Економіка Великобританії

Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС

Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії є одним з найбільш розвинутих країн світу, що входить до «Великої сімки», і має впливові позиції на світовому та європейському рівнях. На прикладі цієї держави можна досить добре проілюструвати етапи розвитку капіталізму взагалі. Саме тут зародилися ринкові відносини, а упродовж XVIII-XIX ст.. країна стала провідною індустріальною і морською державою світу. Площа її колоній у цей період у декілька десятків разів перевищувала територію метрополії, дорівнюючи тим самим ј площі суходолу всієї планети. У ХХ ст. значення «промислової майстерні світу» стало зменшуватися. Частково це пояснювалося ослабленням економічних позицій країни внаслідок двох світових війн, збільшенням частки державної власності у 50-60 рр. ХХ ст., високим ступенем дотаційності виробництва тощо. Застосування нової неоліберальної моделі розвитку у 80-х роках століття, що минуло дозволило країні частково відродити свій потенціал та імідж провідної держави світу. За оціночними даними у 2004 році країна посідатиме друге місце в ЄС (після ФРН) за виробленим ВВП – 1785 млрд. євро (у переводі з англійських фунтів), обігнавши таким чином Францію. Показник ВВП на душу населення вже зараз перевищує середній по ЄС на 15%. За індексом розвитку людського потенціалу країна посідала у 2001 році 13 місце у світі (0,93 при максимальному рівні 0,944). Її ВВП (за ПКС) 24160 дол. у тому ж році у 4 рази перевищував середній світовий індикатор.

У ХХІ століття Великобританія увійшла з доволі високими інноваційними показниками. Так, серед 46 найбільших технологічних центрів світу чотири (Лондон, Кембрідж, Долина Темзи, Глазго-Едінбург) знаходяться саме в ній (у Франції – їх 2, у ФРН – 3, Японії – 2). За індексом технологічних досягнень країна посідала у 2000-му році сьоме місце у світі (0,606, максимальний у Фінляндії – 0,744). Проте в експорті високих і середніх технологій країна поступалася багатьом постіндустріальним державам, маючи частку 61,9% від загального експорту, пропускаючи перед собою не тільки країни-лідерам, а й деяким інші держави (Південна Корея, Угорщина, Мексика тощо). За мікроекономічним індексом конкурентоспроможності (МСІ) – країна вийшла на 6-е місце в світі.

За обсягами промислового виробництва Великобританія посідає п’яте місце в світі, а ось за розмірами зарубіжних інвестицій знаходиться на другому місці в світі, маючи при цьому досить сильні позиції не тільки в європейських країнах, а й у своїх колишніх колоніях (Індія, Пакистан та ін.), які зацікавлені в британських інвестиціях до цілого ряду галузей національної економіки.

Водночас з цим, Великобританія має відмінні від багатьох європейських держав політичні та економічні позиції в Європейському Союзі, з одного боку сприяючи подальшому зближенню країн цього регіону та нарощуванню загального потенціалу ЄС, з другого – відмовляючись від вступу до євро зони. Масовий рух громадськості, що розвернувся в країні у ХХІ ст.. «Європі так! Євро – ні!», досить переконливо говорить про те, що погляди уряду та народу цієї держави й у подальшому будуть різнитися від загальноєвропейських підходів.

Трансформація британської моделі розвитку

Після Другої світової війни Великобританія досить боляче переживала перехід до цивільної моделі розвитку економіки, що було пов’язано з дією ряду чинників, які мали як позитивні, так і негативні наслідки для національного господарства, найбільш значущими з них були такі:

Приєднання до «плану Маршалла» (1948), який дозволив країні отримати майже 2,4 млрд. дол. у вигляді поставок американських товарів та понад 300 млн. дол. у вигляді короткотермінових позик.

Втрата ринків Арабського Сходу та Південно-Східної Азії, вплив на які до початку Другої світової війни був домінуючим.

Введення вільного обміну фунта на долар, яке спровокувало досить потужну фінансову кризу 1947 року, після якої від цієї ідеї прийшлося відмовитись на найближчі роки.

Припинення у серпні 1945 року поставок по ленд-лізу (зброя та продукти харчування), за які у повоєнні часи прийшлося платити.

