2.3. Управління фінансовою системою

Фінансова система являє собою доволі складний механізм. Ефективність її функціонування залежить від двох визначальних чинників. По-перше, від налагодженості фінансових відносин у суспільстві. В основі цього лежить насамперед вибір правильної і доцільної для даної країни фінансової моделі, яка стимулює виробника і суспільство. Крім того, дуже важливим чинником є дійовість фінансового механізму, а також чітке фінансове законодавство. Без цих передумов цілеспрямовано керувати фінансами практично неможливо. По-друге, ефективне функціонування фінансової системи залежить від організації управління нею.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності. У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як наука про управління фінансовою діяльністю. Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: розроблення стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями.

Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

— вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;

— організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

— здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

— організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

— організація функціонування ринку державних цінних паперів;

— забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;

— організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру Розмежування повноважень і функцій між органами Міністерства фінансів здійснюється за регіональним принципом. Так, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає і виконує Республіканський бюджет, обласні фінансові управління — обласні бюджети, районні й міські фінансові відділи — районні й міські бюджети.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-реві­зійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.

Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції:

— розроблення проектів податкового законодавства;

— проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;

— облік платників податків та надходжень їх до бюджету;

— контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

— накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

— міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Регіональна структура податкової адміністрації аналогічна системі Міністерства фінансів. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Регіональними органами є податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні й консультаційні функції. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи. Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка здійснює детальний контроль за повним дотриманням фінансового законодавства, Рахункова палата здійснює контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дійовості фінансової політики.

Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудитор­ського контролю.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарсь­кої діяльності суб’єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського висновку, оскільки після їх перевірок податкова і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів (мінімального розміру статутного фонду, показників ліквідності й платоспроможності та ін.) і розмірів обов’яз­кових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання і визначає офіційні курси валют чи валютні коридори.

Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих банків відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

За формою власності розрізняють державні, акціонерні й приватні банки. Однак незалежно від форми власності комерційні банки є суб’єктами підприємницької діяльності, яку вони здійснюють на основі комерційного розрахунку.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купів- лі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції як на національну, так і на іноземні валюти. Крім того, операції з купів- лі-продажу валют здійснюються на міжбанківському валютному ринку.

Страхові компанії укладають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують страхові відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхо­вих тарифів.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає лі­цензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія контролює діяльність суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Виступаючи центром торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій. Цим створюється система незалежної і досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють дуже важливе значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

На ринку цінних паперів важливу роль виконують фінансові посередники. За дорученням емітентів вони здійснюють випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку, а також проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників ґрунтується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і здійснення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонди соціального страхування та Українська державна інноваційна компанія виконують аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів.

19. Управління фінансами на підприємстві

Управління як діяльність існувало протягом усієї нашої історії. Можна сказати, що управління існувало з того моменту, як у людей виникла потреба у спільній праці. Певна форма управлінської діяльності постала, коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчів. В словнику слово "управляти" означає керувати, направляти діяльність кого-небудь, чого-небудь. Тому, управління - це процес впливу на кого-небудь, і що-небудь. Крім того, слово "управління" поєднують з діяльністю органів влади, керівних органів тощо.

Отже, управління можна трактувати як процес впливу, і водночас як систему управляючих суб'єктів, об'єктів, якими управляють, та управлінських дій. Управління в економіці - це свідоме спрямування економічних і соціальних процесів для досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності. Світовий досвід переконує, що в основі успіхів прогресу завжди лежать безпосередні економічні інтереси людини, дисципліна і порядок, чітка система організації та управління процесами капіталотворення, формування фондів нагромадження і споживання.

У фінансах підприємств управління означає процес впливу на фінансові відносини, фінансові ресурси, їх організацію для реалізації фінансової політики господарюючого суб'єкта. Крім того, управління фінансами можна визначити як сукупність всіх органів апарата управління підприємства та їх управлінських дій.

Метою фінансового управління є забезпечення підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності його фінансової діяльності. Предметом фінансового управління є регулювання фінансових потоків. При цьому об'єктом управління фінансами є фінансові відносини у сфері грошового обігу, фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках фінансово-господарської роботи підприємства.

Суб'єктом управління фінансами підприємств є керівний та фінансовий апарат системи органів управління на підприємстві. У практичному плані управління фінансами підприємств - це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на формування і використання фінансових ресурсів.

Поняття "управління фінансами" пов'язують з управлінням на рівні держави чи галузі. На рівні підприємств різних організаційних форм та різних форм власності в сучасних умовах використовують поняття "фінансовий менеджмент". Фінансовий менеджмент - це управління фінансами підприємства, направлене на досягнення його мети за допомогою певних методів.

Управління фінансами підприємств базується на об'єктивних та суб'єктивних законах суспільного розвитку, на знанні та використанні закономірностей розподілу готового продукту і валового доходу підприємства. Сутність поняття фінансового управління можна трактувати як інструмент реалізації фінансів та фінансової політики, як сукупність методів впливу на організацію і використання фінансових відносин та фінансових ресурсів, як сукупність управлінських структур і фінансового апарату на всіх рівнях управління підприємством.

Фінансове управління має свою систему функцій, які пропонується визначати у такому складі:

взаємодія всіх елементів апарата управління підприємства;

створення ефективних організаційних структур управління;

аналіз фінансових ресурсів і фінансових відносин;

прогнозування, планування, регулювання фінансових процесів;

обґрунтування й прийняття оперативних фінансових рішень;

контроль за виконанням розроблених планів та прийнятих фінансових рішень.

Вплив на фінансові відносини здійснюється за допомогою спеціальних методів:

фінансового прогнозування;

фінансового планування;

фінансового регулювання;

фінансового контролю.

Значне місце в управлінні фінансами підприємства займає прогнозування. Фінансове прогнозування - це передбачення ймовірного фінансового стану підприємства, обґрунтування показників фінансових планів. Прогнози можуть бути середньостроковими (5-Ю років) і довгостроковими (більше 10-ти років). Фінансове прогнозування передує стадії складання фінансових планів, розробляє концепцію фінансової політики на певний період. Мета фінансового прогнозування - це визначення реально можливого обсягу фінансових ресурсів, джерел їх формування, напрямки їх використання на період, що прогнозується. Фінансові прогнози дозволяють фінансовому підрозділу підприємства намітити різні варіанти розвитку та удосконалення системи фінансових відносин, форми та методи реалізації фінансової політики.

Фінансове прогнозування передбачає застосування різних методів, основними з яких є:

асоціацій і аналогій;

побудова економетричних моделей, що описують динаміку показників фінансових планів в залежності від факторів, що визначають і впливають на економічні процеси;

кореляційно-регресивний аналіз;

метод безпосередньої експертної оцінки;

При цьому використовується системний підхід, який залучає наступні елементи діалектичної логіки:

об'єктивність і повноту розгляду напрямків розвитку і показників;

аналіз економічних процесів у динаміці та розвитку;

вивчення явищ у взаємозв'язку і взаємозалежності;

історичний підхід.

Створення відповідного фінансового прогнозу є досить складним завданням. Адже, коливання фінансових ринків і швидкі зміни у фінансових відносинах не лише ускладнюють прогнозування, а й підвищують його важливість. Фінансові прогнози не можуть бути виконані з великою точністю, тому що може відбутися багато подій, які спричинять невідповідність між дійсністю і прогнозом. Процес фінансового прогнозування зосереджується на таких аспектах:

фінансові ресурси;

економічний та фінансовий стан;

фінансова політика

Розрахунок прогнозних показників та визначення рівня фінансового становища в майбутньому здійснюється в декілька етапів

1 етап - Складання аналітичного балансу

2 етап - Виділення впливових факторів

3 етап - Вихід на розрахункові величини факторів

Перший етап - на підставі аналізу показників попередніх періодів складається аналітичний баланс і визначаються вхідні дані для розрахунку необхідних показників, що рангуються залежно від ступеня їх вагомості.

Другий етап - виділення факторів, які мають першочерговий вплив на відібрані показники, визначаються допустимі межі впливу цих факторів.

Третій етап - вивчаються можливості виходу на розрахункові величини факторів.

На цих розрахунках базуються висновки про фінансовий стан (фінансові відносини), намічається стратегія дій та складається фінансовий план. В економічній літературі планування представляють як діяльність з прийняття рішень, які орієнтовані на майбутнє. Фінансове планування розглядають на підприємстві як діяльність по збалансуванню і пропорційності фінансових ресурсів. При цьому збалансування означає оптимальне співвідношення між фінансовими ресурсами, джерелами їх формування та обсягами використання.

Фінансове планування представляє собою складову загальноекономічного планування підприємства, в основі якого лежать показники соціально-економічного розвитку. Фінансове планування направлено на координацію діяльності всіх відділів фінансової структури підприємства.

Головним об'єктом фінансового планування є фінансові відносини і фінансові ресурси, які знаходять своє кількісне відображення в плані. Рух коштів конкретного грошового фонду виражається і закріплюється у відповідних фінансових планах. Процес планування діяльності підприємств в нових господарських умов використовує систему бюджетування. Бюджет на рівні підприємства - це плановий документ, що відображає господарські операції підприємств та результати, пов'язані з їх виконанням. Сучасним методом фінансового планування є фінансове програмування, яке використовує програмно-цільовий підхід. В основу цього методу покладено чітке формулювання мети й задач і визначення засобів їх досягнення та вирішення.

Вибір варіанта програми залежить, перш за все, від ресурсних факторів. При цьому враховуються не тільки масштаби, значення та складність досягнення мети, але й обсяг наявних ресурсів, є, очікуваний сумарний ефект, потенційні втрати від недосягнення мети. Фінансове програмування використовується в розвинутих країнах 3 60-х років. Сутність його полягає в складанні "плаваючих" планів видатків на п'ять років. Кожний рік план підлягає коригуванню на основі очікуваного виконання показників плану поточного року. Показники при цьому пересуваються за 5-річною шкалою на рік вперед. Планові показники 1-го майбутнього року є директивними, а в наступні 4 роки - орієнтовними.

Сьогодні в Україні використовуються цільові комплексні програми, що представляють собою систему науково-дослідних, організаційно-господарських та інших заходів, які направлені на досягнення поставленої мети збалансування по ресурсах та виконавцях. Водночас управлінська діяльність має у своєму складі контрольні дії, спрямовані на те, щоб гарантувати виконання поставлених завдань.

Отже, фінансовий контроль є і повинен бути важливою функцією державного управління фінансами. Сутність фінансового контролю як методу управління та як поняття зводиться до процесу вивчення, порівняння, виявлення, фіксації проблем змісту і відображення в обліку господарських операцій та вжиття заходів для їх розв'язання, усунення порушень, попередження в подальшому. Необхідно відмітити, що фінансовий контроль необхідно розглядати як систему, якою є контролюючі суб'єкти, підконтрольні об'єкти та контрольні дії.

Побудова ефективної системи управління фінансами підприємства передбачає створення відповідної фінансової служби підприємства. Враховуючи обсяги і складність задач, що вирішуються на підприємстві, його фінансова служба може бути представлена:

фінансовим управлінням — на великих підприємствах;

фінансовим відділом — на середніх підприємствах;

фінансовим директором або головним бухгалтером, який займається не тільки питаннями бухгалтерського обліку, але й питаннями фінансової стратегії - на малих підприємствах.

Структура фінансової служби представлена на рис. 1.4.

На бухгалтерію покладаються обов'язки вести бухгалтерський облік підприємства та формувати його відкриту фінансову звітність у відповідності до встановлених вимог та положень. Аналітичний відділ зобов'язаний аналізувати й оцінювати фінансовий стан підприємства, виконання планових завдань по прибутку, обсягам виробництва та реалізації, підтримувати ліквідність та рентабельність підприємства. Відділ фінансового планування розробляє плани та бюджети підприємства (баланс доходів і видатків, бюджет руху грошових коштів, баланс активів і пасивів тощо). Оперативний відділ виконує збір рахунків, накладних, простежує їх оплату, забезпечує ефективні взаємовідносини з банками з приводу безготівкових розрахунків та отримання готівкових коштів, контрагентами - з приводу оплати товарів, послуг, вирішення спірних питань, державою - з приводу сплати податків, обов'язкових платежів, штрафів, пені та інших заходів економічного впливу на підприємство. Відділ по роботі з цінними паперами займається формуванням й управлінням портфелем цінних паперів, забезпечує його ефективність з позиції доходності і ризику.

Функціонування будь-якої системи управління фінансами здійснюється в рамках чинних законодавчих актів і нормативної бази. У вітчизняній теорії та практиці питання стратегічного управління діяльністю підприємством до цього часу недостатньо розроблені. Частково це пояснюється тим, що функція стратегічного управління тривалий час належала державі. Крім того, дається взнаки недосконалість правового, законодавчого, економічного регулювання в державі, а також нестабільність законодавчої бази, відсутність практичного досвіду у фахівців.

Враховуючи, що ринок передбачає роботу підприємства в умовах конкуренції, сьогодні ділова стратегія підприємств націлена на досягнення стратегічних конкурентних переваг. Отже, стратегію можна визначити як узагальнюючий план управління, який орієнтовано на досягнення основних цілей підприємства шляхом виявлення та реалізації довгострокових конкурентних переваг наданому ринку.

Таким чином, управління фінансами підприємств (фінансовий менеджмент) забезпечує його господарську діяльність фінансовими ресурсами, вирішує існуючі фінансові протиріччя у фінансових відносинах, здійснює контроль за дотриманням фінансової дисципліни, націлене на подальший розвиток підприємства, досягнення його стратегічних цілей.

21 Фінансове управління діяльністю господарства мас дві взаємопов'язані сфери:

поточну діяльність, пов'язану з використанням поточних активів; інвестиції.

Управління короткостроковим фінансуванням включає: визначення оптимальної величини капіталу; управління готівковим оборотом і ринковими цінними паперами;

визначення розмірів і джерел короткострокових кредитів. У процесі постачання вирішується питання управління товарними запасами. При виробництві фінансове управління спрямоване на:

забезпечення фінансовими ресурсами всіх поточних платежів;

розрахунків з органами страхування, Пенсійним фондом, податковою системою;

організацію заміщення зносу основних засобів.

У процесі реалізації продукції визначаються:

напрями реалізації;

ціни реалізації;

можливі дотації;

договірні відносини;

форми розрахунків;

проводиться управління отриманою готівкою.

Фінансове управління інвестиціями включає:

визначення напрямів капітальних вкладень;

політику дивідендів;

вибір джерел довгострокового фінансування:

прибуток;

довгостроковий кредит;

лізинг;

опціони.

Важливе місце в управлінні сучасним підприємством відіграє фінансовий менеджмент - система раціонального управління процесами фінансування господарської діяльності підприємства. Фінансовий менеджмент - невід'ємна частина загальної системи управління підприємством.

За змістом поняття фінансового менеджменту означає процес вироблення скеровуючих дій на рух фінансових ресурсів і капіталу з метою підвищення ефективності їх використання і нарощування.

Основний принцип, яким повинні керуватися фінансові менеджери - цс виключність інтересів фірми. Кінцеві фінансові цілі визначають всю політику взаємодії працівників підприємства. Правова законність операцій забезпечує їхній захист і законність доходів. Тому функціональними обов'язками фінансового менеджера є:

забезпечення правової законності і захищеності господарських операцій з капіталом і фінансовими ресурсами підприємства;

налагодження нормальних фінансових взаємовідносин зі всіма учасниками комерційної операції;

розробка планів і прогнозів вкладення капіталу і оцінка їх ефективності;

вибір і обґрунтування кредитної і валютної політики підприємства;

розробка і реалізація інвестиційних проектів, спрямованих на підвищення дохідності підприємства і його дочірніх організацій;

страхування капіталу і фінансових операцій від фінансових ризиків і втрат;

виявлення рейтингу підприємства і конкурентів;

безперервне забезпечення господарської діяльності фінансовими ресурсами і контроль за ефективністю їх використання;

аналіз фінансових* результатів і фінансового стану підприємства і клієнті

22. Необхідність, передумови та чинники виникнення кредиту

Під кредитом розуміють економічні відносини з приводу передачі грошових коштів у тимчасове користування за плату і на основі повернення. Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Поряд із появою грошей його винайдення вважають одним із найгеніальніших відкриттів людства. Причини його виникнення криються не у сфері виробництва, а у сфері обміну, де продавці товарів протистоять один одному як власники, як юридично самостійні особи.

Історична наука стверджує, що кредит був відомий не менш ніж 3000 років тому в Ассирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з ХІІ ст., діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. З одного боку, купці продавали свої товари в кредит, а з іншого — надавали аванси товаровиробникам під майбутню поставку товарів. Активне застосування кредиту було властиве і середньовічній торгівлі на території сучасної України.

Записи у Львівській міській книзі за 1382—1389 pp. свідчать, що у Львові (можливо, й в інших руських містах) були досить розвинуті кредитні відносини. Гроші позичались під заставу зі сплатою процентів. Окрім цього, надання кредиту було пов'язане з торгівлею, зокрема, з так званим складським правом, коли непроданий протягом відведеного купцеві часу товар залишався в кредит (при абсолютному складському праві купець не мав права їхати зі своїм товаром далі).

У XIV ст. також був удосконалений переказний вексель і розширилось надання комерційного кредиту. Кредит мав бути забезпечений капіталом, про що вказувалось у векселі. Оплачуватись вексель мав золотими або срібними монетами. Хоч карбування монет на території сучасної України почалося ще в X ст., через відсутність власного золота і срібла обсяги карбування своїх монет (монетні двори розташовувались у Києві та Львові) були незначні, тому доводилось користуватись чеськими і татарськими монетами. Срібло на львівський монетний двір завозилось із Семиграддя, що в Угорщині.

У той час, коли товарно-грошові відносини були більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити з тих чи інших причин (він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його). За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І лише за наявності довіри продавця до покупця товар міг бути проданий із відстрочкою платежу.

Звідси і з'явилась назва "кредит", що перекладається з латинської "credo", "creditum" як "вірю", "довіряю" або як "борг" чи "позика". А тому категорія кредиту розглядається економічною наукою переважно як довіра однієї особи до іншої, на підставі чого у позику надається певна вартість у грошовій або товарній формі для тимчасового користування. Довіра — фундамент кредитних відносин, одна з найважливіших передумов їх виникнення.

Отже, насамперед, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функції міри вартості та засобу обігу, почали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є відрив моменту відчуження товару від одержання грошового еквівалента, тобто відносне відокремлення грошової форми вартості від товарної форми. За цих умов кредит полегшував реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина потреби кредиту. Пізніше, з розвитком товарно-грошових відносин, необхідність у кредиті обумовлювалася не тільки потребами сфери обміну, а й інших сфер суспільного відтворення — виробництва, споживання. Узагальнені причини виникнення кредиту зображено на рис. 1.1.

За сучасних умов розвитку товарного виробництва, коли воно набуло загального характеру, стан економічних зв'язків не тільки в межах однієї країни, а й в усьому світі дуже ускладнився, його навіть неможливо собі уявити без кредиту. Адже внаслідок спеціалізації виробників на виготовленні певних товарів і викликаного нею кооперування суспільне виробництво перетворилось у свого роду величезний замкнутий ланцюг тісно пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами ланок — товаровиробників, продавців, споживачів. Тому порушення у будь-якій із цих ланок може призвести до того, що вона не розрахується за своїми зобов'язаннями з іншими його ланками. Як наслідок, може бути порушений нормальний обмін товарами між окремими учасниками товарно-грошових відносин. Усе це досить негативно може вплинути на фінансово-господарську діяльність низки учасників суспільного відтворення. Тому суспільство повинно мати у своєму розпорядженні такі економічні інструменти, за допомогою яких можна було б запобігати перебоям у сфері суспільного відтворення, одним із яких і є кредит. Таким чином, товарообмін є тим ґрунтом, де виникають відносини з приводу кредиту. Формування різнобічних і сталих мінових відносин між контрагентами товарообміну за активного обслуговування їх банками посилює взаємну залежність і довіру суб'єктів ринку. Тому продаж товарів дедалі частіше здійснюється в кредит.

Нині без кредиту нормальне функціонування товарного виробництва" товарного обігу та споживання у сучасному суспільстві взагалі неможливе. Він стає обов'язковим атрибутом господарювання ринкової економіки, яку ще називають кредитною, оскільки вона вся пронизана кредитними відносинами.

Водночас кредит необхідний для підтримки безперервного кругообігу за капіталом підприємств, обслуговування процесу реалізації продуктів виробництва, що набуває особливого значення за ризикових умов. Більшість суб'єктів господарювання потребують кредитів, щоб компенсувати тимчасовий розрив між виробничим циклом і періодом реалізації продукції, тобто між оплатою поточних витрат і надходженням виторгу. Кредит забезпечує безперервну зміну функціональних форм виробничих фондів.

Крім того, необхідність кредиту пов'язана з особливостями кругообігу індивідуальних капіталів. Відомо, що для нормального функціонування виробничого процесу суб'єкт господарювання повинен мати необхідні запаси, що створюються його власним коштом. Однак через різні обставини, специфічні для кожного суб'єкта господарювання (сезонність та характер виробництва, умови постачання матеріалів і сировини, тривалість робочого періоду тощо), потреба в обігових коштах може раптово зростати, що й зумовлює необхідність одержання кредиту. За рахунок кредиту, зазвичай, покривається лише різниця між загальною потребою в обігових коштах і наявних у розпорядженні суб'єкта господарювання власних коштах. Отже, кредит виступає як балансуюче джерело формування обігових фондів і забезпечує нормальні умови господарської діяльності.

Коливання наявні також у кругообігу капіталів, що забезпечують відтворення основних засобів. Вони зумовлені невідповідністю між потребою у великих одномоментних капітальних витратах на відтворення основних засобів і поступовим (рівномірним) характером відновлення їхньої вартості за рахунок відрахувань. Кредит дає змогу здійснити капітальні вкладення ще до того, як суб'єкт господарювання накопичив для цих потреб власні кошти (прибуток і амортизацію).

Зараз у багатьох підприємств накопичені ними для капітальних інвестицій кошти знецінились унаслідок інфляції, яка стала основною причиною інвестиційної кризи в Україні. Тому майже всі підприємства відчувають гостру потребу в залученні зі сторони інвестицій або кредитів.

Особливо цю потребу відчувають підприємства, які мають зношені виробничі засоби.

Для розширення діючого чи організації нового виробництва кредит необхідний не лише на відновлення об'єктів основного капіталу, а й на будівництво чи придбання нових. Ця потреба в кредиті на цілі нагромадження є навіть більш об'єктивною, ніж на відновлення зношених об'єктів основного капіталу. Джерелом їх погашення, зазвичай, є майбутній прибуток від експлуатації придбаних за рахунок кредиту основних засобів.

Крім того, що кредит необхідний для підтримання, безперервності кругообігу капіталу в уже функціонуючого підприємства, він потрібний ще і тим, хто хоче організувати власне виробництво чи розпочати іншу підприємницьку діяльність за відсутності для цього власного капіталу.

Подібна ситуація виникає й у сфері споживання. Зазвичай, у молодих людей потреби перевищують їх доходи, тому часто у них виникає необхідність одержати кредит. Подібна ситуація нерідко виникає й у держави загалом, що також зумовлює потребу в кредиті. Водночас у людей похилого віку в нормальних умовах розвитку економіки часто є вільні кошти, які вони зберігають у фінансово-кредитних установах. Це створює передумови для надання кредиту.

