у зв'язку з цим — і особи винного. При цьому позбавлення і тяготи покарання, випробовувані осудженим, до певної міри є спокутуванням його вини. Без кари покарання втратило б всяке попереджувальне значення.

Вказані ознаки дозволяють відрізняти покарання від інших заходів державного примушення. Так, покарання має схожість з примусовим виконанням рішення по цивільних справах (останні також виносяться судом від імені держави і реалізуються в примусовому порядку). Проте стягнення по цивільній справі виноситься, по-перше, не у зв'язку із здійсненням злочину, а з приводу суперечок майнового або особистого немайнового характеру і, по-друге, не вабить кримінально-правових наслідків (наприклад, судимості).

Покарання відрізняється і від таких заходів державного примушення, як адміністративне стягнення. Види останнього передбачені в адміністративному законодавстві. Деякі з них вельми схожі з покаранням (наприклад, арешт, виправні роботи, штраф), проте як по своєму каральному змісту, так і за процедурою застосування вони істотно відрізняються від аналогічних видів покарання. Заходи адміністративної дії (стягнення) застосовуються за здійснення діянь, що є адміністративним правопорушенням, і виносяться не від імені держави, а від імені державного органу або посадовця. Відрізняється покарання і від заходів дисциплінарного стягнення, які призначаються у порядку службової підлеглості за порушення обов'язків по службі. Покарання слід відрізняти і від примусових заходів виховного і медичного характеру.

1. Цілі покарання.

 1) відновлення соціальної справедливості;

2) виправлення осудженого;

3) попередження здійснення нових злочинів. Відновлення соціальної справедливості як мета кримінального покарання вперше визначене безпосередньо в українському кримінальному законодавстві. Поняття справедливості виникло як етична категорія, що характеризує співвідношення певних явищ з погляду розподілу добра і зла між людьми: співвідношення між роллю людей (класів, соціальних груп, окремих осіб) і їх соціальним положенням; їх правами і обов'язками; між діянням і подякою (окремий випадок цього — співвідношення між злочином і покаранням). Відповідність між характеристиками першого і другого порядку оцінюється в етиці як справедливість, невідповідність — як несправедливість.

Як друга мета кримінального покарання в законі називається, як вже наголошувалося, виправлення осудженого. Виправлення припускає перетворення злочинця в законопокірну людину, звичайно, не йдеться про те, що в ході відбування покарання він перетворився на високоморальну особу. Реальна задача, яку можливо вирішити в ході виправлення, — переконати і примусити осудженого хоча б під страхом покарання не порушувати кримінальний закон, тобто не скоювати в майбутньому нових злочинів.

Нарешті, метою покарання є попередження злочинів. У теорії кримінального права воно підрозділяється на приватне (спеціальне) і загальне. Спеціальне попередження полягає в попередженні здійснення нових злочинів самим осудженим. Це досягається, по-перше, шляхом створення для осуджених таких умов, які виключали б можливість здійснення ними нового злочину в період відбування покарання.

На відміну від мети спеціального попередження мета загального попередження полягає в попередженні здійснення злочинів іншими особами. Покарання, вживане до особи, осудженої за здійснення злочину, повинне впливати і на інших осіб.

Кажучи про мету попередження злочинів, необхідно мати на увазі, що покарання не є головним засобом боротьби із злочинністю. Покарання вторинне по відношенню до злочину, злочинності і їх причин.

2. Види покарання і умови їх застосування.

 Системою покарань є встановлений в кримінальному законі вичерпний перелік видів покарань, розташованих в певному порядку.

Кримінальний закон передбачає різні по своїй строгості, характеру і особливостям дії на осудженого види покарання. Різноманітність видів покарань дає можливість суду врахувати тяжкість досконалого злочину, небезпеку особи, його що зробив, і призначити осудженому справедливе покарання, максимально сприяюче як його виправленню, так і відновленню соціальної справедливості і попередженню нових злочинів.

ККУ  передбачає наступні види покарання:

1) штраф;

2) позбавлення має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю;

3) позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород;

4) обов'язкові роботи;

5) виправні роботи;

6) обмеження по військовій службі;

7) конфіскація майна;

8) обмеження свободи;

9) арешт;

10) вміст в дисциплінарній військовій частині;

11) позбавлення волі на певний термін;

12) довічне позбавлення волі;

У основу даної системи покарань встановлений критерій їх порівняльної тяжкості.

