2 .Гра в практиці народного виховання.

Багатющий інтегрований матеріал, створений генієм народу для дітей, віддзеркалює своєрідність культури нації. Знання цього жанру фольклору одухотворює дитину, розвиває її мову, сприяє кращому розумінню національного образу світу.

Звернення уваги на народні ігри, розробка цього джерела, організація ігор і створення з них могутнього і прекрасного виховного засобу, як зазначав К.Д.Ушинський, набувають особливої актуальності нині завдяки усвідомленню ролі загальнолюдських та самобутніх культурних цінностей у формуванні дитини.

Веселі ігри та забави з точністю передавались з покоління в покоління, освячувались в пам'яті людей і були спрямовані на умиротворення сил природи, на передавання знань, звичаїв, світопочувань, світосприймань, моралі. В іграх яскраво відтворювались естетичні начала народного життя, побуту, праці, уявлення про честь, гідність людини, її життєву місію. Таким чином, ігри сприяли розвитку в дитини національного асоціативного мислення, формували її характер.

Народні ігри переважно мають синтетичний характер, тобто поєднують задум / драматургію/ гри з піснею та відповідними рухами і тим самим їх доцільно використовувати на уроках музики. Гра, як вже було сказано в попередньому параграфі, має для школярів виняткове значення для їх розвитку, для виховання певних якостей особистості. Народні ігри – це дверцята до пізнання світу. А урок музики –це теж своєрідний урок життя. Саме тому ми зупинимося детальніше на народних іграх та їх використанні на уроках музики в молодших класах.

Народні ігри нерозривно пов'язані з певною порою року, з відповідними звичаями, обрядами, давніми віруваннями в одухотвореність природи, з сільськогосподарськими роботами трударів.

Найстародавнішими є хороводно-ігрові пісні обрядового походження, зокрема на землеробську тематику: “Просо”, “Льон”, “Грушка”, “Мак” та інші, де учасники імітували оранку, висівання, дозрівання сільськогосподарських культур. Ці ігри з плином часу, з послабленням своєї практичної ролі перетворились на розваги, які полягають у тому, що під час співання виконують відповідні ритмічні рухи, властиві тому чи іншому трудовому процесу.

Гра має більш менш стійкі правила, пов'язані з побутом, співжиттям людей, їхньою діяльністю. Отже, засвоєння народних ігор – це засвоєння узагальненого соціального досвіду поведінки. В ігровій діяльності дитини плекаються природні смаки, емоційні відчуття, навички спілкування з природою, риси національного характеру, такі споконвічні чесноти, як працелюбність, пісенність, м'який гумор, воля та інтелект.

Володіючи історичним досвідом народу, а це виявляється в тих чи інших іграх, ми вшановуємо пам'ять предків, передаючи дітям успадковане їхніми дідусями, бабусями, батьками. Відтак народні ігри повинні заповнювати життя школярів у їхньому другому домі. Вчитель упродовж перебування дитини в школі має вдало, легко, принагідно і найдоступніше використовувати їх у спілкуванні з дітьми.

В ігрових та хорових піснях – синкретичному жанрі дитячого фольклору – слова, мелодія, міміка, танцювальні рухи й драматичні дії між собою тісно поєднуються. При першому ознайомленні з новою грою вчитель повинен намагатися передати дітям відчуття ритму, краси образу, барвистості мови.

У народних іграх навчальні завдання часто ніби приховані в підтексті і спрямовані на те, щоб радувати дітей і тим самим спонукати їх активність і творчість. Адже відомо з народного дитинознавства, що дитина до семи років – “невинна душа”, тому знання з конкретних галузей дійсності та способи діяльності повинні бути вторинними і ніяк не визначати навчально-виховний процес у школі. Як писав В.Верховинець, гра – “найважливіша форма руху” дитини, вона – чарівна, викінчена по формі і глибока за змістом мініатюра, зігріта безмірною любов'ю до дітей, пройнята великою турботою за їхнє виховання та за їхній майбутній самостійний життєвий шлях. / 5 /

Найкращою формою гри є замкнене чи розірване коло – те велике весняне сонечко, що походить від магічно-заклинальних дій давніх землеробів, семантично пов'язаних із культом сонця.