Проте, окрім цих загальних причин необхідності кредиту, існує низка передумов та специфічних чинників, які спричинюють існування кредиту. До них варто віднести, насамперед, майнове розшарування суспільства у період розпаду первіснообщинного ладу, коли бідніший мусив звертатися за позичкою до багатшого. У сучасних умовах така закономірність не є обов'язковою. Через різні причини тимчасово вільна вартість у грошовій чи натуральній формах може бути в одних юридичних чи фізичних осіб, а потреба в їх запозиченні виникає в інших. Тому необхідність акумуляції тимчасово вільної вартості для надання її в позичку є важливою передумовою кредитних відносин.

Обов'язковою передумовою виникнення кредитних відносин є забезпечення інтересів сторін кредитної угоди, що досягається через переговори між ними щодо основних умов надання кредиту (розміру і терміну позички, величини позичкового процента та порядку його сплати тощо).

Однією з передумов виникнення кредитних відносин є необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань. Тому ці учасники мають бути юридично самостійними особами. Фізичні особи можуть стати суб'єктами кредитних відносин за умови їх дієздатності з правового погляду.

Ще однією передумовою кредитних відносин є дотримання позичальником регулярних доходів, за рахунок яких він зможе погасити кредит (виручка від реалізації товарів, отримувані заробітна плата, пенсія, допомога тощо). Як правило, за відсутності цієї передумови кредит не надається, зокрема, він не може надаватись установам, які повністю перебувають на бюджетному фінансуванні.

Неодмінною економічною передумовою існування кредиту для юридичних осіб є їх функціонування на засадах комерційного чи господарського розрахунку.

Наявність коливань потреби в коштах і джерелах їх формування викликана необхідністю кредиту для капітальних інвестицій підприємства.

Отже, необхідність кредиту зумовлена існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника, а конкретними причинами, що визначають необхідність кредиту, — коливання потреби в коштах та джерелах їх формування як у юридичних, так і у фізичних осіб, за обставин, що в одних із них кошти вивільняються, іншим їх не вистачає. Ця суперечність вирішується за допомогою кредиту.

23. Сутність кредиту та його характерні ознаки

Кредит є однією з найскладніших економічних категорій як за своєю сутністю, так і за механізмом впливу на процес суспільного відтворення. Щодо цього він поступається тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов'язаних із сутністю та роллю кредиту, які тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

1) ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увагу звернуто на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

2) ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає, на ньому ґрунтується висвітлення сутності кредиту (в сучасній ринковій економіці).

Найбільш визнаним є розкриття сутності кредиту як економічних відносин, що виникають між суб'єктами ринку у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах поверненості, строковості, платності та добровільності.

Окремими елементами кредитних відносин є об'єкти та суб'єкти кредиту. Об'єктом кредиту є та вартість (грошові та матеріальні цінності), яка передається в позичку одним суб'єктом іншому.

Об'єкти кредиту можуть передаватися одним суб'єктом іншому не тільки у формі позички, a й в інших формах, зокрема, прокату, лізингу тощо. У цих випадках відносини між суб'єктами теж мають ознаки кредитних, проте реалізуються вони дещо по-іншому, ніж при передачі вартості в позичку.

Позичкова вартість як об'єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Така передача оформляється відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і називається позичкою. Надання позички породжує кредитні відносини між їх суб'єктами — кредитором та позичальником. Тому поняття кредиту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт надання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв'язку з подальшим погашенням позички, з урегулюванням взаємних претензій, пов'язаних із несвоєчасним поверненням позички позичальником чи порушенням умов договору кредитором тощо. Своєю чергою, позичка є ключовою ланкою кредитних відносин.

Позичкова вартість може бути в грошовій формі, у формі товарів, виконаних робіт, наданих послуг і має бути збережена в процесі кредитних відносин, але не у своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Запорукою збереження позиченої вартості є її ефективне використання позичальником, яке забезпечить її відтворення через певний час.

Суб'єктами кредитних відносин є кредитори та позичальники.

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні і/або юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), а також держава. Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують тимчасово вільні кошти в інших суб'єктів, у тому числі й на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки називають колективними кредиторами.

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з кредитором. З цього погляду позичальник перебуває у певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами: фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.

Кредитні відносини мають низку характерних ознак, які формують їх як окрему самостійну економічну категорію — кредит.

Основними ознаками кредиту є такі:

— учасники кредитних відносин повинні бути юридично й економічно самостійними, функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Кредитори та позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задовольнити свої потреби та захистити свої інтереси, які в кожної зі сторін кредиту відрізняються. Зробити це у випадку, коли один з економічних суб'єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов'язань. Прикладом таких примусових кредитних відносин є заборгованість юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою, яка прирівнюється за зовнішніми ознаками до кредиту. Але між цими сторонами не було добровільної угоди, інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають збитків (через інфляцію та неодержання плати за користування їх коштами). Тому цих суб'єктів не можна вважати суб'єктами кредиту, тобто кредиторами та позичальниками. Економічна самостійність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Це вимагає особливо чіткого та дієвого правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. У цьому зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються назад до їх власника. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить ризикованою. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні доцільності кредитування та розміру плати за кредит;

— нееквівалентність кредитних відносин, що зумовлює їх платність, тобто позичальник повертає власникові більшу суму, ніж сам одержує від нього. Така плата називається процентом, і має подвійне призначення:

1) компенсувати кредитору втрату доходу у зв'язку з переданням відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі збитки на випадок неповернення позички;

2) стимулювати позичальника до підвищення ефективності використання одержаних у позичку коштів.

Платність, істотно відрізняючи кредитні відносини від інших видів вартісних відносин, є тільки їх видовою ознакою;

— кредитні відносини на мікроекономічному рівні е перервними, тобто після повернення одержаної в борг вартості та сплати процента вони перериваються. Проте на макроекономічному рівні кредитні відносини підтримуються безперервно як безперервний рух вартості в процесі суспільного відтворення. Закінчуючи відносини з приводу однієї суми вартості чи з одним контрагентом, економічні суб'єкти постійно вступають у кредитні відносини з іншими контрагентами чи з тими самими, але з приводу інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять за межі відносин двох економічних суб'єктів і мають характер загальносуспільних;

— безперервність і платність кредитних відносин визначають ще одну характерну їх рису — здатність забезпечувати зростання вільної вартості, тобто ЇЇ капіталізацію. Відтак формується особлива самостійна форма капіталу — позичковий капітал.

Розвиток і вдосконалення економічних відносин у суспільстві визначають зміни в характері формування вільних коштів, ускладнення і розширення потреб економічних суб'єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових відносин між суб'єктами кредиту тощо, що зумовлює постійний розвиток і ускладнення сутності кредиту та його форм. Першою формою кредиту, що мала найпростішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками цього кредиту було те, що він мав випадковий характер. Його суб'єктами на боці кредиторів були просто багаті люди, які надавали в кредит лише власні кошти, а на боці позичальників — незаможні (селяни, ремісники тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки виробничими потребами, скільки особистими. Такі позички часто "проїдалися" і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в особисту залежність від кредитора.

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих і особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасштабною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали масове формування вільних коштів.

24. 4. Зміст кредиту

Кредит як економічна категорія являє собою певний видсуспільних відносин, пов'язаних з рухом вартості на умовахзворотності. Кредит може виступати в товарній і грошовій формах. Утоварній формі він передбачає передачу в тимчасове користування вартостіу вигляді конкретної речі, визначеної родовими ознаками. У сучаснійекономічній системі переважає грошова форма кредиту. Це означає, щокредит надається і погашається в грошовій формі. Участь грошей вопосередкування кредитних відносин не позбавляє їх специфічних рис і неперетворює кредит в економічну категорію «гроші». У кредитній угодінемає еквівалентного товарно-грошового обміну, а є передача вартості утимчасове користування з умовою повернення через певний час і сплативідсотків за користування цією вартістю. Повернення надану вартості,яку не можна скасувати волею одного із суб'єктів кредитної угоди, іпредставляє гобой невід'ємну рису кредиту як економічної категорії.

Сутність кредиту у всьому різноманітті кредитних відносин визначаєтьсяоб'єктивними причинами існування кредиту в тій чи іншій громадськійформації.

Кредит як особлива форма вартісних відносин виникає тоді, коливартість, що вивільнилися, у одного економічного суб'єкта, якийсь часне може вступити в новий відтворювальний цикл, використовуватися вгосподарських угодах. Завдяки кредиту ця вартість переходить до іншогосуб'єкту, що відчуває тимчасову потребу в додаткових коштах, ітаким чином продовжує функціонувати в рамках відтворювальногопроцесу.

Виникнення кредитних відносин передбачає певний рівеньрозвитку товарного виробництва і товарного обігу. Так, наприклад,ранні форми кредиту, зокрема лихварський кредит, не булибезпосередньо пов'язані з кругообігом коштів товаровиробників. Вониобслуговували непродуктивні витрати феодальної знаті, дрібнихремісників і селян. У міру розвитку товарного виробництва кредитвсе більш пристосовувався до обслуговування промислового і товарногокапіталу. Кругообіг промислового капіталу неминуче призводить, з одногобоку, до появи тимчасово вільного грошового капіталу, а з іншого - довиникнення тимчасової потреби в додаткових ресурсах. Дозволуцієї суперечності і є кредит.

Вивільнення грошового капіталу обумовлений наступнимиобставинами. По-перше, відбувається поступове «зношування» основногокапіталу. У проміжку між частковою амортизацією і повнимвідновленням основного капіталу частину його вартості осідає у виглядітимчасово вільного грошового капіталу. По-друге, реалізація товарів почасу не збігається з витратами на придбання сировини, матеріалів,напівфабрикатів, виплату заробітної плати і т.п., тому частина виручки відпродажів виступає у формі тимчасово зведеного грошового капіталу. По-третє, ввигляді вільного грошового капіталу виступає частина прибутку, призначеноїдля капіталізації. Вона щорічно відкладається у грошовій формі додосягнення розмірів, достатніх для придбання нового обладнання тареалізації інвестиційних проектів. За допомогою кредиту ці коштиакумулюються і надаються на умовах повернення і за плату іншимвиробникам, у яких в силу об'єктивних причин виник тимчасовийнедолік капіталу для здійснення безперервного процесувідтворення.

Отже, в умовах високорозвиненої товарного виробництвазакономірності руху кредиту визначаються, з одного боку,закономірностями вивільнення вартості в грошовій формі в процесікругообігу капіталу у товаровиробників, а з іншого - закономірностямивикористання надану вартості у кругообігу капіталу у позичальника.

Завершення кругообігу вартості у конкретного позичальника створює грунт дляповоротності кредиту.

В умовах сучасного ринкового господарства на основі кредитуакумулюються не тільки грошовий капітал, що вивільнилися в процесівідтворення промислового і товарного капіталу, а й грошові доходи ізаощадження різних соціальних груп суспільства, тимчасово вільні коштидержави. Використання зазначених коштів па засадах кредиту також необмежується обслуговуванням кругообігу промислового і товарногокапіталу. Однак закономірності кругообігу цих капіталів зумовлюютьособливості руху кредиту у всіх його формах незалежно від того, хтовиступає суб'єктом кредитних відносин.

В якості суб'єктів кредитних відносин виступають кредитор і позичальник.

Кредитор - це сторона, що надає позики. На ранніх стадіях розвиткутоварного виробництва в якості кредиторів виступали лихварі, зрозвитком товарного виробництва - банки. При передачі в позику товарів (увигляді відстрочки платежу) кредитором виступають товаровиробники. Вонипередають у позику не кошти, що вивільнилися в процесікругообігу капіталу, а товари, що підлягають реалізації. Товаровиробникстає кредитором не в силу договору купівлі-продажу, а в силудодаткової угоди, що дозволяє платежі через певний час післяпередачі товару покупцеві. У всіх випадках кредитор є власникомпозичає засобів і за передачу їх у тимчасове користування він отримуєпозиковий відсоток.

Позичальник - сторона, що одержує кредит і приймає на себезобов'язання повернути у встановлений термін надану вартість ісплатити відсоток за час користування позичкою. У період пануваннялихварського кредиту позичальниками були дрібні селяни, майстри -ремісники або знати, великі земельні власники. З утвореннямбанків відбувається концентрація позичальників, для яких виступає

«Колективним кредитором». У рамках кредитних відносин один і той жеекономічний суб'єкт може одночасно виступати і як кредитор, і якпозичальник. У тих випадках, коли підприємство отримує в банку позику, банквиступає кредитором, а підприємство - позичальником. Якщо підприємство зберігаєгроші в банку, то кредитором виступає підприємство, а позичальником - банк.

Діючи як посередник, банк у всіх випадках виступає від свого імені таприймає на себе всі пов'язані з цим ризики. В умовах широко розвинутоїбанківської системи кредитні відносини можуть здійснюватися і без участібанків.

Відносини між кредитором і позичальником будуються як відносиниюридично самостійних суб'єктів, що забезпечують майновувідповідальність один перед одним. В основі відносин між кредитором іпозичальником лежить взаємний економічний інтерес до передачі вартості утимчасове користування. Для повного з'ясування суті кредиту якекономічної категорії слід усвідомити не тільки об'єктивні причини йоговиникнення, роль кредитора і позичальника в організації кредитних відносин,але і функції кредиту, які також носять об'єктивний характер.

При виявленні сутності кредиту, як і сутності інших економічнихкатегорій, важливо дотримуватися наступних методологічних принципів. Їхможна звести до наступного.

• Усі різновиди кредиту повинні відбивати його сутність незалежно відтієї форми, в якій він виступає. Наприклад, позичка може обслуговуватирізноманітні довгострокові і короткострокові потреби (витрати напридбання сировини, матеріалів, обладнання). Кредит може функціонуватиу внутрішньому і зовнішньому економічних оборотах, у грошовій і товарнійформах. Однак незалежно від потреб, що обслуговує кредит, йогосуть не міняється, кредит продовжує виражати характерні для нього риси.

• Питання про сутність кредиту треба розглядати по відношенню досукупності кредитних угод. Якщо в одній із кредитних угод позичальник неповертає позичку, то це ще не означає, що одне з властивостей-зворотністьстає не обов'язковим для кредиту як економічної категорії. Втратаодного з якостей в тій чи іншій конкретній кредитній угоді не означає,що кредит втрачає свою визначеність і обособляемость.

• Аналіз сутності кредиту припускає розкриття ряду його конкретниххарактеристик, які показують сутність у цілому. Ось чому, відповідаючи напитання про те, що представляє сутність кредиту, потрібно розглянути: структуру кредиту; стадії руху; основу.

Важливо при цьому, щоб розкривається сутність кредиту виражала йогоцілісність, підходила для всіх його проявів.

25. Суб'єктами кредитних відносин можуть бути будь-які самостійні підприємства. Кредитні відносини характеризуються тим, що їх суб'єктами виступають дві сторони: одна з них у рамках конкретної кредитної угоди називається кредитором, інша - позичальником. Грошові чи товарно-матеріальні цінності, витрати або виконана робота та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є суб'єктом кредиту. Існування кредитних відносин обумовлене рядом факторів, рис. 7.1.

26.

Кредит як економічна категорія не тільки має внутрішню сутність, що проявляється у його структурі, закономірностях руху, формах і видах, а й активно взаємодіє зі зовнішнім середовищем, з іншими (не кредитними) процесами в економіці та соціальній сфері й помітно впливає на них. Основні напрями та механізми цього впливу визначають окремі його функції.

Функцією може бути лише такий вплив на зовнішнє середовище, який здійснюють усі форми і різновиди кредиту (рис. 2.1).

Будучи проявом впливу кредиту на навколишнє економічне середовище, функції характеризують суспільне призначення кредиту. Як і сама сутність кредиту, його функції є явищем об'єктивним та динамічним. Кожна з них формується стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту й економічного середовища, в якому він функціонує. Незважаючи на це, серед дослідників існує суттєвий різнобій щодо визначення кількості функцій кредиту: від двох до восьми, а то й більше. Роль кредиту як економічної категорії характеризують конкретні прояви його функцій у певному соціально-економічному середовищі (табл. 2.1).

У ринковій економіці роль кредиту проявляється:

1) у регуляції, тобто в оптимізації пропорцій суспільного відтворення. Кредитна форма перерозподілу ВВП та національного доходу є завершальною інстанцією. Вона охоплює, поряд із фінансовою, також виробничу й невиробничу сфери, різні галузі виробництва й різні регіони;

2) впливає на структурну перебудову економіки;

3) на формування важливих пропорцій в економічній системі: співвідношення між фондами відшкодування, нагромадження і споживання;

4) на галузеву структуру економіки, оскільки тимчасово вільні ресурси перерозподіляються в ті галузі, де забезпечується отримання високих прибутків;

5) у забезпеченні науково-технічного прогресу;

6) в обслуговуванні інноваційного процесу;

7) виступає джерелом фінансування капітальних вкладень. Націлене на виробничий процес довгострокове кредитування стає однією з форм інвестицій в економіку країни. Безперервність і достатність таких — обов'язкові для нормального функціонування економіки.

Однак за умов інфляції можливості кредиту щодо стимулювання НТП значно зменшуються, оскільки нова техніка стає надто дорогою для більшості підприємств, а можливі строки надання кредиту набагато менші, ніж період окупності капітальних витрат. За умов ринкової економіки кредит набуває дедалі більшої ваги:

1) в обслуговуванні інноваційного процесу;

2) у розвитку малих і середніх виробничих структур;

3) у підготовці та перепідготовці наукових кадрів;

4) сприяє прискоренню концентрації та централізації капіталу через використання акцій та облігацій корпоративної форми власності;

5) використовується як один із дієвих інструментів розвитку процесів інтеграції національної економіки у світову економічну систему;

6) імпортуються нові технології, провідна техніка, навіть за пасивного торговельного балансу;

7) сприяє розвитку експорту традиційних товарів;

8) використовується як засіб регулювання платіжного балансу країни.

В Україні позитивні функції кредиту реалізуються далеко не повністю. Цьому заважає недорозвиненість ринкових відносин. Зокрема, тільки розпочався процес формування ринку позичкових капіталів, не завершено процес демонополізації та децентралізації економіки, робота комерційних банків з кредитними портфелями ще не відповідає ринковим принципам. Регулювальна роль кредиту ускладнюється також унаслідок економічної кризи та інфляційних процесів. Високий рівень інфляції орієнтує комерційні структури на інвестиції в торгівлю, посередницьку діяльність та в такі проекти, що гарантують швидкий обіг капіталу і високу норму прибутку, тобто в галузі з високою ймовірністю втрати вкладених коштів. З одного боку, це погіршує якість кредитного портфеля банків, збільшуючи частку ризикованих кредитів, а з іншого — дає суб'єктам альтернативної економіки можливість легкої компенсації високих ставок процента за позичені кошти в разі успішного здійснення проекту. За таких умов "переливання" позичкових капіталів (рис. 2.3) на вільній конкурентній основі значною мірою сповільнюється і мало сприяє вирівнюванню норми прибутку в різних галузях. Крім того, кредитування у великих розмірах дефіциту державного бюджету теж порушує оптимальну пропорцію між фондом нагромадження і фондом споживання.

27. Основні принципи організації кредитних відносин

Кредитні відносини в ринковій економіці ґрунтуються на певній методологічній базі. Важливим елементом цієї методологічної бази виступають принципи організації кредиту. Їх суворо дотримуються під час організації операцій на ринку позичкових капіталів, бо ці принципи є визначальними правилами здійснення кредитних операцій як для кредитора, так і позичальника.

Активна роль кредиту у функціонуванні ринкової економіки ґрунтується на додержанні основних принципів кредитування. До них належать:

- поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі;

- строковість надання коштів кредитором позичальникові;

- платність користування позиченими коштами;

- забезпеченість позички;

- цільове призначення позички;

- диференційований підхід до процесу кредитування.

Поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі

Суть цього принципу полягає в необхідності повернення позичальником отриманих від кредитора вартостей у повному обсязі.

Поверненність отриманих у кредит вартостей має забезпечити поновлення кредитних ресурсів позичальника як необхідної умови продовження ним кредитної діяльності. Кредитор не повинен зазнати збитків під час повернення наданих ним кредитних вартостей у разі девальвації валюти позички; інфляції, яка призводить до знецінення грошової одиниці та загальної суми грошової позички. Тому кредитор має передбачити спеціальні заходи щодо забезпечення повернення позиченої вартості в повному обсязі.

Строковість надання коштів кредитором позичальникові

Цей принцип відображає необхідність повернення позички не тоді, коли цього захоче позичальник, а в чітко визначений строк, що зафіксований у кредитній угоді. Тимчасово вільні кошти кредитора надаються позичальникові на чітко визначений строк. Цей строк має бути узгоджений двома сторонами в момент їхнього вступу в кредитні відносини.

Принцип строковості випливає з цільового призначення позички, а тому конкретні строки її повернення визначаються залежно від тривалості кругообігу капіталу позичальника, для формування якого й призначалася позичена вартість.

Дотримання строковості позички відіграє важливу роль у забезпеченні економічних інтересів суб'єктів позички, в можливості подальшого продовження кредитних відносин сторін кредиту.

Порушення позичальником строків повернення отриманої позички для кредитора може бути достатньою підставою для застосування у відношенні до позичальника економічних санкцій.

Платність користування позиченими коштами

Цей принцип виражає необхідність повернення позичальником не тільки основної суми боргу, але додатково ще й сплати коштів як плати за право користуватися кредитними ресурсами. Стягнення плати за користування позичкою здійснюється шляхом сплати позичкового відсотка, що являє собою частину чистого доходу суспільства і сплачується як частина прибутку позичальника.

Ставка (чи норма) позичкового відсотка, що визначається як відношення суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми наданої позички і виступає як ціна кредитних ресурсів.

Економічною підставою платності користування позичкою є те, що передача кредитором тимчасово вільних коштів призводить до того, що він зазнає певних втрат. Він втрачає дохід, який міг би отримати, якби не вилучав з обороту частини коштів, що стали джерелом кредиту. Більше того, надання коштів у позичку супроводжується появою кредитних ризиків та можливих збитків від позички. Усе це змушує кредитора стягувати з позичальника плату за надані в позичку кошти.

Платність позички стимулює позичальника до найбільш ефективного використання отриманих у позичку чужих капіталів. Отже, у відсотковій ставці, що визначає розмір плати за позичку, перехрещуються інтереси кредитора і позичальника, а тому для нормального функціонування кредитних відносин дуже важливо і необхідно забезпечити розмір відсоткової ставки, що задовольняє як кредитора, так і позичальника.

Ціна позички відображає загальне співвідношення попиту та пропозиції на ринку позичкових капіталів і залежить від ряду чинників. До них належать, зокрема, циклічність розвитку ринкової економіки, темпи інфляції, ефективність державного кредитного регулювання, що здійснюється через облікову політику центрального банку в процесі надання ним позичок комерційним банкам, динамікою виробництва та обміну, що визначає потребу в позичених ресурсах потенційних позичальників, тощо.

Забезпеченість позички

Принцип забезпеченості позички виражає необхідність забезпечення захисту майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником прийнятих на себе зобов'язань. Принцип забезпеченості позички слугує захисту кредитора від неповернення боргу неплатоспроможним позичальником.

Забезпеченість позички практичний вираз набуває в наданні позички під заставу, якою може бути майно (нерухоме, рухоме, цінні папери, валютні цінності тощо), а також під зобов'язання третьої сторони, що гарантує кредиторові погашення боргу.