Всі види покарань, що входять в систему, діляться на три групи залежно від порядку призначення покарання:

1) основні: 2) додаткові і 3) покарання, які можуть призначатися як як основні, так і як додаткові.

Основні покарання можуть застосовуватися тільки самостійно і не можуть приєднуватися до інших покарань. До них відносяться: обов'язкові роботи, виправні роботи, обмеження по військовій службі, обмеження свободи, арешт, вміст в дисциплінарній військовій частині, позбавлення волі на певний термін, довічне позбавлення волі і смертна страта.

Додаткові  покарання призначаються лише на додаток до основних і не можуть призначатися самостійно. До них відносяться позбавлення спеціального. військового або почесного звання, класного чину і державних нагород, а також конфіскація майна.

Решта видів покарання, тобто штраф, позбавлення має рацію наймати певні посади або займатися певною діяльністю. Можуть застосовуватися як основні покарання, так і як додаткові.

Кримінальний кодекс не знає іншого розподілу покарань на види, проте по характеру каральних елементів вони можуть бути додатково підрозділені на три групи: 1) покарання, не пов'язані з обмеженням або позбавленням волі (штраф, позбавлення має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення спеціального або військового звання, обов'язкові роботи, виправні роботи, обмеження по військовій службі і конфіскація майна); 2) покарання, що полягають в обмеженні або позбавленні волі (обмеження свободи, арешт, вміст в дисциплінарній військовій частині, позбавлення волі на певний термін і довічне позбавлення волі); 3) смертна страта.

2.1. Штраф.

Відповідно до ККУ штраф є грошове стягнення, що призначається в межах, передбачених КК, в розмірі, відповідному певній кількості мінімальних розмірів оплати праці, встановлених законодавством України на момент призначення покарання, або в розмірі, відповідному частині заробітної платні або іншого доходу осудженого.

2.2. Позбавлення звання, чину державних нагород.

Даний вигляд може призначатися лише як додаткове покарання. Тому воно може бути застосоване і при умовному засудженні.

Воно може застосовуватися при засудженні за здійснення тяжкого і особливо тяжкого злочину при обов'язковому обліку даних про особу винного.

На відміну від колишнього КК, законодавець закріпив право суду на позбавлення осудженого також почесного звання, класного чину і державних нагород.

2.3. Обов'язкові і виправні роботи.

Обов'язкові роботи можуть бути призначені тільки як основний вид покарання. Визначальною особливістю обов'язкових робіт є безкоштовність праці осудженої, виражена законодавцем словами "безкоштовних суспільно корисних робіт". На відміну від виправних робіт, виконання яких передбачає утримання частини заробітку, обов'язкові роботи здійснюються без нарахування заробітної платні.

Обов'язкові роботи відбуваються у вільний від основної роботи або навчання час, причому не понад чотири години в день. Встановлюються вони на термін від шістдесяти до двохсот сорока годин.

Каральна властивість цього виду покарання полягає і у тому, що роботи, до яких притягується осуджений, носять обов'язковий характер. При цьому їх вигляд визначається не самим осудженим, а органами місцевого самоврядування.

2.4. Виправні роботи.

Виправні роботи застосовуються тільки як основний вид покарання, у тому числі і при умовному засудженні.

Відповідно до ККУ виправні роботи полягають у тому, що із заробітку осудженого до виправних робіт виробляються утримання в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до двадцяти відсотків. Вони призначаються на термін від двох місяців до двох років і відбуваються по місцю роботи осудженого.

У разі злісного ухилення від відбування покарання особи, осудженої до виправних робіт, суд може замінити не відбутий термін виправних робіт обмеженням свободи, арештом або позбавленням волі з розрахунку один день обмеження свободи за один день виправних робіт, один день арешту за два дні виправних робіт або один день позбавлення волі за три дні виправних робіт.

Цей вид покарання може, природно, застосовуватися лише до працездатних.

2.5. Обмеження по військовій службі.

Відповідно до ККУ цей вид покарання застосовується до військовослужбовців, що проходять військову службу за контрактом, на термін від трьох місяців до двох років у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК за здійснення злочинів проти військової служби, а також осудженим, які проходять військову службу за контрактом замість виправних робіт, передбачених відповідними статтями Особливої частини КК.

