1. 5. Фактори та етапи створення номінації

Комлєв Н. Г. вбачає завдання ономасіології у вивченні «ідей» та «понять» (денотатів) і зображенні семантичного інвентаря, що забезпечує вираження цих ідей та понять у різних мовах[4].

Серед різноманітних мовних категорій, які виокремлюють лінгвісти, ономасіологічні категорії можна віднести до найменш опрацьованих теоретично та описаних емпірично. За допомогою цих категорій відбивається опрацювання, розчленування та упорядкування позамовного змісту у відповідності із засобами найменування, які існують у конкретній мові в певний період її історії.

Хоча в ономасіологічних категоріях немає своїх специфічних засобів вираження, саме вони виокремлюються лише на основі їх кореляції із граматичними та словотворчими категоріями, які мають відповідні засоби вираження.

Отже, з когнітивної точки зору, можна вважати, що, «в основі ономасіологічної категорії покладений концепт чи об’єднання концептів,які реалізуються у системі мови неоднорідними одиницями, що не мають єдиних засобів вираження» [44, 325].

Ономасіологія є перспективною областю дослідження, яка розвивається, та у рамках якої висувається багато актуальних проблем загального мовознавства, особливо про явище номінативної сутності мови як тісно пов’язаної з її комунікативною та когнітивно - пізнавальною функціями. Цей зв'язок проявляється особливо наочно в процесі виникнення найменування як нового мовного знака.

Визначення номінації у лінгвістичному енциклопедичному словнику подається як «утворення мовних одиниць, які характеризуються номінативною функцією, тобто, які слугують для називання та виокремлення фрагментів дійсності та формування відповідних понять про них у формі слів, словосполучень, фразеологізмів та речень» [40; 295].

Первинні процеси номінації – рідкісне явище у сучасних мовах; номінативний інвентар мови поповнюється загалом за рахунок запозичень чи вторинної номінації, тобто використання в акті номінації фонетичного вигляду вже існуючої одиниці в якості найменування для нового позначення.

Пряма номінація (перехід матеріального в ідеальне, реального матеріального предмета у предмет номінації) ймовірна тоді, коли з’являється можливість за допомогою будь - якої форми (елементу) мови відтворити у свідомості той чи інший предмет у просторі. У повнозначних іменах, особливо предметних, контурне, візуальне сприйняття домінує, а візуальна (за формою, кольором) та слухова ознаки стають змістовними якостями – представниками даного класу, категорії предметів.

В основі усіх видів вторинної номінації лежить асоціативний характер людського мислення. У актах такого називання визначаються асоціації за схожістю між деякими властивостями елементів позамовного ряду, які відображаються у вже існуючому значенні імені, та засобами нового позначуваного, що називається шляхом переосмислення цього значення.

Бацевич Ф. С. визначає однією із найактуальніших проблем сучасної лінгвістики, психолінгвістики і теорії мовленнєвої діяльності питання про взаємодію мисленнєвих (когнітивних) та мовленнєвих (лінгвальних) чинників у процесах породження комунікативних одиниць та текстів. Складність дослідження згаданої проблеми пояснюється насамперед неможливістю прямого спостереження цих процесів. Лише аналіз цих мовленнєвих результатів (текстів та їх фрагментів) дозволяє висловити припущення стосовно «механізмів» процесу вербалізації [5].

Потебня О. О. орієнтував лінгвістику на гумбольдтовський «психологізм». Генетична форма ономасіологічного підходу до вивчення мов О. О. Потебні є її діахронічним різновидом, за допомогою якого звертається увага на створення первинних засобів номінації як словотворчих, так і фразо- творчих (тобто, лексичних, морфологічних, синтаксичних). З метою обміну думками при спілкуванні чуттєві образи декодуються у звуки, словесні знаки семантично розгортаються у фрази та речення.

У галузі генетичного словотворення Потебня був прихильником теорії вигукового виникнення мови. Попередниками перших слів він вважав невимушені викрики, якими користувалися люди при вираженні того чи іншого емоційного стану. Психічна еволюція дозволила первісним людям ділити цілісні сприйняття за допомогою декількаслівних речень[20].

З погляду на сучасну українську мову К. Тищенко подає класифікацію реліктових синкретичних предикатів, поділяючи звуки на такі групи:

1. Спонтанні звуки.

1. 1. Фізіологічні шуми.

1. 2. Емоційні вияви.