Цільове призначення позички

Цей принцип полягає у використанні економічними суб'єктами позичених коштів для здійснення конкретно визначених господарських процесів. Йдеться іде про те, що позичальник повинен заздалегідь чітко визначити, на що саме будуть використані позичені кошти. Використання цього принципу кредитування теж сприяє забезпеченню повернення позички.

Диференційований підхід до процесу кредитування

Сутність цього принципу кредитування полягає в необхідності індивідуального диференційованого підходу до будь-якого позичальника з боку кредитора при наданні

позички.

Для ефективного функціонування кредитних відносин необхідно дотримуватися всіх розглянутих принципів кредитування. Усі ці принципи між собою тісно пов'язані, всі вони випливають із сутності кредиту і тільки в комплексі здатні забезпечити його реалізацію.

Дотримання всіх принципів кредитування створює особливий кредитний механізм. Кредитний механізм, крім принципів кредитування, включає також кредитне планування і управління кредитом, умови й методи кредитування, способи їхнього кількісного регулювання. Цей кредитний механізм значною мірою сприяє досягненню стабільності грошей та динамічності розвитку ринкової економіки.

28. Розуміння форм кредиту

Оскільки кредит являє собою явище суспільне (економічні відносини), то його

функціонування має показувати, як саме і в якій формі видається кредит. Тобто класифікаційні ознаки форм кредиту мають зовнішній або формальний характер щодо його суті, вони визначають лише загальні контури кредиту і не характеризують його внутрішнього змісту.

Виходячи з такого підходу до розуміння форм кредиту, визначення його конкретних форм має спиратись на розгляд форм позиченої вартості, в якій вона рухається між кредитором і позичальником. Такими формами виступають товарна (натурально-речова) та грошова.

Товарна форма кредиту

Товарна форма кредиту історично передує його грошовій формі. Кредит у товарній формі існував до появи грошової форми вартості, коли для еквівалентного обміну використовувалися деякі товари (хутра, худоба тощо). У сучасних умовах товарна форма кредиту дещо поступається грошовій формі, яка переважає.

Кредитні відносини в товарній формі виникають у разі продажу товарів чи послуг з відстрочкою платежу, при оренді майна (в тому числі лізинг), під час погашення міждержавних боргів поставками товарів тощо.

Завдяки товарній формі кредиту суб'єкти кредитних відносин можуть самостійно розпоряджатися тимчасово вільними ресурсами, прискорювати збут товарів і зменшувати час перебування капіталу в товарній формі, збільшувати взаємозалежність і взаємоконтроль між суб'єктами кредитних відносин.

Грошова форма кредиту

Найтиповішою, переважаючою формою кредиту в сучасних умовах виступає кредит грошовий. Грошова форма кредиту застосовується значно ширше, ніж товарна тому, що перерозподіл вартості, який забезпечується кредитом, здійснюється переважно в грошовій формі. Переважаюче використання грошової форми кредиту зумовлюється тим, що гроші є загальним еквівалентом при обміні товарних вартостей, універсальним засобом обігу та платежу, гроші мають найширшу сферу застосування, сучасна економіка має переважно грошову форму, а кредит виконує пере-розподільчу функцію. Кошти в грошовій формі кредиту використовуються не як простий посередник в обміні, а як гроші, що здатні принести прибуток.

У грошовій формі надають позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовується грошова форма кредиту населенням при розміщенні заощаджень у банківські депозити, при одержані позичок у банках тощо. Зосередження позичкових коштів у незалежних посередників дає змогу використовувати тимчасово вільні кошти усім бажаючим.

Товарна і грошова форми кредиту - це два прояви єдиної форми кредиту - вартісної. Обидві форми між собою внутрішньо пов'язані і доповнюють одна одну. Так, позички, надані в товарній формі, можуть повертатися в грошовій.

2. Види кредиту

Розуміння види кредиту

У практиці класифікації "вид" має означати підрозділ, що об'єднує ряд явищ, які мають спільні ознаки. Тому видова характеристика повинна відбивати внутрішню структуру об'єкта дослідження. Вид кредиту дає детальну характеристику кредиту за організаційно-економічними його ознаками,що використовуються для класифікації кредитів.

Ознак, що відображають внутрішню сутність, зміст кредиту досить багато, а тому й видів кредиту теж може бути визначено багато відповідно до численних критеріїв. Усі види кредиту повинні входити до однієї з двох розглянутих форм кредиту.

Найчастіше виокремлюють такі види кредиту: банківський, комерційний, державний, міжнародний, споживчий, лізинговий, факторинг, іпотечний.

29. Організаційна структура банку визначається:

— структурою органів управління банком;

— структурою функціонування підрозділів і служб банку.

Організаційна структура банку відображена на рис. 6.4:

Основними органами управління банком є збори акціонерів банку. Цей орган збирається, як правило, 1 раз на рік і здійснює загальне керівництво діяльністю (приймає і вносить зміни до статуту банку, затверджує річний звіт про роботу банку, визначає основні напрями його роботи).

Збори акціонерів обирають голову та Раду банку, а також призначають голову правління банком. Раду і голову обирають на 5 років у представників, засновників та акціонерів банку, вони здійснюють загальне керівництво діяльністю банку в період між зборами акціонерів. Засідання Ради банку збирається 1 раз на квартал.

Правління банку є виконавчим органом банку, здійснює керівництво і управління поточною діяльністю банку. Воно збирається не більше 2 разів на місяць. Голова Правління банку керує всією діяльністю банку, представляє банк в інших організаціях, підписує договори, несе відповідальність за його роботу.

Ревізійна комісія банку є його контролюючим органом, формується із представників акціонерів і затверджується рішенням зборів акціонерів.

Функціональними підрозділами, що безпосередньо здійснюють банківські операції та обслуговують клієнтів, е управління, департаменти та відповідні служби банку. 1. Управління прогнозування діяльності реалізує і функцію щодо забезпечення основних принципів його діяльності: ліквідності, рентабельності та надійності. Це управління включає три основні підрозділи (відділи):

1) відділ розробки основної комерційної діяльності банку, вдосконалення управління. Він виробляє принципи ділової політики банку, включаючи конкретні завдання для кожного управління банку, розробляє баланси банку, визначає його кредитний потенціал, розробляє основні напрями вдосконалення діяльності банку;

2) відділ організації господарської діяльності банку здійснює прогнозування діяльності банку, аналізує фактичну діяльність порівняно зі запланованими даними, намічає конкретні заходи щодо підвищення ефективності діяльності банку та зменшення його витрат, аналізує рентабельність роботи банку і перспективи її підвищення;

3) відділ управління ліквідністю банку вирішує комплекс питань поточної і перспективної ліквідності банку.

2. Управління маркетингу і зв'язків з клієнтурою в умовах ринкової економіки займає важливе місце. Воно відповідає за залучення нової клієнтури до банку, розробляє і сприяє впровадженню нових операцій та банківських послуг, вивчає кон'юнктуру ринку, надає організаційну та консультаційну допомогу клієнтам. У ньому можуть бути створені відділи: зв'язків з клієнтурою, послуг і реклами, ринкової кон'юнктури.

3. Кредитне управління є найважливішим і найбільшим підрозділом банку, оскільки основною функцією і основним джерелом його прибутку є надання різного роду позик. Перший відділ займається розробкою кредитного плану банку, методів його реалізації залежно від конкретних економічних ситуацій, загальних методів кредитування та визначення кредитоспроможності клієнта, вивченням кредитних ризиків та розробкою механізму їх страхування.

Другий відділ вивчає потреби клієнтів у короткострокових позиках, аналізує кредитоспроможність клієнтів, укладає кредитні договори, організовує видачу й погашення кредиту, веде кредитні справи своїх клієнтів.

Третій відділ розробляє основні напрями інвестиційної політики банку, організовує довгострокові кредитні операції та фінансування, здійснює кредитування, пов'язане з інноваційною діяльністю клієнта, організовує фінансування інвестицій за дорученням клієнта.

Четвертий відділ організовує довгострокове та короткострокове кредитування населення, надає чекові та кредитні картки.

П'ятий відділ організовує та веде облік і аналіз усіх міжбанківських операцій з НБУ та іншими банками, а також внутрішньобанківські операції.

Шостий відділ займається розробкою і впровадженням операцій, пов'язаних із кредитуванням (факторингових, лізингових операцій).

4. Валютне управління здійснює організацію і проведення валютних операцій, які дозволені ліцензією НБУ (ведення валютних рахунків клієнтів, неторговельні операції з іноземною валютою, операції зі залученням і розміщенням валютних вкладів). Валютне управління називають банком усередині банку, тому до його складу можуть входити такі відділи: аналітичний, ведення валютних рахунків, неторговельних операцій, строкових угод.

5. Управління депозитних операцій займається розробкою заходів щодо залучення коштів у банк, здійснює облік та аналіз залучених коштів і власного капіталу банку. Це управління складається з двох відділів:

1) відділу депозитних операцій, який веде облік і аналіз депозитних коштів банку за строками й окремими вкладниками, укладає угоди на відкриття депозитних рахунків клієнтів, надає необхідну інформацію для планування ресурсів банку;

2) фондового відділу, який здійснює формування власних коштів банку, проводить операції купівлі цінних паперів, що належать банку, та" за дорученням клієнтів, керує фінансовим портфелем банку.

6. Управління розрахунково-касового обслуговування веде переговори та укладає угоди про відкриття і ведення різних рахунків клієнтів банку, проводить розрахункові, інкасові операції, а також операції з готівкою. До його складу входять:

1) відділ касових операцій, який здійснює касові операції з готівкою;

2) відділ розрахункових операцій — відкриває і веде рахунки клієнтів банку, здійснює розрахункове обслуговування з використанням різних форм безготівкових розрахунків.

7. Управління посередницькими операціями здійснює і координує всю роботу щодо надання різноманітних послуг клієнтам.

8. Управління філіями банку створюють у комерційних банках, які мають філії у різних районах країни. Головна мета — координація діяльності філій. Це управління здійснює контроль за правильністю проведення депозитної та кредитної політики, банківських операцій, допомагає впровадженню нових форм і методів роботи в філіях банку. У його складі можуть створюватися такі відділи: відділ організації операцій філій; відділ контролю і нагляду за діяльністю філій.

9. Управління аналізу і статистики нагромаджує та аналізує статистичну інформацію про діяльність банку, надає інформаційно-довідкові послуги клієнтам, проводить дослідження.

10. Тарифний комітет розробляє політику банку в галузі вартості послуг, здійснює аналіз та оцінку собівартості послуг і ринкової конкурентоспроможності чинних тарифів.

11. Комітет з питань управління активами і пасивами здійснює оцінку витратності пасивів та прибутковості активів, приймає рішення щодо політики процентної маржі; здійснює аналіз та оцінку собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності чинних тарифів.

Реєстрація банків здійснюється Національним банком шляхом унесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Банки створюються у формі акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Банки можуть функціонувати, як універсальні або, як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути: ощадними; інвестиційними; іпотечними; розрахунковими (кліринговими).

Банк набуває статусу спеціалізованого банку (крім ощадного) у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу:

• для інвестиційного банку —емісія та розміщення цінних паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів;

• для іпотечного банку — активи, розміщені під заставу землі чи нерухомого майна;

• для розрахункового (клірингового) банку - активи, що розміщуються на клірингових рахунках.

Банк набуває: статусу спеціалізованого ощадного банку в разі, якщо понад 50% його пасивів з вкладами фізичних осіб.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України після отримання позитивного висновку Національного банку про намір заснування державного банку, який надається на підставі отриманої інформації про:

— розмір статутного капіталу державного банку на час його реєстрації, терміни та джерела формування, що підтверджуються утому числі Законом України „ Про Державний бюджет України" відповідною статтею витрат;

- перелік банківських та інших операцій;

- бізнес-план, що визначає види діяльності, які державний банк планує здійснювати в поточному році з обгрунтуванням їх економічного ефекту;

— стратегію банку на наступні три роки.

Учасниками банку можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України, або уповноважених ним органів.

Власники істотної участі в банку повинні мати бездоганну репутацію та задовільний фінансовий стан.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації).

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, щодо яких не-можл иво встановити їх учасників і джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески до статутного капіталу, або купують акції банків.

30Реорганізація і ліквідація банку

Одним із найважливіших заходів впливу на етапі вдосконалення та реформування банківської системи є реорганізація та реструктуризація банків. Законом України "Про банки і банківську діяльність" уперше у вітчизняній практиці врегульовано питання реорганізації банків. Реорганізація банків протягом останніх десятиліть є важливим інструментом перетворень у банківському секторі багатьох країн. Вона дала змогу банківським установам рухатися разом із клієнтами на нові ринки та обновляти застарілі види послуг. Загалом реорганізація коштує значно дешевше, ніж створення нових банків чи відкриття філій, а тому і керівництво банків, і акціонери надають перевагу саме їй.

За своїм змістом форми реорганізації можуть бути:

— об'єднувальні;

— розподільчі;

— реорганізація шляхом перетворення.

До об'єднувальних форм належать злиття та приєднання. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність":

— злиття — це припинення діяльності двох (або кількох) банків як юридичних осіб і передача всіх майнових прав і зобов'язань цих банків новоствореному банку;

— приєднання передбачає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу всіх його майнових прав і зобов'язань іншому банку на правах філії чи без відкриття філії.

До розподільчих форм реорганізації належать поділ та виділення.

Поділ передбачає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу за розподільчим актом у визначених частинах усіх його майнових прав і зобов'язань кільком новоствореним банкам.

Виділення передбачає створення банку (або кількох банків), якому (яким) за розподільчим актом у відповідних частинах переходять майнові права і зобов'язання банку, котрий реорганізовується.

Для підвищення ефективності роботи великих банків, а також в умовах кризової ситуації може виникнути потреба розділити капітал великих банків, реорганізувати банки через їх поділ, а також виділення (за умови достатності капіталу кожного з банків).

Крім того, реорганізація банку може відбуватися шляхом перетворення, яке передбачає зміну юридичного статусу товариства, у вигляді якого було створено банк. При перетворенні банку з одного виду на інший до новоствореного банку переходять усі майнові права та зобов'язання банку, що реорганізовується.

Підставами для реорганізації банку шляхом перетворення можуть бути: переорієнтація напрямів діяльності, збиткова діяльність окремих філій, необхідність зміни умов капіталізації та управління тощо.

За ініціативою проведення розрізняють реорганізацію:

— примусову (обов'язкову);

— за власною ініціативою (за рішенням загальних зборів акціонерів банку).

Різні форми реорганізації можуть бути застосовані не тільки щодо проблемних банків, а й до будь-яких, що функціонують нормально. У процесі реорганізації банк може вирішувати такі типові проблеми, як:

— зміна організаційної структури (відкриття відокремлених відділень, у тому числі філій, скорочення й ліквідація частини підрозділів, зміна, оновлення складу та чисельності працівників і керівників);

— зміна складу учасників, а також організаційно-правової форми;

— входження до тих чи інших банківських груп;

— зміна існуючих бізнес-процесів, технологічного процесу обслуговування клієнтів, менеджменту загалом.

Щодо банків, які перебувають у стані фінансової скрути, передбачається проведення примусової реорганізації за ініціативи Національного банку України (або Верховної Ради України, якщо реорганізовуються державні банки). У такому разі Національний банк України надсилає їм лист-попередження з вимогою провести реорганізацію. Якщо банк не виконає цієї вимоги протягом визначеного періоду, НБУ може прийняти рішення про його ліквідацію.

Банківській системі притаманні численні випадки розорення банків, їх банкрутства та ліквідації. За більш як десять років свого існування банківська система України втратила майже 100 банків. І нині чимало банківських установ перебувають у стадії ліквідації.

Процедура ліквідації банків є дуже суворо регламентованою. Ліквідація банку може проводитись як з ініціативи власників банку, так і з ініціативи Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність" за згодою Національного банку України, якщо достатньо ліквідаційної маси для задоволення вимог усіх кредиторів, а кандидатура голови ліквідаційної комісії та її членів відповідає вимогам, визначеним у ст. 90 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" та нормативно-правових актів Національного банку України.

Для процедури ліквідації та розгляду справи в суді обов'язково повинен бути висновок Національного банку України щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Відкликання банківської ліцензії призводить до неможливості банком проведення банківських операцій, передусім — залучення вкладів, надання кредитів, ведення розрахунково-касового обслуговування третіх осіб та інших. Також автоматично закінчується дія письмового дозволу Національного банку України на проведення окремих операцій, оскільки він дійсний тільки при наявності банківської ліцензії, відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій.

Національний банк України зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку, якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання, відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і якщо за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу.

Ліквідатора призначає орган, який ініціював рішення про ліквідацію. Ліквідатор приступає до виконання своїх обов'язків негайно після відкликання банківської ліцензії.

банківські об'єднання таких типів:

• банківська корпорація;

• банківська холдингова група;

• фінансова холдингова група.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» визначено мінімальний перелік функцій, які передаються банками-учасниками корпорації. Зокрема, централізації на рівні корпорації підлягають:

• виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами;

• операції на ринках грошей та капіталів;

• встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах);

• моніторинг кредитних ризиків;

• розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності;

• формування зовнішньої звітності;

• внутрішній аудит.

Зазначений перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків — членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання вказаних функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована не тільки у статуті банківської корпорації, а й у статутах банків—членів такої корпорації.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, можуть входити до інших банківських об'єднань (за винятком професійних асоціацій, створених не на комерційних засадах) виключно за згодою корпорації. Банки—члени банківської корпорації повинні в усіх своїх документах, угодах тощо вказувати свою належність до корпорації.

Банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.

Банківська холдингова група складається з материнського банку та дочірніх банків. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50% акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків—членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.

Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Фінансова холдингова група — це банківське об'єднання, яке складається переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Материнській компанії має належати більше понад 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього закону. Материнська компанія при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства та нормативно-правових актів Національного банку має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Материнська компанія відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Крім банківських об'єднань банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки).

31

Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи кла­сичної дворівневої банківської системи, яка включає:

Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення націо­нальної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей

і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

Банківська система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.

Функції банківської системи:

1) Трансформаційна - зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із загально-суспільними інтересами - забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

Становлення та розвиток банківської системи України

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України в 1991 році постало питання щодо створення власної фінансово-кредитної системи.

Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність"» було оголошено власністю України Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережами, обчислювальними центрами, з усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України з його регіональними управліннями.

За час свого існування банківська система пройшла два етапи

І етап - (1991-1993 рр.) - етап активного становлення та розвитку банківської системи;

II етап - (1993-1998 рр.) - етап стагнації та зростання банківської кризи.

Негативні наслідки 1-го етапу.

• реформування банківської системи випереджало реформування економіки і як наслідок - тіньові обороти капіталу, відплив капіталу за кордон;

' призупинено створення законодавчої бази щодо банківської системи;

• Національний банк України не створив системи страхування депозитів і кредитів.

Негативні наслідки ІІ-го етапу — етапу стагнації і кризи.

• скорочення кількості банків;

• гальмування зростання банківського капіталу;

' погіршення фінансового стану банків.

Причини кризових явищ банківської системи.

• криза реальної економіки;

• грошово-кредитна політика Національного банку України;

• внутрішньобанківські фактори.

Аналіз стану банківської справи в Україні дає можливість виявити декілька проблем, вирішення яких сприятиме виходу із кризи комерційних банків і створенню в Україні банківської системи ринкового зразка.

Проблеми банківської системи України.

• нераціональна територіальна структура;

• однорідні структури комерційних банків ринкового зразка;

• недостатня загальна кількість комерційних банків;

• існування збиткових банків, які мають "негативний" кредитний портфель;

• тенденції до звуження клієнтури внаслідок спаду виробництва;

• низький рівень капіталізації банків;

• брак досвіду банківського персоналу;

• відсутність законодавчого забезпечення спектру банківських операцій;

• недосконала конкуренція в банківській справі;

• відсутність диверсифікації банківської структури;

• слабка диверсифікація діапазону продуктів та послуг;

• загальноекономічні проблеми.

У цілому розвиток банківської системи України в умовах кризових явищ, його цілі й обмеження, а також прийняття адекватних заходів, спрямованих на стабілізацію банківської системи.

32. Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних

умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на:

1) приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;

2) майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави;

3) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.

Банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого передбаченого

законодавством ініціатора розрахункової операції.

При виконанні розрахункової операції банк зобов'язаний перевірити достовірність та формальну відповідність документа.

Банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у Законі України "Про банки і банківську діяльність", на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.

Письмовий дозвіл Національного банку - документ, який видає Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність" та цим Положенням, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції,

передбачені статтею 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Банк має право здійснювати банківську діяльність лише після отримання банківської ліцензії. Банк має право розпочати здійснювати операції лише за умови дотримання вимог чинних законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України, якими

визначаються умови для здійснення відповідних операцій (у тому числі щодо наявності технічних умов, спеціальних підрозділів, їх керівників, відповідних спеціалістів та внутрішніх положень, що регламентують порядок здійснення операцій). Банки, філії банків здійснюють банківську діяльність у порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську

діяльність", нормативно-правовими актами Національного банку, та відповідно до них розробленими статутами, внутрішніми положеннями банків. Філії банків здійснюють банківські та інші операції згідно з положенням про філію, на підставі банківських ліцензій та

письмових дозволів, отриманих банками, і лише за умови наявності та у межах письмового дозволу, наданого банком.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється одночасно здійснювати діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законодавством України.

33. Націона́льний банк Украї́ни (скороч. НБУ) є особливим центральним органом державного управління, його емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці України - гривні[2].

Національний банк організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їхній номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших відсоткових ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їхньої реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.

Основна функція

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

[ред.]

Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

здійснює банківське регулювання та нагляд;

веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

забезпечує накопичення та зберігання золото-валютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

34 Грошово-кредитна політика Національного банку України грунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:

— визначення норм обов'язкових резервів;

— процентну політику;

— рефінансування комерційних банків;

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— підтримання курсу національної валюти;

— регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.

Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі — продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж — вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти — це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

— реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

— установлення максимальних та мінімальних розмірів процен

тних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

— установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами,

обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми

цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

35 1.2 Операції комерційних баків

На сьогоднішній день комерційні банки можуть надавати дуже багато різних операцій.

Відповідно до законодавства Республіки Білорусь всі операції комерційних банків можна розділити на кілька груп:

1. Активні операції;

2. Пасивні операції;

3. Посередницькі операції;

4. Валютно-обмінні операції;

5. Банківське зберігання;

6. Інкасація. [1]

Активні операції - це операції з розміщення банківських ресурсів. Роль їх для будь-якого комерційного банку дуже велика.

Активні операції забезпечують прибутковість і ліквідність банку. Також активні операції несуть економічний сенс. Адже саме за допомогою активних операцій шляхом надання коштів комерційні банки кредитують господарюючих суб'єктів, даючи можливість економіці розвиватися.

Всі активні операції можна розділити на три види:

1. Банківський кредит;

2. Банківська гарантія;

3. Факторинг. [1]

У випадку з банківським кредитом за кредитним договором банк або небанківська кредитно-фінансова організація кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) іншій особі (кредитоотримувача) у розмірі та на умовах, передбачених договором, а кредитополучатель зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки за користування ним. Небанківська кредитно-фінансова організація має право надавати кредити тільки за рахунок власних коштів.

