Роди і види професійної публічної мови

До цього роду належать наукова доповідь, лекція, нау­ковий огляд, наукове повідомлення, науково-популярна лекція.

Наукові доповіді, огляди, повідомлення, лекції міс­тять теоретичні положення з актуальної проблеми чи пи­тання, докази і факти, ілюстративний матеріал. Виклад матеріалу в них має бути об'єктивним, глибоким, неза­лежним від уподобань доповідача, добре аргументованим. Вони позбавлені емоцій, їм властива доказовість, логіч­ність міркувань і закономірність результатів. Промовець практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипло­матичних представництв, вручення вірчих грамот, здій­снення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скли­кання міжнародних нарад і конференцій, підписання кон­венцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові та трагічні події, на державну символіку країни-представника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування. Дипло­матичний протокол ґрунтується на правилах міжнародної ввічливості, закріплених Віденською конвенцією про дип­ломатичні відносини 1961 р. Окрім правил дій, вчинків, поведінки, дипломатичний протокол містить морально-етичні правила поводження і мовний етикет. Етичність дипломатичного красномовства передбачає:

• володіння дипломатичною термінологією, яка має іншомовне походження, мовними формулами всіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербі­альних) та вміння використовувати їх відповідно до дипло­матичних рангів промовців;

• дотримання дипломатичного мовного етикету відпо­відно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жан­рів дипломатичного дискурсу;

• володіння мовними засобами ідентичності, тотож­ності (різними видами синонімії) та опозиційності, кон- трастивності, альтернативності (різними видами антоні­мії), яке дає змогу уникати прямолінійності суджень, ка­тегоричності відповідей (вміння говорити так, щоб нічого не сказати);

• логічність, послідовність, точність, ясність, стис­лість, доречність, виразність, образність і національну традиційність мовлення.

Для дипломатичних промов обов'язковою є «міжна­родна ввічливість», повага і шана до всього, що представ­ляє і символізує свою державу і державу партнера. Це ви­являється через мовні формули міжнародної і національ­ної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дип­ломатичне спілкування.

Судове красномовство — рід професійної публічної мови, звер­неної до суду та інших учасників судочинства і присутніх при роз­гляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, що містить висновки щодо справи, яку розглядають.

У сучасному судовому красномовстві виділяють кілька видів промов, кожний з яких характеризується наявністю етичної рамки і специфічних мовних формул: обвинувальна (прокурорська промова), захисна (адвокатська промова), самозахисна промова, промова громадського обвинувача, про­мова громадського захисника, промова цивільного позивача.

Судове красномовство є одним з найдавніших видів ораторського мистецтва. Нині воно набуло особливої акту­альності у зв'язку з будівництвом в Україні правової де­мократичної держави. Судові промови впливають на фор­мування внутрішнього переконання судді, допомагають суду глибше розібратися у справі, всебічно, повно та об'єк­тивно дослідити її, встановити істину і прийняти правиль­не рішення. Тому небхідною умовою успішної професійної діяльності правника є поєднання фахових знань з майстер­ним володінням словом.

Характер судового красномовства визначає природа правосуддя. Обов'язковим компонентом судового красно­мовства є змагання між прокурором як державним обвину­вачем, що виступає від імені суспільства, і адвокатом як за­хисником, який виступає від імені обвинувачуваного. Мета цього змагання полягає в установленні істини і винесенні юридично обґрунтованого і тому справедливого вироку.

У судових промовах промовці, відповідно до процесуаль­них позицій, підводять підсумки всієї своєї попередньої праці, аналізують і дають оцінку зібраним доказам, форму­люють і обґрунтовують висновки, висловлюють власну по­зицію у справі, міркування щодо питань, які вирішує суд. Предметом судової промови в кримінальних справах у суді першої інстанції є: фактичні обставини справи та їх суспіль­но-політична оцінка; аналіз і оцінка доказів; юридична оцінка встановлених фактичних обставин — кваліфікація злочину; характеристика особи підсудного, а в окремих ви­падках — й інших учасників процесу; питання, пов'язані із застосуванням кримінального покарання або звільнення від нього; питання, пов'язані з вирішенням цивільного позову; інші питання, які вимагають свого вирішення; аналіз при­чин і умов, які сприяли вчиненню злочину.

Предметом судової промови в цивільних справах у суді першої інстанції є фактичні обставини справи, оцінка до­казів, пропозиції про застосування того чи іншого закону у справі, пропозиції про винесення окремої ухвали за наяв­ності підстав.