Внаслідок дії цих різновекторних факторів післявоєнна економіка Великобританії розвивалася вкрай нерівномірно. Ефективність поставок з Америки теж виявилася не дуже високою, що послужило причиною того, що вже у 1950 році лейбористський уряд країни відмовився від допомоги США по «плану Маршалла». Саме з цього періоду розпочинається формування нової національної моделі розвитку, яка у післявоєнний період мала всі ознаки неокейнсіанської. Як наслідок, вже на початку 1948 року британська промисловість досягла рівня 1937 року, а вже на поч. 50-х років перевищила його майже на ⅓.

Протягом 50-х років продовжувалася реалізація основних цілей кейнсіанської моделі за допомогою головного його інструменту – управління сукупним попитом та реалізацією принципу забезпечення повної зайнятості. Саме на цьому етапі відбулося розширення ролі держави в соціально-економічній галузі. На поч. 60-х обидва уряди консерваторів та лейбористів намагалися за допомогою традиційних кейнсіанських інструментів покращити платіжний баланс, як правило, це давало певний ефект. Саме у цей період високими темпами збільшувалася концентрація промислового та банківського капіталу, що призводило до досить суперечливого процесу: з одного боку зростала роль та значення британських фінансових консорціумів у світовій та європейській економіці, з другого – швидкими темпами відбувалося нарощування присутності американського капіталу у британській економіці. Така диспропорція призвела до посилення попиту на технологічні товари, які вироблялися за кордоном, а відтак і до суттєвого перевищення імпорту над експортом. Додатковим чинником кризи середини 70-х років була переобтяженість британського бюджету військовими витратами, які на той період становили близько 1/5 тодішнього ВВП.

Економічний спад 70-х та наступна за ним довготривала депресія призвела до системного погіршення економічної ситуації у Великобританії, основними проявами якої стали: криза платіжного балансу, погіршення зовнішньоекономічних позицій у світовому господарстві, зростання соціальної напруги, високі темпи інфляції, неефективність державного сектору економіки (передусім вугільної промисловості, яка все більше потребувала дотацій з бюджету). Один за одним починають розвалюватись кейнсіанські інституції, і першою з них була напівдержавна Національна Рада з економічно розвитку, створена ще у 1962 році, до складу якої входили представники уряду, бізнесу та профспілок. Саме у цей час в Британії відмовляються від моделі індикативного планування, яке було гордістю країни у 60-ті роки. Значних змін зазнала також державна холдінгова компанія – Національне управління підприємствами, яке втратило функції управління, а перетворилося у рудиментарний орган держави.

З приходом до влади уряду консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер у травні 1979 р. розпочався новий етап розвитку національної економіки, який нерідко називають «неоконсервативний», а політику, що проводила тодішній британський Прем’єр «тетчеризмом». Ідейною основою нової британської моделі була неоліберальна концепція Ф. фон Хайека, монетарна теорія М.Фрідмена та його англійського послідовника У.Уолтерса, теорія «раціональних очікувань» М.Мінфорда та «міжнародного монетаризму» Т.Бернса (Лондонська школа економіки). Основними напрямками реалізації нової економічної політики тодішнього Уряду М.Тетчер були:

1. Зміна економічної ідеології у т.ч. поглядів на роль держави у суспільстві. Основний творець «нового консерватизму» К.Джозеф чітко визначив суть нової концепції: «Існують межи користі, яку можуть принести урядові заходи для заохочення економіки, проте немає меж шкоди».

2. Перехід від корпаритивізму, який вважався в Британії основною ознакою демократичної моделі устрою суспільства та представляв собою сукупність компромісів між державою, приватним бізнесом та профспілками щодо узгодження та прийняття відповідних рішень до індивідуалізму, що орієнтувався на особисті переваги та особистий успіх.

Жорстке протистояння між урядом М. Тетчер та профспілками вугільників закінчилося поразкою останніх.

3. Децентралізація управління економікою мала на меті зменшити залежність від національного уряду і перекласти відповідальність за кінцеві рішення на місцеві органи влади. Цей процес у цілому відповідав європейському принципу субсидіарності, який було імплементовано в країнові моделі держав-учасниць ЄС у 90-і роки. Він був схвально сприйнятий перш за все в Шотландії та Уельсі.

4. Масштабна приватизація, що мала місце у 80-х роках призвела до того, що збиткові державні підприємства були чи закриті чи продані приватному бізнесу, при цьому значна частина акцій від денаціоналізації реалізовувалась серед робітників та службовців на пільгових умовах. Другим напрямком цього процесу виступила приватизація державного у т.ч. муніципального житла, в ході якої значна частина британців, які викупили його, стали повноправними власниками.