Кредит може бути короткостроковим або довгостроковим. Під короткостроковим кредитом розуміється кредит, наданий на строк до дванадцяти місяців для цілей, пов'язаних зі створенням і рухом поточних активів, якщо інше не передбачено законодавством Республіки Білорусь. Під довгостроковим кредитом розуміється кредит, наданий на строк від одного року до п'яти років, якщо інше не передбачено законодавством Республіки Білорусь, для цілей, пов'язаних зі створенням і рухом довгострокових активів.

Кредитодавець має право відмовитися від укладення кредитного договору за наявності підстав, які свідчать про те, що надана кредитоотримувача сума кредиту не буде повернуто вчасно, при ненаданні кредитоотримувачем забезпечення погашення кредиту, при порушенні процедури визнання кредитоотримувача економічно неспроможним.

До істотних умов кредитного договору належать:

- Сума кредиту з зазначенням валюти кредиту;

- Відсотки за користування кредитом та порядок їх сплати;

- Цільове використання кредиту;

- Строки і порядок надання та погашення кредиту;

- Спосіб забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором;

- Відповідальність кредитодавця і кредитоотримувача за не-виконання умов договору;

- Інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.

Наступним видом активних операцій є банківська гарантія. У силу банківської гарантії банк або небанківська кредитно-фінансова організація (гарант) дають на прохання іншої особи (принципала) письмове зобов'язання сплатити кредитору принципала (бенефіціару) відповідно до умов дається гарантом зобов'язання грошову суму. Банківська гарантія може бути гарантією на першу вимогу, умовної гарантією, підтвердженої гарантією, контргарантією або консорциальной гарантією. Під гарантією на першу вимогу розуміється зобов'язання гаранта здійснити платіж на першу письмову вимогу бенефіціара, складеному у відповідності з умовами гарантії.

Під умовною гарантією розуміється зобов'язання гаранта провести платіж відповідно до умов гарантії на письмову вимогу бенефіціара, супроводжуваного документами, які доводять або підтверджують невиконання принципалом зобов'язань перед бенефіціаром. Свідченнями невиконання зобов'язань принципала перед бенефіціаром можуть бути відповідні судові (арбітражні) рішення або інші документи, визначені в гарантії.

І нарешті, третім видом активним операцій є факторинг. За договором фінансування під відступлення грошової вимоги (факторингу) одна сторона (фактор) зобов'язується іншій стороні (кредитору) вступити в грошове зобов'язання між кредитором і боржником на стороні кредитора шляхом виплати кредитору суми грошового зобов'язання боржника з дисконтом. Під дисконтом розуміється різниця між сумою грошового зобов'язання боржника та сумою, яка виплачується чинником кредитору.

При цьому дисконт може обчислюватися у вигляді відсотків, на-ваних на суму грошового зобов'язання.

Наступним видом операцій є пасивні операції банку.

Пасивні операції - операції з формування банківських ресурсів. Вони мають важливе значення для будь-якого комерційного банку. Ресурсна база визначає можливості проведення активних операцій. До того ж, саме пасивні операції визначають надійність банку. І нарешті, розмір пасивних операцій визначає прибуток банку.

Пасивні операції банків діляться на:

1. Банківський вклад;

2. Банківський рахунок;

3. Довірче управління грошовими коштами. [1]

Першим видом пасивних операцій є банківський вклад.

Банківський вклад (депозит) - грошові кошти в білоруських рублях або іноземній валюті, розміщувані фізичними та юридичними особами з метою збереження і отримання доходу на термін або до запитання. Дохід по банківському внеску (депозиту) виплачується у вигляді відсотків, а також в іншій формі, передбаченої конкретним видом внеску, на умовах і в порядку, визначених договором.

Грошові кошти приймаються у внески (депозити) банком або небанківською кредитно-фінансовою організацією, що мають ліцензії на залучення грошових коштів фізичних і (або) юридичних осіб у вклади (депозити). Залучення грошових коштів у внески (депозити) оформляється договором банківського вкладу (депозиту).

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (вкладополучатель) приймає від іншої сторони (вкладника) де-ніжні засоби - внесок (депозит) і зобов'язується повернути вкладникові грошові кошти, а також виплатити нараховані по внеску (депозиту) відсотки в порядку і на умовах , визначених договором. На умовах та в порядку, що визначаються договором банківського вкладу (депозиту), дохід по внеску (депозиту) може виплачуватися також в іншій формі. Вклад (депозит) повертається вкладникові на його вимогу в порядку, встановленому цим Кодексом і відповідним договором.

Умови договору банківського вкладу (депозиту):

- Сума і валюта внеску (депозиту);

- Відсотки по внеску (депозиту);

- Вид договору банківського вкладу (депозиту);

- Строк повернення вкладу (депозиту) - для договору строкового банківського вкладу (депозиту);

- Умови повернення вкладу (депозиту) - для договору умовного банківського внеску (депозиту);

- Інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.

Вкладополучатель забезпечує схоронність вкладів (депозитів) і своєчасність виконання своїх зобов'язань перед вкладниками. Вкладополучатель зобов'язаний повернути внесок (депозит) в строк, передбачений договором банківського вкладу (депозиту).

Існують також такі інструменти як ощадний і депозитний сертифікати.

Ощадний сертифікат - цінний папір, що засвідчує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (фізичної особи - власника сертифіката) або його правонаступника на отримання після закінчення встановленого строку суми вкладу та відсотків по ньому в банку, який видав сертифікат, або будь-якій філії (відділенні ) цього банку.

Депозитний сертифікат - цінний папір, що засвідчує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (юридичної особи, індивідуального підприємця - власника сертифіката) або його правонаступника на отримання після закінчення встановленого строку суми вкладу та відсотків по ньому в банку, який видав сертифікат, або будь-якій філії (відділенні) цього банку.

Наступною різновидом пасивних операцій є така послуга як банківський рахунок. Його різновиди - поточний, тимчасовий, договір контокоренту, благодійний, кореспондентський, карт-рахунок.

За договором поточного (розрахункового) банківського рахунку одна сторона (банк) зобов'язується відкрити іншій стороні (власнику рахунку) поточний (розрахунковий) рахунок для зберігання її грошових коштів, зарахування на цей рахунок грошових коштів, що надходять на користь власника рахунку, а також зобов'язується виконувати доручення власника рахунку про перерахування і видачу відповідних грошових коштів з рахунку, а власник рахунку надає банку право використовувати тимчасово вільні грошові кошти, що знаходяться на рахунку, зі сплатою відсотків, визначених законодавством Республіки Білорусь або договором, а також сплачує банку винагороду за надані йому банком послуги. Відносини з поточного (розрахункового) банківського рахунку регулюються законодавством Республіки Білорусь.

Власниками рахунки за договором поточного (розрахункового) банківського рахунку можуть бути фізичні та юридичні особи.

Банк зобов'язаний укласти договір поточного (розрахункового) банківського рахунку з будь-яким фізичним або юридичною особою, яка звернулася з пропозицією відкрити йому поточний (розрахунковий) банківський рахунок, на умовах, визначених банком для відкриття.

Власник поточного (розрахункового) банківського рахунку має право розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, особисто або через уповноважених ним осіб. Права власника поточного (розрахункового) банківського рахунку, а також уповноважених ним осіб підтверджуються поданням банком документів, визначених Національним банком. Списання грошових коштів, що знаходяться на поточному (розрахунковому) банківському рахунку, без доручення (розпорядження) власника рахунку допускається у випадках і порядку, встановлюваних законодавчими актами Республіки Білорусь або договором.

За договором тимчасового рахунку банк зобов'язується відкрити будується об'єкту банківський рахунок на термін до введення підприємства в експлуатацію, засновникам (учасникам) створюваних комерційних і некомерційних організацій - для формування ними статутних фондів, а також збільшення статутних фондів створених комерційних та некомерційних організацій до розмірів, встановлених законодавством Республіки Білорусь.

За договором контокоррента банк зобов'язується здійснювати на рахунку контокорренте операції з розрахункового та кредитного обслуговування.

За договором кореспондентського рахунку банк-кореспондент зобов'язується відкрити банку або небанківської кредитно-фінансової організації - власникові рахунку кореспондентський рахунок для зберігання його грошових коштів, зарахування на цей рахунок грошових коштів, що надходять власнику рахунку, а також виконувати доручення (розпорядження) власника рахунку про перерахування і видачу відповідних грошових коштів з рахунку в порядку, встановленому законодавством Республіки Білорусь.

За договором благодійного рахунку банк зобов'язується відкрити фізичній або юридичній особі банківський рахунок для збору, зберігання і використання грошових коштів, що надходять у вигляді безоплатної допомоги або пожертвувань з метою проведення благодійних акцій.

За договором карт-рахунку банк зобов'язується відкрити фізичній або юридичній особі банківський рахунок для відображення операцій, здійснюваних ними з використанням банківських пластикових карток.

І нарешті, існує ще один різновид пасивних операцій - це довірче управління грошовими коштами. За договором довірчого управління грошовими коштами вверітель передає довірчому керуючому на певний термін грошові кошти в довірче управління, а довірчий управитель зобов'язується за винагороду здійснювати управління переданими грошовими коштами в інтересах вверітеля або вказаної ним особи (вигодонабувача). Управління грошовими коштами здійснюють тільки банки.

Формами довірчого управління грошовими коштами є:

- Повне довірче управління;

- Довірче управління за погодженням;

- Довірче управління за наказом.

Поряд з активними і пасивними операціями комерційні банки виконують і ряд інших операцій:

1. Посередницькі операції;

2. Валютно-обмінні операції;

3. Банківське зберігання;

4. Інкасація.

Посередницькі операції включають безготівкові розрахунки.

Під безготівковими розрахунками розуміються розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю індивідуальних підприємців та фізичних осіб, проведені через банк, його філіал (відділення) у безготівковому порядку, за винятком випадків, передбачених законодавством Республіки Білорусь. [1]

Безготівкові розрахунки проводяться за допомогою:

- Платіжних доручень;

- Платіжних вимог;

- Платіжних вимог-доручень;

- Акредитивів;

- Чеків;

- Банківських пластикових карток.

У міжнародних розрахунках використовуються банківський переказ, інкасо, акредитив.

Форма безготівкових розрахунків встановлюється законодавець-ством Республіки Білорусь або договором. [1]

До валютно-обмінних операцій відносяться:

- Операції з обміну іноземної валюти на офіційну де-ніжну одиницю Республіки Білорусь і (або) обміну офіційною грошовою одиниці Республіки Білорусь на іноземну валюту за встановленим валютним курсом (купівля-продаж іноземної валю-ти);

- Операції з обміну одного виду іноземної валюти на інший вид іноземної валюти за встановленими обмінним курсам (конверсія іноземної валюти);

- Інші операції, визначені Національним банком. [1]

Банківське зберігання також є однією з операцій комерційних банків і має сьогодні широке застосування.

За договором банківського зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується за винагороду зберігати передані їй другою стороною (поклажодавцем) документи і цінності і повернути їх поклажодавцеві у схоронності. За договором банківського зберігання в якості зберігача мо-жуть виступати банк і небанківська кредитно-фінансова організація. Відносини з банківського зберігання регулюються цим банкоскім кодексом та цивільним законодавством.

Зберігач може приймати від поклажодавця на зберігання грошові кошти, цінні папери, дорогоцінні метали, дорогоцінні й напівкоштовні камені та інші цінності, а також документи

І нарешті, останній тип операцій - це інкасація.

Під інкасацією розуміється надання банками і не-банківськими кредитно-фінансовими організаціями іншим особам послуг зі збору та доставки (перевезення) готівкових грошових коштів та інших цінностей. Банки та небанківські кредитно-фінансові організації за наявності відповідної ліцензії, виданої Національним банком, має право здійснювати діяльність з інкасації готівкових грошових коштів та інших цінностей банків та інших юридичних і фізичних осіб. Банки та небанківські кредитно-фінансові організації для забезпечення діяльності з інкасації мають право купувати зброю і боєприпаси для озброєння працівників служби інкасації в порядку, передбаченому законодавством Республіки Білорусь. [1]

Таким чином, основними операціями, що визначають стан банку, є активні і пасивні операції. При цьому вони дуже взаємопов'язані. Якщо за допомогою активних операцій банк кредитує економіку, то за допомогою пасивних він знаходить потрібні кошти для підтримки стійкості і подальшого проведення активних операцій. Існує і ряд інших супутніх послуг, які банк надає своїм клієнтам. Цим підвищується якість обслуговування, і залучаються додаткові ресурси.

36. Усі комерційні банки незалежно від форми власності, величини капіталу та спеціалізації виконують операції із залучення тимчасово вільних грошових коштів у депозити (депозитні операції); операції, пов’язані із розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтури (розрахункові та касові операції) й операції з кредитного обслуговування клієнтів (кредитні операції). Звичайно, коло операцій, що їх виконують банки, може бути значно ширшим, але саме ці операції є обов’язковими, і тому їх називають базовими операціями комерційних банків. Усі банківські операції відображаються окремими статтями в балансі комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони обліковуються, їх прийнято поділяти на пасивні й активні.

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених та позичених ресурсів.

Операції з формування власних ресурсів включають:

· операції з формування статутного фонду банку;

· операції з формування резервного фонду банку;

· операції з формування страхових фондів банку;

· операції з формування інших фондів банку спеціального призначення, які створюються за рахунок прибутку банку і використовуються відповідно до рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою комерційного банку;

· операції, пов’язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залучених ресурсів називають пасивними депозитними операціями. Вони відображають процес залучення й обліку в банківському балансі тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб, банків, які зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і до запитання). Вкладниками можуть бути як юридичні та фізичні особи, що постійно обслуговуються в даному банку (клієнти банку), так і юридичні і фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в іншому банку.

У банківській практиці України передбачена можливість вибору банку для постійного обслуговування і для проведення окремих депозитних операцій на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають рахунки до запитання (поточні, бюджетні, депозитні) та на строк (депозитні). Наявність залишку грошових коштів на цих рахунках дає можливість банку, що обслуговує власників рахунків, використовувати ці залишки як ресурси для здійснення активних операцій з метою отримання доходу. Пасивні депозитні операції включають можливість користування тимчасово вільними грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських рахунках (кошти до запитання) та строкових депозитах (кошти на строк).

Отже, пасивні депозитні операції можна класифікувати:

за категорією вкладника:

· операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб на поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

· операції із залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб на поточні, депозитні рахунки;

· операції із залучення тимчасово вільних коштів банків-кореспондентів на кореспондентські та депозитні рахунки;

за строком:

· операції із залучення тимчасово вільних коштів на рахунки до запитання (поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подальшого використання для проведення поточних розрахунків;

· операції із залучення тимчасово вільних коштів на строкові депозитні рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

Крім мобілізації власних та залучених ресурсів, комерційні банки можуть використовувати можливості міжбанківського ринку капіталів, а також залучати кошти інвесторів шляхом емісії та розміщення власних незабезпечених боргових зобов’язань. Мобілізовані у такий спосіб ресурси являють собою позичені ресурси банку. Ця частина банківського капіталу є найоперативнішою щодо залучення. Позичені ресурси комерційного банку мобілізуються шляхом здійснення пасивних кредитних та пасивних інвестиційних операцій.

Пасивні кредитні операції — це операції комерційного банку, пов’язані з отриманням кредитів на міжбанківському ринку (в інших комерційних банків та в НБУ). Комерційні банки в Україні можуть отримувати кредит в інших банків на визначених договорами умовах строком від одного дня (кредити овернайт) до декількох місяців. Крім власне міжбанківських кредитів, комерційні банки можуть звертатись за кредитом до кредитора в останній інстанції — Національного банку України, який надає ломбардні кредити (під заставу державних цінних паперів) та продає кредити через кредитні аукціони.

Пасивні інвестиційні операції — це операції комерційного банку, пов’язані з випуском і розміщенням власних незабезпечених боргових зобов’язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють банківський капітал коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

Мобілізовані шляхом здійснення пасивних операцій грошові кошти засновників банку, вкладників, кредиторів та інвесторів комерційні банки розміщують по різних напрямках через проведення активних операцій.

Активні операції — це операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні фонди і товарно-матеріальні цінності. Отже, до активних операцій банків належать:

· операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквідності банку;

· розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;

· касові операції з приймання і видавання готівки;

· кредитні операції, пов’язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним, фізичним особам, банкам;

· інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на тривалий строк;

фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

· валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

· депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та інших комерційних банках;

· операції з купівлі-продажу банківських коштовних металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках.

Активні операції комерційні банки здійснюють у межах реально наявних ресурсів, тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентському рахунку в НБУ.

37 В Україні процес роздержавлення та становлення ринку цінних паперів збігся зі становленням національної банківської системи. Тому банки як інституції, які акумулюють найбільше фінансових ресурсів, просто не могли собі дозволити не брати участь у приватизаційному процесі, розширюючи таким чином власну корпоративну мережу.

Комерційні банки є найбільш авторитетними учасниками фондового ринку. Окрім звичайних для акціонерних товариств видів цінних паперів комерційні банки мають право випускати депозитні, банківські книжки та приймають вклади від населення. Така динаміка свідчить про те що в зв’язку з нестабільною ситуацією на валютному ринку, цінні папери найефективнішій спосіб вкладення коштів.

Намагання банків розширити операції з цінними паперами стимулюється, з одного боку, високою дохідністю таких операцій, з іншого – відносним скороченням сфери використання прямих кредитів.

Крім того, банки започатковують застосування нетрадиційної форми послуг у своїй діяльності з цінними паперами, а саме: надання консалтінгу (консультацій), пов’язаного з інвестуванням капіталу у фондові інструменти, тобто допомагають клієнтам у страхуванні інвестиційних ризиків, здійснюють глибокий аналіз їхніх вкладень у цінні папери, накреслюють для клієнтів алгоритм дій при інвестуванні.

Комерційні банки є одними з основних учасників ринку цінних паперів як фінансові посередники, емітенти різних цінних паперів, інвестори.

Українські комерційні банки фактично є універсальними й у них поки що немає чіткої інвестиційної спрямованості.

Працюючи з цінними паперами, комерційні банки ставлять собі певну мету. Зокрема емісія банком цінних паперів власного боргу (засновницьких акцій чи власних облігацій) здійснюється з метою формування статутного капіталу у необхідному розмірі. У такий спосіб банки залучають кошти за найменшу ціну з метою їхнього подальшого використання. Короткострокові і довгострокові ломбардні кредити під заставу цінних паперів дають змогу банку мати дохід від кредитних операцій, диверсифікувати кредитний ризик, використовувати цінні папери із власних інвестиційних портфелів.

Викуп банком на ринку власних цінних паперів з наступним їх перепродажем стабілізує ринковий курс власних цінних паперів; зменшує статутний капітал і кількість акціонерів, погасивши цінні папери; надає інвесторам альтернативу вкладень; розширює інвестиційні можливості, замінивши папери іншими.

Операції комерційних банків з цінними паперами є однією з основних сфер діяльності банків. Участь комерційних банків в Україні на ринку цінних паперів як інвесторів обмежується низкою нормативів та вимог Національного банку України. Регуляторне поле створює для банків умови, в яких вони повинні будувати власні стратегії роботи на ринку цінних паперів. Набір обмежень діяльності банків на ринку цінних паперів, що регулюється нормативно-правовими актами, становить систему регулювання банківської діяльності на фондовому ринку.

Сьогодні в Україні далеко не всі банки в змозі виступати інвесторами на ринку цінних паперів. Тому механізм державного регулювання в банківській сфері має бути спрямовано на залучення банківського капіталу до вітчизняного фондового ринку, успішне функціонування якого впливає на розвиток економіки в цілому.

Таким чином, слід зазначити що в перспективі український ринок цінних паперів спрямований на зростання. Відношення капіталізації українського фондового ринку до ВВП країни не достає 10%, у той час коли для Росії та Польщі цей показник перевищує 35-40%. Україна все ж вирушає на зустріч світовому ринку. Очікуваний вступ ВТО, переорієнтація товарних потоків на Захід, більш тісне співробітництво з Євросоюзом – все це буде відображатись на фондовому ринку.

38 Факторинг — це операція, яка поєднує у собі низку посередницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання. Основою факторингу є перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Фактично банк (факторингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги.

Факторингові операції, крім купівлі права на вимогу боргу, включають:

- кредитування у вигляді попередньої оплати боргових вимог;

- ведення бухгалтерського обліку постачальника, зокрема реалізації продукції (роботи, послуг);

- інкасування дебіторської заборгованості постачальника;

- страхування постачальника від кредитного ризику.

Учасниками факторингової операції можуть бути:

- посередник (фактор), тобто комерційний банк або факторингова компанія;

- постачальник товарів (робіт, послуг);

- покупець.

Відносини між суб’єктами факторингу регулюються договором, який укладається у письмовій формі між фактором і постачальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зокрема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факторингові операції мають ризиковий характер, то перед укладенням договору фактор грунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану підприємства впливає на прийняття фактором позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.

Факторингові операції можна класифікувати за багатьма ознаками. За сектором ринку, де здійснюються факторингові операції, розрізняють внутрішній та зовнішній (міжнародний) факторинг. Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, покупець і фактор перебувають під юрисдикцією однієї країни. При зовнішньому факторингу суб’єкти факторингової угоди перебувають під юрисдикцією різних країн.

Залежно від того, чи повідомляються дебітори клієнта про перевідступлення ним прав вимоги боргу, факторинг може бути конвенційним (відкритим) та конфіденційним (закритим). При відкритому факторингу дебіторам клієнта повідомляється про укладення договору факторингу і пропонується здійснювати платежі безпосередньо фактору. Закритий факторинг не передбачає повідомлення дебіторів, ніхто з них не знає про перевідступлення постачальником прав вимоги боргу, і тому кошти переказуються постачальнику, який розраховується з фактором самостійно.

Залежно від характеру взаємовідносин між фактором і постачальником, що складаються у разі відмови покупця від оплати боргових вимог, розрізняють факторинг з правом регресу та факторинг без права регресу. У першому випадку постачальник несе ризики за борговими вимогами, які придбав у нього фактор. Мова йде про те, що факторинг з правом регресу дозволяє фактору повернути постачальникові неоплачені покупцем боргові вимоги і вимагати від нього повернення грошових коштів фактору. Факторинг без права регресу означає, що фактор бере на себе ризик щодо одержання грошових коштів від покупців.

За набором послуг, що включає факторинг, він може бути з повним набором послуг та з частковим набором послуг. Повне факторингове обслуговування передбачає надання постачальнику, крім суто факторингових послуг, також низки інших: аудиторських, юридичних, управління заборгованістю за наданими кредитами тощо. Факторинг з частковим набором послуг передбачає оплату фактором лише рахунків-фактур постачальника.

Залежно від охоплення факторингом перевідступлення постачальником боргових вимог розрізняють факторинг з перевідступленням усіх боргів або лише визначеної їх частки. Перевідступлення фактора постачальником боргів усіх своїх дебіторів дозволяє йому уникнути ведення подвійного обліку й управління кредитом за окремими борговими вимогами, що не були перевідступлені.