Хороший вчитель є і хорошим організатором, пропагандистом нових невідомих дітям ігор. Завдання народних ігор – дати дітям здоровий відпочинок і розвагу, сприяти їхній творчій діяльності і стимулювати розвиток позитивних якостей характеру. Ігри можна проводити як у приміщенні, так і на відкритому повітрі; під час фізкультурних та музичних занять, після занять; на ранках і вечорах розваг, на екскурсіях і прогулянках.

Вчитель повинен визначити, придивляючись до кожної дитини, як вона сприймає своє справжнє Я, який стан Я активізовано в неї в даний момент, а також врахувати її психофізіологічне самопочуття, вибирати слушний час для гри, уміти зацікавити нею дитину, не знижувати барвистості та емоційної насиченості гри дидактичними цілями, вислуховувати дитячі зауваження чи примітки, брати до ваги наявні потреби й запити. Нехай дитина веселиться, радіє і грається до семирічного віку, так, як бажає її душа.

Сьогодні вчитель має можливість самостійно добирати ігровий репертуар, доповнювати його оригінальними авторськими матеріалами, що за змістом, формою і способом проведення відповідали б бажанням дітей тієї чи іншої вікової групи, стимулювали б їхню життєдіяльність. При цьому слід уникнути незрозумілих для тих, які в наших умовах втратили своє виховне значення.

Практика повинна збагатитися завдяки запровадженню традиційних ігор нашої держави власних творів вихователів і дітей та кращих здобутків переосмисленої ігрової дитячої літератури сучасності. Щоб гра не втратила свого найважливішого напряму вільного психологічного виявлення самої дитини, у шкільну практику важливо повернути “стимульовані ігри”, поширені в 30-х роках в Україні. Суть їх полягає в тому, що педагог спрямовує увагу дитини на той чи інший матеріал. Це можуть бути дидактична іграшка, книжка, оповідання тощо. Отже, даючи привід для гри, педагог надає можливість дітям самим розвивати гру, за їхнім бажанням. Це й означає “стимулювати гру”.

У народній педагогіці визначено дві групи дитячих ігор. Перша група – це спонтанні ігри. Вони виникають самі по собі й часто є наслідуванням дій дорослих.

До другої групи народних ігор умовно можна віднести ігри, спеціально вигадані для розваги. Вони здебільшого містять готові правила, що створювались століттями, шліфувались і слугували вихованню в дитини спритності, рішучості, самостійності. Звертаючись до надбань минулого, слід враховувати найкращі зразки періоду становлення української державності, коли ще не було вироблено певної методики шкільного виховання, але народні ігри займали чільне місце в практичній роботі педагога. Це різні за формою проведення ігри (колективні, невеликими групами, парами, з м'ячем у різноманітних своїх комбінаціях; на кмітливість, з фантами, з віночком, стрічкою, гілкою та багато інших).

Так, навесні діти бавились у такі ігри: “Шум”, “Гуси”, “Подоляночка”, “Кривий танець”.

На літо школярам пропонували такі ігри: “золоті ворота”, “Косарі”, “Коза-дереза”, “Хусточка”, “У цурки, у свинки”, “Городки”, “Класи” (з м'ячем).

Восени характерними були ігри: “Ходить гарбуз по городу”; “Зайчик” (з піснею “ Заїньку за голівоньку”); “Горобейго” (з піснею “Ходжу, ходжу сам”); “В квача”, “В піжмурки”.

Узимку улюбленими дитячими іграми були: “Сніжки” (з піснею); “Миші” (з піснею); “Засмучений зайчик” (з піснею); “Кіт та миша” (з піснею ”Ой до нори, мишко”); “Залізний ключ” (з піснею); “День та ніч”.

Разом з пробудженням природи від зимового сну на нашій землі починається цикл народних весняних свят, які супроводяться піснями, іграми, хороводами. Весна – це образ краси, сили і надії.

