Цілі та завдання Європейського Союзу

Головними цілями Європейського Союзу у відповідності із Амстердамським договором є:

створення міцного союзу народів Європи;

сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії;

утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі – і спільної оборонної політики;

розвиток співробітництва в юридичній сфері;

збереження та примноження загального добробуту.

Європейський Союз є високомобільною організацією, тобто такою, яка упродовж певного періоду переглядає свої стратегічні і тактичні орієнтири. Прикладом цього можуть слугувати історичні рішення Європейської Ради у Берліні (березень 1999 року) та ухвалений нею “Порядок денний-2000” (Agenda-2000). Саме цей документ визначив пріоритетні напрямки розвитку Європейського Союзу упродовж наступних семи років (2000-2006 рр.)., а також основні напрямки підтримки чотирьох “сенситивних” (чуттєвих) галузей європейської економіки (сільського господарства, металургійної промисловості, текстильної індустрії і рибальства) та депресивних регіонів країн-учасниць ЄС. Тоді ж було визначено три основні цілі Європейського Союзу:

Ціль 1: сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що мають відставання;

Ціль 2: підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень і сільського господарства;

Ціль 3: модернізація політики у галузі освіти, професійно-технічної підготовки та зайнятості і відповідних систем.

Реалізація названих вище програмних цілей, які фінансуються країнами-учасницями в межах 0,5% щорічного ВВП здійснюється через відповідні фонди. До них відносяться: Європейський Фонд регіонального розвитку, Європейський Соціальний Фонд, Фінансовий механізм розвитку рибальства, Європейський Фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва. Усі ці фінансові організації мають назву – структурні фонди ЄС, а політика, що здійснюється через їх механізм – називається структурною. Крім названих вище наднаціональних установ досить важливим є Фонд Згуртування (Солідарності). Якщо кошти попередніх фондів пропорційно розподіляються між учасниками, то дія останнього розширювалася до 2004 р. тільки на чотирьох учасників процесу, які відносно недавно приєдналися до ЄС і мали найнижчі макроекономічні показники (Ірландія, Іспанія, Греція, Португалія). У зв’язку із збільшенням числа учасників ЄС у 2004 році до групи реципієнтів приєднається десять нових членів. Усього через структурні фонди та Фонд згуртування до 2007 року буде перерозподілено 213 млрд. євро у цінах 1999 року.

Економічна модель Німеччини

Після завершення Другої світової війни у 1949 році на території західної зони окупації утворилася Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею м. Бонн, а у східній частині колишнього Рейху у тому ж році було проголошено створення Німецької Демократичної Республіки (НДР), яка приступила до побудови соціалізму у своїй країні. Східна частина Берліну стала столицею НДР, а західна – отримала особовий статус, перетворившись у місто-державу. Упродовж 60-70-х рр. ХХ ст. кордон ФРН-НДР перетворився у зону протистояння двох економічних, політичних та ідеологічних систем. Розвал соціалістичного табору, що мав місце наприкінці 80-х – поч. 90-х років призвів до об’єднання двох Німеччин та перенесення історичної столиці – до м. Берлін (3 жовтня 1990 р.). Проте процес консолідації німецького суспільства виявився досить складним. За різними даними на системну трансформацію Східної Німеччини було витрачено тільки у перші роки об’єднання понад 500 млрд. німецьких марок (близько 250 млрд. євро), однак навіть і зараз більшість земель колишньої НДР (за виключенням Берліну) відносять до депресивних, а відтак вони мають право на отримання системної допомоги як національних фінансових джерел, так і зі структурних фондів Європейського Союзу.