Залежно від порядку оплати боргових вимог розрізняють:

- факторинг з попередньою оплатою, що передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано фактору. Фактично фактор здійснює кредитування постачальника;

- факторинг без попередньої оплати означає, що фактор зобов’язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи на визначену, зафіксовану у договорі дату, як правило в день оплати документів боржниками. Оскільки зафіксований у договорі строк — це середня величина, то цілком нормально, що окремі покупці здійснять платіж раніше обумовленого терміну, а інші — пізніше. Перевага для постачальника полягає в тому, що він знає точну дату одержання коштів і тому може відповідно планувати свою діяльність. Форфейтинг — це придбання у кредитора боргу, вираженого в оборотному документі, на безповоротній основі. Це означає, що покупець боргу (форфейтер) бере на себе зобов’язання відмовитися — форфейтинге — від свого права регресної вимоги до кредитора у разі неможливості одержання грошових коштів від боржника. Фактично форфейтер (комерційний банк або спеціалізована компанія) бере на себе такі ризики, як ризик неплатежу, ризик переказування коштів, валютний, процентний ризик та ін.

Основними документами, які застосовуються при форфейтингу, є векселі. Однак об’єктом форфейтингу можуть бути інші види цінних паперів (але вони обов’язково повинні містити абстрактне зобов’язання) або рахунки дебіторів та розстрочки платежів, що є наслідком використання акредитивної форми розрахунків. Пріоритетне використання векселів пов’язане з простотою їх оформлення, а також із давнім використанням як інструментів фінансування міжнародної торгівлі.

Ініціатором форфейтингової операції є, як правило, експортер чи його банк. Це пов’язано з тим, що для дисконтування подаються або переказні векселі, виписані експортером, або прості векселі, одержувачем коштів за якими він є.

Удаючись до форфейтингу, експортер отримує можливість додатково мобілізувати кошти та скоротити дебіторську заборгованість. Звернення експортера до форфейтера відбувається, зокрема, в таких випадках:

- власне фінансове становище експортера не дає йому змоги надовго вилучати власні кошти зі свого обороту;

- імпортер, тобто зовнішньоторговельний контрагент експортера, недостатньо кредитоспроможний;

- експортеру не вдається отримати першокласну гарантію.

Здійснюючи придбання боргових вимог, форфейтер може зберігати їх у себе, в цьому разі витрачені ним грошові кошти можна вважати інвестиціями. Якщо форфейтер не бажає тримати свої кошти в такій формі, він може продати ці інвестиції іншій особі, котра також стає форфейтером. Унаслідок такого наступного перепродажу боргів виникає вторинний форфейтинговий ринок.

Форфейтингу властиві такі характерні ознаки:

- взаємозв’язок із зовнішньоторговельними операціями;

- договори форфейтингу укладаються переважно у вільноконвертованих валютах;

- основними документами, що застосовуються при здійсненні форфейтингових операцій, є векселі — прості та переказні;

- кредитування експортера здійснюється шляхом купівлі векселів або інших боргових вимог на дисконтній основі;

- кредитування здійснюється на середньостроковій основі, як правило, на строк від шести місяців до п’яти років, а в деяких випадках — до семи років;

- дисконтування відбувається на основі фіксованої процентної ставки;

- здебільшого форфейтинг пов’язаний з реалізацією машин, обладнання та інших товарів інвестиційного призначення.

Форфейтингові операції здійснюються у такий спосіб. Експортер, банк експортера або імпортер виступають ініціаторами договору. Експортер, який хоче скористатися форфейтингом, знаходить зарубіжного покупця (імпортера), котрий, у свою чергу, хоче отримати середньостроковий кредит для фінансування угоди з експортером. При цьому імпортер може виявити бажання оплатити частку вартості товарів відразу, а залишок регулярно оплачувати протягом узгодженого строку (наприклад, п’яти років).

Імпортер повинен оформити серію простих векселів, або акцептувати серію переказних векселів. Якщо імпортер має добру кредитоспроможність, то експортер може не вимагати, щоб переказні векселі були гарантовані. Однак у більшості випадків, особливо коли імпортер не є першокласним позичальником, від нього вимагають знайти банк, котрий гарантував би або авалював зазначені векселі.

Експортер, у свою чергу, мусить знайти форфейтера. Як правило, експортер може звернутись до кількох форфейтерів, намагаючись виявити найвигідніші пропозиції. Для форфейтера важливо знати: загальну суму операції; строк; валюту; назву експортера та імпортера, країну, яку вони представляють; чим оформлена заборгованість (прості чи переказні векселі); форму забезпечення (аваль, гарантія); суму та строк погашення; процентну ставку; предмет та ціну товару; строк та кількість поставок; місце платежу.

Після того, як форфейтер отримає відповіді на зазначені вище питання, він здійснює кредитний аналіз. Форфейтер може відмовитись від укладення угоди з експортером або дати згоду на її укладення. Якщо експортер уклав угоду про форфейтинг до підписання контракту з покупцем, він матиме можливість зробити точний розрахунок ціни товару з урахуванням реальних витрат щодо залучення коштів.

Експортер відвантажує товари, отримує векселі, які потім продає форфейтеру зі скидкою та на безповоротній основі.

Серед орендних операцій найбільше поширення в міжнародній торговій практиці одержали лізингові операції. Цікавлять лізингові операції й українських підприємців. Правда, в Україні процес становлення лізингу знаходиться в початковій стадії, але активно розвивається. Тому знання теоретичних основ лізингу в зовнішньоекономічній діяльності, техніки його організації має важливе значення для майбутніх вітчизняних спеціалістів і практиків сфери ЗЕД.

Що стосується суті лізингу, треба відзначити, що єдиної думки відносно даного явища поки що нема. Спеціалісти вважають, що лізинг являє собою дещо середнє між кредитом і арен-дою, тому він схожий і з кредитом, і з орендою.

Економічна суть лізингу полягає в передачі одною стороною (лізингодавцем) другій стороні (лізингоодержувачу) матеріальних цінностей в тимчасове користування з виплатою вартості послуг лізингоодержувача у відсотках за кредит.

Таким чином, одним із завдань лізингової операції являється кредитування зданого в оренду об'єкта. Звідси схожість лізинга з кредитом. Проте поняття "лізинг" і "кредит" не тотожні. На відміну від кредиту після закінчення терміну лізингу і виплати всієї суми орендної плати об'єкт лізингу залишається у власності лізингодавця (якщо договором не передбачено його викуп).

Лізинг має ряд спільних рис з традиційною орендою. Разом з тим, на відміну від традиційної оренди, він має свої особливості:

- здача об'єкта лізингу в оренду, як правило, здійснюється фінансовими закладами (лізинговими компаніями);

- тривалість лізингу менше періоду зношення об'єкта лізингу. Він відповідає терміну налогової амортизації (3-7 років);

- на відміну від традиційної оренди, в лізинговій операції приймають участь, як правило, 3 суб'єкта:

1) орендодавець - лізинговий посередник, фірма, яка спеціалізується на купівлі-продажу і будівництві рухомого й нерухомого майна виробничого характеру;

2) орендатор - користувач чи споживач об'єкта оренди у вигляді промислового чи торгового підприємства;

3) продавець, постачальник - фірма виробничого чи торгового профілю по випуску або доставці обладнання згідно до заявки орендатора.

Лізинг являється міжнародним, коли лізингова компанія і орендатор, лізингова компанія і постачальник чи всі три учасники операції знаходяться в різних країнах.

В рамках міжнародного лізингу виділяють прямий лізинг, тобто орендну угоду між юридичними особами різних країн, непрямий іноземний лізинг, в якому орендатор і орендодавець являються юридичними особами одної країни, але капітал останнього частково належить іноземним фірмам, чи якщо орендодавцем виступає дочірня компанія іноземної ТНК.

Прямий лізинг поділяється на експортний та імпортний. В останні роки багато західних економістів до міжнародного лізингу відносять тільки прямий лізинг, а операцію по непрямому лізингу відносять до угод в середині країни.

Розрізняють два основних види лізингу - оперативний і фінансовий.

Оперативний лізинг характеризується здачею предмета оренди на період, значно менший повного терміну амортизації.

Предметом оперативного лізингу звичайно бувають автомобілі, персональні комп'ютери, копіювальне обладнання, побутова техніка. В такому випадку орендні платежі лише частково компенсують початкову вартість об'єкта оренди. Після закінчення терміну лізингового договору він другий раз здається в оренду, можливо іншому орендатору.

Фінансовий лізинг характеризується середнім і довготривалим характером договору, амортизацією повної чи більшої частини об'єкта. В статті 4 Закону України "Про лізинг" фінансовий лізинг визначається як договір лізингу, в результаті підписання якого лізинго одержувач за своїм замовленням отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на період, не менше того, на протязі якого амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної вдень підписання договору. Після закінчення терміну дії контракту орендатор може повернути об'єкт оренди орендодавцю чи купити його за кінцевою вартістю.

Існує багато різновидів лізингових угод (наприклад, груповий лізинг, з поверненням, пов'язаний з податковими пільгами, із спеціальними послугами, генеральний лізинг, компенсаційний і т.д.)

Лізингові операції мають як переваги, так і недоліки, що важливо враховувати при їх здійсненні в будь-якій країні, особливо в країнах з перехідною економікою.

39. Розмаїття формулювання суті грошей свідчать про багатогранність і невизначеність цього економічного засобу загальновизнаного суспільством. Лише ця суспільна визначеність робить гроші дійсним платіжним засобом.

Гроші - це товар товарів.

Гроші - це товар, який виконує функцію загального еквіваленту.

Гроші - єдиний товар, цінність якого проявляється в той момент, коли ми від нього позбавляємось.

Гроші - це засіб суспільного виразу економічної цінності благ.

Найбільш повно суть грошей виявляється у тих функціях, які вони виконують.

Традиційно визначають 5 функцій, виконуваних грошима:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб нагромадження та утворення скарбів;

4) засіб платежу;

5) світові гроші.

Міра вартості. Вартість усіх товарів вимірюється грошима. Ціна - це вартість товару, виражена в грошах. Цю функцію гроші виконують ідеально, тобто в нашій умові (достатньо назвати ціну товару, щоб покупець або продавець зрозуміли, про що йдеться).

Поки в обігу було золото, гроші мали власну вартість, яка була еталоном для виміру всіх інших вартостей. З виникненням паперових грошей (вперше такі гроші виникли в Китаї в ХI ст. В Європі та Америці були запроваджені наприкінці XVII- у XVIIІ ст.) країни встановлювали золотий вміст грошової одиниці, що називався масштабом цін. У цей період паперові (номінальні) гроші були представниками золотих (реальних) грошей в обігу. В XVIIІ-ХІХ ст. паперові гроші в основному вільно в банках можна було обміняти на золоті монети, і саме цей обмін називався тоді конвертованістю грошей. У ході першої світової війни національні грошові системи більшості країн світу, що ґрунтувалися на вільному обміні паперових грошей на золото, зазнали краху, і відтоді повною мірою відновити принцип обмінюваності грошей на золото не вдавалося. Але країни продовжували декларувати масштаб цін своїх валют і підтверджувати його золотовалютними запасами. Після Другої світової війни згідно Бретон-Вудської валютної угоди (1944 р.) золотий вміст долара був проголошений 35 дол. за 1 трійську унцію (31,103 г) тобто 0,888671 г. У 1961 р. масштаб цін радянського карбованця проголошується 0,987412 г. На початку 70-х рр. США двічі проводить девальвацію (зменшення золотого вмісту) долара. А на початку 1976 р. представники провідних західних країн підписують на Ямайці угоду, згідно якої відмовляються надалі встановлювати золотий вміст своїх валют. Відбулася неминуча, але ще досі мало усвідомлена подія - гроші розірвали зв'язок із золотом, світова економіка увійшла в епоху "паперових грошей", а золото знов стало звичайним товаром. Цю подію можна повною мірою тлумачити як завершення розвитку форм вартості: наприкінці ХХ ст. людство розпрощалося з "товарними грошима" і увійшло в період "знакових грошей".

Реалізацію функції грошей міра вартості сьогодні ускладнює лише один фактор, але дуже суттєвий - інфляція.

Друга функція грошей - засіб обігу - пов'язана з тим, що обіг товарів в умовах розвинутого товарного виробництва і обміну здійснюється за допомогою грошей за формулою Т-Г-Т (товар-гроші-товар). Оскільки у цій функції гроші постійно перебувають в русі, для її здійснення не потрібні повноцінні, реальні, тобто золоті гроші. Це одна з тих функцій, що спричинила появу паперових грошей.

Третя функція грошей - засіб нагромадження або утворення скарбів - пов'язана з випаданням грошей зі сфери обігу.

У період існування реальних грошей будь-яка монета, не витрачена власником, автоматично перетворювалася на скарб, який до того ж був повністю ліквідним, тобто здатним у будь-який момент повернутися в обіг, не втративши своєї цінності. Таким чином регулювалася в ті часи грошова маса в обігу. Паперові гроші не можуть перетворюватися в такий безумовний скарб і в такий спосіб регулювати грошовий обіг. Поява в обігу зайвих грошових знаків веде до інфляції. Тому сьогодні в більшості країн нагромаджують гроші не у вигляді скарбу, а в формі рахунків у банках, акцій тощо. Тобто нагромаджуються вже не гроші, а капітал. Здійснення цієї функції грошима суттєво обмежене.

Четверта функція грошей - засіб платежу - пов'язана з кредитом. В економічній діяльності виникає маса обставин, в яких момент купівлі не може збігатися з моментом сплати. В такому випадку продавець виступає як кредитор, а покупець - як боржник. Слід зазначити, що відносини кредиту виникають не лише під час купівлі товарів і послуг, але й в процесі купівлі робочої сили, при чому в даному випадку саме робітник кредитує підприємство або установу своєю працею. Саме здійснення цієї функції призвело до появи кредитних грошей (векселі, банкноти, платіжні доручення, чеки тощо). Тобто це також одна з тих функцій, з якою пов'язана поява паперових грошей.

Остання функція грошей - світові гроші. Для ХІХ ст. твердження Маркса про те, що, виходячи на світовий ринок, гроші скидають з себе національні мундири і предстають у своїй первісній формі - у формі золотих злитків, було, безумовно, вірним. А в ХХ ст. цю роль все активніше починають відігравати національні валюти. З часів Ямайської валютної угоди конвертованість валюти - це вільний обмін по плаваючому курсу національної валюти на валюту іншої держави.

40 1. Поняття грошового обігу

Грошовий обіг являє собою циркулювання грошових потоків у готівковій та безготівковій формі. Таке циркулювання можливо завдяки тому, що у кого-небудь є надлишок грошей (пропозиція), а хтось відчуває потребу (пред'являє) попит. Грошовий обіг тому обслуговує потік товарів, робіт і послуг, і саме через нього матеріалізується функціонування фінансової системи (нагромадження і перерозподіл ресурсів). Адже неможливо заплатити військовому утримання, а вчителю заробітну плату частиною продукції великого тракторного заводу - платника податків. Він сплачує податки в грошовій формі, у грошовій же формі ці засоби надходять до бюджету, і в такій же формі надходять військовому і вчителю. Тому грошовий обіг - це кровоносні судини для фінансової системи.

Грошовий обіг, як зазначалося вище, має дві основні форми: готівкову і безготівкову.

Готівковий грошовий обіг

Безготівковий грошовий обіг Це рух готівки, тобто банкнот від одного власника до іншого. Готівковий обіг найбільш трудомісткий і найменш захищений процес перерозподілу благ. Уявимо собі заводи, що розраховуються за багатомільйонні кредити банкам і постачальникам (відстрочки в оплаті), відправляючи їм вагони купюр. У готівково-грошовому обігу закладені обмеження (по зручності і практичності) для господарюючих суб'єктів. Разом з тим, готівково-грошовий обіг в меншому ступені піддається контролю з боку держави, тому в певних випадках більш бажано для господарюючих суб'єктів. Усвідомлюючи це, держава встановлює певні обмеження на готівковий оборот, що стосується, в основному граничних сум розрахунків готівкою і термінів збереження готівки в касі підприємства, а податкових наслідків розрахунків готівкою Це рух електронних грошей, тобто записів на рахунках. Безумовно, розвинене безготівковий обіг можливо лише при розвиненій банківській системі, коли швидкість, гарантія проходження платежів, якість супутніх послуг, - усе надає настільки більші зручності по порівнянні з готівковим обігом, що відбувається відмовлення від готівкового обігу. Основними інструментами безготівкового обігу є цінні папери (векселя, чеки), а також кредитні картки. Особливо важливий такий показник як швидкість обороту засобів. Справа в тому, що чим більше товарів і послуг, тим більше потрібно грошей для їхнього обслуговування. Кількість же грошей можна регулювати не випуском нових грошей, а прискоренням обороту існуючих (про це мова піде нижче).

Грошова система — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки

Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:

грошову одиницю;

види державних грошових знаків;

масштаб цін;

валютний курс;

порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

регламентацію безготівкового грошового обігу;

правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;

державний орган, який здійснює грошово — кредитне й валютне регулювання.

1. Грошова одиниця — це встановлений законодавством грошовий знак, що є засобом виміру та вираження цін усіх товарів. Як правило, грошова одиниця ділиться на дрібніші частини. У переважній більшості країн для цього використовується десятинна система поділу. Приміром, 1 гривня = 100 копійок, 1 долар = 100 центів, 1 фунт стерлінгів = 100 пенсів тощо.

2. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу, у грошовій системі представляють, в основному, кредитні гроші у вигляді банкнот і розмінних монет та паперових грошей у формі державних казначейських квитків.

3. Масштаб цін. Масштаб цін колись означав вираження суспільної вартості у грошових одиницях, що опирався на фіксовану державою вагову кількість грошового металу у грошовій одиниці. Якщо на внутрішньому ринку виникає невідповідність між товарною й грошовою масою, то національна валюта, як правило, втрачає офіційно зафіксований державою паритет по відношенню до іноземних валют, а деякі країни взагалі відмовилися від встановлення офіційного масштабу. Масштаб цін в цих умовах визначається як певна кількість товарної маси, що приймається за одиницю, а остаточно складається під впливом взаємодії попиту й пропозиції. Його функцією стало завдання служити засобом виміру вартостей товарів за допомогою цін.

4. Валютний курс — співвідношення між грошовими одиницями (валютами) різних країн, що визначається, їх купівельною силою. Валютний курс характеризується еквівалентною сумою, ціною грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни. Залежно від типу грошової системи, рівня розвитку ринкових відносин, економічного і соціально — політичного стану суспільства можуть застосовуватися: фіксовані валютні курси; плаваючі системи валютних курсів; системи валютних коридорів.

5. Порядок готівкової і безготівкової емісії та обігу грошових знаків. Такі регулювання держава здійснює за допомогою актів внутрішнього законодавства та врахування економічного і валютного становища країни.

6. Регламентація безготівкового грошового обороту — це функція держави і НБУ, яка реалізується через:

• встановлення порядку використання грошей, що знаходяться на рахунках банків; • держава визначає сфери, у яких платежі виконуються шляхом безготівкового перерахування коштів з одного рахунку на інший; • держава законодавчо визначає способи платежу, форми розрахунків, порядок платежу тощо.

Найповніше проблеми регулювання безготівкових розрахунків викладені у законах України «Про банки і банківську діяльність» і «Про підприємства в Україні», у Постанові Верховної Ради «Про застосування векселів у господарському обороті», а безпосереднім практичним документом є «Положення про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», затвердженому Правлінням НБУ 24.05.1993 р.

7. Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків. У цій сфері НБУ виконує такі функції:

• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України; • складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України; • контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України; визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів; • нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування; • визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених в іноземній валюті або у розрахункових (клірингових) одиницях.

8. Державним органом, що здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є Національний банк України, який за основу своєї діяльності визначає:

• забезпечення стабільності національної грошової одиниці гривні; • розробляє і реалізує грошово-кредитну політику та здійснює контроль за повсякденною її реалізацією; • стимулює розвиток і зміцнення банківської системи України; • формує забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків в інтересах вкладників і кредиторів.

41. Інфляція – це процес знецінення грошей у результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів і послуг, тобто недотримання вимог закону грошового обігу. Інфляція проявляється у зростанні цін. Вона зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти і перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств-монополістів, держави, тіньової економіки та мафіозних структур.

Це явище відоме приблизно з 4 –3 ст. до н.е., тобто з моменту, коли грошовим товаром у світі утверджувалося срібло. Причиною знецінення була втрата довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу. Сучасна інфляція має багатофакторний характер.

Основними її причинами є:

1) Диспропорції між основними сферами народного господарства.

2) Монополістичні тенденції в економіці.

3) Надмірні воєнні витрати.

4) Зростання дефіциту державного бюджету.

5) Необґрунтоване підвищення зарплати.

6) Крах золотого стандарту.

7) Дотації нерентабельним галузям і підприємствам.

8) Надмірна кредитна емісія.

9) Наявність маси посередників між виробниками і споживачами.

Крім названих внутрішніх причин, існують зовнішні: необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют; ріст цін на імпортні товари і послуги тощо.

За розмірами зростання цін інфляцію поділяють на:

1) Повзуча, коли ціни зростають у незначному обсязі (до 5% на рік).

2) Галопуюча - коли ціни зростають за рік на 10% і дещо більше.

3) Гіперінфляція – коли ціни зростають на 1 – 2% щоденно.

Темп інфляції визначають за формулою:

Розрізняють також інфляцію попиту та інфляцію (пропозиції).

Інфляція попиту виникає в умовах надлишкового сукупного попиту.

Інфляція витрать (пропозиції) виникає зі збільшенням витрат виробництва і зменшення сукупної пропозиції.

Інфляція викликає суттєві негативні наслідки в соціально-економічному житті суспільства. Вона: знецінює заощадження; зменшує поточне споживання; поглиблює майнову нерівність; зменшує зацікавленість виробників у продуктивній праці; гальмує технічний прогрес тощо.

Інфляцію не можна подолати її можна лише приборкати з допомогою певних антиінфляційних заходів. Серед них жорстке обмеження грошової маси.

42. Бюджетні відносини та їх сутність

Проблеми організації міжбюджетних відносин, фінансового вирівнювання розвитку регіонів, зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування входять до кола наукових інтересів багатьох учених. Зокрема, даній проблематиці присвячено праці вітчизняних науковців С. Буковинського. О. Василика, О. Кириленко, І. Луніної, В. Опаріна та інших.

Україна взяла на себе зобов'язання будувати власну систему місцевих фінансів відповідно до принципів Європейської хартії про місцеве самоврядування і іншими міжнародними правовими актами, що визначають міжнародні стандарти організації місцевих фінансів. Однак прийняті за роки реформ законодавчі акти не створили механізм гарантій фінансової самостійності і незалежності для органів місцевого самоврядування. Основними проблемами регулювання міжбюджетних відносин в Україні залишаються:

- незбалансованість бюджетних ресурсів і державних зобов'язань;

- відсутність механізму стимулювання адміністративно-територіальних одиниць до найбільш повного використання власного податкового потенціалу й скороченню неефективних витрат;

- відсутність закону про мінімальні державні соціальні стандарти, які б дозволили перейти до формування міжбюджетних відносин на більш об'єктивній основі;

- відсутність закону відносно депресивних територій, у якім були б закладені правові основи фінансової підтримки по державному бюджету депресивних територій, головні критерії депрессивности територій;

- непрозорість використання міжбюджетних трасфертів.

Актуальність оброної теми полягає у тому, що дохідний потенціал різних регіонів України є неоднаковим, тому неоднаковими є можливості здійснювати зазначені видатки. "Багатші" регіони можуть дозволити їх фінансування на рівні навіть вищому за мінімальний, в той час, як "бідніші" не можуть забезпечити ці видатки навіть у мінімальному обсязі. За такої ситуації, мінімальний рівень соціальних видатків на одного мешканця, гарантом яких виступає держава і які мають забезпечуватись приблизно на однаковому рівні по всій її території, значною мірою залежить від місця проживання громадян. Оскільки держава гарантує, визначає обсяг та порядок здійснення видатків, то вона повинна перебрати на себе їх фінансування шляхом забезпечення централізації коштів на соціальне забезпечення в державному бюджеті.