Діти навесні носять у руках зроблену з дерева ластівку, ходять з нею і прославляють наступаючу весну: “Ой, весна красна, що нам принесла? Ой, винесла тепло і добре літечко! Малим діточкам побіганнячко, старим бабонькам посіданнячко…”

Дівчатка виводять перший весняний хоровод “Кривий танець”, ніби кажуть весні: “Добридень”. Побравшись за руки, вони довгою черідкою бігають поміж трьома вербовими кілочками, застромленими в землю, і співають:

Ми кривого танцю йдемо - …А ми кривому танцю

Кінця йому не знайдемо, Не виведемо кінця,

То вгору, то вдолину, Його треба вести,

То в ружу, то в калину… Як віночок плести…

Наприкінці хороводу, знову побравшись за руки, вони ніби розмовляють з весною:

Вже ж весна воскресла.

• Що ж ти нам принесла?

• Принесла вам рос,

Дівочу красу !

Переважна більшість веснянок – це драматизована гра з розподілом ролей у формі діалогу (два хори). Пісенні тексти розповідають про якусь конкретну подію, а за формою вони є простими й короткими.Співаючи веснянку, дівчатка беруться за руки й утворюють коло, півколо чи ключ і так рухаються під ритм пісні. Темп руху залежить від темпу пісні – швидкого чи повільного. Дитячі ігри тісно пов'язані з “дорослим фольклором”. Тому вперше ознайомлювати дітей з іграми рекомендуємо під час свята зустрічі весни, літа, коли дорослі розважаються разом з дітьми. Дорослі з дітьми водять такі хороводи: “Кривий танець”, “Шум”, “Довга лоза”, “Огірочки”, “Мак” тощо.Гра “Довга лоза”або ”Дикі кози”- Затикають у землю кільканадцять паличок, утворюючи так званий “лабіринт”, а потім, узявшись за руки й співаючи, ходять між тими паличками.

У довгої лози Ой дівоньки гожі, Ой кривого танця

Пасли хлопці кози, Кидайте ті кози, Не виведу кінця.

А дівчата козенята В кривім танцю походжаймо Треба його виводити,

Та й померзли в ноженята. Та ніженьки зогріваймо. Кінець йому знаходити.

Багатство мотиву розбудженого космічного руху, шум весни, листя на деревах, трав на луках, зелених сходів на полях виражено в грі “Шум”. Дівчатка беруться за руки й стають двома “ключами” одна за одною паралельно і при цьому співають:

Ой нумо, нумо,

В зеленого Шума.

А в нашого Шума

Зеленая шуба.

Після цього обидва “ключі” утворюють коло і пробігають під “аркою” рук останніх дівчаток, а ті, пропустивши всіх, самі під своїми ж руками повертаються так, що їхні руки складаються навхрест. Таким чином, останні пари дівчаток пробігають під руками наступних пар і стають одна проти одної у дві лави, утворюючи при цьому із своїх рук щось на зразок плоту.

Заплітаючи такий пліт, дівчатка співають:

Ой, Шум ходить по діброві,

А Шумиха рибу ловить,

…Ой, нумо, нумо,

В зеленого Шума…

Потім ідуть жартівливі пародійні ритми. Цей хоровод можна проводити як просту забаву.

У грі “Огірочки” діти беруться за руки й витягаються довгою лілією, що в'ється “попід руки” чи “над головою”, як огіркове гудиння. Передні діти повертаються до задніх, ніби в'ються. Двоє останніх підіймають угору руки, а всі проходять попід руками, співаючи:

Ой вийтеся огірочки, А другі ся приглядають,

Та в зеленії пуп'яночки – Чи хороше розвивають

Тож ся в'ють. Тож цвітуть

Так “в'ються огірочки” на Поділлі. В інших регіонах України діти під час гри “Огірочки” приспівують, словесно коментують свої дії:

Ой вийтеся огірочка, Ходить жучок по жучині,

Та в зелені пуп'яночки, А жучина по деревині,

Грай, жучку, грай, Грай, жучку, грай,

Тут тобі край. Тут тобі край.

Коли вже “завилися” всі пари й утворилося щось подібне до ланцюга, тоді починають “розвиватися” в протилежний бік.

Важливим елементом в організації більшості ігор є вміння знайти ведучого гравця або виконавця певної ролі за допомогою лічилка, заклички, жеребкування і т.ін.

Діти люблять веселі, жартівливі лічилки як класичні народні, так і запозичені від старших дітей, їх творців. Роль вчителя повинна зводитися лише до того, щоб допомогти у виборі певної лічилки, але не розподіляти ролі в грі.