Предметом судової промови в суді другої інстанції при розгляді справи в касаційному порядку є критика або об­ґрунтування правильності вироку чи рішення; обґрунту­вання касаційного подання чи касаційної скарги або їх критика; аналіз і оцінка додаткових матеріалів; пропози­ції про винесення певної ухвали касаційної інстанції. Зміст судової промови залежить від характеру і обсягу справи, особи промовця, судової аудиторії. Структуру про­мови визначає промовець з урахуванням особливостей су­дової аудиторії. Необхідними умовами виступу є об'єктив­ність, аргументація і доказовість у деталях.

Будь-яка судова промова ґрунтується на психологіч­них, етичних і логічних засадах. Саме судове засідання є передусім психологічним актом, бо на нього істотно впли­вають психологічний стан учасників, ставлення присутніх до результатів слідства, особливості сприйняття інформа­ції, переконаність чи непереконаність у правильності зроб­лених висновків тощо. Промови обох сторін (обвинувача і захисника) стосуються долі особи, що стала об'єктом юри­дично-правової і судово-процесуальної характеристики й оцінки. Але ці ж промови звернені до суддів, до совісті і свідомості громадськості. На результат судового засідання значною мірою впливають психологічні якості промовця та особливості сприйняття промови слухачами.

Судова етика виявляється в дотриманні законних прав людини, втягненої в сферу дії кримінального і цивільного судочинства. Роль етичних засад у судочинстві визначаєть­ся можливими істотними обмеженнями прав і законних ін­тересів особистості. Ще в XIX ст. російський правозахис­ник А. Коні зауважував, що судова етика є пристосуванням загальних понять моральності до судової діяльності. Сучас­на судова етика є сукупністю правил поведінки суддів та ін­ших професійних учасників кримінального і цивільного су­дочинства, що забезпечують моральний характер їх профе­сійної діяльності і позаслужбової поведінки. У судових промовах недопустимі приниження людської гідності, упе­редженість, однобокість у висвітленні справи. І державний обвинувач, і захисник не тільки оперують параграфами ко­дексів, а й звертаються до моральних принципів і норм сус­пільства, домагаючись справедливого вироку суду. Адво­катська і прокурорська промови маюТь бути тактовними і коректними. У прокурорській промові недоречні не тільки знущальний тон, жартування стосовно обвинувачуваного, а навіть гумор. Судова етика виявляється також у викорис­танні промовцем багатьох етикетних формул: Ваша честь (звертання до судді); Шановний суд, сторони, треті особи; На підставі викладеного та керуючись.., прошу суд... та ін.

Логічність судової промови визначає її обґрунтова­ність, переконливість і доказовість. Знання законів логіки у судочинстві набуває особливого значення, бо на основі доказів формуються певні висновки і приймаються відпо­відні рішення у справі. У судовій промові думки виклада­ють чітко й послідовно, точно формулюють тези і обґрун­товують їх, показують місце і роль кожного доказу в мате­ріалах справи, подають аналіз і оцінку доказів, підводять базу для юридичної оцінки встановлених фактів тощо.

Отже, судова промова — це форма відстоювання учасни­ками судочинства своїх процесуальних позицій. Промова кожного учасника дебатів має містити не лише відомості про досліджувані події, а й дані, які підтверджують пра­вильність тлумачення цих подій, обґрунтованість висновків і пропозицій.

Соціально-побутове красномовство — рід публічної мови, що використовується в побуті і має виразно окреслений національ­ний характер, обслуговує, зберігає й продовжує традиції і звичаї народу.

До цього роду публічної мови належать ювілейна (по­хвальна) промова, застільне слово (тост), а також похорон­на (поминальна) промова. Найдавнішими серед них є тост і поминальна промова, які виникли в більшості народів світу разом з формуванням у них певного укладу життя.

Соціально-побутове красномовство, хоч і не відіграє та­кої ролі в суспільному і державному житті, як інші види красномовства, але має важливе значення для розвитку національної культури загалом і культури мови зокрема. Красномовними звертаннями завжди супроводжуються родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, юві­леї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови.

З огляду на функціонування соціально-побутового красномовства виокремлюють офіційне соціально-побу­тове красномовство і неофіційне.

Офіційне соціаль­но-побутове красномовство розглядають як рід професійної публічної мови, а неофіційне належить до публічної мови, але не професійної, за винятком обрядо­во-ритуальних промов, які виголошують професійні роз­порядники (тамада, сваха, шоумен та ін.).

Сучасна ювілейна, або похвальна, промова може бути присвячена якійсь знаменній даті, ювілею підприємс­тва, організації, закладу, установи тощо або окремій за­служеній людині. Ювілейна промова завжди,святкова, уро­чиста, водночас у ній підсумовують досягнення за певний період. Якщо промова присвячена ювілею організації, то вона має суто діловий характер.