Врегулювання міжбюджетних відносин у державі має відбуватися в напрямку децентралізації бюджетних коштів, що передбачено Конституцією України і Законом України „Про місцеве самоврядування". Для цього необхідно:

-чітко розмежувати компетенції органів влади на рівні держави, області, району, міста, селища, села;

-забезпечити самостійність місцевих бюджетів шляхом гарантування їм джерел надходжень;

-створити прозорий та автоматичний порядок надання дотацій, у випадку, якщо закріплених бюджетних ресурсів недостатньо для фінансування мінімального бюджету [1].

43. Бюджетна система України має глибоке коріння, її становлення відбувалося ще в часи Київської Русі, Гетьманщини, Запорозької Січі. Сучасна бюджетна система сформувалась на базі бюджетних відносин, які мали місце в Радянському Союзі. Нині здійснюється реформування всіх сторін соціально-економічного устрою держави, у тому числі формуються нові ознаки бюджетної системи. На рис. 11.1.1. наведено різнівизначення бюджетної системи.

44. Вертикальна структура бюджету за рівнями влади характеризується двома поняттями: бюджетний устрій і бюджетна система.

Бюджетний устрій — показує, яким чином побудована бюджетна система, тобто це організація вертикальної структурної побудови бюджету держави за рівнями адміністративно-терито­ріального поділу країни.

Основи бюджетного устрою:

— виділення видів бюджетів;

— установлення принципів побудови бюджетної системи;

— розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

— організація взаємовідносин між бюджетами.

Виділення видів бюджетів ґрунтується на політичному устрої та адміністративно-територіальному поділі кожної країни. Установлено два основні види бюджетів — центральні та місцеві. У країнах з федеральним устроєм існують два різновиди центральних бюджетів: загальнодержавний та центральні для членів федерації. В Україні центральними є Державний бюджет України і Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Склад місцевих бюджетів відображає територіальний поділ країни: в Україні — області, райони, поселення. Відповідно місцеві бюджети поділяють на дві групи: централізовані (регіональні) — обласні, районні, міські та бюджети базового рівня — сіл, селищ, міст, районів у містах.

Принципи побудови бюджетної системи є визначальною основою бюджетного устрою. Вони визначають характерні ознаки і риси бюджетної системи кожної країни. За основу побудови бюджетної системи прийнято принцип поєднання централізованих і децентралізованих ланок, що дає змогу враховувати як загальнодержавні, так і регіональні потреби. При цьому взаємозв’язок різних ланок бюджетної системи може встановлюватися на основі двох альтернативних принципів:

— єдності всіх бюджетів;

— автономності кожного бюджету.

Принцип єдності означає, що всі ланки бюджету в сукупності становлять єдиний (зведений, консолідований) бюджет, який складається і затверджується в загальному обсязі. Принцип єдності забезпечується єдиною дохідною базою всіх бюджетів, єдиною системою видатків, а головне — керованістю процесом складання і виконання бюджету з єдиного центру.

Принцип автономності означає, що кожний бюджет, що входить до складу бюджетної системи, є відносно відособленою і самостійною ланкою. Автономність бюджетів забезпечується чітким законодавчим розмежуванням доходів і видатків між бюджетами із забезпеченням кожного бюджету досить міцною і стабільною дохідною базою. Кожний бюджет складається, затверджується і виконується відповідними органами влади відособлено і самостійно.

Бюджетна система, що побудована на засадах автономності кожного бюджету, значно ефективніша, ніж за­снована на принципі єдності.

Розмежування доходів і видатків між бюджетами є важливим елементом бюджетного устрою. Воно починається з розмежування видатків, яке ґрунтується на розмежуванні функцій держави між різними рівнями влади і, відповідно, на призначенні того чи іншого бюджету: з центрального бюджету фінансуються видатки загальнодержавного характеру, з відповідних місцевих бюджетів — видатки регіонального значення. При цьому може застосовуватись два підходи: розподіл за територіальною ознакою (за місцезнаходженням об’єкта фінансування), та розподіл, виходячи з відомчого підпорядкування (фінансування ведеться з бюджету того рівня, до якого належить орган управління, якому підпорядкований даний об’єкт фінансування).

Розмежування доходів є похідним відносно розмежування видатків і може проводитись на основі двох методів. Перший — закріплення доходів за кожним бюджетом у повній сумі чи за твердо фіксованими нормативами в умовах автономності кожного бюджету. Другий метод полягає у встановленні системи бюджетного регулювання в умовах єдності бюджету, тобто у проведенні відрахувань до бюджетів нижчих рівнів, виходячи з їхніх потреб. При цьому всі доходи поділяються на закріплені і регулюючі.

Організація взаємовідносин між бюджетами передбачає виділення їх напрямів, видів та форм. За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяються на вертикальні — між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні — між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні). Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні — на підставі угоди між відповідними органами влади чи управління. Форми взаємовідносин: бюджетне субсидіювання, вилучення коштів, взаємні розрахунки; бюджетні позички. Субсидіювання — це виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня. Види субсидіювання: субсидії, субвенції, дотації. Вилучення коштів — передання коштів із бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Взаємні розрахунки — передання коштів із одного бюджету до іншого у зв’язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету. Бюджетні позички — запозичення коштів у зв’язку з виникненням тимчасового касового розриву — незбігання у часі фінансування видатків і надходження доходів. Можуть надаватись або з бюджету вищого рівня, або установами банківської системи (на даний час в Україні позички можна отримати тільки в банках).

Модель міжбюджетних відносин - це інституціональний підхід до визначення організаційних основ взаємовідносин між державними і місцевими органами влади, який пов'язаний із політикою уряду або регіональної адміністрації у вирішенні питання розподілу доходів і видатків за рівнями бюджетної системи. Слід розрізняти дві основні моделі міжбюджетних відносин: централізовану і децентралізовану. Переважання в механізмі тієї чи іншої моделі формує набір усіх наступних його елементів.

Централізовану модель міжбюджетних відносин мали Радянський Союз, ПНР, НРБ та інші країни соцтабору. Позитивними рисами такої моделі є єдність організації управління, підвищення організуючої здатності бюджетної системи командної економіки, спрямування фінансових ресурсів на прискорення досягнення встановлених цілей. Однак, така модель спричиняє нехтування ін-тересами окремих громадян і соціальних груп., внаслідок зосередження управління в одних руках [18]

Децентралізована модель грунтується на таких принципах:

1) невтручання держави в бюджетний процес муніципалітетів і регіонів;

2) чіткого законодавчого розмежування видаткових повноважень між різними рівнями управління;

3) дотримання інтересів членів територіальних громад та їхніх об'єднань, беручи до уваги цілі уряду;

4) цілеспрямованого розвитку фінансової автономії місцевого самоврядування;

5) здійснення розподілу дохідних джерел на підставі бюджетних угод;

6) незалежності від форми державного устрою.

Одним з основних недоліків децентралізованої моделі міжбюджетних відносин є ускладнення координації дій уряду для досягнення макроекономічних цілей і забезпечення балансу фінансових можливостей у державі.

В Україні було прийнято децентралізовану модель міжбюджетних відносин у зв'язку з чим істотно підвищилася питома вага місцевих бюджетів у загальній масі державних видатків. У табл..1 показано значне зростання процентного співвідношення видатків місцевих бюджетів щодо видатків державного бюджету, що відображає процес децентралізації в Україні протягом останніх 12 років. Розрахунки свідчать, що таке співвідношення різних ланок бюджетної системи наближається до оптимального.

Важливим аспектом формування міжбюджетних відносин на Україні є задекларований у Бюджетному Кодексі принцип субсідіарності, спрямований на забезпечення інтересів індивіда і такого, що передбачає пріоритетність прав дрібнішої й наближеної до нього (індивида) спільноти. Міжбюджетні відносини згідно з цим принципом повинні будуватися на партнерських засадах і взаємовідповідальних основах з обов'язковою умовою розподілу всіх повноважень між різними рівнями влади.

Побудова ефективного механізму міжбюджетних відносин неможлива без оцінки і підбору ефективних методів, під якими слід розуміти способи впливу цих відносин на соціально-економічний стан у регіоні. До числа методів належать власні доходи, закріплені доходи, регулюючі доходи, трансфертування, вилучення коштів і кредитування, функціональний, делегуючий і балансовий методи.

45 Державний бюджет – це фінансовий план утворення і використання грошових фондів держави протягом року, інакше кажучи – це баланс доходів і витрат держави, який складає міністерство фінансів.

Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складається з двох частин: доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела доходів бюджету, а витратна – бюджетні видатки та їх обсяги. Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90 % центрального і 70 % місцевих бюджетів).

Бюджетна система – це сукупність всіх бюджетів країни у їх взаємодії. Бюджетна система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та ін. підсистем і складається із двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних (тобто єдиних держав – Великобританії, Франції та ін.) складається лише з двох ланок – державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеративних держав входить ще третя, середня ланка – бюджети членів федерації: у США – це бюджети штатів, у Німеччині – земель, у Швейцарії – кантонів, в колишньому СРСР – республік. Бюджет України складається лише з 3 ланок (центрального бюджету, республіки Крим та місцевих).

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв’язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забезпечення, перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладаються функції розвитку комунального господарства, будівництва певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвитку охорони здоров’я освіти (частково).

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків, як прибутковий податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, що випускаються центральним урядом, а також доходи від об’єктів державної власності.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, від надання комунальних послуг, різних адміністративних зборів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.), тощо.

Держава, крім того виділяє кошти цільового призначення місцевим органам влади на будівництво портів, гідроелектростанцій, ліквідацію наслідків стихій, аварій та ін. Проект бюджету готує центральний уряд, а затверджує законодавча влада.

Державні витрати – це виражені у грошовій формі відносини власності між державою і юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу.

Основна частка державних витрат направлялася на утримання державного апарату і військові цілі, а соціальних витрат не було. В середині 90-х рр. ХХ ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров’я, виплат безробітним, пенсіонерам та ін.). це зумовлено якісно новою роллю особистого фактора в сучасному виробництві (значення освіти кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників тощо), посиленням загальнолюдських цінностей у комплексі ціннісних орієнтирів суспільства, зростанням армії безробітних тощо. Внаслідок цього на соціальні витрати у розвинутих країнах Заходу йде близько 35 % державних витрат.

На другому місці в структурі державних витрат – витрати на економічні цілі: житлове будівництво і його реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв’язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. Ці витрати в розвинутих країнах світу становили у середині 90-х рр. близько 25-27 % державних витрат.

Їх висока питома вага зумовлена перетворенням держави на головну організацію щодо забезпечення нормального відтворення економічної системи, а планомірності і, зокрема, державного регулювання – в ядро господарського механізму. Недержавні форми власності і ринкового механізму неспроможні розвивати фундаментальні наукові дослідження, долати екологічну кризу, розв’язувати інші проблеми.

Третє місце в структурі державних витрат посідають витрати на військові цілі. Вони поділяються на прямі і непрямі. До прямих відносять безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До непрямих – частину витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплати ветеранам війни.

Наступна за величиною стаття державних витрат – витрати на обслуговування державного боргу.

Виплата державного боргу і процентів по ньому здійснюється через викуп державних цінних паперів за кошти із державного бюджету.

Частина коштів із бюджету держави йде на утримання державного апарату влади, посольств, консульств, сплати внесків до міжнародних організацій та ін.

Дефіцит бюджету – це перевищення витрат державного бюджету над доходами. Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлено економічними кризами, мілітаризацією економіки, веденням війни, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зростанням інших витрат з бюджету.

46. Сутність бюджетного процесу

Формування Державного та місцевого бюджетів — досить складний і тривалий процес. У зарубіжних державах існує практика складання бюджетів на 3—5 років наперед з відповідним уточненням на конкретний рік, який буде виконуватися.

У бюджетному процесі України бере участь велика кількість наукових установ, зарубіжних і вітчизняних фахівців, державних органів усіх рівнів, політичних партій і громадських об'єднань. Під час складання бюджету виявляються недоліки минулих років, ураховується прогноз економічного і соціального розвитку нашої держави, здійснюється пошук найефективніших шляхів використання досить обмежених фінансових ресурсів.

В останні роки активізувалась робота на рівні місцевих бюджетів. Регіони й адміністративно-територіальні одиниці всередині регіонів дедалі вимогливіше підходять до вирішення своїх проблем і відповідно відстоюють свої інтереси. Посилюється активність громадських організацій — профспілок, політичних партій, інших об'єднань громадян, які через своїх представників в органах законодавчої та виконавчої влади відстоюють інтереси своїх членів або верств суспільства, яких вони представляють. Усе це свідчить про розширення демократичних засад у нашому суспільстві.Прийнятий Бюджетний кодекс України, який в повному обсязі набуває чинності з 1 січня 2002 p., створює сприятливі умови для подальшої демократизації нашого суспільства. Бюджетний процес є своєрідним мірилом, дзеркалом, індикатором ступеня зрілості нашого суспільства, адже в ньому відображаються рівень інтелекту, здатність законодавчої та виконавчої влади всіх рівнів задовольнити запити населення нашої держави. На жаль, практика останніх років показує, що постійне протистояння між гілками влади на загальнодержавному та місцевих рівнях не сприяли консолідації суспільства, ефективному вирішенню насущних проблем жителів України.

Прийняття Бюджетного кодексу — важлива віха в реформуванні міжбюджетних відносин, він досить чітко врегулював багато питань, що стосуються бюджетних процесів. У Бюджетному кодексі подано визначення терміна "бюджетний процес": це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Прийняття інших нормативних актів з бюджетних питань, вироблення чіткого механізму збирання і витрачання бюджетних коштів, розмежування бюджетних повноважень між рівнями бюджетної системи, створення ефективного бюджетного контролю та пошук шляхів додаткових бюджетних надходжень — ось основні чинники, які мають бути реалізовані найближчим часом.

14.2. Учасники бюджетного процесу

Учасники бюджетного процесу визначені Бюджетним кодексом, де передбачені їх функції, повноваження та відповідальність. Окремі повноваження учасників бюджетного процесу визначені Конституцією України та іншими правовими актами.

Розглянемо найбільш вагомі повноваження основних учасників бюджетного процесу.

Президент України:

Підписує Закон Про Державний бюджет України на (бюджетний) рік.

У разі незгоди із Законом про Державний бюджет, прийнятий Верховною Радою, накладає вето.

Вносить в установленому чинним законодавством порядку зміни та доповнення до державного бюджету.

Вносить на розгляд Верховної Ради законопроекти, у тому числі в першочерговому порядку, які стосуються бюджетного процесу.

Видає укази, які можуть регулювати окремі поточні питання, що стосуються бюджетного процесу.

Верховна Рада України:

Розробляє пропозиції до проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період з конкретних макроекономічних показників, визначених у Бюджетному кодексі.

Приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики.

Розглядає проект бюджету в трьох читаннях.

Ухвалює Закон про Державний бюджет України.

Вносить зміни і доповнення в Закон про Державний бюджет України.

Розглядає та приймає рішення щодо звіту про виконання Закону про Державний бюджет України.

Комітет Верховної Ради з питань бюджету:

Бере участь практично в усіх стадіях бюджетного процесу, а саме:

розглядає і вносить пропозиції стосовно Основних напрямів бюджетної політики;

бере участь у підготовці, розгляді, уточненні, узагальненні пропозицій, доповіданні на всіх трьох читаннях проекту Закону про Державний бюджет при його проходженні у Верховній Раді;

розглядає звіт про проведені таємні видатки;

розглядає ситуації, пов'язані із перевиконанням дохідної частини Державного бюджету;

готує співдоповідь, з якою виступає Голова комітету, про виконання Державного бюджету України.

Рахункова палата:

Здійснює зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ у частині контролю за використанням коштів Державного бюджету.

Після закінчення бюджетного року готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету.

Здійснює контроль за проведенням таємних видатків.

Готує співдоповідь, з якою виступає Голова Рахункової палати, — про виконання Державного бюджету.

Кабінет Міністрів України:

Подає на розгляд Верховної Ради проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Розробляє проект Закону про Державний бюджет.

Доопрацьовує проект Закону про Державний бюджет України після першого та другого читання у Верховній Раді.

Приймає рішення про виділення коштів із резервного фонду Державного бюджету.

Забезпечує виконання Державного бюджету України.

Подає річний звіт про виконання Державного бюджету Верховній Раді.

Доводить до відома Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів, текстові статті).

Міністерство фінансів:

Погоджує єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів і фінансових зобов'язань.

Розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.

Проводить аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів на будь-якій стадії бюджетного процесу.

Визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів, і розробляє пропозиції щодо проекту Державного бюджету.

У період підготовки пропозицій до проекту Державного бюджету розглядає та вживає заходів щодо усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

Подає проект Закону про Державний бюджет України на розгляд Кабінету Міністрів України.

Допрацьовує проект Державного бюджету після першого та другого читання у Верховній Раді України.

Здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу.

Міністерство в особі Міністра фінансів затверджує та контролює розпис, за яким виконується Державний бюджет України.

Здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету протягом поточного бюджетного року.

Установлює факт перевиконання дохідної частини бюджету.

При суттєвому невиконанні (більш ніж 15 %) доходів бюджету готує пропозиції про внесення змін до Закону про Державний бюджет.

Здійснює контроль (разом з Рахунковою палатою) за проведенням таємних видатків.

Доводить до відома Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

Забезпечує опублікування проекту Закону про Державний бюджет, даних про виконання Закону по кварталах і за підсумками року, показників зведеного бюджету, іншої відкритої інформації про виконання Державного бюджету.

Державне казначейство:

Визначає (за погодженням із Міністерством фінансів) єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів і фінансових зобов'язань держави.

Здійснює операції з коштами Державного бюджету та місцевих бюджетів.

Здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних коштів.

Контролює бюджетні повноваження при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів.

Веде бухгалтерський облік та складає звітність про виконання Державного та місцевих бюджетів.

Здійснює безспірне списання коштів з рахунків згідно з порядком, установленим Бюджетним кодексом та іншими юридичними актами.

Розпорядники бюджетних коштів:

На підставі плану своєї діяльності розробляють проекти кошторису та бюджетні запити і подають їх Міністерству фінансів чи місцевому фінансовому органові.

Отримують бюджетні призначення і доводять у встановленому порядку до розпорядників нижчого рівня.

Головні розпорядники затверджують кошториси розпорядників нижчого рівня.

Головні розпорядники контролюють хід виконання кошторисів та аналізують ефективність використання бюджетних коштів у розпорядників нижчого рівня.

Національний банк України:

Подає до Верховної Ради та Кабінету Міністрів:

проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бюджетний рік;

проект кошторису доходів та видатків НБУ на наступний бюджетний рік.

Державні органи місцевого рівня:

Місцеві фінансові органи розробляють і доводять до відома головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів, визначених з урахуванням вимог Бюджетного кодексу.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

Верховна Рада АРК та відповідні ради затверджують бюджети та звіти про їх виконання.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів.

Бюджетний кодекс (ст. 19) виділяє чотири стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття Закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, у тому числі у разі необхідності внесення змін до Закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів. Усі стадії бюджетного процесу ґрунтуються на правових засадах, які повинні гарантувати чітке планування, додержання бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видатків.

Усі стадії бюджетного процесу основані на єдиних принципах організації бюджетної діяльності і мають відповідну правову регламентацію.

47. Бюджетна класифікація

Застосування бюджетної класифікації кожною ланкою бюджетної системи України передбачено Бюджетним кодексом України. Вона застосовується для організації бюджетного планування та контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу за доходами і видатками, забезпечення загальнодержавного і міждержавного порівнювання бюджетних показників.

Бюджетна класифікація — це систематизоване згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. На її основі можна порівнювати фактичні і планові показники бюджетів різних рівнів, визначати характер регулюючих дій держави щодо надходжень за джерелами доходів і напрямками використання одержаних коштів.

Бюджетна класифікація є єдиною для всіх бюджетів, які складають бюджетну систему України. Вона використовується у бюджетному плануванні, у процесі складання проектів бюджетів різних рівнів, у розробці індивідуальних і зведених кошторисів відповідно до витрат і доходів для бюджетних установ. При цьому забезпечується взаємозв´язок державного плану економічного і соціального розвитку держави і фінансових планів міністерств та відомств з бюджетом, зведення показників Державного і місцевих бюджетів.

Бюджетна класифікація використовується на всіх стадіях бюджетного процесу, в ході складання, розгляду, затвердження бюджетів усіх рівнів та їх виконання. На основі бюджетної класифікації здійснюється бюджетне планування та складання звітності про виконання бюджету. Вона відіграє важливу організаційну та юридичну роль у здійсненні контролю за фінансовою діяльністю суб´єктів бюджетного процесу. Організаційна роль бюджетної класифікації полягає у наступному:

а) дає можливість порівнювати показники Державного бюджету та місцевих бюджетів;

б) створює умови для розгляду бюджетів усіх рівнів та їх економічного аналізу;

в) полегшує здійснення контролю за виконанням бюджету, своєчасністю і повнотою надходження коштів та їх використанням за цільовим призначенням;

г) спрощує можливості синтетичного й аналітичного обліку доходів і видатків у бюджетних установах.

Роль бюджетної класифікації у юридичному аспекті полягає у наступному:

а) відображає правову основу бюджетного процесу: складання, розгляд, затвердження і виконання бюджетів усіх рівнів;

б) юридично закріплює устрій і компетенцію управлінських органів влади;

в) ґрунтується на законодавчих актах і актах, що регулюють бюджетний процес.

Цілісність бюджетної системи забезпечується через взаємозв´язок між функціональним призначенням і економічним характером видатків бюджету на основі затвердженої Міністром фінансів України бюджетної класифікації. Складовими бюджетної класифікації є:

а) класифікація доходів бюджету;

б) класифікація видатків;

в) класифікація фінансування бюджету;

г) класифікація боргу.

Кожному класифікаційному показнику надається цифровий код (назва класифікаційного показника доходів має 8 цифр, а видатків — 4 цифри). Для доходів:

цифра 1 — група доходів;

цифра 2 — номер підгрупи бюджетної класифікації;

цифри 3 і 4 — розподіл бюджетної класифікації;

цифри 5 і 6 — параграф конкретного розділу, що визначає різновид надходження;

цифри 7 і 8 — кодування виду бюджету (державний, міський та ін.) для розщеплення платежу.

Повноваженнями з надання роз´яснень щодо застосування бюджетної класифікації наділені два органи :

1.Міністерство фінансів України — надає роз´яснення щодо класифікації доходів бюджету, класифікації фінансування бюджету та класифікації боргу.

2.Державне казначейство України — надає консультації з економічної класифікації видатків бюджету, тобто про конкретне спрямування коштів, їх цільове призначення й інше.

48. Структура доходів державного бюджету України

Для реалізації своїх функцій держава відшукує фінансові ресурси.

Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину

якого вона і використовує. При чому, використовує лише ту частину, яка

переходить у її власність без будь-яких умов і обов’язків по відношенню

до інших осіб у вигляді різного виду платежів. Саме ця частина валового

внутрішнього продукту і складає державні доходи, якими можуть

розпоряджатися органи державної влади.