Обмеження по військовій службі полягає у тому, що з грошового змісту осудженого до такого покарання виробляється утримання в дохід держави в розмірі, встановленому вироком суду, але не понад двадцять відсотки. Під час відбування покарання осуджений не може бути підвищений на посаді, військовому званні, а термін покарання не зараховується в строк вислуги років для привласнення чергового військового звання.

Обмеження по військовій службі є новим видом покарання, не відомим колишньому кримінальному законодавству України. Частково воно нагадує виправні роботи, до військовослужбовців не вживані. Введення цього виду покарання в систему покарань обумовлене прагненням законодавця дати можливість військовослужбовцям, що зробили нетяжкі злочини, продовжувати військову службу (особливо у випадках, коли йдеться про призначення покарання висококваліфікованим фахівцям в тій або іншій області військової справи). Цілі виправлення таких військовослужбовців і попередження здійснення ними нових злочинів досягаються із застосуванням вказаного покарання, пов'язаного з певним «позбавленням» і обмеженням має рацію осудженого, але з відбуванням його в поєднанні з військовою службою, виконанням осудженим професійних військових обов'язків.

2.6. Конфіскація майна.

Відповідно до ККУ конфіскація майна полягає в примусовому безвідплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю осудженого.

Примусовий характер конфіскації майна полягає у тому, що вирок суду може бути здійснений крім волі власника у встановленому законом порядку.

Безоплатність конфіскації припускає вилучення майна без яких-небудь умов.

Закон встановлює три види конфіскації:

а) повну - коли вилучається все майно, що є власністю осудженого;

б) часткову - коли вилучається частина майна, точно вказана у вироку;

в) спеціальну - вилучення певних предметів, що є знаряддям здійснення злочину (зброя, спеціально виготовлені знаряддя злому, верстати для виготовлення фальшивих грошей і т.д.) або одержаних в результаті досконалого злочину, а також цінностей, які не можуть знаходитися в цивільному обороті (радіоактивні матеріали, наркотичні засоби і психотропні речовини, технічне срібло і золото і т.д.).

2.7. Обмеження свободи і арешт.

Обмеження свободи може застосовуватися тільки як основне покарання,  тому числі і при умовному засудженні.

Цей вид покарання є новим в системі покарань. Відповідно до ККУ він полягає в змісті осудженого, досягло до моменту виголошення вироку вісімнадцяти років, в спеціальній установі без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду (зміст обмежувальних заходів і порядок їх реалізації передбачаються в кримінально-виконавчому кодексі).

Обмеження свободи призначається:

1) особам, що осудженим за здійснення умисних злочинів, не мають судимості, — на термін від одного року до трьох років;

2) особам, осудженим за злочини, досконалі по необережності, — на термін від одного року до п'яти років.

У разі злісного ухилення від обмеження свободи воно замінюється позбавленням волі на термін обмеження свободи, призначеного вироком. При цьому час від'їзду обмеження свободи зараховується в строк позбавлення волі з розрахунку день за день.

2.8. Позбавлення волі: на певний термін і довічно.

Відповідно до ККУ позбавлення волі полягає в ізоляції осудженого від суспільства шляхом напряму його в колонію-поселення або приміщення у виправну колонію загального, строгого або особливого режиму або у в'язницю. Особи, осуджені до позбавлення волі, яким на момент винесення судом вироку не виконалося вісімнадцяти років, поміщаються у виховні колонії загального або посиленого режиму. Цей вид покарання застосовується тоді, коли, виходячи з тяжкості досконалого злочину і особи винного, для досягнення цілей покарання (особливо виправлення осудженого) необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі зв'язане з покладанням на осудженого визначених і достатньо серйозних правообмежень, істотно змінюючих правовий статус особи. Воно позбавляється права пересування, обмежується в розпорядженні своїм часом, в спілкуванні з друзями і близькими і т.д.

Позбавлення волі — одне з найстрогіших покарань, відомих кримінальному праву. У зв'язку з цим воно повинне застосовуватися лише тоді, коли виправлення осудженого і досягнення інших цілей покарання шляхом застосування інших його видів неможливе.