Промова, виголошена на честь окремої особи, наприк­лад у зв'язку з її ювілеєм, сповнена добрих почуттів до юві­ляра і гарних побажань йому. У ній доречними будуть жарт, дотепність, спогади про цікаві факти життя ювіля­ра. Такі промови часто доповнюють зачитуванням віталь­них колективних листів, віршів. Ювілейну промову при­крашає імпровізація.

Застільна промова, або тост, має два різнови­ди: промова, виголошена на офіційних, корпоративних прийомах, і промова, виголошена в неофіційній ситуації. Офіційна застільна промова пафосна, часто сповнена Дружніх почуттів, але має діловий або й політичний ха­рактер і рідко відрізняється від соціально-політичного красномовства.

Тост, виголошений у неофіційних умовах, — це пере­важно заздоровне слово, яке є частиною фольклору. Слово «тост» прийшло до нас в першій половині XIX ст. з Брита­нії, де його появу пов'язували з давнім англійським звича­єм ставити перед промовцем склянку і підсмажений шма­точок хліба. Перш ніж випити вино чи інший міцний на­пій, промовець умочав у нього хліб, щоб збагатити напій ще й хлібним ароматом. Згодом ця традиція зникла, але з'явилася інша: виголошувати промову перед тим, як ви­пити вина. Цю промову назвали тостом.

Тостом може бути і багатовіковий народний витвір, і експромт. Тост має відповідати загальній тематиці, стилю і атмосфері зустрічі — заручини, весілля, новосілля, хрес­тини, день народження, професійне свято тощо. Він має бути недовгим. У ньому допустимі славослів'я, жарти, до­тепи, але заборонена будь-яка критика. Характерними оз­наками такої застільної промови є вираження сердечних почуттів, побажання здоров'я, добра, успіхів у всьому. За­кінчують тост пропозицією випити: Сам п'ю і всіх запро­шую, Я пропоную випити за.., Так вип'ємо за... та ін. Майс­тром таких промов є досвідчений тамада, який знає що, коли, про кого і як сказати. Його слова можуть підхоплю­вати і продовжувати інші.

Поминальна промова присвячена померлій лю­дині. Така промова сповнена суму, часом супроводиться трагедійною інтонацією. У ній дається коротка характе­ристика померлої людини, згадуються її заслуги. Поми­нальна промова обов'язково виголошується тоді, коли по­кійний був видатною людиною і залишив помітний слід у громадському житті, науці, мистецтві. Сила емоційно-екс­пресивного впливу слова, сказаного над труною померлої людини, значною мірою залежить від його об'єкта, кон­кретної ситуації й того, хто і як говорить.

Церковно-богословське красномовство — рід професійної пуб­лічної мови, якою користуються у християнських церковних від­правах та проповідницькій діяльності.

Зародилося воно разом із християнством і за час свого існування нагромадило значний досвід впливу на маси. Ос­новним видом церковно-богословського красномовства є проповідь — виголошувана на релігійному зібранні промова, що має на меті: закликати невірників до віри і покаяння; повчати і утверджувати вірників у вірі і добро­чесності; роз'яснювати вчення Христа. Крім того, існують різні види лекцій, які використовують у духовних семіна­ріях і академіях, промова на соборах, присвячених різним теологічним проблемам, тлумаченню канонів, апостоль­ських послань тощо.

Вчення про проповіді називають гомілетикою. Першим і найкращим учителем гомілетики у християн­ській релігії вважають Ісуса Христа. Його проповіді про­низані мудрістю й любов'ю до людей. Яскравим свідчен­ням того є притча про блудного сина, одна із найцінніших перлин Євангелія. Достоїнством сучасної проповіді є її церковно-біблійний характер, глибокий зміст і доступна форма викладу.

За змістом проповіді бувають чотирьох видів: омілія — роз'яснення текстів Святого Письма; слово, яке ґрунтується на ідеї церковного року; катехізисне повчання, яке викладає елементарні уроки віри, моралі і богослужіння; публіцис­тична проповідь, яка відповідає на запитання сучасності. Успішність проповіді, на думку вчених-гомілетів, зале­жить від того, наскільки вона відображає волю Божу і нас­кільки Бог її благословляє, а також від особи проповідни­ка і його ставлення до своїх обов'язків, змісту проповіді, форми і способу вираження думок.

Видове різноманіття сучасної професійної публічної мови не підлягає чіткому й вичерпному поділу. Наведена класифікація не охоплює усіх видів красномовства. Існу­ють ще репліка, довідка, інтерв'ю, види публічної мови, застосовувані на прес-конференціях, за «круглим столом» та ін. Але загалом запропонований родо-видовий поділ формує загальне уявлення про професійну публічну мову.