Доходи державного бюджету – поняття більш вужче, ніж доходи держави.

Доходи Державного бюджету України – це частина доходів держави, яка

використовується для фінансування виконання органами державної влади

загальнодержавних функцій, які визначені Конституцією України.

Класифікація доходів бюджету визначена Постановою Верховної Ради

України” “Про структуру бюджетної класифікації України”, яка була

прийнята 12 липня 1996 року. Згідно з цим документом доходи групуються

наступним чином:

Податкові надходження:

податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення

ринкової вартості;

податки на власність;

платежі за використання природних ресурсів;

внутрішні податки на товари та послуги;

податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції ;

інші податки.

Неподаткові надходження:

доходи від власності та підприємницької діяльності;

адміністративні збори та платежі, доходи від

некомерційного та побічного продажу;

надходження від штрафів та фінансових санкцій;

інші неподаткові надходження.

Доходи від операцій з капіталом:

надходження від продажу основного капіталу;

надходження від продажу державних запасів товарів;

надходження від продажу землі та нематеріальних активів.

Офіційні трансферти:

від органів державного управління інших рівнів;

із-за кордону;

з недержавних джерел.

Державні цільові фонди:

Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків

Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

Пенсійний фонд України;

Фонд соціального страхування України;

Фонд сприяння зайнятості населення України;

Державний інноваційний фонд України;

Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу;

інші фонди.

Таким чином, під системою доходів Державного бюджету можна розуміти

взаємозв’язок всієї сукупності доходів та її диференціацію на окремі

групи.

Доходи бюджетів створюються за рахунок податків від фізичних і юридичних

осіб, зборів та інших обов’язкових платежів, надходжень з інших джерел,

що встановлені законодавством України.

Згідно зі ст. 11 Закону України “Про бюджетну систему України” доходи

Державного бюджету України формуються за рахунок:

частини податку на добавлену вартість, яка визначається Законом про

Державний бюджет України на наступний рік;

частини акцизного збору, яка визначається Законом про Державний бюджет

України на наступний рік;

податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім

комунальної) і підпорядкування у розмірі, що дорівнює 30 відсоткам від я у розмірі, що дорівнює 30 відсоткам від

ставки, передбаченої законодавством для відповідної категорії платників;

податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності і

підпорядкування у розмірі, що дорівнює 30 відсоткам від ставки,

передбаченої законодавством України;

плати за землю, що дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої

законодавством України;

надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;

частини доходів від приватизації державного майна, що перебуває в

загальнодержавній власності, яка визначається Законом про Державний

бюджет України на наступний рік;

надходжень від реалізації державного майна, що перебуває в

загальнодержавній власності;

орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що

перебувають у загальнодержавній власності;

внесків до Пенсійного фонду України;

внесків до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків

Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

внесків до інших загальнодержавних цільових фондів, створення яких

передбачено законодавством України;

надходжень від внутрішніх позик;

перевищення доходів над видатками Національного банку України;

повернутих державі позик, процентів по наданих державою позиках і

кредитах;

дивідендів, одержаних від акцій та інших цінних паперів, що належать

державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю

підприємств загальнодержавної власності;

плати за спеціальне використання природних ресурсів;

інших доходів, встановлених законодавством України і віднесених до

доходів Державного бюджету України.

Державні видатки — це частина фінансових відносин, обумовлена використанням централізованих і децентралізованих доходів держави. Складаються державні видатки з прямих витрат держави, які здійснюються через систему бюджетних і позабюджетних фондів, і витрат державних підприємств, організацій, установ. Отже, видатки державного бюджету — це лише частина державних видатків.

Видатки бюджету — це економічні відносини, що виникають з приводу розподілу коштів бюджетного фонду держави.

Формою прояву цих відносин є конкретні види видатків, кожний з яких може бути охарактеризований з кількісної і якісної сторони. Якісна характеристика дає змогу установити економічну природу і суспільне призначення кожного виду бюджетних видатків, а кількісна — їх величину.

Витратна частина бюджету вирізняється різноманітністю, але в більшості країн призначена для фінансування загальнодержавних програм (інвестиційні, економічні, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури та ін.). Бюджетні асигнування направляються у вигляді субсидій, кредитів, державних гарантій і поручительств для фінансової підтримки фермерських господарств, малих підприємств, житлового господарства тощо. Бюджет відіграє також важливу роль у соціальному захисті громадян, розвитку невиробничої сфери. Частину бюджетних коштів держава направляє на оборону, утримання правоохоронних органів, апарату управління та ін.

З метою з’ясування ролі і значення бюджетних видатків в соціально-економічному житті держави фінансовою теорією і практикою розроблена класифікація бюджетних витрат. Однією із найважливіших ознак такої класифікації є функціональна, яка відображає напрями використання коштів бюджету на виконання конкретних функцій держави.

Функціональний поділ видатків дає змогу виявити пропорції в розподілі бюджетних коштів і, змінюючи їх, домагатися необхідних зрушень у галузевій структурі суспільного виробництва. Так, необхідність посилення соціальної спрямованості усього суспільного розвитку потребує більше коштів бюджету спрямовувати у соціальну сферу, забезпечуючи тим самим прискорені темпи її зростання. тальні. Поточні бюджетні видатки пов’язані із наданням бюджетних коштів юридичним і фізичним особам з метою покриття їх поточних потреб. До цих затрат відносять: закупівлю товарів і послуг, необхідних для утримання економічної і соціальної інфраструктури (оплата праці державних службовців, закупівля предметів і матеріалів, необхідних для поточних господарських цілей, оплата транспортних і комунальних послуг та ін.); трансферти населенню (пенсії, стипендії, допомоги, інші виплати); поточні субсидії державним і приватним підприємствам, а також нижчестоящим органам влади; виплату процентів за державним боргом та ін. У своїй сукупності поточні видатки формують звичайний (поточний) бюджет, на який припадає основна частина всіх бюджетних витрат.

Капітальні видатки пов’язані із інвестуванням бюджетних коштів в основні фонди і нематеріальні активи, зі створенням державних запасів і резервів. Вони включають затрати на нове будівництво і розвиток діючих об’єктів державної і комунальної власності (їх розширення, реконструкцію і технічне переоснащення), інвестиційні субсидії, довгострокові бюджетні кредити і державні гарантії інвесторам, що фінансують високоефективні інвестиційні проекти. Сукупність цих видатків формує бюджет розвитку.

Важливим критерієм класифікації витратної частини бюджету є предметне спрямування відповідних грошових потоків. При цьому у розвинених країнах виділяють п’ять основних груп бюджетних видатків: військові; втручання держави в економіку (включають затрати на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, на підтримку сільського господарства, забезпечення зайнятості, стимулювання експорту); утримання державного апарату управління; соціальні витрати (освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування і соціальне забезпечення); надання субсидій і кредитів іншим державам. В Україні, з погляду предметної спрямованості, видатки бюджету поділяються на: фінансування управління; фінансування національної оборони; фінансування фундаментальних та прикладних наукових досліджень; фінансування правоохоронної діяльності та забезпечення безпеки держави; фінансування міжнародної діяльності; фінансування галузей економіки; фінансування соціально-культурних закладів і заходів; видатки на обслуговування державного боргу; створення резервних фондів; інші витрати і виплати.

Організаційне групування видатків бюджету пов’язано із розподілом витрат на цільові державні програми. Наприклад, в Україні державні програми підтр имки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки, державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики, державні інвестиційні проекти, державні програми з інвалідного спорту та реабілітації та ін. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом і відображає роль держави у вирішенні найважливіших проблем суспільного життя.

В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на галузі і види діяльності. З урахуванням цього витрати групуються за галузями: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, освіта, охорона здоров’я, культура і т. п.

Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів — відповідне міністерство, державний комітет, державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-адресний фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів.

Залежно від рівня управління, тобто з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни, видатки бюджету в унітарних державах поділяються на видатки центрального бюджету і видатки місцевих бюджетів, а в державах з федеративним устроєм — на видатки федерального бюджету, видатки бюджетів суб’єктів Федерації і видатки місцевих бюджетів.

49. Бюджетний дефіцит — це перевищення видатків бюджету над його доходами. Це показник негативних явиш в економіці, що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва, зниження ефективності функціонування окремих галузей, несвоєчасне проведення структурних змін э економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати; інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають на економічну й соціальну політику держави.

Бюджетний дефіцит потребує вжиття енергійних заходів держави щодо його ліквідації. Насамперед це скорочення витрат бюджету, однак це шлях досить складний. Реальнішими та доцільнішими є зміни в податковій і кредитній політиці, які призвели б до пожвавлення економічного життя, передусім до зростання виробництва та його ефективності. В іншому разі дефіцит бюджету стає додатковим найнесправедливішим податком із населення. Бюджетний дефіцит — явище майже постійне в економіці кожної держави, тому важливого значення набувають його розміри та методи ліквідації. Бездефіцитний бюджет — об'єктивна вимога економічного розвитку держави.

Розрізняють поняття стійкий дефіцит бюджету, який існує в довгостроковому періоді, та тимчасовий дефіцит, що викликається касовими розривами у виконанні бюджету або непередбачуваними обставинами. У науковій літературі існують твердження, що сам собою дефіцит може мати позитивний вплив на пожвавлення економічного життя. З цим можна погодитися лише частково, тому що не сам дефіцит може сприяти економічній активності, а джерела його фінансування. У тих країнах, де добре розвинений ринок державних цінних паперів, розмір бюджетного дефіциту має менш відчутний вплив на становище економіки в даному періоді, але його наявність обов'язково впливатиме на господарське життя в майбутньому. Можна погодитися також із тим, що коли розмір бюджетного дефіциту не перевищує обсягів державних капітальних вкладень, то його вплив на економіку менш негативний.

1. Бюджетний дефіцит і профіцит.

У будь-якому бюджеті доходи і витрати повинні бути збалансовані. Коливидатки бюджету перевищують його доходи, утворюється негативне бюджетнесальдо, або дефіцит бюджету.

Витрати та доходи державного бюджету не завжди збігаються. Найчастішеза все вони і не збігаються. Якщо витрати більше доходів, то урядстикається з бюджетним дефіцитом. Протилежна ситуація, тобтоперевищення доходів над витратами, називається бюджетним профіцитом, абонадлишком. Профіцит - позитивне сальдо бюджету - являє собоюзворотне співвідношення, тобто перевищення доходів над витратами. Прийняторозрізняти первинний і загальний дефіцит державного бюджету.

Основна причина виникнення бюджетного дефіциту криється у відставаннітемпів зростання бюджетних доходів порівняно зі збільшенням бюджетнихвитрат. Конкретні причини такого відставання можуть бути різними, взокрема:

- кризові явища в економіці;

- нездатність уряду тримати під контролем фінансову ситуацію в країні;

- надзвичайні обставини (війни, великі стихійні лиха

):

- мілітаризація економіки у мирний час;

- здійснення великих централізованих вкладень у розвиток виробництва і зміна його структури;

-- надмірне збільшення темпів зростання соціальних видатків порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту.

Оздоровлення бюджету передбачається здійснювати за трьома основниминапрямками:

- за рахунок збільшення його дохідної бази;

- на базі реструктуризації видаткової частини бюджету;

- шляхом вдосконалення бюджетних процедур. < p> Первинний дефіцит - це загальний дефіцит державного бюджету,зменшений на суму процентних виплат за державним боргом. Зааналогії визначається і первинний профіцит.

Прийнято також розрізняти фактичний, структурний та циклічний дефіцитдержавного бюджету.

Фактичний дефіцит - це негативна різниця між фактичними

(дійсними) доходами та витратами уряду.

Структурний дефіцит - це різниця між доходами і витратамидержавного бюджету. Іншими словами, це та різниця, якаіснувала б, якби при діючій системі оподаткування і прийнятихзаконодавчою владою державних витрат в економіці існувалаб повна зайнятість. Циклічний дефіцит - це різниця між фактичним іструктурним дефіцитом державного бюджету. Циклічний дефіцитявляє собою наслідок коливань економічної активності в ходіділового циклу. При цьому зміни в податкових надходженнях ідержавних видатків відбувається автоматично. Графічне зображеннябюджетного дефіциту та бюджетного надлишку (профіциту) подано на рис 4.

T, G

E Профіцит

Дефіцит

Y

Рис. 4. Державні витрати, податкові надходження і дефіцит

державного бюджету

t - податкова ставка; G - державні витрати; T - податкові надходження; Y - дохід. У точці E - збалансований бюджет, тобто податкові надходження дорівнюють державним витратам T = G

При дефіциті бюджету повинні бути вказані джерела фінансуваннядефіциту.

Для покриття дефіциту бюджету використовуються державні запозичення --позики, що залучаються від фізичних та юридичних осіб, іноземнихдержав, міжнародних фінансових організацій, щодо яких виникаютьборгові зобов'язання як позичальника або гаранта погашення позик іншимипозичальниками, виражені в іноземній (зовнішні) або російської валюти

(внутрішні запозичення).

Збільшення державних доходів (те, що відбувається в основному за рахунокподатків) має свої межі. Звідси - хронічний дефіцит, який зростаєне тільки в абсолютних розмірах, але і відносно. Наприкінці 80-х роківбюджетний дефіцит склав у Франції 9,6% від ВНП, у США - 11,6, у ФРН-14,в Японії-15, 6, в Бельгії-25, 1 та Італії - 25,2%. У порівнянні з 1970 р. цейпоказник зріс в окремих країнах від 4 до 16 разів.

Чи не означає це, що держава з бюджетним дефіцитом потрапляє встановище банкрута, не здатного оплатити свої витрати? Ні, тому щовоно має кілька джерел для покриття свого дефіциту. До їх числавідносяться: а) друкування нових грошей, що, зрозуміло, породжує інфляцію; б) неподаткові надходження, наприклад, доходи від іноземного туризму (усвіті в цілому вони складають 6% ВНП, в Росії менше 1%); в) зовнішній борг - міжнародний кредит, що отримав в сучасних умовахширокого розвитку. Великими боржниками є не тільки слаборозвинені, алеі розвинені країни. Так, у 80-ті роки США підвищили процентні ставки вбанках, щоб залучити іноземні інвестиції і за цей рахунок фінансуватибюджетний дефіцит. У 80-х роках чиста заборгованість (різниця міжнаданими та отриманими іноземними позиками) США перевищила 500млрд. доларів (близько 11% ВНП), а в кінці 90-х років може скласти 1трлн.долларов; г) внутрішній борг - державні цінні папери, що продаються фірмам інаселенню. До їх числа відносяться державні облігації.

50. Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні відокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит безпосередньо пов’язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках з його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

Державний кредит може мати дві форми: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їхні кредитні ресурси. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і тому належати до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють державні позики, що надаються на підставі угод і забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. З допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов’я­заннями (векселями). Облігація являє собою боргове зобов’язан­ня держави, за яким у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість — зазначену суму боргу — і курсову ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації становить курсову різницю. Казначейські зобов’я­зання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі. Казначейськими зобов’язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій.

За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов’язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкрет­ними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. Їх надійність визначається авторитетом держави.

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньо- строкові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально. При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

51. Один із інститутів у системі місцевих фінансів – це різноманітні позабюджетні фонди грошових ресурсів. Вони, як правило, акумулюються на окремих рахунках, використовуються за цільовим призначенням для фінансування конкретних програм чи заходів. Утворення та функціонування таких фондів здійснюється на основі законодавства й положень про ці інститути, що затверджуються представницькими органами місцевої влади.

Джерела формування місцевими радами єдиного позабюджетного фонду:

додаткові доходи та заощаджені кошти, одержані за рахунок організованих місцевими радами заходів із розв'язання економічних і соціальних проблем;

добровільні внески й пожертвування громадян, підприємств (об'єднань), організацій та установ;

доходи від місцевих позик та грошово-речових лотерей, аукціонів, а також від прибутків, одержаних від проведення суботників;

доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств місцевого господарства, що належать до комунальної власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

орендна плата за землю;

штрафи за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів й інші порушення природоохоронного законодавства, санітарних норм і правил, а також платежі, які компенсують завдану шкоду;

штрафи за адміністративні правопорушення, вчинені на їхній території;

доходи від реалізації безгосподарного і конфіскованого майна;

доходи від продажу населенню квартир і будинків;

інші доходи.

Витрачаються вони на розсуд відповідної місцевої ради і перебувають на спеціальних рахунках, що відкриваються в установах банків, і вилученню не підлягають.

Місцеві ради отримали право в межах єдиного позабюджетного фонду створювати цільові фонди. Кожна рада затверджує статут (положення) фонду, яким визначаються сфера його діяльності, мета і завдання, структура та методи формування коштів.

Складовою позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування є цільові фонди. Ради можуть створювати в межах законодавства України цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних та економічних проблем на підвідомчій території. На місцевому рівні створюються також відділення загальнодержавних цільових фондів.

На місцевому рівні також функціонують регіональні відділення Державного інноваційного фонду та місцеві підрозділи Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування, інших державних цільових позабюджетних фондів.

Досвід формування позабюджетних фондів та цільових фондів місцевих органів влади в Україні показує наявність багатьох нерозв'язаних проблем як у законодавстві, так і у сфері його реалізації. Численними стали факти, коли органи місцевого самоврядування спрямовують до позабюджетних фондів кошти, що мають надходити до бюджету або не передбачені законодавством. Дуже слабким поки що є контроль за законністю використання цих коштів. На загальнодержавному рівні слід розробити типове положення про ці фонди. Водночас не можна погодитися з пропозиціями щодо ліквідації їх, бо це суттєво обмежило б фінансові можливості органів місцевого самоврядування.

Правова база, що регламентує діяльність численних позабюджетних цільових фондів, потребує систематизації та уточнення. Слід також чітко визначити й розмежувати компетенцію місцевих рад різних рівнів і держави у сфері управління територіальними відділеннями державних позабюджетних фондів та місцевими позабюджетними фондами.

52. Пенсійний фонд України — центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд України вносить у встановленому порядку Міністру праці та соціальної політики України пропозиції з питань формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування, забезпечує її реалізацію.

Діяльність Пенсійного фонду України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України.

Для цілей соціального страхування громадян України створено Фонд соціального страхування. До нього спрямовується частка коштів від внесків на державне соціальне страхування підприємств, установ, організацій і кооперативів (крім колгоспів), розташованих на території країни, незалежно від їхнього відомчого підпорядкування, форм власності та господарювання, а також громадян, які працюють на умовах оренди, найму чи займаються індивідуальною трудовою діяльністю. Зазначений фонд є самостійною фінансово-банківською системою і перебуває у віданні профспілок України. Кошти фонду не підлягають оподаткуванню, грошовим, митним зборам і не входять до складу державного бюджету України.

Усі організації України, в яких працюючі підлягають державному соціальному страхуванню, а також особи, що наймають окремих громадян за трудовими договорами, відповідно до чинного законодавства зобов'язані сплачувати страхові внески, а також вносити до фонду суми:

одержувані в установленому порядку від своїх працівників за видані профспілковими організаціями путівки на санаторно-курортне лікування, відпочинок і туристичні подорожі;

витрат на виплат}' допомоги з тимчасової непрацездатності, спричиненої трудовими каліцтвами й професійними захворюваннями в результаті порушень адміністрацією правил захисту праці й техніки безпеки; у зв'язку з підвищеною захворюваністю з вини адміністрації, а також травмами, що виникли з вини інших організацій чи окремих осіб;

нарахованої пені у разі несплати страхових внесків у встановлений строк і штрафів, накладених технічними та правовими інспекторами праці профспілкових органів і посадових осіб організацій. Зазначені штрафи стягуються із заробітної плати цих посадових осіб адміністрацією організацій.

Усі юридичні та фізичні особи, які вносять відрахування до цього фонду, зобов'язані зареєструватися як страхувальники за місцем свого знаходження у відповідних комітетах профспілок.

Страхові внески на соціальне страхування сплачуються за тарифами, встановленими законодавством України.

У системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності громадян важливе місце посідає забезпечення їм можливості одержати необхідну, своєчасну та якісну медичну допомогу.

Світовий досвід показує, що напрямки вирішення цієї проблеми можуть бути різні. Загалом вони відрізняються структурою джерел фінансування охорони здоров’я й організацією надання медичних послуг.

Фінансування охорони здоров’я може бути бюджетним, соціальним і приватним.

Бюджетна система охорони здоров’я найвиразніше була представлена в республіках, які входили до СРСР. Соціальна система характерна для країн Західної Європи, а переважно приватна — для США.

За бюджетної системи фінансування охорони здоров’я страхування або відсутнє зовсім, або є незначним. Бюджетна система фінансування передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, але саме це й не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони здоров’я.

Соціальна система фінансування охорони здоров’я заснована на цільових внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Для соціальної системи характерне співіснування державних систем охорони здоров’я і приватних систем.

У різних країнах питання про співіснування базових державних і приватних систем вирішується по-різному. Наприклад, у Німеччині передбачена можливість виходу певної категорії населення із державної системи та її участь у приватному страхуванні за умови контролю держави за його якістю. У Франції державна система не забезпечує повного відшкодування вартості лікування, що спонукає населення брати участь у приватному страхуванні. У Великій Британії поряд із тим, що все населення застраховане державою, у випадках, коли державна система не влаштовує громадян, з метою поліпшення обслуговування вони мають змогу взяти участь у приватному страхуванні.

У США фінансування охорони здоров’я базується майже виключно на платній основі, але певна частина населення, чиї доходи нижчі за межу бідності (пенсіонери, бідняки, інваліди), обслуговуються за державними програмами «Медікер» і «Медікейд».

Організація охорони здоров’я, яка забезпечує право кожного громадянина на одержання медичної допомоги, може бути забезпечена системою страхової медицини. За допомогою страхової медицини вирішуються питання гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров’я.

Страхова медицина охоплює фінансування наукових досліджень, підготовку медичних кадрів, витрати на розвиток матеріально-технічної бази лікувальних закладів, надання медичної допомоги населенню.

Страхова медицина базується на певних принципах, серед яких можна назвати забезпечення економічної та соціальної захищеності середніх і малозабезпечених верств населення, гарантованість прав кожного громадянина на якісну медичну допомогу, обов’язковість внесків як громадян, так і юридичних осіб.

Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування. Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров’я з будь-якої причини. Воно забезпечує більшу доступність, якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням системи охорони здоров’я.

Медичне страхування пов’язане із компенсацією витрат громадян, які обумовлені одержанням медичної допомоги, а також інших витрат, спрямованих на підтримку здоров’я.

Соціальна та економічна ефективність медичного страхування залежить від того, наскільки глибоко і всебічно пророблено концепцію розвитку страхової медицини в країні.

Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян. Мета його проведення полягає в забезпеченні громадянам у разі виникнення страхового випадку можливості одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Медичне страхування може проводитися в обов’язковій і добровільній формах. Вибір форми медичного страхування в кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування.

Принцип обов’язкового медичного страхування діє, наприклад у Франції, Канаді, Німеччині, Нідерландах.

В Ізраїлі і Швейцарії переважає добровільне страхування здоров’я, а обов’язкове існує лише щодо осіб окремих професій.

Обов’язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров’я, а добровільна — там, де поширені приватні страхові програми.

Медичне страхування, яке провадиться в обов’язковій формі, набуває рис соціального страхування, оскільки порядок його проведення визначається державним законодавством. Обов’язкова форма страхування координується державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами та юридичними особами, мають форму податку. Обов’язкове медичне страхування перебуває під жорстким контролем держави і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдяки тому, що надходження коштів до страхового фонду характеризується стабільністю.