Відповідно до ККУ позбавлення волі встановлюється на термін від шести місяців до двадцяти років. У разі ж складання термінів позбавлення волі при призначенні покарань по сукупності злочинів максимальний термін позбавлення волі не може бути більше двадцяти п'яти років, а по сукупності вироків — більше тридцяти років.

Відбування покарання у вигляді позбавлення волі призначається:

1) осудженим за злочини, досконалі по необережності, до позбавлення волі на термін не понад п'ять роки — в колоніях-поселеннях;

2) вперше осудженим до позбавлення волі за умисні злочини невеликої або середньої тяжкості і тяжкі злочини, а також особам, осудженим за злочини, досконалі по необережності, до позбавлення волі на термін понад п'ять роки — у виправних колоніях загального режиму;

3) вперше осудженим до позбавлення волі за особливо тяжкі злочини, а також при рецидиві злочинів, якщо осуджений раніше відбував позбавлення волі, і жінкам при особливо небезпечному рецидиві — у виправних колоніях строгого режиму;

4) при особливо небезпечному рецидиві злочинів, а також особам, осудженим до довічного позбавлення волі, - у виправних колоніях особливого режиму;

5) особам, осудженим до позбавлення волі на термін понад п'ять роки за здійснення особливо тяжких злочинів, а також при особливо небезпечному рецидиві злочинів може бути призначене відбування частини терміну покарання у в'язниці.

Особи, осуджені до позбавлення волі, яким на момент виголошення вироку не виконалося вісімнадцяти років, відповідно до ККУ поміщаються у виховні колонії загального або посиленого режиму.

Список використаної літератури.

  1. Громов Н.А., Николайченко В.В. Принципи кримінального процесу, їх поняття і система/Держава і право.-1997.-№7.-с70-75

 2. Добровольська Т.Н. Принципи радянського кримінального процесу. М., 1971.

 3. Хімічева Г.П. Принципи кримінального процесу.- М., 1994.

 Правове регулювання праці жінок в Україні

Згі дно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи та рівні можливості щодо їх реалізації.

Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо

жінок» (1979 р.) та підсумкові документи Всесвітньої конференції щодо становища жінок «Дії в інтересах рівності, розвитку і миру», зобов’язують держави «включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні Конституції». Україна також приєдналася до Пекінської декларації та Платформи дій, схвалених IV Всесвітньою конференцією щодо становища жінок (1995 р.). На рівні права та свободи чоловіків і жінок наголошується і в статті 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.).

Свідченням пріоритетності становлення в Україні суспільства гендерної рівності, як умови реалізації демократії європейського зразка і створення повноцінного громадянського суспільства, є прийняття 8 вересня 2005 року Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», метою якого є усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією й законами України.

Так, відповідно до статті 17 вказаного Закону жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці.

Роботодавець зобов’язаний:

·        створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі;

·        забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов’язками;

·        здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці;

·        вживати заходів щодо створення безпечних для життя і здоров’я умов праці;

·        вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань.

Роботодавцям забороняється в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати різні вимоги, даючи перевагу одній із статей, вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей.

Роботодавці можуть здійснювати позитивні дії, спрямовані на досягнення збалансованого співвідношення жінок і чоловіків у різних сферах трудової діяльності, а також серед різних категорій працівників.

Відповідно до статті 18 зазначеного Закону у разі колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин (генеральна угода, регіональні та галузеві угоди, колективні договори) угоди (договори) мають включати положення, що забезпечують рівні права та можливості жінок і чоловіків, із зазначенням строків реалізації відповідних положень.

При цьому колективні угоди (договори) мають передбачати:

·        покладання обов’язків уповноваженого з ґендерних питань - радника керівника підприємства установи та організації, їх структурних підрозділів на одного з працівників на громадських засадах;

·        комплектування кадрами і просування працівників по роботі з дотриманням принципу надання переваги особі тієї статі, щодо якої в них існує дисбаланс;

·        усунення нерівності за її наявності в оплаті праці жінок і чоловіків як у різних галузях господарства, так і в одній галузі на базі загального соціального нормативу оплати праці в бюджетній та інших сферах, а також на основі професійної підготовки (перепідготовки) кадрів.