5. Контрактування підрядів на конкурентних засадах на послуги. Будівельні та ремонтні роботи, прибирання територій сприяло підвищенню їх якості та збільшенню зайнятості населення, а відтак і зменшенню рівня безробіття. З цим заходом була пов’язана також демуніципалізація державного майна, яке знаходилося в розпорядженні місцевих органів влади. При цьому в державній владі залишилися типові для всіх країн установи: пошта, лондонський транспорт, управління цивільної авіації; проте відтепер вони діяли вже як комерційні фірми.

6. Було переглянуто модель взаємодії між державними та підприємницькими структурами через введення критерію «компліментарності» (доповнювальності, тобто такого, який діє й зараз в ЄС) за яким дотації та субсидії надходили від держави тільки виходячи з того, що у разі відмови у їх наданні реалізація проекту стане неможливою через відсутність коштів в інших джерелах чи відмови банків у наданні кредитів.

7. Вводилася нова модель захисту національної економіки, яка була доволі суперечливою. З одного боку не було обмежень щодо іноземного інвестування та діяльності ТНК у т.ч. на приватизацію державного майна (за виключенням аерокосмічної промисловості, авіаційного та морського транспорту, телебачення та радіомовлення), з іншого – у відповідності із законом про промисловість перехід під іноземний контроль великих підприємств обробної промисловості міг бути заборонений урядом. При цьому критерії, механізми та інструменти такої дії не визначалися.

8. Був ліквідований валютний контроль, який ще донедавна стримував рух капіталу між країнами. У 1981 році було скасовано систему коефіцієнтів резервних активів банків, а вже у 1986 році було реорганізовано одну з найбільших у світі Лондонську фондову біржу, внаслідок чого до участі в торгах були допущені банки та іноземні установи, а членам біржі

було дозволено суміщувати функції брокера і джоббера. У цей же період суттєво розширилися функції банків, які відтепер отримали доступ до страхування, а також до галузей виробництва, які ще донедавна були «нетиповими» для банківської діяльності.

9. Податкова реформа торкнулася перш за все зниження базової ставки прибуткового податку з 33% у 1979 році до 28% у сер. 80-х. У 1995 році він ще знизився і сягнув рівня 25%.

Повномасштабна реалізація неоліберальної англо-саксонської (англо-американської) моделі продовжувалася і в 90-ті роки ХХ ст. та на початку ХХІ ст., коли до влади в країні прийшли лейбористи. У сучасній економічній літературі дещо пом’якшений неоліберальний варіант розвитку британської економіки нерідко називають «моделлю акціонерного капіталізму» (Shareholder capitalism), яка відрізняється від європейського «капіталізму співучасті» (Stakeholder capitalism). Головними відмінностями першою з них є:

високий рівень злиття та поглинання провідних фірм;

висока капіталізація цінних паперів;

низький за відношенням до інших країн ЄС рівень перерозподілу ВВП через бюджет;

більш високий рівень конкуренції та відсутність законодавчих актів, які б обмежували її;

зняття частини соціальних обмежень, яка були впроваджена за часів прем’єрства Маргарет Тетчер, швидкий розвиток «соціальних інвестицій», що мають на меті значні вкладання коштів в людину (освіта, культура, наука, охорона здоров’я).

У наш час британська модель розвитку в межах Європейського Союзу також зазнає численних змін, які нерідко називають європеїзацією її економіки. Головним питанням при цьому є входження чи невходження до Європейського Монетарного Союзу (ЄМС), яке передбачає не тільки відповідність (чи невідповідність) Маастрихтським критеріям, але й відмову (чи обмеження) від традиційних засобів впливу на національному рівні від політики «дорогих» чи «дешевих» грошей. Крупні британський та європейський капітали та Уряд Т. Блера вбачають у цьому вигоди, які вони матимуть від зниження трансакцій національної грошової одиниці та євро, а відтак і більшу доступність товарів і послуг на європейських ринках. Супротивники стверджують, що нова колективна валюта – євро є ризиковою грошовою одиницею, через те, що пов’язана з економічними системами, які мають досить різний рівень розвитку, а через це, спроба емісії з боку їх урядів (тобто навмисне порушення монетарних угод) з метою долання дефіциту бюджету є загрозою для цілісності ЄМС. Якщо перехід до євро буде зроблено у недалекому майбутньому, то процес конвергенції (зближення) буде розтягнений на декілька років тому що вимагає не тільки відповідності «європейському валютному стандарту», а й подальшу модернізацію британської економіки.