2.Голосові сигнали.

2. 1. Назофони та синкретичні звертання.

2. 2. Звертання до дитини.

2. 3. Голосові сигнали до тварин.

3. Звуконаслідування.

3. 1. Видових голосів тварин.

3. 2. Звуків неживої природи.

4. Ідеофони.

4. 1. Переміщення у просторі.

4. 2. Міміки.

4. 3. Жестів.

5. Пізніша лексика з реліктовою основою або структурою [29].

У психології виокремлюють два етапи закріплення за звуковим комплексом статусу слова:

1. коли звуковий комплекс виступає як той, що має деяке значення;

2. коли цей комплекс сприймається носіями мови як символ, ім’я конкретного значення.

У першому випадку звуковий комплекс виражає рівень чуттєвого пізнання (афект, бажання), у другому – він набуває певного інтелектуального змісту та стає позначенням не суб’єктивного стану, а об’єктивного предметного змісту. Тож створення словесного знаку як імені – це факт психології та соціально - духовного злиття людини, бо зв'язок форми знаку з його позначенням повинен бути прийнятим та зафіксованим усіма членами даної мовної спільності [39].

Особливістю слова порівняно з вигуком є його внутрішня форма. Ідея Потебні про внутрішню форму стала основною у багатьох сучасних ономасіологічних дослідженнях. Слово відбиває не усю думку, яку беруть за зміст, а тільки одну її прикмету.

Архангельська А. М. визначає фундаментальною рисою людської психіки її аперцептивний характер – залежність сприйняття, осмислення нових фактів позамовного світу від уже наявних знань, досвіду та психічного стану номінатора. Саме сукупність знань номінатора про позамовний світ зумовлює той факт, що кожний новий вияв і вплив світу вміщується до поняттєвого континууму, проектується на нього через складну систему асоціацій відповідно до інтенції суб’єкта сприйняття і в такий спосіб набуває відповідного змісту.

«Без чуттєвого, без споглядання та сприйняття неможливе не тільки опанування об’єктивного світу, але й неможливе саме формування та існування абстракцій»[4; 24].

Іменування завжди змістовне, воно опосередковане мисленням. Процес і результат позначення за допомогою мовних одиниць пов’язані з формуванням понять, у яких природні властивості речей, явищ, їх рефлексій дані у перетвореній на підставі вибіркової зацікавленості номінатора ідеальній формі. Далі узагальнене до ідеального відображення дійсності у формі опрацьовується, співвідноситься з іншими і включається у сферу інших об’єктивних фактів, уже пізнаних та поіменованих на підставі суми знань, здобутих номінатором про цей клас об’єктів. Спосіб його включення задається номінаційними потенціями системи даної мови: мовне уявлення світу реалізується у формі мови й існує в системі мови.

Це може бути асоціювання з іншим уже поіменованим фактом дійсності на підставі спільного знака або включення номінанта до двох і більше класів відомих та поіменованих явищ. Тож чуттєве – первинне, понятійне; абстрактне – вторинне.

Ономасіологічне вивчення мовних знаків потребує подальшої деталізації позамовних факторів. Ця деталізація передбачає, перш за все, аналіз співвідношення предметного світу, сприйняття й уявлення його у чуттєвому досвіді, у практичній свідомості носіїв мови, відображення й репрезентації абстрактного, теоретично пізнаного та узагальненого у значенні мовних, особливо словесних знаків.

Основними операціями механізму номінації Архангельська А. М. виділяє такі:

1) визначення номінатором ідеального змісту номінанта в сукупності його ознак як представника класу, про який номінатор має певну суму знань;

2) пошук мотивуючої ознаки та прийнятої форми її вираження, здатної включити номінант у мовну систему;

3) пошук класифікаційного значення, яке б підкреслювало специфіку похідного номінанта щодо вихідного, та форми його вираження;

4) пошук трансформаційного значення, яке б підкреслювало семантичну специфіку похідного номінанта щодо вихідної форми.

Основою найменування може бути не тільки чітке уявлення поіменованого об’єкта дійсності, але й почуття, емоційний стан суб’єкта, який іменує (всі можливі метафоричні переноси при прямій та переносній номінації).

Праця Серебреннікова Б. О. «Мовна номінація. Загальні питання»[39] подає найважливіші фактори, які сприяють виникненню того чи іншого слова. Ці фактори наступні:

1. Досвід

Будь - яке найменування у мові є результатом розвитку, що завжди передує найменуванню, який повинен залишити у голові відбиток у виді уявлення, поняття чи його аналогу.