Таким чином, згідно чинного законодавства жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права і можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації й перепідготовці тощо.

Однак, для жінок встановлюються певні особливості праці, відмінні від чоловічих. Диференціація правового регулювання охорони праці жінок зумовлюється фізіологічними особливостями жіночого організму, у тому числі у зв’язку з материнством. При цьому, слід акцентувати увагу на тому, що з народженням дитини в жінки з’являються турботи, пов’язані з її доглядом та вихованням, що є важкою працею, поєднувати яку з роботою дуже складно. З урахуванням цього законодавство про працю містить значний комплекс норм, спрямованих на полегшення становища працюючої матері. Вказані норми, що регулюють охорону праці жінок у зв’язку з їх материнством, тобто відповідні пільги та гарантії закріплені в окремій XII главі Кодексу законів про працю України, що має назву „Праця жінок”. Розглянемо ці гарантії детальніше.

Отже, вказаним нормативно-правовим актом визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок, а саме забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню).

Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказомМіністерства охорони здоров’я від 29.12.1993 № 256 „Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок”. До цього переліку віднесені металообробка, будівельні, монтажні і ремонтно-будівельні роботи, гірничі роботи, геологорозвідувальні і топографо-геодезичні роботи, буріння свердловин, видобуток нафти і газу, чорна та кольорова металургія, ремент обладнання електростанцій і мереж та ін.

Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджуються затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.93 № 241 „Про затвердження Граничних норм підіймання і переміщення важких речей жінками”.

Примітки:1. У вагу вантажу, що переміщується, включається вага тари і упаковки.

2.При переміщенні вантажу на візках або у контейнерах докладене зусилля не повинно превищувати 10 кг.

3.Рівнем робочої поверхні вважається робочий рівень конвейєра стола, верстата, тощо згідно з ГОСТами 12.2.032-78 та 12.2.033-78. 

Обмеження праці жінок на роботах у нічний час

Залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.

Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України.

Зазначені вище обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї. 

Заборона залучення вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і направлення їх у відрядження

Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років.

Обмеження залучення жінок, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, до надурочних робіт і направлення їх у відрядження

Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди.

Переведення на легшу роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. 

Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років.

Якщо заробіток осіб, зазначених у частинах першій і третій цієї статті, на легшій роботі є вищим, ніж той, який вони одержували до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.

Відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів - 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.

Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів - у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Підприємства, установи та організації за рахунок власних коштів можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років не надається, якщо дитина перебуває на державному утриманні.

У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов’язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.

За бажанням жінок у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому за ними зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки повністю або частково в межах установленого періоду та оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Час відпусток, зазначених у цій статті, до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.

Жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів - при усиновленні двох і більше дітей) з виплатою державної допомоги у встановленому порядку.

Правові відносини, пов’язані із наданням державної допомоги сім’ям з дітьми, врегульовані Законом України від 21.11.92 „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми та перелік документів, необхідних для її призначення, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 175.

Жінкам, які усиновили дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, старше трьох років, надається одноразова оплачувана відпустка у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів - при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набрання законної сили рішенням про усиновлення дитини. Ця відпустка може бути використана також батьком дитини.

Поняття усиновлення та його правове регулювання здійснюється в главі 18 „Усиновлення” розділу IV Сімейного кодексу України від 10.01.2002.

Поняття дітей –сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також правові, організаційні, соціальні засади та гарантії їх державної підтримки визначені в Законі України від 13.01.2005 „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.

Додаткова відпустка працівникам, які мають дітей

Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи є Закон України від 15.11.1996 „Про відпустки”.

Перерви для годування дитини

Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини.

Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна.

При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години.

Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері.

Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям - за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. 

При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку. 

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 Кодексу законів про працю України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. 

Надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв та будинків відпочинку і подання їм матеріальної допомоги 

Власник або уповноважений ним орган повинен у разі необхідності видавати вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, путівки до санаторіїв та будинків відпочинку безкоштовно або на пільгових умовах, а також подавати їм матеріальну допомогу. 

Обслуговування матері на підприємствах, в організаціях

На підприємствах і в організаціях з широким застосуванням жіночої праці організовуються дитячі ясла, дитячі садки, кімнати для годування грудних дітей, а також кімнати особистої гігієни жінок.