Обов’язкове медичне страхування базується на таких принципах: загальності, державності, некомерційності (Страхование от А до Я / Под ред. Л. И. Корчевской, К. Е. Турбиной. — М.: ИНФРА, 1996. — С. 540—541). Принцип загальності полягає в тому, що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров’я, місця проживання, рівня особистого доходу мають право на одержання медичних послуг. Принцип державності означає, що кошти обов’язкового медичного страхування — це державна власність. Держава забезпечує сталість системи обов’язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником для непрацюючої частини населення (наприклад, пенсіонерів). Некомерційний характер обов’язкового медичного страхування базується на тому, що його здійснення і прибуток — це несумісні речі. Прибуток від проведення обов’язкового медичного страхування є джерелом поповнення фінансових резервів системи такого страхування і не може бути засобом збагачення.

Для обов’язкового медичного страхування характерне те, що сплата страхувальниками внесків здійснюється у встановлених розмірах і у встановлений час, а рівень страхового забезпечення однаковий для всіх застрахованих.

За умовами обов’язкового медичного страхування роботодавці мають відраховувати від своїх доходів страхові внески. Ці кошти формують страховий фонд, яким керує держава. Частина цього фонду може створюватись і за рахунок внесків, які утримуються із заробітної плати працюючих. Частина кожної зі сторін залежить від конкретних економічних умов проведення такого страхування та вартості медичного обслуговування. Із коштів створеного страхового фонду відбувається відшкодування необхідного мінімального рівня витрат на лікування застрахованих працівників у разі їхньої непрацездатності через втрату здоров’я.

В основу проведення обов’язкового медичного страхування закладаються програми обов’язкового медичного обслуговування. Ці програми визначають обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню. Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних послуг, гарантованих кожному громадянину, який має право ними користуватися.

Суб’єктами обов’язкового медичного страхування є страховики, страхувальники, застраховані, медичні установи.

Страховики — це незалежні страхові організації, які мають статус юридичної особи і ліцензію держави на право здійснювати медичне страхування. Страхові медичні організації за рахунок сформованих страхових фондів здійснюють оплату медичної допомоги застрахованим, а також інші види діяльності з охорони здоров’я громадян. Медичне страхування як основу спеціалізації страховика важко поєднати з іншими видами страхової діяльності, зважаючи на його специфічність. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма клієнтами, які страхуються, повсякденно вирішувати з ними питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових сум.

Страхові медичні організації несуть відповідальність за необґрунтовану відмову укласти договір обов’язкового медичного страхування, несвоєчасне внесення платежів зі сплати послуг медичної установи, невиконання умов договору медичного страхування. Якщо страхова медична організація не відповідає обґрунтованим вимогам застрахованого, він має право розірвати з нею договір страхування й укласти його з іншою страховою медичною організацією.

Головне призначення страхової медичної організації в системі обов’язкового медичного страхування полягає в тому, щоб при оплаті рахунків медичних установ контролювати якість наданих медичних послуг і їх відповідність медико-економічним стандартам.

Під якістю медичної допомоги слід розуміти виконання медичним персоналом професійних функцій, ефективне використання ресурсів, ступінь ризику для застрахованих (небезпека травми або захворювання внаслідок медичного втручання), задоволеність пацієнта медичним обслуговуванням. Для контролю за якістю медичних послуг у страхових медичних організаціях, як правило, створюються спеціальні експертні комісії, які мають перевіряти в медичних установах правильність установленого діагнозу, лікування тощо. Коли в результаті перевірки виявляться порушення з боку медичної установи, то до неї можуть бути застосовані певні санкції. Крім того, страхова медична організація може замінити медичну установу, в якій обслуговується застрахований. Отже, страхові медичні організації захищають права та інтереси громадян при одержанні ними медичної допомоги згідно з програмами обов’язкового медичного страхування.

Страхова медична організація може бути створена в будь-якій організаційно-правовій формі. Однією з цих форм є акціонерна форма. Акціонерна форма організації страховика дозволяє йому сконцентрувати в себе значні фінансові ресурси і забезпечує дієвий контроль за діяльністю страхових організацій та медичних установ. Водночас, у Західній Європі саме акціонерна форма створення страхових медичних організацій виявилась найбільш непопулярною, оскільки під час здійснення діяльності у сфері охорони здоров’я важко розраховувати на сталі прибутки. У Німеччині, навпаки, ця форма посідає значне місце. При цьому законодавство Німеччини зобов’язує страхові медичні організації значну частину прибутку передавати на користь клієнтів.

Страхові медичні організації здійснюють свою діяльність на основі договорів про співробітництво із медичними установами.

У системі обов’язкового медичного страхування страховиком можуть бути і фонди обов’язкового медичного страхування, які являють собою самостійні державні некомерційні фінансово-кредитні установи, створювані для реалізації державної політики в галузі медичного страхування. Такі фонди створюються на державному і територіальному рівнях.

Страхувальниками в системі обов’язкового медичного страхування для працюючого населення є роботодавці (підприємства, установи, організації; селянські (фермерські) господарства; особи, котрі здійснюють індивідуальну трудову діяльність; особи які займаються підприємництвом без створення юридичної особи; громадяни, які мають приватну практику у встановленому порядку; громадяни, які використовують працю найманих працівників у особистому господарстві; для непрацюючого населення (дітей, школярів, студентів денної форми навчання, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, що зареєстровані в установленому порядку) — органи державного управління, виконавчої влади, місцеві адміністрації.

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори страхування.

Медичні установи як суб’єкти обов’язкового медичного страхування являють собою ті установи, які мають ліцензію на право надання медичної допомоги і послуг згідно з програмами обов’язкового медичного страхування (лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні інститути, інші установи, що надають різні види медичної допомоги). Ліцензія — це державний дозвіл медичній установі на здійснення нею певних видів діяльності і послуг за програмами обов’язкового медичного страхування. Ліцензію повинна мати будь-яка медична установа незалежно від форми власності. Крім того, вона має пройти акредитацію на відповідність установленим професійним стандартам.

Медичні установи здійснюють свою діяльність на підставі договору зі страховими медичними організаціями, який передбачає обов’язок медичної установи надавати застрахованому контингенту медичну допомогу певного обсягу та якості в конкретні строки (у межах програми обов’язкового медичного страхування). У договорі встановлюються обсяг лікувально-діагностичної допомоги і нормативи відшкодування витрат. За надання медичних послуг медичні установи одержують плату.

Медична установа несе відповідальність за відмову в наданні медичної допомоги застрахованому, невідповідність медичних послуг за обсягом та якістю умовам договору зі страховою медичною організацією.

Розрахунки з медичними установами здійснюються страховими організаціями за фактично надану застрахованим медичну допомогу чи послугу. Це забезпечує контроль за якістю медичної допомоги та використанням коштів, дає можливість створити економічні стимули для поліпшення обслуговування застрахованих громадян у медичних закладах.

Система обов’язкового медичного страхування зобов’язує страхувальників укладати відповідні договори із страховиками, згідно з якими застраховані мають право на одержання медичних послуг, перелік і обсяг яких установлюється програмами обов’язкового медичного страхування, у медичних установах, включених до системи обов’язкового медичного страхування. При укладенні договору страховик видає страхувальникові страховий договір, а застрахованому — страховий поліс, який має силу договору. У договорі обов’язкового медичного страхування визначається, що страхова організація бере на себе зобов’язання з оплати медичних та інших послуг, що їх буде надано застрахованому згідно з програмою обов’язкового медичного страхування. У свою чергу, страхувальник зобов’язується сплачувати внески страховій організації. У договорі обумовлюються розмір, строки і порядок внесення страхових внесків, строк дії договору, відповідальність сторін у разі невиконання умов договору, а також порядок вирішення спорів. Страховий поліс обов’язкового медичного страхування підтверджує право громадянина на одержання медичної допомоги за програмою обов’язкового медичного страхування.

Обов’язкове медичне страхування охоплює практично все населення і задовольняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується організацією добровільного медичного страхування.

53. Сутність і види податків

Податкова система — важлива складова системи державних фінансів, хоча і не виділяється в їх окрему ланку. Вона відіграє провідну роль у формуванні державних доходів, відчутно впливаючи на доходи юридичних і фізичних осіб. При цьому податкову систему можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона охоплює всі обов’язкові платежі, з допомогою яких здійснюється перерозподіл доходів на користь держави і які концентруються в бюджеті та фондах цільового призначення. У вузькому розмінні це сукупність тільки податків як особливої форми мобілізації доходів бюджету.

Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства. За економічним змістом податки відображають фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавних централізованих фондів грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів загалом ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників до держави.

У фінансовій термінології вживаються п’ять термінів, що відображають платежі державі, — плата, відрахування і внески, податок, збір. Незважаючи на певні особливості, ці платежі характеризуються спільним и ознаками, що дають змогу об’єднувати їх в одну групу як податки й обов’язкові платежі податкового характеру.

Плата (відповідає на запитання «за що?») передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою (плата за воду, плата за заготівлю деревини тощо). Розмір плати залежить від кількості ресурсів, що використовуються, а надходження плати саме державі визначається державною власністю на ці ресурси. Якщо держава втратить право власності на них, то вона втратить і ці доходи. За економічним змістом плата не є податком, бо не відображає перерозподілу доходів.

Відрахування і внески (відповідають на запитання «на що?», «від чого?») передбачають цільове призначення платежів. Воно може бути тільки частковим (відрахування), тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним (внески), коли витрачання коштів у повному обсязі здійснюється тільки за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення мають відрахування на геологорозвідувальні роботи. Оскільки вони вносяться до бюджету, то в загальній сумі його доходів це цільове призначення втрачається. При цьому розміри фінансування з бюджету геологорозвідувальних робіт можуть бути як більшими, так і меншими від суми надходжень цих відрахувань. Коли обсяг фінансування менший за суму надходження, цільове призначення залишку не зберігається. Прикладом повного цільового призначення є відрахування і внески у різні цільові фонди — внески у Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, внески у фонд сприяння зайнятості населення та ін. Використовувати ці внески не за призначенням не дозволяється, а змінити цільове призначення можна тільки на законодавчій основі. Загалом відрахування і внески можна розглядати як цільові податки.

Податки (відповідають на запитання «для чого?») встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави — управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні ознак еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Тобто конкретний податок — це нецільовий, безоплатний (нееквівалентний), неповоротний обов’язковий платіж державі. Однак якщо роз­глядати податки сукупно, то прикмети плати і відрахувань видно досить чітко. Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Особливою формою податкових платежів є збори. На відміну від податків, які мають характер регулярних надходжень, збори є платежами разового, випадкового і незначного за розмірами характеру, що збираються за місцем події (наприклад, ринковий збір).

Функції податків як фінансової категорії випливають з функцій фінансів. Фінанси загалом виконують дві функції — розподільну і контрольну. Податки безпосередньо пов’язані з розподільною функцією в частині перерозподілу вартості створеного ВВП між державою і юридичними та фізичними особами. Вони є методом централізації ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи у такий спосіб фіскальну функцію.

Фіскальна функція є основною у характеристиці сутності податків, вона визначає їх суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не тільки достатньо податків, а й головне, надійних. Податкові надходження мають бути постійними і стабільними й рівномірно розподілятися за регіонами.

Постійність означає, що податки повинні надходити до бюджету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни їх сплати мають бути погоджені з термінами фінансування видатків бюджету.

Стабільність надходжень визначається високим рівнем гарантій того, що передбачені Законом про бюджет на поточний рік доходи будуть отримані у повному обсязі. Безглуздо встановлювати такі податки, які необхідних гарантій не дають, бо в такому разі невизначеною стає вся фінансова діяльність держави.

Рівномірність розподілу податків за територією необхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи. Без цього виникає потреба в значному перерозподілі коштів між бюджетами, що зменшує рівень автономності кожного бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування.

Податки, як уже зазначалось, відображають рух вартості від юридичних і фізичних осіб до держави. Їх сплата приводить до зменшення доходів платника. Причому об’єктивно кожний платник заінтересований сплатити якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення обсягів об’єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування умов діяльності. Отже, у сутності кожного податку закладена регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує суспільне призначення податків. Сутність регулюючої функції полягає у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об’єктивним явищем, то вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх установлює. Разом з тим держава може свідомо використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована податкова політика можлива тільки завдяки об’єктивно властивій податкам регулюючій функції.

Використання податків як фінансових регуляторів — дуже складна й тонка справа. Тут не може бути головного і другорядного — все головне. Іноді незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити сутність впливу податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Елементи системи оподаткування. Справляння податків ґрунтується на виділенні таких елементів системи оподаткування: суб’єкт і носій податку, об’єкт і одиниця оподаткування, джерело сплати, податкова ставка і квота. Між цими поняттями існує певне підпорядкування, яке найпростіше можна проілюструвати, поставивши до них запитання: суб’єкт ® хто сплачує; об’єкт ® що оподатковується ; одиниця ® як це що обчислюється; джерело ®

® з чого сплачується; ставка ® скільки сплачується; квота ® як частка доходу утримується.

Суб’єкт, або платник (останній термін найуживаніший на практиці), податку — це та фізична чи юридична особа, яка безпосередньо його сплачує. Податкова робота починається саме з установлення платників, бо податкова служба держави повинна чітко знати, хто саме вносить той чи інший податок до бюджету, хто відповідає за зобов’язання перед державою.

Термін «платник податку» визначає саме суб’єкт оподаткування. Однак цей суб’єкт здебільшого є тільки посередньою, транзитною ланкою проходження доходів. Він не стільки сплачує податок, скільки перераховує до бюджету частину отриманих доходів. Реальним платником, або носієм, кожного податку є кінцевий споживач. Саме він сплачує вартість товарів і послуг, а якщо так, то і все, що в їх цінах відображається, — і витрати виробництва та реалізації, і прибуток усіх ланок, де відбувається рух товарів, і відрахування частини отриманих доходів до бюджету. Оскільки основним споживачем у будь-якій країні є її народ, то саме громадяни скрізь були, є і завжди будуть основними носіями, тобто реальними платниками податків. З огляду на це твердження про перекладання податкового тягаря на їхні плечі безпідставні — він був там завжди й альтернативи просто не існує.

Об’єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується тим чи іншим податком. Це другий за черговістю елемент оподаткування, бо, визначивши платника, необхідно встановити, що саме у нього оподатковується. Нормальна податкова робота можлива тільки у разі чітко визначеного об’єкта оподаткування. Об’єкт оподаткування має бути стабільним, піддаватись чіткому обліку, безпосередньо стосуватися платника, відображати саме його (а не сторонніх юридичних чи фізичних осіб) вплив на даний об’єкт .

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта оподаткування. Фізичний вимір досить точно відображає об’єкт оподаткування. Наприклад, оцінювання земельної ділянки при оподаткуванні проводиться в гектарах, сотих гектара, квадратних метрах тощо. Чим більші розміри об’єкта оподаткування, тим більша одиниця виміру. Грошовий вимір може бути безпосереднім — при оцінці доходів, і опосередкованим — при оцінці тієї ж земельної ділянки (за ринковою чи нормативною ціною), майна та ін.

Джерело сплати податку — це дохід платника, з якого він сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов’язане з об’єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не стосуватися об’єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу їх власникам). Загалом правомірним є пов’язування джерела сплати податку з об’єктом оподаткування. Таке оподаткування є досить справедливим, оскільки тільки дохід є джерелом сплати. Крім того, у підприємства джерело сплати може розглядатись з позицій віднесення того чи іншого податку на валові витрати (собівартість продукції), отриманий прибуток чи цінову надбавку. Загальним джерелом сплати є виручка від реалізації. Однак залежно від того, з якого її елемента сплачується податок, визначається його вплив на фінансові інтереси підприємства.

Податкова ставка — це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, при диференційованому — кілька. Диференціація ставок може відбуватись у двох напрямах. Перший — відповідно до платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Другий — відповідно до різних характеристик і оцінок об’єкта оподаткування.

Установлення податкових ставок є найважливішою і найскладнішою проблемою оподаткування. Саме недосконалість ставок може порушити як фіскальну значущість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Установлення ставок податків може базуватись на емпіричному методі й економіко-математичному моделюванні.

Сутність емпіричного методу, який орієнтується здебільшого на фіскальну функцію податків, полягає у визначенні ставок на базі існуючого досвіду оподаткування з урахуванням забезпеченості видатків держави і впливу кожного податку на фінансові ресурси й грошові доходи та витрати платників. У міру накопичення емпіричних даних та змін у фінансовому стані держави та платників податків ставки оподаткування можуть і повинні коригуватися. Держава мусить весь час тримати в полі зору фінансову діяльність усіх суб’єктів розподільних відносин у суспільстві й вносити своєчасні корективи у свою податкову політику для підтримання належного фінансового стану всіх суб’єктів.

Сутність методу економіко-математичного моделювання полягає в розробленні математичної моделі, яка враховує всі інтереси держави та платника і визначальні (здебільшого саме визначальні, бо всі врахувати практично неможливо) чинники, що діють у сфері справляння того чи іншого податку. Цей метод орієнтується головним чином на регулюючу функцію податків, бо критерієм оптимізації податкової ставки є саме найвищий рівень впливу податку на поведінку платника. Водночас обов’язково враховується і фіскальне значення податку шляхом уведення в модель певних обмежень, насамперед забезпечення мінімально допустимого надходження сум від цього податку.

Крім двох названих наукових методів, у податковій практиці використовується також суто інтуїтивний підхід до ставок. Він базується на передбаченнях і побажаннях тих, хто ці ставки розробляє і затверджує.

За побудовою податкові ставки поділяються на тверді та процентні.

Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Вони можуть бути двох видів: фіксовані — установлені в конкретних сумах, відносні — визначені відносно певної величини (наприклад, у процентах до мінімальної заробітної плати).

Процентні ставки встановлюються тільки щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вираз (адже сума податку має тільки грошовий вираз, за винятком натуральних податків). Вони поділяються на три види: пропорційні, прогресивні й регресивні.

Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від розміру об’єкта оподаткування. Вони спрощують податкову роботу, найбільшою мірою відповідають принципу рівності платників.

Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об’єкта оподаткування. Прогресія шкали оподаткування може бути простою і ступінчастою. При простій шкалі прогресії підвищені ставки застосовуються до всього об’єкта оподаткування, результатом чого є вкрай невигідні для платника інтервали оподаткування його розмірів. При ступінчастій шкалі такі ставки застосовуються не до всього об’єкта оподаткування, а тільки до тієї його величини, що перевищує інтервальні обмеження. У даному разі багато що залежить від стрімкості й крутизни прогресії. Стрімкість відображає розміри інтервалів — чим вони менші, тим стрімкіша прогресія. Крутизна характеризує співвідношення максимальної й мінімальної ставок. Обидва ці показники при поміркованій податковій політиці мають бути помірними, створюючи відносно пільгові умови для верств населення з низьким рівнем доходів і не надто контрибуційні для осіб з високими доходами.

Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання об’єкта оподаткування. Вони необхідні тоді, коли держава намагається стимулювати подібне зростання. У такій політиці є свій сенс, адже багатство суспільства — це сукупність багатства його членів, а регресивні ставки стимулюють створення і зростання багатства.

У практиці оподаткування прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні — у вигляді прогресивно-регресивної й регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота — це частка податку в доході платника. Вона може бути визначена в абсолютному розмірі й у відносному виразі. Значення податкової квоти полягає в тому, що вона характеризує рівень оподаткування. З погляду соціальної справедливості механізм оподаткування обов’язково має включати податкову квоту. Однак річ у тім, що тоді значно зменшуються податковий вплив і можливості використання податків як фінансових регуляторів. Тому в практиці оподаткування податкові квоти законодавчо не встановлюються.

Класифікація податків. Історія людства виробила різні форми й методи оподаткування. Кожний вид податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і посідає окреме місце в податковій системі.

Класифікація податків проводиться за кількома ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом об’єкта оподаткування, залежно від рівня державних структур, які їх установлюють, за способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об’єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» (у лапках не тому, що це сумнівно, а тому, що не існує абсолютної справедливості) прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Наголошуємо на тому, що, тільки прямо, бо оскільки непрямі податки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи.

Історичний розвиток системи оподаткування привів до поступового розмивання чітких відмінностей між прямими та непрямими податками. Універсальні форми непрямих податків — акцизів, при перенесенні їх стягнення зі сфери реалізації у сферу виробництва мають багато ознак прямого оподаткування, насамперед чітко визначений об’єкт оподаткування — обсяг обороту чи додану вартість. При цьому об’єкти оподаткування частково збігаються: пряма форма — податок на прибуток і непряма форма — податок на додану вартість, частину якої становить той же прибуток.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. Їх стягнення є обов’язковим на всій території країни незалежно від того, до якого бюджету (центрального чи місцевого) вони зараховуються. Згідно з їх розподілом між ланками бюджетної системи загальнодержавні податки поділяються на три групи: доходи центрального бюджету, доходи місцевих бюджетів і доходи, що розподіляються в певних пропорціях між центральним та місцевими бюджетами. Розподіл податків між ланками бюджетної системи може мати сталий нормативний характер, наперед установлений законодавчими актами, а може відбуватись у формі бюджетного регулювання, коли відрахування до місцевих бюджетів здійснюються за щорічними диференційованими нормативами залежно від потреб того чи іншого місцевого бюджету.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків. По-перше, у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають місцеві органи відповідно до встановлених обмежень. По-друге, введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами. По-третє, можливе впровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні й окладні. Розкладні податки спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні — між платниками. Це історично перша форма стягнення податків. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.

Класифікація податків та їх види наведені на схемі 24.

Слід відрізняти поняття обсягу місцевих податків від обсягу податкових доходів місцевих бюджетів, які включають повністю або частково загальнодержавні податки, а також місцеві податки і збори.

54. Податкова політика в Україні: загальна характеристика

Податкова політика - це діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері встановлення та збирання податків і зборів (обов'язкових платежів) (далі - податків), яка реалізується через визначення платників податків та інших обов'язкових платежів, об'єктів оподаткування і ставок податків; видів податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що справляються на території України, місцевих податків, зборів та інших обов'язкових платежів; основних принципів надання пільг та звільнення від оподаткування.

Податкова політика є основним напрямком здійснення фінансової політики держави.

Загальні засади податкової політики викладено в "Основних положеннях податкової політики в Україні", затверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. Згідно з Основними положеннями система оподаткування в Україні має будуватися на засадах:

стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

обов'язковості - впровадження норм щодо сплати податків, визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, і встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

рівнозначності й пропорційності - справляння податків з юридичних осіб у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків на рівні прибутку і пропорційно більших податків на більші доходи;

рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включно з нерезидентами) за визначення обов'язків щодо сплати податків;

соціальної справедливості - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення через запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;

стабільності - забезпечення незмінності податків та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

економічної обгрунтованості - встановлення податків на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей, з огляду на необхідність досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

рівномірності сплати - встановлення строків податків із метою забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків;

компетенції - встановлення і скасування податків, а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до чинного законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і місцевими радами;

єдиного підходу до розроблення податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, джерела сплати податку, податкового періоду, ставок податку, строків і порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

доступності податкового законодавства для платників податків.

Стабільні, загальновідомі та єдині для всіх принципи податкової політики забезпечують нормальні умови господарювання і поступовий розвиток ринкових відносин.