2. Лінгвістична техніка

Для того щоб узагальнений інваріантний образ слова, який виступає у нашій свідомості хоча б у виді уявлення, міг виступати як елемент людського мовлення, він повинен бути визначений звуковим комплексом.

Найбільш поширеним способом номінації є використання звукового комплексу, що позначає будь - яку з ознак, яка є притаманною даному предмету. Найменування може виникати на основі звуконаслідування чи використання звукової символіки. Досить поширеним є спосіб, який базується на деривації чи виробництві слова від іншого слова. Одним із технічних засобів номінації у деяких мовах є словоскладання; створення ідіоматичних виразів також представляє собою особливий тип номінації. Сюди можна віднести калькування та запозичення.

3.Людська психологія та роль окремого індивіда

Усе нове у мові спочатку створює індивід, і це новаторство згодом розширюється, приймається чи ні іншими членами суспільства.

4.Роль суспільства

Хоча кожна інновація у мові створюється індивідом, але й вона залежить від суспільства, яке створює і формує мову. Як результат, «слово отримує визначне місце у лексичній системі мови, набуває певного стилістичного забарвлення»[39; 53].

5.Вплив природних факторів на процес номінації

Почепцов О. Г. зазначає, що світ є інформаційно повним. Мовне мислення відображує рівень знань людини про світ, як представника деякого суспільства, тобто частково висвітлює й рівень знань про світ даного суспільства. На його думку, мовне мислення є й уявленням чи поділом світу у мові з її допомогою; іншими словами, це відображення світу. Таке мислення (яке є частиною загального) утворюють:

а) ті види й аспекти мислення, які можуть здійснитися виключно у вербальній формі;

б) ті вербалізовані види й акти мислення, які допускають як вербальну, так і невербальну форми існування[21].

О. О. Селіванова у праці «Когнітивна ономасіологія» виділяє такі етапи ономасіологічного процесу творення слова:

1. Аперцепції (психонетичний).

2. Інтеріотивний (когнітивний).

3. Внутрішнього програмування (передвербальний).

4. Парадигмізації та синтагмізації (системно - функціональний)[22].

Бацевич Ф. С., у свою чергу, визначає найважливішими серед низки етапів наступні:

1. передвербальний, який складається з підетапів інтенціонального (інтенція, мотив, задум, мовлення) і внутрішнього мовлення (розчленування початкового задуму, категоризація);

2. вербальний, підетапами якого є пропозиціоналізація, побудова поверхневої структури і заміни.

Наш досвід об’єднує інформацію, отриману через різні канали, – сенсомоторний, слуховий, зоровий, дотиковий. Та існує такий рівень сприйняття, на якому інформація про світ інтегрується та узагальнюється. Інтегрується також й інформація, яка поступає авербальним шляхом, з одного боку, і вербальним, з іншого.

Водночас можна диференціювати різні види інформації по тих відбитках, слідах, які вони залишають у пам’яті людини.

У праці «Людський фактор у мові: мова та породження мовлення» [33] наводяться слова Р. Джекендорфа про те, що у мозку людини повинен існувати такий рівень уявлень про світ, на якому інформація, яка передається мовою, сполучається з інформацією, отриманою по інших каналах, порівнюється та співвідносяться одна з одною. Такий єдиний рівень, на якому різні типи інформації перероблюються сумісно, де вони взаємодіють та доповнюють одне одне, називається концептуальним. З цієї точки зору, семантичні сутності у мові – це ті концепти, які виявилися вербалізованими. Процес пошуку необхідної мовної форми полегшується тим, що пам'ять зберігає у своїх осередках як готові одиниці номінації, так і деякі схеми їх утворення (похідні слова; форми слів).

Те, що, з точки зору самої людини, виступає у його пам’яті у виді образа, малюнка, неясного загального уявлення про предмет, з нейрофізіологічного погляду, відповідає визначеній групі, чи пакету хвиль. «Пакет хвиль створюється когерентною активністю, чисельною кількістю нейронів, які розміщені у різних пунктах мозку і створюють ансамбль інформації про один образ пам’яті чи будь - якої частини образу»[33; 9].

Р О З Д І Л II

МОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКОСПРИЙНЯТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ

МОВНІЙ СИСТЕМІ